Блукаючи вулицями Мольєндо, я випадково натрапила на невелику книгарню, що пропонувала асортимент чтива для невибагливого споживача. Серед дамських романів, детективів, трилерів і казок, на диво, траплялися і словники: двомовні, спеціалізовані, кишенькові і багатотомні. Зовсім несподівано я знайшла поличку з науковою літературою: грекою, латиною, англійською, німецькою. Тут були книги й іншими мовами, які я впізнавала чи про існування яких здогадувалася. Були книги, написані мовою зовсім незнайомою мені, і я, дорікаючи собі за поверхневе навчання на філфаці, відкладала їх... Моєму здивуванню не було меж, коли я знайшла книгу, написану українською. Зацікавившись назвою, що викликала спогади про час, проведений за прочитанням Валерія Шевчука, я вирішила її придбати.
Відомий на батьківщині мовознавець присвятив своє досліження словам. Спираючись на здбутки вчених і використовуючи багаторічний досвід власного мовчання, він зробив їх класифікацію, що, на мою думку, є спарвжнім відкриттям у науці. Дивно лише, що у світі нікому не відомо про нього. Принаймні, я не чула, щоб хтось згадував чи посилався на цю працю...
Отож, за Альфонсо Лімою слова поділяються на (я означу лише ті пункти, які, на мою думку, є найважливішими):
Ті, що приходять уночі і згорають під першими променями сонця;
Ті, що написані на бортах давно затонулих кораблів;
Ті, що викарбувані на стінах Києва в 1941-1943 роках;
Ті, що злякані першим поцілунком;
Ті, що засипані пісками Сахари;
Ті, що малює на вікні перша паморозь;
Ті, що залишає по собі літак за секунду до падіння на землю;
Ті, що шепоче солдат, поцілений кулею в серце;
Ті, що просяться в руки разом із достиглим яблуком;
Ті, що доцвітають разом із останніми осінніми квітами;
Ті, що промовляє тварина, придумана Кафкою;
Ті, що записані пером Сіріна;
Ті, що згадуються на 120 сторінці книги «Тріщина» Івана Волкова і дарують те, про що мріє людина;
Та інші.
Їдучи в метро, я мимоволі підглядала, що читають сусідні пасажири, адже маю таку звичку: завжди підглядати за тими, хто читає. На якусь мить мені здалося, що хлопець навпроти читає книгу Івана Волкова «Тріщина». Але це було майже неможливо, бо увесь наклад видання знищили після того, як ті, хто дойшов до 120 сторінки, потрапили до божевільні. Вони сміялися як діти і радісно повторювали: «Це - я!». Лікарі, неспроможні встановити діагноз, лише безпомічно розводили руками...
Мені навіть здалося, що книга, яку читає юнак, розкрита саме на 120 сторінці, але потяг метро раптово загальмував, і машиніст, попрохавши зберігати спокій, оголосив про евакуацію у зв*язку з аварією на сусідній станції. Якась пані несамовито заверещала, хтось зовсім поряд сказав спокійно: «Це початок війни». В паніці пасажири почали вибиратись із вагону, штовхаючи один одного. Хтось схопив мене за руку і висмикнув з істеричного натовпу. «Побігли, я добре знаю підземку», - сказав той самий хлопець, що читав книгу. Я озирнулася – «Тріщина» лишилася у вагоні. «Нема коли зволікати, мещій», - і він потягнув мене в якийсь тунель. За мить позаду прогримів вибух, і там, де щойно стояв потяг метро, утворилася розколина, що збільшувалася з неймовірною швидкістю...
