Я зістрибнула на траву і обернулася до поїзда Він натужно рушив. Я проводжала поглядом кожен вагон, а потім ще довго дивилася вслід зеленому хвосту. І коли він обернувся на чітку цятку десь на обрії, переступила через рейки і побрела до якихось старих напівзруйнованих будівель. Відчинила важкі різьблені двері, і темрява сирого приміщення моментально осліпила мене. Вже коли очі призвичаїлися до слабкого освітлення, я вирізнила довгі вузькі сходи, що вели з порожнього та темного передпокою нагору. Тишу порушували чиїсь голоси. Обережно обмацала ногою сходи, ступила на них всією вагою. В ту ж мить під ногами трусонуло, заскреготіло, і я хотіла було скочити додолу, як все навколо попливло... Я повільно піднімалася вгору, це був ескалатор, якийсь древній і дивний. І чим вище піднімалася, тим настирливіше крутилися у голові думки; це “щось”, що так важко було пригадати, набувало форм та обрисів, вбирало кольори, вимальовувалося... І коли ескалатор підняв мене прямо у велику залу, мало не за довгий широкий стіл, за яким сиділо біля десяти чоловіків, мені все повернулося, трусонуло спогадами: Лабіринт!
Вражена, я відсахнулася назад, але перечепилася і впала, покотилася вниз крутими сходинками, забилася головою і тихо звила... А ескалатор невблаганно рухався вгору. І перш, ніж я знову піднялася на ноги, аби дременути геть, чиясь цупка рука схопила мене за лікоть і поставила на ноги.
– Обережніше. Заходь, сідай.
Підстаркуватий вже чоловік, із сивою бородою та у величезних окулярах зі старомодною чорною оправою, вказав рукою на вільний дерев’яний стілець за столом. Його пальці злегка трусилися, пучки випирали від скопленої за роки там солі. Я сіла і роззирнулася. Тьмяне світло ледь долало перешкоду бозна-скільки не митих шибок на вікнах. На підвіконні проростала квасоля, посаджена у картонні пачки з-під молока з обрізаним верхом. У майонезних баночках пускала зелені пагони цибуля. Сім чоловіків схилилися над столом, зосереджено щось креслячи на великих шматках паперу. Восьмий їв бутерброд з ковбасою. Дев’ятий, той, що всадовив мене, тепер сідав сам.
Здавалося, ніби ніхто не звернув увагу на мою появу. А я сиділа, роззявивши рота. Бо край столу сидів той, за ким я сюди прийшла. Мій чоловік.
Я так здивувалася цьому подарункові долі, що аж поперхнулася повітрям, і миттєво зірвавшись з місця, кинулася до нього... Але він глянув на мене таким холодним поглядом, ніби я своєю поведінкою перериваю якесь Таїнство, зібрання надзвичайно серйозних людей, між яких не прийнято так себе поводити. Та навіть цей погляд, абсолютно чужий і важкий, не зміг мене стримати, і я покликала його на ім’я: раз, потім вдруге. Та він не реагував. І чим довше я дивилася у його очі, тим більше розуміла, що він зараз не грає, що він справді не знає, що я від нього хочу...
Я підійшла вже зовсім впритул і тихо сказала йому:
– Можна тебе на хвилинку?
Він кинув поглядом на строгого чоловіка у темно-сірому светрі, і, отримавши мовчазну згоду, підвівся та дозволив себе відвести вбік, до вікна. Відчуваючи, як стукотить серце і тремтять губи, я швидко зашипіла йому на вухо:
– Ти чого? Мені не подобаються такі забавки! Ходімо звідси, нам треба терміново йти додому!
– Я не розумію, про що ви,– розвів руками мій чоловік.
– Як це ти не розумієш? Ти що, зачарований? Це ж я, я! Це я, Настя, прийди до тями! Ти, котрий клявся-божився у своєму коханні, тепер не пам’ятаєш мене?
Він стенав плечима:
– Вибачте, я нічим не можу вам допомогти. Мушу повертатися до роботи. Вам раджу зробити те саме. Нам треба багато встигнути!
Я дивилася на нього мало не з ненавистю. Авжеж, не могло бути все так просто! Ця місцинка не віддає полонених просто так! Але ж як він може мене не пам’ятати?!
Але стривай-но... Ще хвилин десять назад я й сама не пам’ятала про нього. Напевно, такі короткотривалі втрати пам’яті – звичайна справа для цього місця. Головне тепер – не випускати його з поля зору, бути поруч з ним, а потім якось витягнути з цієї кімнати...
Я сіла на стільця: виснажена, спустошена, розбита. Дядечко у окулярах моментально підсунув мені слоїк з тушшю, пера, олівці і якісь папери: кальки, картон... Той, хто видався мені головним, поглянув на мене з осудом, але скоро знову поринув у свої справи, наділивши мене від сили кількома секундами своєї уваги.
– А що робити? – безпорадно запитала я у короткозорого, але він не сказав ні слова, лише кивнув на людей за роботою, мовляв, “Спостерігай!”
А люди... Малювали мапи. Вони видобували звідкись з-під столу кольорові сучасні мапи Києва і робили воістину ювелірну роботу: порівнювали з старезною мапою посеред столу, і заклеювали нові будинки, розмічали старі, перемальовували дороги та мости... Я не могла зрозуміти смислу цієї роботи. Зрештою, чому б, раз їм так хочеться, не намалювати зовсім нові мапи? Але нікого з присутніх ця кропітка і безглузда праця нітрошки не дивувала та не обтяжувала, вони працювали зосереджено, замислено... Я розгублено ялозила руками по столу, розгрібаючи розкладені папери. А чорнильниця та набір різних пер вселяли жах. А мій чоловік, теж мені, красень! Ще недавно забував, у який бік літера “Я” пишеться, а тепер створює прямо картографічні шедеври! Та ще й перами! Цими самими руками, які знали тільки клавіатуру!
Я засоромлено повернулася до дядька в окулярах і тихо запропонувала:
– Може я б квіти полила?
Він кивнув і я з полегшенням піднялася з-за столу. Стара карафа з відстояною водою стояла прямо тут, на підвіконні, і я старанно залила молоді парості водою. Потім надибала у кутку віника і почала підмітати в кімнаті, ні на секунду не спускаючи очей з чоловіка. Не дивно, що зібрати бруд виходило не дуже добре, проте ніхто того не завважував.
Через деякий час я знову підійшла до чоловіка і запропонувала “прогулятися”. Він рішуче відмовився. Потім я спробувала “відпроситися” у головного, але він глянув на мене з цілковитим нерозумінням. Час спливав, сонце не рухалося, аж раптом до кімнати забігло двоє діток рочків по дев’ять, хлопчик і дівчинка, вони з реготом промчали навколо столу, зупинилися біля підвіконня, помацали пальчиками розмоклу землю з квасолею, а потім відкрили шибку та висунулися у вікно.
– Ми його не пропустимо? – строго запитав хлопчик.
– Ні, я пильную! – поважно відповіла дівчинка, і вони сіли просто на підлогу, аби віддихатися.
– Мама потім сказала, що у мене руки пахнуть якоюсь птицею! То я й зізналася, що ми зловили голуба... – буркнула дівчинка, наче згадавши щось.
– Що з тебе взяти! Ти зовсім не умієш тримати таємниці! Потім і мені перепало за того голуба, завваж. А все через тебе. З дівчатками нічого возитися, тепер ясно, ось!
Якийсь час дівчинка сиділа похнюплено.
Чоловіки за столом не звертали на дітей зовсім ніякої уваги.
Раптом діти одночасно стрепенулися, вслухаючись в тишу, а потім кинулися до вікна.
– Їде! – верескнула дівчинка і рвонула до дверей, затупотівши вниз сходами знерухомілого ескалатора.
– Трамвай! – крикнув хлопчик і поспішив за подружкою.
Я просто не повірила своїм вухам і кинулася до вікна, висунувшись мало не по пояс. Але – нічого. Ніякого трамваю чи хоча б рейок. Та що казати, навіть жодної будівлі не було – лише безликий степ.
Як же ці діти могли бачити трамвай? Це була не гра, вони ж його бачили! А якщо вони бачать щось таке, що не бачу я, то чому ж я бачу їх?.. Що за правила в цьому світі?
Та я спинила ці думки. Юра казав, що тут є всілякі дивні істоти. Не варто прирівнювати їх до себе. Вони зовсім інакші, і бачать вони зовсім інше.
І доки я так думала, діти повернулися.
– Не встигли,– сказала дівчинка і пнула ніжкою батарею. – Все через тебе. А кажуть, хлопчики прудкіші.
– Можна подумати,– ображено прогудів хлопчик.
– Та ну, скоро інший буде. Може, пограємо?
– У що?
– Не знаю... У квача?
– Набридло.
– У схованки?
– Нас тільки двоє.
– Давайте я з вами! – запропонувала я, вловивши якусь миттєву думку-спалах, яка ще навіть не встигла оформитися у голові. Я діяла якось несвідомо, але, певно, саме завдяки тому, що не давала думці заволодіти моєю увагою, то обирала правильні дії.
Як не дивно, діти мене почули і одночасно повернули голови.
– Давай з нами,– кивнув хлопчик, глянувши на мене трішки зверхньо. На ньому були шорти, високі гольфи і коричневі потерті сандалики із заокруглими носками. На дівчинці були такі ж.
Я відклала віник і підійшла до них. Хлопець проказав лічилочку, шукати випало йому ж. Ми з дівчинкою поховалися хто куди (вона залізла у шафку, я ж ганебно втекла під стіл, і, що сам дивне, чоловіки з мапами навіть не глянули у мій бік), хлопець шукав. Ми кілька разів помінялися, але скоро нам ця справа обридла, і я запропонувала погратися в “Крокодила”. Діти підхопили пропозицію, і скоро ми так загралися, що я навіть перестала кожні півхвилини перевіряти, чи на місці мій коханий. А коли мені в черговий раз випало показувати, і хлопчик загадав показати трамвай, я почала показувати і щойно хотіла мовити “дзінь-дзінь”, як мене випередив дзвінкий і короткий сигнал, а одночасно з ним – стукіт коліс по рейках.
Діти підскочили, наче спрацювали якісь потужні пружинки, і помчали вниз з голосним “А-а-а-а!!!”. Я, не роздумуючи і секунди, рвонула за ними. Вилетіла надвір і остовпіла... Навколо вирувало життя! Сновигали люди, щільно тиснулися одне до одного будинки з вивісками, хропотіли коні, пихкотіли старовинні автомобілі, шелестіли афіші на круглих дошках для оголошень... Це виглядало, як старе місто, напевно, десь початку минулого сторіччя. Одяг, який я бачила лише на вицвілих фото. Машини, яким місце в музеї... Я роззирнулася. По праву руку роздоріжжя, з одного боку якого височіла будівля із вивіскою “Дніпровська гавань”, через дорогу готель з вивіскою “Сербія”.
“Сербія”,– прошепотіла я.
Глянула вище, туди, праворуч, і побачила такий знайомий узвіз, що сірою змією вигнув спину над річкою.
Мої двоє знайомих вскочили у трамвай на ходу, а я втратила дорогоцінний час, і побігла слідом, в надії заскочити ззаду на приступку. Але той світ, який відкрився враз мені, розставив безліч пасток із запахів, звуків та образів, які м’якими пальцями обережно стримували мій порив. Я знала цю вулицю. Я згадала це перехрестя, горби, узвіз. Хіба не у цій “Дніпровській гавані” зараз знаходиться бібліотека? А там, де стоїть готель “Сербія”, зараз МакДональдс. Значить далі... церква Рождества Господня. Тільки зараз вона виглядає зовсім не так... Тут вона приземиста, кругла, із величезною банею... Два шпилі протикають небо. Побачене ошелешило мене, у скроні бив настирливий крик: “Як?!” Звідки тут усе це? Цього не може бути! Трамвай із радісним дзвінкотом зникав десь там, де мала бути Контрактова площа, а я бігла все повільніше і повільніше, роззираючись навкруги, і чим пильніше вдивлялася, тим більш нетривким, прозорим ставало все навколо. Спершу зникли люди й чорні авто, потім дерева, потім дошки з оголошеннями та лавки... Будинки, ніби продавлені часом, осідали, руйнувалися... Ще секунда – і все зникне, і мене охопив такий невимовний відчай, що я закричала:
– Зупиніться!!!
І все зупинилося.
Я застигла посеред вулиці, жадібно вбираючи солодкі пахощі варення із якихось дворів. І запах булок, що лився з будинків через вулицю.
Деякі будинки лінивими котами розляглися у руїнах. Деякі виструнчилися без ушкоджень. На вулицях позбивалася бруківка. Покрутилися рейки, ніби всього хвилину назад вони не бриніли під вагою трамвая. Вітер заганяв листя по закутках... І шум. Шум пожвавленої вулиці. Крики дітей, гомін дорослих, гуркіт автомобільних двигунів, цокіт копит, гавкіт собак... Тільки як я не роззиралася, а так і не могла побачити, звідки долинає цей шум. А він звучав навколо, приходив звідусіль, оточував, обсмоктував, поглинав. Серце цього міста билося, але не для мене. Мені ж було дозволено бачити лиш посмертну маску.
Я повернула назад, обминаючи купи цегли, знаходячи згадки про дороги. Хотіла запам’ятати будинок, у якому сидить той, заради кого я сюди прийшла. На згадку про готель, що привернув мою увагу, лишилися тільки купи цегли. Церква, осунувшись, втратила чіткі обриси. Це місто, яким я бродила – це був Київ, в цьому не доводилося сумніватися. Тож ноги самі понесли мене у сплетіння вузьких вуличок над набережною, наче в пошуках ключа від таємниці Міста. І я йшла, йшла, йшла... Переступала через балки та черепицю, оминала позбивану ліпнину. Часом зустрічалися місця, де будинки ще були цілі. Часом вцілілими стояли вулиці. Невисокі будівлі у два-три поверхи або лишень згадки про будівлі, лишень фасадні стіни з вікнами у небо. А деяким будинкам навіть дивитися у синь було нічим, і я гладила рукою шершаві каміння осиротілих остовів, і кінчиками пальців відчувала, як вони звіряють мені свій сум.
А на Контрактовій площі, зупинившись і закинувши голову, я слухала, як їздять трамваї. На черевики наліпився бруд, стало пасмурно і неприємно холодила мжичка. Білі, зруйновані стіни монастиря... На цій старій площі було значно більше простору. Триярусна дзвіниця раптом озвалася мідними переливами. Я впізнала її, мою стару знайому. Вона встояла.
Я далі йшла подільськими вуличками, вбираючи у себе звуки старовинного міста. Лайку робітників, тихі бесіди закоханих, шарудіння газет, ляскіт ставень та дзвін підборів, скрип весел на човнах та гудки пароплавів, коли ноги заносили мене до Дніпра... І десь тоді я випадково глянула вбік, і побачила старезну бабцю, сиву-сиву. Товсті пледи дбайливо огорнули її боки, важкими складками розтеклися плетеним кріслом. Вона сиділа на ґанку, а за її спиною пунктиром позначені колись стіни шукали десь вгорі знищений дах. Старезна жінка дивилася мені в очі.
– Доброго дня... – привіталася я.
– Дитинко, ти не бачила мого котика? – проскрипіла бабця, і її голос був схожим на скрип дощатої підлоги під вагою крісла.
– Котика?..
– Так, такий рудий котик. Пішов кудись і нема. Он, я йому поклала тюльки... – вона вказала кістлявим поморщеним пальцем на блюдце з їжею. – А він все не йде і не йде.
– Він обов’язково прийде! З котами таке буває, знаєте? Загуляв десь. По кішках ходить. У мене був кіт, то він неодмінно повертався. Брудний, подертий, але вдоволений.
– Дай Бог, дай Бог... Самотньо мені без нього тут, дитинко. Він мені як рідний: гріє коліна, слухає, коли говорю – наче й тварина, а геть усе розуміє!
Її очі були вже прозорими, світлішими за небо. Рожевий череп просвітлював крізь тонке сиве волосся. Вона куталася у плед і морщилася, хоча за січчю зморшок цього майже не було помітно.
– Бабусю, скажіть, який зараз рік?
Вона замислилася.
– Треба порахувати... Война закінчилася... Угу. Так. Значить, зараз 2008... Так, я переконана.
– Але ж...– я розгубилася, роздивляючись навкруги. – Я так дивлюся, то місто не виглядає так, наче зараз 2008 рік!
– А так... З містом таке буває. Нічого не змінилося, нічого. Все геть так, як було за моєї молодості. Якось наче, пам’ятаю, все було інакше. По телевізору показують інакше, часом визирну у вікно, а там автомобілі такі величезні і красиві, там автобуси жовті і нові, будівлі дзеркальні, вітрини на всю стіну. Але то якесь затьмарення, не більше. Сон. Бо коли я сідаю на ґанку, то все так, як і було раніше: трамвайчики, і люди все ті самі. І все маленьке, кишенькове... Всі ми вітаємося, знаємо одне одного. Он пішов молочник з підвальчика. Глянь, махає мені рукою. Так, так, Степаничу, я вже й не ходжу майже, тож не ображайся, що не буваю у твоїй лавці. А то онуки Данилівни, бачиш, у картузах? А отам, у тому гастрономі, ну дуже смачні пиріжки. І гаряче молоко. Ти хочеш молока?
– Молока?
– Отож. Давно я там не була. Ти поклич мою кицю, де вона там?
Я вийшла на середину вулиці і розгублено покликала:
– Киць-киць-киць! – розвела руками. – Нема... Але вона прийде, не хвилюйтеся!
– Ох, я йому задам, тому гульвісі!
Бабуся закректала, і повільно, ледве збираючись з силами, піднялася на ноги. Я визвалася їй допомогти, підтримала її під лікті, здивувавшись, наскільки легкою вона була. Бабуся йшла просто до руїн будинку, я не стала її затримувати. Певно, так треба. І справді. Жінка рухалася поміж уламків так, наче бачила щось, не доступне мені. З жестів видавалося, що вона “увімкнула світло”, склала пледи, вмостивши їх на неіснуючу полицю. Пледи з шелестом впали на землю, здійснявши легку хмаринку пилу... На старезній тумбі стояв чорний дисковий телефон, це було єдине, що я бачила. Він був весь запилений, обляпаний фарбою, з відбитим шматком рурки. Якусь мить я дивилася на нього, а потім в голову прийшла геть зовсім божевільна думка, і я запитала:
– А можна зателефонувати?
– Га? А, звісно можна... – сказала бабця, кивнувши на апарат.
Я дивилася на чорну машину, мов заворожена. Зі стиснутими губами, безмовно, заклинала його: тільки не мовчи... Більш за все я боялася його німоти. А потім, поборовши страх, різко зняла слухавку. Біля вуха клацнуло і я почула сиплий гудок.
Вказівний палець, прокресливши серед пилу лінію, набрав цифру “5”. Я дзвонила своїй мамі. “5-6-7”... Але вже після п’ятірки щось збилося, і сигнал безжалісно видав помилку: серію коротких гудків.
Я розгублено повісила слухавку на місце.
Бабця дивилася на мене зацікавлено. Посміхнулася лагідно:
– Дитинко, у тебе нічого не вийде, ти набираєш неправильний номер. Немає номерів на “5”. Є тільки на “2”. Ти не пам’ятаєш номеру?
Я не зводила з телефону очей. Тільки на двійку... Номери тільки на двійку... Місто таке старе, що ще не розрослося навіть до четвірки. Телефони є не у всіх. “2-2-8”... Найстаріша АТС.
Пам’ятаю, коли я жила на Хрещатику, у мене був той старий номер на двійку. Він зберігався ще з тих часів, як будинок побудували. Зараз перші цифри номеру змінили, в цьому я не сумнівалася. Номер мого дитинства лишився у минулому. Як часто я набирала колись ці цифри...
Знявши слухавку знову, дочекавшись клацання та гудку, я повільно набрала свій власний домашній номер: 228-33-72... Колись домашній.
У моїх спогадах, після двох-трьох сигналів підіймала слухавку мама, і казала мені: “Алло?”.
Клац.
– Алло? – почувся далекий, перебитий тріскотом голос мами.
– Мама?! – не повірила власним вухам я.
– Так, Настя, алло! Я тебе чую! Це я! Ти де? Що з тобою?!
– Мам...
Я накручувала спіралі шнура собі на палець, захлинаючись власними словами.
– Мам, зі мною все добре. Не хвилюйся! Я скоро буду вдома. Як Ярослав? Як він?
– А? Ярослав? Все чудово, він поїв дерунів, просить добавки. Він дуже за тобою скучає!
Я відчула, як сльози котяться по щоках.
– Мам, дай йому слухавку, будь ласка!
– Що? А, гаразд.
Якусь хвилину було тихо, тільки десь далеко тріщали дроти. А потім почувся високий голосок синочка:
– МАМА!
– Сонечко, це я! Ти як, киця? Що ти робиш? Як поживаєш?
– Ти де? Ти коли плиїдеш? Мааам!
Він почав схлипувати.
– У тебе все добре, синку?
– Все добле!
– Я тебе дуже люблю, чуєш? І тато тебе любить! Ти головне завжди про це пам’ятай!
– Мааам, а ти мені снилася!
– Що?
– Ти мені снилася! І тато!
– Бачиш, сонечко, це тому, що ми тебе любимо!
– Мам, ти була у довгому колидолі, у зеленому!!!
Це прозвучало так несподівано, що я завмерла. Я боялася навіть дихати, аби не пропустити його слів.
– Ярославця, ти кажеш, тобі і тато снився?
– Так!
– Він теж у коридорі був? Зі мною?
– Нє.
– А де?!
– Не скажу!
– Сонечко, скажи!!! Будь ласка!
– А ти плиїдеш?
– Приїду!
– Сьогодні?
Я затнулася. Важко зітхнула.
– Сьогодні.
– Чесне-пречесне?
– Так, сонечко.
– Ну добле. Тато сидів за столом і шось малював! Я його кликав, а він не чув!
Напруга, що цупкою пружиною скрутила мені всі нутрощі, миттєво ослабила свою хватку.
– А-а-а...
– А він ще мені снився!
– Так? – запитала я автоматично, витаючи думками десь далеко.
– Так! Він спав на лужку! А вголі була церква! Він міцно спав, ма!
Це вже щось новеньке.
– Розкажи-розкажи... На якому лужку? І як виглядала церква?
– Там лужок... Голби-голби і лужок. І целква. Велика. За стіною. Білою. Дзвіниця була. А ще там...
Раптом щось клацнуло, і зв’язок перервався. Я кинулася набирати номер знову, але весь час щось обривалося. Я лютувала і не полишала спроб. Даремно.
І я вийшла надвір. Навіть не попрощавшись із бабцею. Йшла замислено містом, ледве волочачи ноги.
Чи варто брати до уваги цю телефонну розмову? Адже мало що могло наснитися маленькому хлопчику у три рочки. Дитячі сни настільки яскраві, що деякі зі своїх я пам’ятаю й досі. А з іншого боку: чому б і ні? Чому б не скористатися тим сном, як підказкою? Цілих два збіги: я в коридорі, мій чоловік за столом. А той третій сон? Раптом я, вирішивши, що все так просто, дозволю себе завести кудись, а виявиться, що інколи сон може бути тільки сном?..
Церква. Церква за білою стіною. Горби. Лужок. Софія Київська? Виходить, що так. Треба піти і пошукати.... І я побігла нагору. Втома брала своє, ноги ледве слухалися, а дихання збивалося, однак ідея знайти щось зовсім близько не дозволяла згаяти ні хвилини.
Тим часом я роззиралася по боках. Гаразд, це – Київ. Старий Київ. Наскільки старий? Початок минулого сторіччя. А може й ні, може й пізніше. Адже мій будинок на Хрещатику був збудований у тридцяті. Та й тут, якщо роззирнутися, можна побачити будинки довоєнного часу. А можна знайти і зовсім старі. Таких я майже не бачила на вулицях міста. Вони зруйновані, але видно, що дуже-дуже старі.
Хто ж так понівечив місто? Я вслухалася у розмови та шум навколо, вже давно забула лякатися через це, тільки іноді, коли раптом шум наздоганяв надто зненацька, здригалася.
Дивно було чути дитячі голоси і якусь аж літню тишу прямо тут, у центрі міста. У мій час його серце б’ється не воркотінням котів та брязкотом баняків, не дитячим сміхом та лайками сусідок. Зараз воно відбиває ритми шумом моторів, і знову шумом, і знову... Ні, тепер у цих місцях майже не живуть люди. Останніх, старезних бабусь – та й тих вижили на околиці. Центр міста не для житла. Тут побудували офіси, тут цілодобово їздять авто і однаково пахне кавою безликих кав’ярень-близнюків. Інколи пахне. За попутного вітру. Цікаво було б побачити Старе місто, а не тільки почути його. Чому ж я не змогла втримати картинку, коли мені дозволили зазирнути у це життя минулого? І куди поділися мої провідники-діти? Якщо ці діти – з минулого, то чому вони мене бачили?
Бо вони.... діти?
Софія стояла переді мною. Дзвіниця, ще іншого кольору. Білий мур. Я вирушила навколо, але ніякого лужку не було. Скоріше вже зарості, чиїсь сади, багато дерев. Була бруківка, а частіше втрамбована земля. Схили від площі вниз вимощено камінцями, з низькими будиночками обабіч доріг. Напевне, малий помилився. Тут немає тата.
Захотілося спуститись вниз, оглянутися там. Білі будинки у два, а іноді три поверхи, випукла мощена дорога... Внизу, замість площі,– широке перехрестя із високими тополями, що підступили аж до доріг. Одноповерхові будиночки на місці граніту та фонтанів, за ними – зелені схили та потужна будівля Інституту благородних дівиць. Неймовірно! Все життя прожити в Києві, а знати історію тільки цього будинку...
Втома мене скосила. Я розпакувала наплічник і видобула рятівну шоколадку. Поволочила ноги до якихось лавок та закинутих столів і сіла за один з них. Задумливо розжувала батончик, провертаючи язиком тягнучу нугу, розплющуючи зубами горіхи. Вітер мчав кудись старі газети та аркуші паперу, а мені у голові підвивав таки самий вітер. Я не мала вже сил думати ні про те, як повертатися, ні про те, де шукати чоловіка. Я опустила голову на руки і так застигла, відгородившись від необхідності щось вирішувати. Самотність була такою матеріальною, що я чула її вагу. Мене пробрав якийсь відчай від безвиході, від даремності всіх спроб пробитися, прорватися, виправити скоєне. І ця вся невесела компанія переживань вмостилася мені на плечі, обліпила голову, повисла на ногах усією своєю масою, що мені годі було вже підвестися.
І я сиділа. Не рухалася. Ніби могла сидіти тут вічно, ставши одним з десятків київських пам’ятників. І ця нерухомість ніби позбавляла мене відповідальності. Потім прийшли спогади про випадкових попутників у потязі, і я прокручувала наші діалоги з третім з них. Прокручувала довго, згадуючи слова, які звучали, аж доки не вловила той стан тривоги, потім спокою, потім – байдужості. І коли дійшло до байдужості, новий порив вітру зірвав пил з дороги, загрюкав ставнями, заскрипів дверима... І увірвався мені в голову. Тільки тепер це не був вітер пустки, а, скоріше, вітер легкості, який вимів з мене цих нахабних огрядних товаришів, що намагалися втиснути мене у ґрунт. Я встала і пішла. Разом з вітром...
...Знайомий ландшафт, горби. Я дійшла до Інститутської. Вона майже не змінилася, можливо, просто було більше простору. Національний банк у всій красі. Перед його входом перегукувалися візники і форкотіли коні. Мене переслідувало пожвавлене життя.
Поки я роззиралася, здогадка моя оберталася на впевненість. Всі будинки, яких вже немає, стоять у руїнах. Ті, які свого часу згоріли – спалені. Ті, які знесли – знесені. Але кам’яні мешканці старого Києва, які достояли до моїх часів, стоять і тут: поважні, мовчазні. Це місце було відбитком втраченого Києва. Києва, який було зруйновано, знесено, забудовано однаковими скляними будівлями і висотками... Понівечені старі будинки були ніби привидами. Привидами, що снили своїм повнокровним життям. Чого дивуватися? Насильницька смерть породжує своїх потвор, які не можуть вирушити у забуття, а все мусолять очі спогадами та видіннями. Мертві показують рани живим, жаліються. Тільки ось ніхто не може відпустити душі кам’яних велетів...
Місто, яким я бігла, було містом руїн. Але відтепер кожен розвалений будинок мав неабияке значення. Чим більше спостерігала, тим страшніше ставало. Холодний вітер зробив свою справу: розчистив місце для жалю. І я жаліла. Жаліла втомою, сльозами, доторками рук. Ходила з одного боку вулиці до іншого, брала у долоні камінці, пестила їх холодні поверхні пальцями... Заходила у двері, у які так давно ніхто не заходив. Визирала у вікна, які молилися на фіранки та сонних котів. Я плакала за Містом. Притулилася спиною до розсипу цегли, заплющила рукою і дозвола місту пройти крізь себе.
Я все зрозуміла.
І тоді хтось легенько погладив мене по голові. Розплющивши очі, я побачила маленьку дівчинку, яка гладила мене своєю ще пухлою ручкою.
– Не плач! – утішала вона мене.
– Не буду... – посміхнулася я.
Бо за її спиною декорації наповнилися людьми. Я опинилася у центрі метушливого виру, де кожен був зайнятий своїми справами, де напхано бід і радостей, де на лавках сидять бабусі, а на гіллях дерев гріються горобці.
– Дівчинко, скажи, чи є тут десь церква за білим муром, на горбі, щоби там лужок ще був? З високою дзвіницею? – запитала я враз у дитини, адже дітвора завжди знає все.
– Лавра?– перепитала дівчинка.
– Ну точно! – підхопилася я. – Яка ж ти молодчинка!
Я помахала дівчинці рукою і припустила вперед, з відкритим ротом роззираючись навкруги, читаючи вивіски рибних та овочевих магазинів, відслідковуючи діжки з пивом та бідони з молоком, проводжаючи очима бабусь із авоськами. Все навколо пахло зовсім інакше, пахло невеличким містом, де ще знайомий з усіма сусідами з будинку, а здороваєшся з усім кварталом. Як же ж тут було гарно, виявляється... І люди якісь усміхнені. А поняття “година-пік” ще навіть не виникло...
Дорогу до Лаври я знала чудово. Не раз ходила туди пішки. Тож бігла вперед, не збавляючи темп. Але в якомусь місці зупинилася. Бо пряма дорога розгалужувалася, уривалася. Спершу кидала руку кудись ліворуч, а потім тілом своїм спускалася вниз по зелених пагорбах – до річки. Повертати не було куди, тож я спустилася дорогою. Там бачила прихожан, які неспішно кудись брели.
Дорога спершу вивела до Аскольдової могили. Я добре знала цю церкву, бо не раз була там на службі. Стара церква виглядала практично так само, як відбудована, тільки щось невловиме било в очі, щось таке, що й не побачиш одразу. Може, у новій не було тієї внутрішньої грації і гармонійності, яка була у старій?
Одразу за церквою дороги розбігалися променями у різних напрямках, і я приєдналася до двох жіночок у чорному. Але вони йшли надто повільно, це злило. Тож я спробувала зорієнтуватися сама. Кілька хвилин вдивлялася вперед, а потім вибрала собі шлях та помчала вгору. По ліву руку лишився монастир, якого раніше на цьому місці я ніколи не бачила. Не сумніваюся, що коли скінчиться моє видіння, тут будуть руїни...
Лавра виблискувала банями на горбі, не побачити її було неможливо. Піднявшись, я зупинилася, віддихуючись. Роззирнулася.
Арсеналу ще не було. На його місці стояв білокамінний монастир, з легким шурхотом ходили люди. Я думала, скільки років цьому видінню. Адже Арсенал дуже старий... Скільки йому? Триста років? Перебірливе Старе місто... Кам’яна смерть була не менш жорстокою навіть три століття назад. Місто не любить тих будівель, які роздирали його тіло, аби завоювати собі місце.
Лавра. Я втягувала повітря носом, немов великий пес, що оббігав сотні дворів у пошуках загубленого кимсь шматка м’яса. Я була близько до того шматка. Загострений до меж нюх виловлював у старому чужому місті знайомий запах. Запах істоти, яку хотілося облизувати, лишити біля себе, як цуценя, і гарчати на весь світ за те, що посмів зазіхнути на нього.
Зелені горби. Трава, під’їдена осінню, віддавала в бурий. Я стояла на вершині, дивилася вниз і бачила його. Але стояла. Стояла і посміхалася, немов навіжена. Ось воно! Авжеж! Знакове місце. Ми тут вперше побачилися, тут познайомилися, тут сплелися наші запахи і життя, це місце-вузлик нашого простору. Вузлик, який затримав його тут...
Я збігла вниз, на широку терасу. Напевно, мої очі ближчали якимсь шаленством, а руки тремтіли. Хотілося обмацати його, переконатися, що ось він, цілий, ніхто не посмів забрати собі хоч шматочок мого!
Він спав, згорнувшись калачиком, просто під відкритим небом....
Поступово хвиля шаленства відкотилася назад, забившись десь під пороги пройдених мною будинків. Шарудливими їжаками в голову повернулися думки, закрутилися, мостячи кубло. Так, ось вона, реальність. Безстрашшя зникло, лишилося паскудне звичне відчуття: не я керую, а мною керують. Треба тікати...
– Агов, ти! – я трусонула його за плече, але він тільки наморщив носа. Трава заплуталася у його волоссі, смугаста кофта перемазалася землею.
– Вставай! Прокидайся! – тормошила я його, смикаючи за руки, за плечі, спину...
– Угу, встаю... – буркнув він і перевернувся на інший бік.
В якусь мить усе мені почорніло перед очима, бо я подумала, що збудити його неможливо. Але, зрештою, заспокоїла себе. Адже там, “нагорі”, збудити його на роботу було не легше.
– Так, я вже встав. Я стою,– сказав він.
– Ні, ти лежиш! Прокинься негайно! Ну прокинься!!!
Та він спав далі, і я безсило загарчала, уткнувшись йому в плече, бо занадто багато всього сталося, занадто багато подій та зустрічей, і все так заплутано та незрозуміло. Це подіяло, він розплющив очі, трішки відхилився, здивовано дивлячись на мене.
– Що сталося?.. Що з тобою? Тобі погано?
– Ні, мені добре. Тільки піднімайся і ходімо... Я дуже втомилася бути сама.
Він нарешті сів, і роззирнувся. Нічого не розуміючи, обмацав землю навколо себе.
– Оце мене глючить...
– Нічого тебе не глючить, нас обох глючить, треба йти звідси.
– Що за?! Де ми?!
– Це так довго пояснювати... Ходімо.
– Йой...
Він став, нічого не розуміючи, і обійняв мене за плечі.
– Поясни хоч щось...
– Я сама мало що розумію, але спробую.
– Чому ми тут? Що це за місто? Мені снився довгий занудний сон... Неймовірно реалістичний. Ніби я малюю мапи. Десятки...Ні, їх там сотні було! Я знаходив новобудови, збудовані на зруйнованих будинках, і заклеював їх...А потім поверху позначав карту старого міста... Знову і знову. І ти там була. Тільки я тебе не впізнав...
– Я знаю. Це все було насправді.
– Тобто?
– Тобто я справді знаходила тебе у будинку з широким столом, і ти робив мапи, і не впізнав мене...
– Оце глюки...
– Ти повторюєшся.
Ми взялися за руки і поволі пішли нагору. Він мовчав, прокручуючи щось у голові. Але коли ми вийшли нагору, до Лаври, він застиг на місці:
– Що це? Тут все змінилося!
– Я знаю. Бо ми... Ми ще не дома.
– А де?
Мені важко було пояснити те, що я й сама не зовсім розуміла. Але часом так буває, що починаєш щось пояснювати, і в процесі сам можеш збагнути те, що до цього часу від тебе вислизало.
– Ми потрапили у Лабіринт. Через мій сон. Ти пам’ятаєш це?
– Так, мені щось таке снилося. Ти забрала мене з собою. А потім ми загубилися, вірніше, ти кудись зникла.
– Я почула дитячий плач, і він висмикнув мене зі сну. А ти там лишився...
– Так. Я пам’ятаю, що дуже довго бродив коридорами...Безкінечними. А потім хтось за мною побіг. Якісь вороги, чи що. Я бився з ними. Та вони загнали мене в кут. І враз я почув, що хтось кличе мене. Я пішов на той клич. То було застілля. Я сів з ними їсти. То ж був сон... А коли я поїв, мене покликали до роботи. І я пішов працювати. Навіть не пішов! Я вилетів у вікно і опустився у іншому приміщенні, де ми сіли малювати мапи... Так. І це було безкінечно довго, доки ти мене розбудила. Чомусь надворі...
– Ми не вдома. Тобто ми досі...Ми досі у тих коридорах!
Він глянув на мене.
– Не розумію. У яких коридорах?
– У тих, що тобі снилися. Ми все ще...у тій реальності, під землею.
– Тобто це сон? – перепитав він, кивнувши головою на Лавру.
– Так, це сон. Тільки не наш. Ми з тобою не спимо, розумієш?
– А чий це сон?
– Це сон коридорів.
– Що за маячня!
– Так, схоже на маячню. Може я й не права. Але я точно знаю, що і ти, і я – ми реальні. Ми тут... як би це пояснити... у фізичному тілі.
– Так не може бути! Адже мені снилися ті кляті коридори і мапи!
– Все правильно. Я прокинулася і не знайшла тебе в ліжку. Я знала це місце з Лабіринтом ще з дитинства. Колись ми лазили туди з друзями. Я знала, що у Лабіринт можна потрапити так... так, як є. Тобто не лише зі сну. Тобто тілом... І ти якимсь чином опинився тут у тілі. А я пішла тебе шукати. Тільки як сновида я не могла нічого вдіяти, тож треба було теж йти тілом. І я прийшла сюди так, як ходила у дитинстві. Через водогони. І я знайшла тебе за столом за роботою. Ти не впізнав мене. Але наш син... бачив тебе уві сні. Не лише за столом. А і сплячим. І я зрозуміла, що ти теж розділений. І що перш за все треба зібрати тебе докупи. І ось це сталося. І тепер треба думати, як звідси вийти...
Ми сіли край дороги. Моє видіння ще не розтануло. На мене здивовано дивилися люди, що проходили повз. Ще я знала, що він не бачить того, що бачу я. І не чує. Я ж вслухалася у мелодійний передзвін. І у шелест одежі прихожан.
– Це місце – як тісто з пирога. То такий прошарок, то такий. Тут стільки рівнів, що я вже заплуталася. Я вже практично не розумію, де чий сон і де чия реальність...
– Тоді не лишається нічого, як почати спочатку, як підняти один по одному кожен прошарок,– запропонував він. – Отже, номер один – це Коридори.
Я підняла руки догори, відмахуючись.
– Ні, не все так просто. Коридори теж мають не один рівень. Якісь впускають тебе вві сні, якісь – в реальності. Десь вони перетинаються.
– Але загалом! Що це таке – Коридори? Звідки взявся цей Лабіринт?
– Знаєш, я думаю, що Лабіринт... Це частина нашого міста. Болюча частина. Як відкрита рана. Саме тому хтось ремонтує безкінечні коридори, а хтось малює мапи... Скажу чесно – я не знаю, що таке Лабіринт. Відгадка крутиться на язиці, але ніяк не зіскоче... Ніяк не сформулюється. Той дух Лабіринту... Дух чогось втраченого. Дух руйнації.
Потім, коли я спускалася все далі у цю дійсність, то потрапила у безмежний степ. І сіла на потяг. Там я зустріла...
Він глянув на мене уважно.
– ...трьох попутників. Один став мені другом, іншого я зненавиділа. А третій... підштовхнув мене до чогось, наче був моїм вчителем. Коли я їхала на потязі, то нічого не пам’ятала. Ні себе, ні тебе... Я не знаю, навіщо була ця мандрівка. Але після неї я побачила новий рівень. Це було напівзруйноване місто. Старе місто. Таке, яке ти бачиш і зараз.
Певний час ми мовчали. Він похмуро дивився то в один бік, то в інший, наче порівнюючи це місце із тією реальністю, яку знав.
Ставало прохолодно від свіжості вітру, а мої забої неприємно щеміли.
– Принаймні, той третій попутник підштовхнув мене до якихось дій. Пояснив, що боятися нічого. Я спершу не повірила йому, але поступово його слова пройшли крізь мене, і я прийняла їх. У мене з’явилася якась відірваність, байдужість до всього, що станеться. Можливо, саме тому Лабіринт впустив мене далі.
Він гладив моє коліно і мовчав. Навколо було так байдуже, що хотілося відпустити себе і закричати. Що було сили.
– Ці троє попутників... Наче короткий підсумок якогось життя. Коли ти маєш зустріти друга, ворога і вчителя. Ідеальний варіант взаємостосунків зі світом людей. Ти пізнаєш сповна усі радості спілкування, віднині ти – вільна! Нема про що шкодувати. Ти спустошена ненавистю, любов’ю та повагою. Твоє серце зазнало повний спектр почуттів, а отже звільнилося. А раз серце вільне, раз нема страху перед смертю, а є лиш байдужість та інтерес – то все відкриється! Воно і відкрилося. Тільки ненадовго.
– Чому?
– Бо того душевного стану вистачило ненадовго. Така вже я людина... Неврівноважена. Але, принаймні, спогади про той стан будуть довго мене підбадьорювати, можеш повірити!
Ми важко піднялися і пройшли трішки вперед. Дорога вивернулася і покотилася вниз.
– Це стара дорога, я нею вже бродила,– махнула я рукою. – Зараз ми б добиралися сюди іншим шляхом... Тим, що йде прямо аж від Європейської площі. А ця дорога йде через Аскольдову могилу. Понад Дніпром.
– Куди ми тепер підемо? – запитав він, одягаючи капюшон. Ставало прохолодно. Жінки з монастиря несли кудись воду. Я бачила це, але він – ні.
– Я не знаю. Але це ще не всі рівні...
– Ти бачила щось ще?
– Так. Старе місто. З людьми.
– Наскільки старе?
– Не знаю. Важко сказати. Я не впевнена, що це був якийсь один час. Скоріше місто ніби повідбирало якісь фрагменти, з різних часів, які відповідають його духу. Ось монастир цей, наприклад... На його місці збудували Арсенал ще сотні три років тому! В той же час картинка, яку мені показали... Та жіночка з телефоном, діти на трамваї, крамниці і все таке – то має вік може шість десятків. А деякі вулиці та будинки мають десь сто чи сто п’ятдесят років. Спершу я думала, що тут Київ дореволюційний. Але згадуючи свою нетривалу подорож... Там були і радянські часи, і дорадянські. Не тільки у будівлях, ні. А у все тому ж дусі. У якійсь щасливій людяності...
– Радянська людяність?
Я потрусила головою, стиснула пальцями скроні, наче так легше було видобути потрібні слова.
– Ні, ти не розумієш... Діти у дворах. Якісь студенти...Молоко у скляних пляшках. Щось таке. Привиділося. А ще... Ще я зрозуміла одну таку річ. Все, що було зруйноване, я бачу у цьому місті в руїнах. Все, що лишилося від Старого міста – воно так і стоїть. Ти бачиш цей монастир у руїнах, так? А я – цілим. Ми з тобою на різних рівнях...
– Щось я геть зовсім заплутався.
– Лабіринт показує нам те, чого вже нема! І він дає пряму вказівку, що цього “чогось” уже нема! Ось глянь... Глянь на цю дорогу. Я зараз бачу її цілою, по ній ідуть прихожани...
– Ти справді це бачиш?!
– Так. А що бачиш ти?
– Хм... Вона перекопана. Ця дорога...
– Так. Бо її ЗАРАЗ вже немає. Ходімо далі.
– Через хащі?!
– Так...
То були не такі вже хащі, ми йшли втоптаною стежкою, ми поспішали, аж доки, зрізавши, не опинилися знову на дорозі.
– Ця дорога ціла.
– Правильно. Бо вона лишилася до наших днів. Ти бачиш руїни будинків?
– Так...
Він махав рукою у тому напрямку, де бачив руїни. Я там бачила інше: невисокі садиби, сади, паркани, лавки.
– Згадай, зараз тут “хрущовки”. А тут, бачиш? Пам’ятаєш, що тут зараз? Ні? Готель “Салют”. Глянь, саме на його місці руїни! А якщо глянути вниз? Я бачу Аскольдову могилу! А ти? Ти не бачиш руїни, правда ж? А знаєш чому? Ні, її руйнували. Але її відбудували. Та сама картина, що і з церквою Рождества Господня, яку я бачила ще на початку шляху.
Він майже не переривав мій монолог, бо здогадка, яка повільно вибудовувалася у розуміння, потребувала тиші, аби окріпнути. Мене переповнили такі потужні емоції, що я не могла стримуватися.
– Ти красивий!!! – закричала я місту.– Я це бачу!!!
Ми мовчали. Холодний вітер змушував нас триматися близько одне до одного. Я ховалася за спину чоловіка. Але то мало допомагало. А потім він враз тихо сказав.
– А я знаю, що таке сам Лабіринт.
– Звідки?
– Як “звідки”? Не забувай, що я працював на нього...
Він мовчав, наче збираюсь з думками. Я нетерпляче тупцювала на місці.
– Лабіринт будується з.... з приміщень знищених будинків. Він вибудовується, нові коридори, нові поверхи...
– Тоді виходить, що Лабіринт не безкінечний.
– Ти уявляєш, скільки було знищено будинків? Не одна тисяча. І не дві. І не три навіть...
– Бідний Юра... Тепер зрозуміло, чому Лабіринту так важливо, аби хтось зробив ремонт!
– Що?
– Та таке... Не зважай.
Ми стояли одне напроти одного, притулившись лобами, і волосся, однакового кольору, сплелося від вітру.
Я випрямилася. Він теж.
Чоловік враз примружився, роздивляючись щось, підійшов поближче і вказав пальцем на маленьку чорну стрілочку, намальовану на стіні будинку. Я, хоч і бачила все інакше, але теж розгледіла її. Це була моя стрілочка.
Ми, не змовляючись, пішли в тому напрямку, в якому вона вказувала. Адже якщо є стрілочка, то вона обов’язково мала би кудись привести. Деякі стрілочки вказували на стіни будинків, ми йшли туди і проходили крізь стіни так, наче ввели у якусь хитру комп’ютерну гру відповідний код. Не знаю, хто перший відкрив те, що нам на шляху немає перешкод, але ми прорізали цю реальність, як масло. Ми йшли повз руїни будинків, яких вже не було, повз стовбури дерев, які давно спиляли, і поступово у прозорому пасмурному повітрі почала проявлятися ще одна картинка. Спершу поглядом було важко її втримати, вона тікала та вислизала. Але поступово, чим далі ми йшли, розшукуючи чорні стрілочки, нашкрябані у найнеймовірніших місцях, обриси ставали дедалі чіткішими, а картинка “старого” міста вбирала прозорість, тремтіла від вітру, розтікалася. В якусь мить вони зрівнялися за силою забарвлення та реалістичності, ми тоді стояли по два боки від стіни і дивилися одне на одного крізь цегляну кладку. А з різних боків, нереально важкі та незграбні у цьому напівпрозорому світі, стояли похмурі будівлі, які втрималися і дожили до сучасних часів.
І ми вже знали, чим все скінчиться. Чим далі ми йтимемо, тим більше сили вбиратиме сучасне місто. Місто, яке ми знаємо. А те, старе, зникатиме і розчинятиметься у повітрі.
А разом з тим між міста вповзала ніч. Наче хтось махнув рукою та й відкрив міцно загвинчений кран із чорною фарбою, і ось вона розливається, а колір стає дедалі інтенсивнішим, все менш прозорим... Нарешті ніч, нарешті темрява.
Скоро ми дійшли до Європейської площі, і я, потягнувши за рукав чоловіка, звела його вбік з проїжджої частини. Жовтий “Богдан” виринув звідкись, і я спитала:
– У тебе є три гривні?
І коли він кивнув, то підняла руку. Велика маршрутка, майже порожня у цей пізній нічний час, скрипнула гальмами і спинилася. Я обережно поставила ногу на сходинку, наче очікувала, що вона прогнеться чи розчиниться під моєю вагою. Але цього не сталося.
Сонний водій, отримавши плату за проїзд, рушив вгору, в ті місця, з яких ми щойно прийшли. Тільки ніяких старих будівель там вже не було.
Кілька попутників, з синцями під очима, дивилися на нас вражено і несхвально. Безперечно, адже виглядали ми так, наче спали в парку простонеба: брудні, змучені, побиті.
– Чого ми сюди сіли?
– Ми їдемо за сином...
– Ти хочеш сказати, що все закінчилося?..
– Не знаю. Може це просто ще один рівень. Ще один виток Лабіринту...
Ми подзвонили у двері. Нам відчинила мама. Нерозчесана, у короткому халаті. Дивилася на нас вагаючись: бурчати й осуджувати чи засипати питаннями?
– І чого так пізно? І без попередження? – запитала вона сварливим голосом для годиться.
– Мам, ще нема дванадцяти?
– Та вже майже...
– Добре.
Ми швидко увійшли, я сіла просто на холодний кахель і скинула черевики. Ноги, втомлені тривалими переходами, боліли невимовно. Я швидко розтерла руками ступні, аби хоч трохи привести їх до тями. Чоловік стояв перед дзеркалом і задумливо вивчав свою фізіономію.
– Господи, ви що, з пекла вилізли? – спитала мама, роздивляючись нас. – Ви ж зелені. І очі у вас, як у божевільних. Що сталося?! Жах який... Всі хоч живі?
– Мам, давай пізніше...
– Ти мені вже тиждень кажеш “Пізніше”. – буркнула мама.
– Де Ярослав?
– Спить. Не буди його.
– Ні, треба розбудити...
Я швидко прошмигнула у кімнату. За мною поспішив чоловік. Ми увімкнули маленьке світло. Ярослав ледь поворухнувся вві сні.
Я присіла біля його ліжка просто на підлогу. Глянула на годинник. Без трьох хвилин дванадцята. Поцілувала його в лоба, погладила по щічці. Він посміхнувся, навіть ще не розплющивши очей. А коли нарешті розплющив, то посміхнувся ще ширше.
– Мама? Ти прийшла!
– Так, і тато теж тут.
Ярчик перевів погляд на тата, той помахав йому рукою і підійшов.
– Я тебе розбудила, аби показати, що я виконала свою обіцянку. Я ж казала тобі, що ми повернемося сьогодні!
Ми стояли у тягучці. Я з досадою крутила ручку радіо, в надії знайти хоч щось путнє. Але передавали традиційну попсу, тож довелося ставити заслухані диски. Чоловік втупився прямо перед собою, слідкуючи за червоними сигналами авто попереду. І тоді, глянувши вбік, я побачила Юру.
Він стояв на автобусній зупинці і курив цигарку. До нього щось говорила низенька жіночка, коротко стрижена, з рулоном паперу в руках. Вона жваво жестикулювала, він посміхався у відповідь, але очі його не сміялися. Ті, хто побували у Лабіринті, ніби отримали своєрідне тавро. Особливий погляд, який виділяє їх з-поміж інших.
Юра був худим, коротко стриженим. З того часу, як ми вибралися з Лабіринту, пройшло роки три, може чотири. Я відкрила вікно і покликала його.
Він мене побачив.
Дивився довгим, понурим поглядом.
А потім коротко, самими кінчиками губ, посміхнувся. І у цій короткій посмішці зчиталося багато чого. Хоча б те, що він радий, що і для нас все скінчилося добре. А ще те, що він не хоче, аби ми будь-коли бачилися і, тим паче, згадували про пережите. Для нього то була болюча рана. Надто болюча.
Він обійняв свою дівчину за талію, розвернувся і швидко пішов геть.
