Василь сидів у барі «Ліга чемпіонів». Пив пиво, жував картоплю фрі впереміж із думками про те, що ліги тої вже ніде йому не побачити, окрім як отут, у запису. З телевізора доносилося «Оле-оле-оле-оле». Василь постукував пальцями в такт доконтактовій пісні. Пиво, запис футбольного матчу, смуток за минувшиною – все пробуджувало в ньому жаль до себе, колись такого потрібного своїй родині. «Зрештою, ні, – схаменувся він. – Що за дурна думка? Я – потрібний, але, водночас, і гальмо для них у… світле майбутнє? рай?.. Не можу сформулювати навіть для себе. Втім, хто може? Лише ті, хто вже т а м. У них, у наших «галактичних друзів». До біса їх…»
– Василю! Сто років не бачилися!
Василь здійняв голову – перед ним посміхався на весь рот якийсь товстун.
– Бригадира не впізнав?
– А, Микола, – Василь потис спітнілу руку свого колишнього бригадира.
– Як ся… – почав Василь, але Микола, за звичкою людини, що все життя на керівних посадах, одразу перервав його:
– Та гаразд. Якщо вже зустрілися з тобою тут, – він зневажливо помахав пальцями, – можеш сам зробити висновки як мені ведеться… Ну, а з тобою що? – Микола без запрошення усівся напроти Василя. – Не взяли? Агресивний надміру?
Василь мовчки кивнув. Міг би й кольнути незваного співбесідника, мовляв, адже й ти, розумнику, не т а м. Проте обмежився бурчанням:
– А чого ти в «Лізі чемпіонів» забув? Не пам’ятаю, щоб тебе цікавив футбол.
– Я до нього був байдужий і коли в нього грали, надто коли про нього лише згадують. Просто проходжу повз бару і відчуваю раптом, що на мене тут хтось чекає. Щоправда, сподівався це буде жінка, але зі старим другом теж непогано згаяти вечір.
Василеві здалося, ніби Микола читає заздалегідь приготовану промову. Цікаво чому він розбалакався з колишнім підлеглим, від якого йому щонайменшого зиску? Микола ж навіть заради зайвих грошенят кинув десять років тому роботу в гаражі, в якому Василь працює і досі.
– Посидіти, – продовжував Микола, – згадати контакт із позаземним розумом. Кожний отримував тоді собі мрію до смаку. Що ти обрав?
– Я? Ми з жінкою та дітьми обрали крила. Літали досхочу. Багато хто це обирав.
– А потім вето, – кинув Микола.
– Ага. Якась поганенька планета ВН-423 заветувала на Всесвітній Раді прийняття Землі загалом в Галактичне Об’єднання. Агресивні ми, бач! Індивідуальний відбір я, звичайно, не пройшов – пам’ятаєш, завжди був «щасливчиком» – ось і в мене щось таке вгледіли. З родиною все гаразд, але без мене летіти не бажають. Та я все одно вирішив: дійдуть повноліття діти, хай знову проходять перевірку і рушають. Нема чого їм в нашій суцільній депресії робити. А я тут, у барі посиджу, на футбол подивлюсь. Неіснуючий.
– Так, – Микола посміхнувся, – ніколи б не подумав, що у наших футболістів так мало агресії. Хоча це, напевно, якась інша її форма, легальна, так би мовити. Всі роз'їхалися. А хто винен?
– В чому? – не зрозумів Василь.
– В усьому.
– Хто? Політикани наші! Хто ще? Довели до Третьої світової війни. Якби не Контакт, то, взагалі, знищили б все живе на Землі.
– Можна сказати, ще дешево відбулися, – зауважив Микола, але, помітивши обурення в очах Василя, виправився. – Атомне бомбардування Пекіну нічим не виправдати.
Він замовив і собі пиво. Затягнувся цигаркою.
– Як бачиш, про здоров’я більше не турбуюся. Для чого воно тут, на Землі? Але повернімось до Пекіну. Чому саме після його загину відбувся Контакт? Задумувався коли-небудь?
– Власне, я сприйняв це як дар Божий – порятунок від війни…
– А я от у свого інструктора поцікавився, – повчально сказав Микола. – На тій же ВН-423 оці рецептори чужої агресії відчули навіть на чималій відстані біль мільярдів розумних істот. Ось і прилетіли до нас «рятівники».
– Ти так кажеш, ніби існувала якась альтернатива. Якби не вони, ми б знищили себе. Не їхня провина, що більшість з нас носить у собі цей ген агресії чи як там його… – Василь похмуро втупився у порожній кухоль.
– А що ти зробив зі своїми крильми? – вкрадливо спитав Микола.
– Що ти маєш на увазі? Вони забрали їх, звичайно.
– А тобі цікаво, що я замовив у них? Час-машину.
– Непогано, – стрепенувся Василь. – Я й не подумав. А скільки можна було б усього побачити!
– Ну, побачити – не побачити, а гроші я таки зібрав чимало, – промовив Микола.
– Ти ошукав свого інструктора? – обурився Василь.
– Ошукав? Я не вчиняв насилля проти особистості – а це, ти знаєш, головне для них – я просто збирав папірці, яким чудернацькі земляне надають якоїсь ваги. Хе-хе.
– Ну, добре. Та звідки ж ти міг знати, що вони тобі стануть у нагоді, адже ми всі були переконані, що нас приймуть у Галактичне Об’єднання, і гроші перетворяться на сміття?
– Я завжди готуюсь до найгіршого. Але що мене самого дивує: як я здогадався залишити собі цю час-машину?
– Як то, залишити? В тебе ж повинні були її забрати.
– Ну, – Микола підморгнув, – в мене її й забрали. Другу час-машину. Я ще спочатку вдав, що машина зламалася, вони повірили, видали другу, а першу я попрохав залишити собі «на пам’ять». Легковірні міжгалактичні телепні.
– І як ти хочеш її використати? – поцікавився Василь.
– Втілю в життя ту саму альтернативу, про відсутність якої ти тільки-но розповідав. Треба злітати в минуле й застерегти Третю світову війну…
– А чому ти це, власне, мені розповідаєш? – Василь остаточно переконався, що їхня зустріч не випадкова.
– Із суто прагматичних причин, адже в мандрівку в минуле вирушаєш саме ти. Я далекий від техніки і без інструктора жодного разу не користувався машиною, подорож на якій, до речі, небезпечна для людського організму. Думаю, тобі захочеться ризикнути власним життям, аби не бути тягарем для родини. Ти відвернеш планету від загрози, а також свою родину від спокуси солодкого галактичного життя. Пекін не зруйнують, Контакту не буде.
– А звідки така певність у моєму красномовстві, а якщо мені не вдасться переконати не починати війну?
– Про це не турбуйся. Я дам тобі зібрані мною гроші. На них ти купиш собі час на телебаченні всього світу. Ти запросиш науковців, військових – всіх, хто забажає – на демонстрацію чудо-винаходу – час-машини. Проведеш демонстраційний стрибок у майбутнє на п’ять хвилин і все, вони перейматимуться виключно створенням нової стратегічної зброї – час-машини.
– Стривай, – втрутився Василь. –Та вони просто відберуть її від мене відразу після показу.
– Ні. Ти ж зникнеш. Хід історії зміниться: війни не буде, Контакту не буде, час-машину мені ніхто не подарує… Слідкуєш за думкою? Час-машини військовим ніколи не створити без позаземних технологій.
– Все одно я не впевнений, що зникну. Політики можуть розпочати війну і без неї, відтак все почнеться заново.
– Тьху. Я ж тобі пояснюю. Ми вигадаємо час. Я вже все порахував на комп’ютері. Ще зайвих два-три роки, і війни не буде. В принципі. Знаєш чому? Тому що, згадай, в усіх країнах тоді почали приходити до влади жінки. Ще б трошки й прийшов би новий час. Без насилля й воєн. А «галактичні друзі» і так знайдуть нас. Вони у вічному пошуку розуму. Та ми вже не будемо тоді скидатися на кровожерних тварин… Врешті-решт, ти згоден летіти чи ні? – Микола запитуюче подивився на Василя.
Той кивнув.
* * *
3020 рік.
– Що в нас сьогодні на порядку денному, секретарко?
Секретарка засвітилася з радощів – королева звернулася особисто до неї. Вона гучно, на всю прийомну залу, оголосила:
– На сьогодні до уваги Її Величності пропонується два питання. Першою доповідає архівниця.
Секретарка уклонилася в напрямку трону та відійшла вбік. Золоті двері відчинилися, і в залу ввели дівчину в білій уніформі. Королева не дозволила їй розкланятися:
– Облиш церемонії. Кому вони потрібні? Отим напудреним бабцям? – вона кивнула на підстаркуватих радниць. Ті посміхнулися, розуміючи, що королева полюбляє виставляти себе лібералкою перед молоддю.
– Ваша Величність, – почала архівниця, – за короткий час моєї роботи в архіві я провела деякі дослідження, результати яких є тут.
Вона подала королеві в руки грубезну теку з паперами. Королева погортала витинки з пожовтілих газет та запитуюче глянула на дослідницю.
– Я все поясню, – промовила та. – Тут зібрані докази того, що Рятівниця із час-машиною, насправді, є Рятівник.
– Що ти верзеш? – вигукнула одна з радниць.
– Я розумію, це огидно звучить, але поява Рятівника відбулася під час панування чоловіків у світі.
– Оце так вчена – вірить у дитячі байки, – вигукнула інша радниця.
– Я продовжую, – твердо сказала архівниця, – мої витинки з газет – паперових носіїв інформації тієї доби – підтверджують: по-перше, панування чоловіків існувало; по-друге, нам загрожувала війна, що могла знищити планету (і не дивно, якщо вони панували); по-третє, від війни нас врятував також чоловік (в цьому теж проявилася суперечлива чоловіча натура). Докази в теці. Перевірте.
– Нечувано, – радниці не вгавали.
– Затуліть пельку, – королева розгнівана зиркнула на них. – Дівчина зробила винахід тисячоліття. З ним усі наші попередні уявлення про історію стають догори ногами. Зміни у світосприйнятті принесуть нам користь. Архівнице, наказую тобі принести всі зібрані тобою матеріали мені негайно!
– Я притьмом! – радісно скрикнула дівчина і, порушуючи увесь палацовий церемоніал, чкурнула геть за двері.
– Секретарко, – покликала королева, – наказую тобі заарештувати архівницю, скоро вона повернеться. Вилучені в неї матеріали спалити, саму стратити вранці на площі.
– Ой, повірити не можу, що я ледь не повірила, що ви їй повірите, – затараторила радниця.
– Щоб вона там не знайшла, – усміхнулась королева, – головне – це стабільність. Мене влаштовує існуючий лад. Мене влаштовує, що місце чоловіків зараз на гладіаторських боях та при важкій праці. Зміни у світосприйнятті не принесуть нам нічого окрім занепаду. Секретарко, ти уявляєш собі життя з одним чоловіком, причому з рівними правами?
Секретарка зашарілась:
– Але ж це – збочення, Ваша Величність. Я й так змушена поновлювати чоловіків із гладіаторських шкіл кільканадцять разів на рік – вони так хутко одомашнюються…
– Добре, з цим вирішили. Яке там наступне питання? – обірвала її королева.
– Доповідає міністр оборони.
В залу ввійшла строєвою ходою міністр.
– Ваша Величність, протягом вчорашнього дня відбувся контакт із позаземною цивілізацією. У провінції приземлився зореліт.
– І ваші дії? – промуркотіла королева.
– Був проведений допит. Прибульці дали свідчення, що вони є представниками так званого Галактичного Об’єднання. Один з гуманоїдів, що має надзвичайно розвинені органи чуття, звинуватив нас у надмірній агресії, позбувшись якої, ми матимемо шанс потрапити у це Об’єднання. Нами були встановлені координати їхнього штабу – Всесвітньої Ради. Чекаємо на розпорядження Вашої Величності.
– Зореліт ліквідувати, екіпаж стратити. Невже я повинна всьому вас учити, міністре? Ви дізналися з якої планети до нас завітав цей рецептор чужої агресії?
– Так. Планета ВН-423.
– Ви можете зробити так, щоби вона вибухнула?
– Авжеж, останні технології дозволяють нам знищити майже будь-який предмет на будь-якій відстані.
– Так чого ж ви чекаєте? Працюйте, моя дорогенька. А в штаб їхній надішліть ультиматум – протягом тижня надати нам всі свої здобутки та приготуватися до окупації.
Міністр відсалютувала й вийшла. Королева звернулася до секретарки:
– Гадаю, ситуацію з нашими одомашненими чоловіками ще можна виправити. Війна – непоганий засіб для цього.
