Звичайно америкоси робити фільми не вміють. Це відомо усім. Із цим усі погоджуються. Довгим вказівним пальцем погрожують тій стороні, де примостився HOLLYWOOD. Показують моцний мужицький кулак WORNAR BROTHERS PICTURE і LION CINEMA. Прославляють закриту й бездіяльну кіностудію Довженка та глибокий психологізм (хі-хі) російського бойовика.
Але після довгого трудового дня настає очікуваний відпочинок для пальця й кулака. Тоді, а тоді, любі мої, вмикається домашній ПК і витягається з шухляди не менш домашній Ді-Ві-Ді з домашньою колекцією фільмів. Колекція фільмів так добре озвучена на WORNAR BROTHERS PICTURE і LION CINEMA, із таким неграмотним російським перекладом. І все ж – домашній компот плюс завиванці (замість популярного зерна та коричневої рідини, назва якої точно не пов’язана з корицею) і… що цього разу? Ґотика.
Звичайні фільми жахів з усіма, завченими напам’ять атрибутами: нас лякають звуками, відеоспецефектами та наляканими очима героїні, бо дешевше коштують одні супервідомі очі, припустімо, Пенелопи Круз, ніж 20 програмістів, художників, стилістів, сценаристів, каскадерів та аварійних будинків, та дозволів на зйомки. Менше з тим, і це теж відомо, ми лякаємось, бо дуже хочеться полякатись.
Давайте я тоді побудую розповідь трохи нестандартно, ґрунтуючись на цікавій особливості згаданого фільму: його два. Жодних містифікацій…
Отже, маємо «Ґотику (1986)» та «Ґотику (2005). Цікаво, що різниця між цими датами дорівнює моєму вікові, а перший фільм був готовий 15 грудня (саме це число зазначене на плівці). Це вам весела статистика, яку дізналась в процесі пошуку інформації для статті.
Пропоную разом протестувати обидві стрічки на наявність ґотичних мотивів, а також, знайти точки дотику двох, незалежно знятих фільмів.
Зізнаюся, коли сіла дивитись перший фільм (1986 р.), думала, що він має такий самий сюжет, тобто навпаки – кіно 2005-го року має такий самий сюжет, як і попереднє. І сумно й тяжко, й нема кому руку простягнути – думаю собі, – а дивитись доведеться, ще й потім купу літератури про це фуфло читати. Насправді ж – не така вже й простенька начинка і зовсім різні сюжети, ідеї, герої…
Отже, уявімо собі старовинні замки Англії та Шотландії. Гарна погода, веселі дами, екскурсія по будинку Байрона. Екскурсовод розповідає, яким наркоманом, алкоголіком, березневим котом, та ще й гепнути на темі психологічного викликання привидів був поет. По зміні кадру дія переноситься у минулі часи, коли у власному замку Байрон не мусив терпіти екскурсії. Ось він із другом та двома милими сестричками розважається та розмножується. Властиво, всі вони – однодумці по життю і не тільки. Властиво, у такій компанії є лікар, і, зрозуміло, він – най хворіший серед хворих. Кожен з героїв має свою «історію хвороби», свої страхи і свої бажання. А до людини духи можуть дібратися лише через страх або бажання (в принципі, у значенні забаганки). Отож, дібралися і згамали своїх творців і господарів, бо люди – тільки люди – взяти себе в руки не можуть, приборкати теж, довіряти собі також, довіряти іншим – тим більше. Висновок: назвався грибом – лізь у борщ, або не біжи поперед батька в пекло.
Другий фільм – це вже сучасні часи. Тиха й добресенька обитель – шпиталь для психів. Буйно помішана пацієнтка (Пенелопа Круз) та мила і розумна, практична й врівноважена доктор Міранда (Хелі Бері). Доктор занепокоєна тим, що напади в пацієнтки стали повторюватися занадто часто. Вона, засмучена, їде додому. Але дорогою, через аварію, мусить їхати далі через міст. а біля мосту, ледь не збиває дівчинку. Але все гаразд.
Міранда прокидається… у камері вар’ятського шпиталю. Її ніхто (ніхто!) не сприймає всерйоз. Пізніше адвокат розповідає доктору, що її підозрюють у вбивстві чоловіка, одночасно її мучать відвідини дівчинки-привида, яка горить у вогні. Заплутаний сюжет, як ведеться, розплутується. Допомагає Міранді та ж дівчина-привид, доктор дружить зі своєю пацієнткою. Дві зіроньки кіно файно розмовляють, йдучи вулицею. Зітхнемо з полегшенням. Добраніч. Та що це? Он посеред вулиці стоїть хлопчик, якого от-то переїде автобус! Ой, а дитина розтала в повітрі.
Висновок: обрані не бувають одноразовими, навіть якщо ти не віриш у привидів, привиди вірять у тебе.
Зовсім різні сюжети, зовсім різні ідеї. Що ж у них спільного? Ґотичний підхід. Потойбічний світ існує, хочемо ми чи ні. Крім того, його населення – довгожителі-безсмертні, тому, якщо чиясь неспокійна душа на вас образиться – кара неминуча. І навіть якщо впораєшся із завданням, станеш частинкою цього світу, тобто чуття загостриться. Нема ніяких паралельних світів. Ще Лобачевский казав, що десь і паралельні лінії перетинаються…
