Potic svidomosti
Сірі хмари наступають і в наших словах зникає послідовність, логічність і демократія. Постійним незадоволенням нічого не зміниш, а тим більше не доб’єшся бажаного результату. Хтось каже, йому нічого не треба, він (вона) нічого не хоче. Я прошу вас, не будьте такими наївними, бо ви ще живі. Нічого не потребують лише мертві. Проте, буває, що у тобі повно ентузіазму та присутнє бажання змінити щось на краще, і тут завжди знайдуться «добрі люди», які з радістю вставлять тобі палки в колеса. Це звично для нашого суспільства.
Крилатим відчуттям піднесеності здобуваєш тимчасові краплини волі. Шовковисті спогади тікають крізь пальці непомічених обставин. Потоки емоцій захоплюють своєю раптовістю. З часом помічаєш, що вмієш грати в повітрі будь-які мелодії. Інколи це відбувається настільки реалістичне, що починаєш справді вірити. Кажуть, віра – це найголовніше… Подихом зачеплених струн проникаєш гостем у свою підсвідомість. Жахи та тіні ходять нашими вулицями щастя. Це вулиці не розбитих ліхтарів. Там краще аніж здається насправді. Критика історії лунає зі всіх тріщин наших старих австрійських будинків. Від неї гірко не лише нам, а й усім їхнім незагоєним стінам, які вкриті незашитими швами цивілізації. Письмо не варте твоєї уваги,якщо без усвідомлення, а може навпаки…? Скоріш за все…
Всі речі можна вилити на папір, частково ув’язнити їх тут. Чи правильно це? А якщо інакше не можеш? Не виливати все це і у без того засмічений простір. Закритися, забитися в куток, заліпитися скотчем, замалювати всі вікна фарбою, байдуже якою, затримати час над головою, закохати в себе мрії, щоб вони потім здійснилися, закопати біль, штовхнути у прірву зраду, зашнурувати розхитані нерви, закреслити кілька речень з минулого, задихнутися коханням, забити до смерті весь безглуздий непотріб. І взагалі за…жити…знову…якось…потім все…
Якщо все це хвилює тебе, то воно тобі потрібне. Коли небо вкриється хмарами, стане тепліше ніж до того, і ми станемо сміливішими, бо зникнуть суворі погляди німих спостерігачів. Водночас нам їх бракує, бо нам завжди не вистачає того, чого немає. А вони до складності прості і прекрасні.
Дива трапляються у нас в голові, серці, у краплинах води, землі… вітер задує свідомість незрозумілими піщинками неусвідомленості, крихітками правди…Завдяки мріям наші крила знову вчаться літати і ми здіймаємось до небес неіснуючого світу. Тих, кого колись прогнали, і досі несуть свою провину, і розплата зовсім не дитяча. Все це сумно, проте не смертельно. Покарання життям не найгірше, що могло б трапитись. То що ж гірше? Ми поки не знаємо.
Розбилась склянка іграшкових переконань. Впевненість зникла, розлетілась на друзки прозорих сліз людей, які колись довіряли вам. То була основа. Тепер немає куди насипати шари довір до інших людей. Майже не відчутно болю, хоч вода забарвилась у червоний кровавий колір. Чи це тільки фарба?
Залікуємо рани, залижемо порожнечу, зашиємо дірки у прірві власного снобізму. Багатогранна історія, платівка не нашого часу. Хтось знайшов її на горищі великих ідей. Невиправдана сповідь потоком свідомого не усвідомлення.
Беззахисні крихітні створіння заховаються у гілках дерев та подарують їм своє тепло, а ті також щось подарують нам. Колись, тоді, тепер, завжди, ніколи…
Розмовляючи з ними, залишаєш їм себе і даруєш часточку їх самих. Без подолання течії,невагомості, залишених позаду гуманних душ. Вир поглядів зафарбувати зеленою і жовтою фарбами, щоб не заважали грати снами ночами. Ловці снів приносять найкращу здобич денно-нічних буднів невидимих…
Якщо не чуєш сліз, це ще не означає, що ніхто не плаче. Так інколи буває, речі очевидні ховаються від нас , бо ми їм не допоможемо. Ми ж навіть не віримо в них. Хіба маємо виправдання? Без жодного змісту розчарувань…
