

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	753
Творів:	11428
Рецензій:	17338

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Уривок з роману.

Ганнуся. ( уривок з роману.)

© Roksolana, 16-05-2008
Останнім часом Ганнуся стала до всього байдужою. Вона тихесенько сиділа на східцях великого двоповерхового , але ще недобудованого будинку, і мерзла. Сонечко було таке ласкаве і тепле і цвіли піони - два кущі білих і один рожевий. Ще вчора Ганнуся бігала біля них і втішалася гладенькими пелюстками барвистих квітів, а вже сьогодні вона не розуміла чого її маленькі п’ятирічні ручки відмовляються бавитися, чого їй не хочеться, щоби татко приніс їй « вавато» пісочку, аби будувати чудернацькі споруди, а бабусин пиріжок з вишнями не смакує, як раніше. Вона чула, як дорослі: тато, мама, баба і дід радилися на веранді. Тато, як завжди, кричав, що в усьому винні старші – задумали вибілювати хату , а манеж залишили на протязі – от дитя ще малим і захворіло. Баба з дідом поганили маму. Немов би її школа не розвалилася, аби вона років до трьох посиділа б з дитям. А мама мовчала. Ганнуся не знала, що в маминій голові натягнулися ниткою спогади: Як впустила народжене дитя акушерка, як чула вона, наче крізь сон: « Нахлєбалася води вона по- моему». А далі – перше запалення легень, і пішло і поїхало, - запалення за запаленням, лікарня за лікарнею, біль за біллю… Ганнуся. знала, що завтра вони мають їхати до Москви. Бо татко дуже сварився , і забрав її вчора з місцевої лікарні. Москва – то велике місто , але не Україна. Ганнусі було вже так холодно , що маленькі її повіки, немовби хто помазав медом, і вони злиплись. Вона відкрила свої очки – смарагдики і побачила маму . Вона обережно терла її долоньки, і ставало тепліше. -Донечко моя, - холодно? Вже скоро , донечко. Ось глянь, які яскраві рукавички вив’язала тобі бабуся! Ганнуся, хотіла запитати , а хіба носять рукавички влітку? Але їй було так ліньки. На мамі була її найгарніша сукня і тато такий поважний – у білому капелюсі... І потяг , який, вперше вона побачила з середини, мелодійно виспівував :чух- чух- чух, чух- чух, чух, - і Ганнуся знову закрила оченята. Москва зустріла їх хмарами. І мама на пероні виказувала татові, що дитина в своєму житті, окрім купи піску і посадки довкола будинку нічого не бачила – а ні каруселей, ні моря! І якщо це останні її … І з острахом озиралася, немовби промовила щось дуже заборонене, те , що саму її лякало найбільше .З яким сумлінням вони будуть жити? І як жити? -Хочеш до Зоопарку? – тато присів навпочіпки біля доньки Сонце цікаво визирнуло з-за хмарки і стало навшпиньки . – Там дуже багато різних звірів: тигри вовки , зайці і слон!- заохочував змовницьки. « Ало, Ало , телефон, - говорить слон» , - згадався Ганнусі дитячий віршик. Колись вона так часто повторювала цей однесенький рядочок, бо дуже вже він їй подобався, аж поки татко роздратовано не вигукнув : « Дубіна, говорить, а не слон!» І Ганнуся вперше відчула , що таке сором. Слона вона не хотіла. Вона хотіла пінгвіна з далекої півночі. І тато з мамою пливли людською гущею кольорових кульок, морозива і щасливого дитячого вереску, повз клітки зі звірами, наполегливо долаючи перешкоди до останньої забаганки. Тільце Ганнусі , одягнуте в оранжеву шовкову суконьку, покірно лежало на татових руках. Обличчя було сірим, погляд безпомічним. Обличчя старенької зморщеної грушки-бабусі. Вона не бачила звірів і людей. Вона стогнала… -Доню, донечко! Ось – пінгвін! – десь із далеку почула вона голос мами. Ганнуся знову відкрила оченята і торкнулася черевичками землі. Величезна клітка мала вигляд кола. Люди, рухливим пластиліном, обліпили її.. Батько ,похапцем ,ліктями проклав шлях для доньки. І ось, він – пінгвін - такий смішний і милий, росточком з Ганнусю ,стоїть собі хазяїном. І пір’я чорне і гладеньке, неначе і не пір’я то, а хутряна шкірка. Є речі аномальні, є речі, які важко пояснити … Пінгвін до останньої хвилі спокійний, чомусь вайлувато розвернувся, замотав стривожено головою - і їх очі зустрілися. Людські очі- смарагдики і очі- вуглинки птаха. Ганнуся трималася цупко за клітку, неначе трималася за життя. Їй було дивно, що казкове створіння у чорному ,з білою манишкою, кожушку, таке чарівне. Пінгвін стрепенувся, замахав крилятами і почалапав до Ганнусі. Юрба загула. З усієї сили силенної зівак птах обрав хвору дівчинку життя якої висіло на одній волосинці. Вони так і стояли – сам на сам серед всього світу, - пінгвін і Ганнуся. У МЕТРО вона вже блювала. Дихання її стало важким. Носогубний трикутник набув панічного синього відтінку. І перші подолані східці Московської міської лікарні здавалися батькам великим полегшенням, принаймні для власній совісті. Біля Ганнусі забігали люди в білому вбранні, і вона знову полетіла в пустку. Для батьків почалося справжнє пекло. Мама плакала. Батько покірно вислуховував зухвалу « масковську» говірку. Про те, що направлення не має, дитина – занедбана вкрай! -Потрібно оперувати. – повідомив старенький професор, розглядаючи свіжі відбитки легень на плівці. - Класична кіста правої легені. – таким був вирок. - Але дитина настільки ослаблена, що може не витримати … Мати важко похитнулася. Батько зціпив кулаки. -Місяць готуємо до операції. Потрібно кожного дня відкачувати гній з легень. А потім… Довезли чудом... Ще б хвилин тридцять і. на той світ..Моліть Бога, щоб все пройшло вдало.. І вони молили... Ганнуся відкрила очки. І якась чужа тьотя нахилилась над нею - А что хахлушечка, аташла? На вот тебе мамка канфет шекаладних передала. Сматри дактарам не гавари, а то палучу я па мазгам. Шекалад запрещается. Сегодня тебя с реанимации переводить будут. Дивна та чужа мова вразила Ганнусю більше аніж сам пінгвін. Вона знала лишень одну мову, - українську, таку ніжну, як мамина колискова, таку солодку, як свіже, щойно надоїне, бабцею молоко. Але дихати було легко , і хотілося їсти, і скоро прийшли інші чужі тьоті , переклали її на на велику таратайку і повезли. І їхати було цікаво. Сині фарби стін, дитячі голоси і незнайома мова . Лікарня була поділена на бокси. Так називалися невеликі кімнати , розраховані на двох хворих. Верхня частина приміщень була скляна. Це для того, щоб найстарший лікар йшов по коридору і бачив , хто із діток балується. Це вже Ганнуся взнала пізніше. Коли до неї зверталися – вона мовчала, бо їй було соромно, що вона не може говорити, як усі. Ганнусина сусідку звали – Сітора. Вона була з Узбекистану. Сіторина мова була ще дивніша. У її першої товаришки не було частини шлунку. І тому її мама готувала дівчинку через зонд – таку трубку, яку вкрутили Сіторі прямісінько в шию. А коли їй чогось дуже-дуже хотілося з’їсти , то її мама потайки давала малій їжу, але - лише пожувати, а тоді примушувала виплюнути. Сіторина мама мила підлогу у відділенні. Там були такі правила – хочеш бути з дитиною – працюй . А грошей за те не платили. Ганусю почали називати – німою, бо вона відповідала тільки киванням голови. Вона дуже сумувала за мамою і татом, і за піонами, і за рідною мовою. Коли їй дозволили вставати, Ганнуся вилазила на підвіконня , дивились, як внизу ростуть незнайомі дерева з білими , поляпаними чорним стовбуриками і плакала. Але з часом, Ганнуся звиклася, у неї з’явилися перші друзі і « хахлушка» - назва для неї ненависна, почала разом з усіма дітками проводити «везунчиков» до космосу. Така вже у лікарні була традиція. Коли комусь мали робити операцію, то все відділення з дітьми і мамами висипали до коридору. Операційна знаходилась на останньому поверсі. Це – космос! Бути космонавтом – означає бути сміливим! А потім всі тримали кулаки. А бувало з космосу не повертались. І тоді мами ховали свої скупі сльози від дітей. Прийшов час Ганнусиного польоту. Ганнуся лежала на таратайці , а Сітора розпластавши, на її манюніх груденятах усю кількість своїх чорнявих змійок- косичок обіцяла, що триматиме за Ганнусю кулаки. Скільки треба буде, навіть, коли дуже схочеться спати! І ще щось, рідною своєю узбецькою мовою, з усіх слів якої Ганнуся зрозуміла лише одне « Я люблю тебе.» Сашко поклав поряд літачка. Айгюль малюнок з квітами, саратовська Ксенія пухнате ведмежа. Котрась мама поцілувала, У неї були вузенькі очі , а її сина всі називали чукча. -Ну што, хахлушка, полетєли? – сказала тьотя у синьому халаті. Ганнуся швидко підвелася. І скільки було духу в її кволому тільці закричала: -Ви нє знаєте, ви, неправильно меня називаєте… Я… Я – українка! На мить у відділенні запанувала німа тиша. Старенький дідусь – професор виринув серед юрби проводжаючих вправним рятівником. -Все слишали! Українка сегодня в космос летіт. Вот і харашо, вот и славно… Ложись дєтка… Ганнуся відчула таку полегкість, неначе величезна брила впала звідти, де був у неї живіт і груди. Ліфт... Синє сяйво дивної люстри...Гумова маска на обличчя... І наркоз пахнув піонами…
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

ВОСТОРГ ;-) !!!
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Шекспир , 17-05-2008

Що головне...
На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© , 17-05-2008

Рекомендую
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Маріанна Маліна, 17-05-2008

Дякую
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр , 16-05-2008

Зворушливо и страшно
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 16-05-2008

Людмила
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 16-05-2008

Згенеровано за 0.0106389522552 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Ганнуся. ( уривок з роману.)

ВОСТОРГ ;-) !!!

Що головне...

Рекомендую

Дякую

Зворушливо и страшно

Людмила