Все ж таки найкращі весілля – сільські. Бо тільки селяни ще до пуття пам’ятають, як правильно молодій колупати піч на сватанні, що співають дружки, а що – боляри, хто має правити в молодого викуп за наречену, і в який день гостей гойдають на ряднюшках перед двором, а в який – по куткові вештаються ряджені цигани й тягнуть до своїх лантухів усіх сусідських курей та гусок, що втратили пильність. При цьому сусіди наче не заперечують, регочуть і собі з «циганських» витівок, але намертво закарбовують у пам’яті, скільки саме курчат поцупили капосні Чуприни, зачекайте, буде ще й у нашому подвір’ї весілля, поквитаємося.
В київських лабухів, яких іноді запрошують грати на сільських весіллях, вершиною професійності досі вважається відбути «весілля з переїздом», коли починати треба на подвір’ї нареченої в одному селі, а закінчувати – в хаті молодого в іншому селі. Музики ж мають відіграти прощання молодої з рідною хатою, завантажити усі свої електрогітари, клавішні, підсилювачі, колонки та барабанні палички до бортового газона, обігнати весільний поїзд на марші, вивантажити апаратуру, налаштуватися й грянути туш, ледь легковик з молодятами з’явиться на горизонті. Це як автомат калашникова на швидкість зібрати й розібрати – потребує автоматизму дій, бо зазвичай після першої частини весілля музики вже напідпитку.
Так вони один в одного і питають:
- А ти весілля з переїздом грав? Ні? Слабак!
Отож не дивно, що й усілякі фольклористи в усі часи надавали перевагу студіям саме сільських весіль, а про обділений увагою кафедри фольклористики Київ 80-х нам з Ерікою годі шукати записів у підручниках та архівах. І не можемо ми просто піддивитися на сучасне київське весілля, яке таки має свої усталені звичаї й церемонії, попри відсутність підручників. Наприклад, оте кидання букетів до човна легендарних засновників Києва на набережній Дніпра чи обов’язкові відвідини Проні Прокіпівни й Свирида Петровича на Андрієвському узвозі. Бо лодію Кия, Щека, Хорива й сестри їхньої Либеді поставили на набережній вже значно пізніше, вже після того, як побудували Московський міст на Троєщину. Це ми абсоютно точно пам’ятаємо, бо спочатку цю скульптуру планувалося поставити на верхівці того вантового мосту, і лише своєчасні розрахунки неабиякого вітрового навантаження на таку велику скульптурну групу на такій шаленій височнині примусили від того наміру відмовитися. Про Проню Прокопівну і її бантик, що приносить щастя нареченим, в ті часи не чули й поготів, хоча фільм з Кринициною і Борисовим уже начебто й зняли, та ще нікому не спало на думку, що це – справжній шедевр, який вартий бути увічненим ще й у бронзі . Що ж до вінчання у Михайлівському Золотоверхому чи Володимирському соборах – цього в ті часи не могло бути в принципі. Михайлівський взагалі ще як у тридцятих роках підірвали, так ще й дотоді не відбудували. Ось і гадай тепер, які зупинки мав робити в ті часи весільний кортеж з Волг, Жигулів та Запорожців зі стрічками та ляльками на капотах на шляху від ЗАГСу до ресторану «Метро». І чи вдалося тіточці Томі примусити німців покласти букети до вічного вогню у парку Слави, як вимагав весільний протокол тих часів. Майже не сумніваюся, що вдалося, але хто його зна. Не захотів же колись принциповий дядечко Дітер вболівати за «Динамо» під час історичного матчу з Мюнехенською «Баварію». Так і заявив. Вибачайте, але я за німців вболіватиму, добре ще, що робив те не на трибунах Республіканського, а в гуртожитку перед телевізором. Та на долю Суперкубку те, на наше щастя, не вплинуло.
Інші ж контрольні точки тогочасних автоперегонів, головним призом яких було заміжжя, нам вже годі й згадати. Ну не до Леніна ж на Бесарабці молодятам було квіти класти. Чи таки «возлагалі»? Шо ви кажете? Ну ти глянь.
Та й інші подробиці комсомольських весіль пригадуться якось погано. Хіба що горілка у кавниках та чайниках за часів боротьби з пияцтвом. Тож ми з Ерікою мусимо покладатися перш за все на власну вигадливість, розраховувати на нашу пам’ять ми б нікому не радили, бо автора на тому весіллі цікавили зовсім інші речі, нецікаві світській хроніці, наприклад, чи привезуть німці жувачок та який лимонад виставлять на столи, «Буратино» чи «Ситро» (про те, що тіточка Тамара спроможеться дістати заморської «Пепсі-коли» він навіть і не мріяв). А Еріка тоді лише вперше потрапила до Києва, ще лискуча, як нова копійка, у заводському мастилі, молода й наївна, її навіть друкувати кирилицею ще ніхто не навчив, і вона лише знай-повтрювала за найменшої нагоди своє «Вас іст дас?», як та Дітерова рідня, яка прибула до Києва на весілля потягом зі зміненими в Бресті колесами.
- Вас іст дас?
- Холодець. Ну, швайне, хрю-хрю, - найбільшим поліглотом виявився дядько Толя з Чупринівської середньої школи. Саме тому, що ніколи не знав жодної іноземної мови, не комплексував через можливі помилки та неправильну вимову й спілкувався переважно мовою бджіл.
- О, швайне, я-я.
- А це хрін до холодцю, скуштуйте. Ну як же тобі, німцеві, пояснити? – і дядько Толя героїчно пхав до рота повну ложку їдучого хрону, червонів, кривився, як середа на п’ятницю, й пускав ручаї сліз з очей, аби пояснити смак страви наочно.
- О, я-я, - раділи Мюллери й заходилися приправляти холодця вже зрозумілою гострою приправою.
- А це... – починав знову дядько Толя.
- Шнапс, я-я - перебивав його батько молодого Рудольф. Горілка в перекладачеві не мала потреби.
- Прозіт!
- Будьмо!
- От ти мені поясни, - тут-таки починав розвідувати дядько Толя. – У вас придане чи калим? Хто кому платить за наречену? А, то не у вас, то в киргизів!
Розписували молодят тоді ще не в «Бермудському трикутникові» біля воєнторгу, а в колишньому особнякові письменника Корнійчука на вулиці Шовковичній. Солідній псевдопіренейській будівлі з різьбленого чорного каменю з широкими мармуровими східцями й неозорими залами з кованими люстрами – так, не кепсько жили колись флотоводці «Загиблих ескадр» й за сумісництвом перші секретарі спілки письменників.
Огрядна жіночка у високій зачісці, у пишному кримпленовому вбранні із латунним ланцюгом та медаллю з серпом та молотом на шиї урочисто засвідчила створення нової комірки радянського суспільства, бо саме так було записано в її шпаргалці, а на ходу перелаштуватися з радянського суспільства на демократичне вона не вміла. Обидві мами, й українсько-радянська баба Вєра, й німецько-демократична ома Сузанна, в цю мить заплакали, синхронно дістали хусточки й втерлися, а колишні бійці ворогуючих армій, дід Сашко та опа Рудольф, перезирнулися й одночасно зітхнули.
І ставлю марку проти пфенінга, що причиною цьому була не стільки застаріла мілітарна ворожнеча, скільки звичайна чоловіча солідарність, бо усі чоловіки, так чи інак присутні на церемонії втрати свободи одним з нашого брата, зазвичай солідарно зітхають, коли задоволена дівчина саме окільцьовує щойно вільного птаха, настромлюючи обручку йому на підмізинного пальця.
Але ж у біса гарна пара виходила! Дядечко Дітер – високий, показний, голубоокий, білобрисий й трохи флегматичний у бездоганному костюмі й краватці метеликом. І тіточка Тамара – чорнобрива, кареока, смаглява й швидка, як сто німецьких спринтерів, навіть від занадто довгої фати вона відмовилась, бо та заважала б їй рухатись у звичному темпі. Скажу, що я оцінив тіточкин Томин смак та практичність ще тоді, бо носити той шлейф за нареченою по всіх розкладах випадало б саме мені, і я небезпідставно побоювався, що молода просто тягатиме мене на тому мереживі за собою, як олень нарти, бо я теж дещо флегматичний та неповороткий ще з дитинства, хоча й ніякий не німець.
Народів на церемонію набилося, як сеанс індійського кіно. Було тут чи не пів-Європи, представленої мешканцями аспірантського гуртожитку універу: педантичні німці, гоноровисті поляки, запальні угорці, гуморні чехи, кирилічні серби й латинізовані хорвати, сусідські словаки, віддалені словенці, просвітительські болгари, православні румуни, звитяжні македонці і навіть один турок з нашого берега Босфору. В перших рядах стояли Сергій з дружиною Наталею, Михайло з дружиною Любою, Василь з дружиною Маріуцею – теж такий собі фестиваль дружби народів, але вже внутрішньосоюзного масштабу. Усі тримали на руках троянди для молодих – червоні, рожеві, жовтогарчі й білі. Увесь цей інтернаціонал був зі сторони нареченого.
Праворуч же, за спиною нареченої, підпирала стіни з химерними барельєфами й чудувалася на стелі з арабесками й сяйвом бронзових люстр уся наша велика рідня. Бо ж українська сім’я в повному складі зазвичай збирається саме на весіллях, і добре, якщо познає одне одного хоча б за іменами, бо за обличчями й іншими ознаками часом зробити це буває вже важко. Не кожного дня все ж таки ми дочок заміж віддаємо.
Були тут зовиці з Вінниці, й шуряки з Дніпропетровська, дівері з Донецька і свекрухи з Житомира, своячки із Запоріжжя і стриї з Франківська, зяті з Кіровограда й тещі з Києва, падчерки з Криму й троюрідні небожі з Луганська, невістки з Луцька й вуї зі Львова, сестринці з Миколаєва й свати з Одеси, небоги з Полтави й свояки з Рівного, кум із Сум і онук з Прилук, брати у других з Тернополя і сестри у третіх з Харкова, батьки з Херсона й пасинки з Хмельницького, єдиноутробні з Черкас і єдинокровні з Чернівців, тесті з Чернігова і дядечко Йосип на шляху з Бердичева до Хайфи.
Усі українці, усі красуні й легіні - кров з молоком, нейлон з кримпленом, розряджені у кращі краватки «пожежа в джунглях» і черевички на платформах, надухані дефіцитними французькими духами, які тоді ще не мали назви – французькі і все тобі, або вітчизняним «Шипром» подвійного призначення – усі затамували подих, коли окільцювання нарешті відбулося й розпорядниця із ЗАГСу промовила:
- Молоді, поздоровте одне одне одного.
І тут радянський новояз, на якому цей вираз означав необхідність молодим цілуватися перед об’єктивами фотографів, зіграв з дядечком Дітером злий жарт – він схопив тіточку Тамару за руку, міцно її потиснув і, як начебто і вимагалося за невідомими аборигенськими звичаями, голосно сказав:
- Поздоровляю, Тамаро!
Усі родичі, окрім одного, просто втратили мову: «Що ж це, він нашу наречену навіть поцілувати не хоче?». І лише дядько Толя з Чупринівки одразу зрозумів, що тут звичайне міжнародне непорозуміння, а ніякий не злий намір, і так само голосно порадив Дітерові:
- Ні, земляче, так просто не відбудешся. Цілуй.
Це було найкраще весілля, на якому я гуляв. Тільки сам-один я випив аж сім пляшок лимонаду. А ще ж і з інших пляшок підливали.
Отож, усі євроінтеграційні процеси в нашій родині остаточно завершилися чи не тридцять років тому, коли в першому пологовому будинку міста Києва, в точно визначений природою час, народився мій братик Сашко – онук переможця й переможеного у Другій Світовій війні водночас.
