| © Ігор Скрипник, 21-04-2008 |
Попередні частини:
http://gak.com.ua/creatives/1/9017
http://gak.com.ua/creatives/1/9084
http://gak.com.ua/creatives/1/9185
Останній день
Василь продирався через густі зарості верболозу і ніяк не міг вибратися з темних хащ. На нього хтось полював. Хто саме – він й сам не знав. Просто якимось шостим, чи Бог зна яким за ліком, почуттям вловлював за спиною мисливця, який вистежував його, свою здобич. Ця погоня тривала довго. Вона почалась відразу після розставання з Катериною і з тих пір він утікав. Хлопець давно зрозумів, що далебі не на острові, бо не було кінця краю цим нетрям.
Мало-помалу він сповільнював біг, сили швидко покидали тіло, подерте і подряпане вербовим віттям. А мисливець наганяв.
Раптом хтось вхопив його за плече, шарпонув вбік і він покотився у темряву. Захотів крикнути, але хтось затулив рота, не давши видавити із себе жодного звуку. А за мить, він побачив переслідувача.
Його слідом, верхи, їхав мисливець. Обоє, кінь та вершник, були кістяками, крізь, які сочився густий зелений туман. На скелеті висіли залишки колись багатого одягу, збоку висіла приторочена шабля, пістоль, в руках він тримав мушкета, на черепі сиділа волохата шапка. Кістяк коня теж був у повній збруї. Вони зупинилися якраз на тому місці, де щойно стояв Василь.
Йому хотілось кричати. Дико і несамовито. Однак, чиясь міцна рука затулила пельку та не давала випустити ані пари з вуст. Хоча, йому навряд б це вдалося, адже страх повністю спаралізував кожен м’яз.
Мисливець якусь хвильку покрутився на місці і зник у заростях верболозу, немов би розчинившись у ньому.
Хватка ослабла і він оглянувся на рятівника.
Це була Катерина.
Василь відкрив рота, щоб подякувати за порятунок, але вона приклала палець до вуст.
- Тихо. Він тебе почує. А на мене він не звертає жодної уваги.
Вона оглянулася, немов упевнюючись, що ніхто не підслуховує і швидко зашепотіла.
- Він не годен знайти спокою. Його поховали на цьому острові та посадили на могилі явір. Ти знаєш, де це. Потрібно розкопати могилу та викинути кості в Дністер, тоді мисливець спочине та дасть вам спокій. Це він винен, що ви застрягли на цьому острові. Це він закликав на поміч повінь і не дасть воді спасти, допоки ви не зробите так, як я вам кажу. Але він довго не терпітиме. Бач, вже на третю ніч вашого перебування тут, вийшов вполювати когось із вас. Він хоче, щоб ви поспішали, а якщо до опівночі завтрашньої ночі не викинете його рештки у Дністер, то загинете.
Вона обернулася і пішла геть. Раптом постать русалки спалахнула, Василь закричав…
… і прокинувся.
У сусідній палатці несамовито кричала дівчина, судячи зі всього, Вікторія.
Він вибрався назовні.
Світало.
Біля палатки, де ночували Михайло з Вікторією, вже усі клопотали над непритомною дівчиною.
- Що з нею сталося? Чому вона так кричала?
Ольга пробувала привести Вікторію до тями, хлопала її по щоках, термосила, але жодної реакції. Нащупала пульс.
- Нижчий від звичайного, але без аритмії.
- Вона немов заснула, - Максим чухав потилицю. – Міша, що трапилось?
- Ми спали. Раптом почув, як Віка кричить уві сні. Я прокинувся, спробував її розбудити, але не допомогло. Вона несподівано замовкла і ніби заціпеніла, або заснула. Тут й ви наспіли.
Хлопець готовий був от-от розплакатися.
- Тихо, тихо, - Максим заспокоював друга. – Поки що мало ясно, але не все так погано, як ти думаєш. Принаймні вона жива, може впала у якийсь летаргічний сон абощо.
- Прямо як спляча красуня, - схлипнула Ольга.
- Все, - Михайло рішуче підвівся. – Досить вже сидіти ув’язненими на цьому острові. Треба перебиратися на той берег.
- Ти геть здурів! Поглянь-но на Дністер! Вода із вчорашнього дня практично не спала. Лізти у ріку – це шукати собі смерть!
- Василю, не кричи. Не твоя дівчина зараз лежить без тями, а ми й гадки не маємо, що з нею трапилося.
- Не дурій!
- Я не дурію, принаймні знаю, що маю зробити.
- Ти хоч трохи зачекай. Може вона прийде до тями. Хоч десь до опівдня, - Ольга тримала голову Вікторії у себе на колінах.
- Я не чекатиму!
- Тоді я пливу з тобою! – заявив Максим.
- Оце ти точно здурів!
- Я всеодно попливу!
- Це не твоя справа!
- Лише не кажи, що це не моя справа! Це стосується кожного з нас! Так що попливемо ми разом!
- Агов, хлопаки! А мене ви зовсім з рахунку списали?! Я теж з вами плистиму! Принаймні з нас трьох, хоч один по допомогу добереться, - Василь звівся на ноги.
- Перестаньте!
Різкий окрик Ольги перервав їх тріо.
Вони замовкли, набурмосилися, поглядаючи один на одного.
- Значить так, - Максим присів біля Вікторії та почав пестити її волосся. – Попливу сам, але чекатиму до дванадцятої. Якщо їй стане гірше, то я негайно полізу в Дністер. А вам нема чого ризикувати. Згода?!
Після деяких роздумів хлопці погодилися.
- Це просто якийсь жах! – Ольга не покидала непритомної Вікторії. Біля них примостився Максим. – Мені під ранок наснився такий кошмар, що якби не здоровий глузд, то я б почала вірити у сни, різну маячню та містику, - вона сумно посміхнулася.
Василь помітив як насторожилися хлопці, почувши слова дівчини. Та й у нього сполохано завмерло серце.
- А що тобі снилося?
Вона переповіла їм свій сон зі всіма подробицями і Василь зрозумів, що подібний жах наснився не лише йому. Наступні коментарі лише підвередили цю здогадку. Щоправда вони не згадали про Катерину.
- Але цього не може бути! – Максимові не вірилась така чудасія. – А може це нам наснилося під впливом вчорашніх розповідей Але ні! У всіх однаковий сон, ті самі подробиці. Не знаю навіть як коментувати!
- Виходить, що той мисливець-кістяк вполював саме Вікторію?
- А я не вірю у все це! – заявив Михайло.
Василь деякий сидів мовчки, але врешті наважився їм розповісти все. Ну майже все.
- Знаєте, тут таке діло…
Він розповів про свої незвичайні нічні пригоди, приховавши лише власні старі-нові почуття до русалки.
- Овва! Здається тут у когось вже давно дах поїхав, - Михайло саркастично посміхнувся. – Накурився! Набухався! До зелених чортиків у рожевий горошок. Чи то пак до русалок!
- Перестань кпинити! Я вірю! – заявила Ольга.
- Я теж схильний вірити Васі. Принаймні ту історію із гомоюном я чув й раніше.
- То що робитимете? Підете розкопувати ту могилу під явором? Якщо вона там ще є!
- А що нам залишається робити?
Михайло хвилинку помовчав. Глянув на Вікторію.
- Там, за моєю палаткою є саперна лопатка. На щастя її не віднесло водою. Я лише вчора ввечері знайшов. А ще візьмемо із собою топірець. Там напевно коріння таке, що дай дорогу. Прийдеться нам сильно попотіти.
- Лопата – це добре, - Максим почухав свою щетину. – Але копати будемо ми з Василем. Ти сиди і набирайся сил. Змученого ми тебе у ріку не пустимо.
- Я підтримую. Залишайся тут з дівчатами. Принаймні, у нас є два шанси. Реальний та ірреальний. Який з них нам допоможе вибратися з цієї халепи, залежить лише від нас. Головне не змарнувати їх, бо справи будуть дуже кепські.
Хлопці взяли інструмент і попростували вглиб острова.
* * *
- Тримайся, - Василь похлопав хлопця по плечу. – Якщо відчуєш, що забракне сил, відразу повертай назад.
- Добре, - Михайло поліз у воду. – Холодна, зараза.
Хвильку почекав, звикаючи, і різко стартував.
Інші мовчки стояли, спостерігаючи за ним.
З тих пір, як Вікторія “заснула“ нічого не змінилося. Вони ще намагалися переконати хлопця, щоб той не плив, але марно. Врешті, він зробив свій вибір.
Лишень він вигріб на швидку течію, як вона підхопила його та потягнула за собою вниз по ріці. Михайло плив далі, намагаючись впоратися зі стихією води. І це йому добре вдавалося.
- Він найкращий плавець з тих, які тут є. Якщо він не добереться до берега, то навряд, це зможе хтось із нас. Хіба, коли вода спаде.
Мабуть, Максим накаркав, бо течія несподівано закрутила плавця, збила його з руху, він попав у вир й зник під водою. Вони кинулися до води, але спинилися, розуміючи, що навряд вже чимось допоможуть. Ольга кричала й плакала. Максим намагався її заспокоїти, але це мало виходило. Уже всі втратили надію, коли дуже далеко, майже перед самим вигином ріки, вигулькнула Максимова голова. Він пробував знову пливти до берега, та в нього це не дуже виходило. Дністер явно брав гору в цьому двобої.
Вони спостерігали за цим герцем, аж поки хлопець не щез на поворотом ріки.
Запала мовчанка. Ніхто не хотів першим говорити, або не знав, що казати.
- Йдемо копати далі, - сказав врешті Василь. – Будемо сподіватися, що пані Фортуна, не залишить його, він таки добереться берега і приведе допомогу. А ми продовжимо цю пекельну гру за місцевими правилами.
Вони знову почимчикували до явора.
Почавши розкопки могили, дерево рубати не стали, та й просто б не вийшло у них це зробити тим топірцем, яким приходилося орудувати. Його ледве вистачало нате, щоб рубати паліччя. Натомість, вони мучилися із лопаткою, якою дзюбали землю, інколи рубали топірцем яворове коріння, яке їм сильно заважало. Копали почергово, перепочиваючи по десять хвилин. Інколи робили синхронно, коли того потребували обставини: один копав, другий рубав.
Двічі, впродовж цього трудового марафону, Василь ходив на місце здибанок із русалкою, гукав її, курив, чекав відповіді. Але відповіддю була тиша – холоднокровна убивця тих запитань, яких він не мав кому задати.
Слід відмітити, що там дійсно була могила. Все-таки досвід археологічної практики дався взнаки. Вони швидко визначили її точне місцезнаходження, приблизно центр, адже за століття існування могила трохи змістилася, та почали рити колодязь, шукаючи погребальну яму. Основною перепоною, як вони й очікували, стало густе плетиво яворового коріння, павутина якого густо оплела поховання. Хлопці буквально прогризались крізь неї, стікаючи сьомими потами, терплячи голод та спрагу, яку трохи тамували дністровською водою.
Стан Вікторії продовжував залишатися невизначеним.
Починало вечоріти, коли вони нарешті знайшли погребальну яму. Добре, що хоч влучно вцілили, адже якби трохи скосили, то навряд чи б встигли до наміченого терміну. Принаймні надія жила. А сил залишалося все менше.
Із настанням ночі, спека спала і копати стало легше. До них прийшла Ольга. Принесла, теплої ще добре на застиглої після кип’ятіння, води. Вони втамували спрагу і присіли трохи відпочити на краю викопаної ями. Василь задимів цигаркою.
Залишки зловісного мисливця мали от-от вигулькнути з-під дивного візерунку коріння та землі.
- Що скажеш, Олю?
- Ой, хоч не питай, Максимку. З берега нічого не чути, нікого не видко. Таке враження, що на цій ділянці Дністра вздовж берега не прийнято ходити, а той хлопчина, якого ми бачили, топав там випадково. І ніхто так й не плив повз острів. Як закарало! А від Міші жодної чутки, навіть не хочу загадувати, що він не доплив, - вона схлипнула. – Я не хочу сидіти з Вікторією одна, мені страшно.
- Треба сюди перенести всі необхідні речі та Вікторію, - Максим піднявся. – Я швидко, а ти продовжуй.
Поки хлопець з дівчиною переносили все під явір, Василь продовжував рити землю. Поруч палахкотіло нещодавно розпалене вогнище, яке трохи освітлювало місце роботи. Яма була доволі глибока, по плечі, але за їх підрахунками, біля неї треба було ще трохи попотіти.
Несподівано під лопатою щось хруснуло. Він подумав, що то корінь і викинув з ями землю, копнув і знову почув сухий тріск.
“Щось тут не так.“
Він підвів погляд і в танцюючому світлі полум’я вгледів серед викинутої наверх землі, людську кисть з двома обрубаними фалангами.
“Добралися, - полегшено зітхнув він. Вибрався нагору, взяв палаючу галузку і вкинув її в яму. До того як вона згасла, він встиг помітити частину кістки передпліччя та кілька ребер, заржавіле руків’я пістоля. – Залишилося небагато“.
Незабаром із непритомною Вікторією та частиною речей появилися Ольга та Максим, які незвичайно втішилися, відчуваючи, що незабаром звільняться з цього полону.
Удвох справа пішла значно швидше. Почали вже й жартувати, немов копання могил було буденною справою. До них захотіла приєднатися дівчина, але її запал відразу остудили, насамперед через тісняву та брак місця на дні ями.
Вони почали обережно вивільняти кістяк від землі, намагаючись не порушити його цілісність, як це зробив випадково Василь. Просто не хотіли відчути гнів володаря, коли б якимось чином осквернили. Та й хлопець хотів проконсультуватися до півночі на рахунок перепоховання у Дністрі з Катериною. Ось лише звільнять скелет від землі та коріння.
Але запал різко згас, коли вони побачили всі подробиці поховання.
* * *
- Ти знаєш, як його поховали? Йому відтяли голову і пробили серце осиковим кілком. А явір, його коріння, вочевидь, слугували стінами своєрідної в’язниці!
- Знаю, - русалка знизала плечима. – Ну то й що! Колись люди були дуже забобонні, тож й вірили у різну дурню. А ти сучасна людина! Хіба ти віриш у такі нісенітниці?
- Допоки не потрапив на острів й не зустрів тебе – точно б не повірив! Але тепер вірю! Добре, що ми не вивільнили його до кінця. Мабуть витягнувши кілок ми б повернули йому всі сили. А те, що ти наплела про те, що його треба кинути у Дністер, щоб вивільнити душу, то все дурня! Просто хотіла звільнити упиря та повернути його проти нас. За що? Що таке лихе ми тобі заподіяли?
- Ти мелеш дурниці.
- Чому? Он, що він зробив з Вікою, коли був практично позбавлений своєї моці! Ти вважаєш, що ми схочемо просто так здатися вам на поталу? Не вийде! Спершу ви нам повернете дівчину, потім ми…
- Не став мені умов!
- Ач, панночку зачепило! Напевно ти не годна разом зі своїм поріддям зробити те, що треба. От і нас використовуєте! Як річ! Захотіла, мабуть, вже і після смерті заграбастати до своїх рук любчика!
Вона спалахнула.
- То ти так! Хотіла я владнати цю справу полюбовно – не вийшло! Прийдеться діяти більш радикально.
Із самого початку розмова з Катериною пішла зовсім не у такому руслі, як він планував. Її начебто хтось підмінив або вона вдягла на себе чужу маску, а, швидше, показала істинне лице. Він зробив деякі висновки з того, що вони знайшли, з того, що тут коїться, а якщо врахувати ще й оповідь Вікторії, то все ставало на свої місця.
Тим часом, вона почала щось беззвучно нашіптувати, ніби когось закликаючи. Невдовзі ті, кого гукали, появились. З темряви почали виринати постаті інших русаліїв та русалок. Хлопець кинувся навтьоки, зрозумівши, що зараз буде непереливки.
Невдовзі він стояв біля розкопаної могили. Як-не-як, це не сон, де він міг втікати хащами, необмеженими уявою.
- Ну, що?! Домовились?! – кинулись до нього друзі.
- Ні! Прийдеться діяти за старим планом.
З пітьми виринула русалка зі своїми одноплемінниками. Оточили їх з усіх боків. Василю пригадалася та бідолашна гусінь, яку він виручив з біди. Їх порятувати нема кому.
- Зробите так, як я вам казала?
- Ні!
- Тоді начувайтеся!
Кільце навколо них стискалося все тісніше і тісніше. Хтось почав, а інші продовжили:
Не мий ноги об ногу,
Не сій муки над діжу.
Ух, ух, солом’яний дух, дух!
Мене мати уродила,
Нехрещене положила.
Вони стояли вже на краю могили, коли Василь вихопив з вогнища підготовлений смолоскип.
- Стійте, інакше підпалю!
З ями линув смердючий запах бензину. Все-таки він пригодився.
- Не треба, - пролунав знайомий голос за спинами нападників.
Усі завмерли. Потім русалії розступилися і перед люди вийшла Катерина.
- Що за чортівня? – вигукнув Василь ошелешено, переводячи погляд з однієї Катерини на іншу. – Що за мара? Е, ні! Ви мене з пантелику не зіб’єте!
- Постривай! Нам потрібно поговорити з тобою наодинці, - вона поглянула на свого двійника. – Ходи з нами, Килино.
Василь трохи повагався, зрештою на нього напала не Катерина, а напевно її сестра. Він поглянув на переляканих друзів, на русаліїв та русалок. Врешті наважився.
- Якщо за десять хвилин мене не буде, то підпалюй.
Передав смолоскипа Максимові, та почимчикував за сестрами, очікуючи щомиті, підступного удару в спину.
* * *
Вони стояли біля старої похилої верби.
- Я хочу зрозуміти те, що тут відбувається! Що це за катавасія?
На його слова ніхто не звернув уваги. Русалки дивилися одна на одну. Їх однакові обличчя загострилися, стали хижими, як у яструбиць. Здавалося, що вони розмовляли між собою. Може вони володіють й телепатією? Хтозна? Але цей діалог був настільки агресивним, запальним, що, здавалося, ось-ось матеріалізується у блискавки, якими вони почнуть цілити одна в одну.
А він мовчав, на бажаючи втручатися у конфлікт, який брав свій початок століття тому.
Несподівано напруга зникла і Василю здалося, що вони заспокоїлись, про щось домовились. Їх риси пом’якшали, Килина навіть видавила із себе посмішку. Потім обернулися до нього.
- Що ти хочеш знати? – звернулася до хлопця Катерина.
- У мене багато запитань.
- Відповімо на скільки встигнемо, до півночі недалеко. Потрібно завершити одну почату справу.
На мить, здалося, що це розіграний спектакль, але він відкинув ці думки.
- Отже, ви сестри, близнючки? – Катерина кивнула. – Хто б міг подумати! І ця історія про сестер закоханих у шляхтича теж мала місце?
- Так.
- Наскільки я зрозумів, Килина, це сестра, якій… не пощастило з коханим. І вона захотіла повернути його, заволодіти ним з нашою допомогою.
- Ні, - Катерина опустила голову. – Це я звела з білого світу сестру, та й Христофора теж. А потім й сама втопилася.
- Щось я не зрозумів. Виходить, що Килина хоче повернути собі нареченого. Але… - він геть чисто заплутався.
- Слухай уважно, - почала оповідь Килина. - Після того, як я втопилася, мій суджений з горя вкоротив собі віку. Оскільки, люд був суєвірний, то поховав його на острові, а не на спільному кладовищі, бо самогубцям було туди зась. І так вийшло, що ми не змогли з’єднатися після смерті. Ми мали лежати в одній стихії – у воді. Але…
Я стала русалкою, а до мене приєдналася сестра, яка не витримавши наслідків свого злочину, кинулась у Дністер. Щоправда, ми з нею намагались не бачитися, не зустрічатися, не спілкуватися. Донині.
Одного разу, мені наснилася наша матінка, яка сказала: „З’єднаєшся ти з милим тоді, коли на цьому острові спалахне кохання, між мертвим і живим, коли закоханні пожертвують один заради одного своїм життям, коли від рук закоханих залежатиме твоє кохання”.
От, коли ви потрапили на острів, це пророцтво почало справджуватися. А ми з Христофором трішки допомогли. Повінь, ізоляція, поява гомоюна та чудний дзвінок – усе це справа наших рук. Та й ви часу не гаяли.
Василь навіть не знав, що казати.
- Почнемо з кінця. Зараз в руках Ольги та Михайла смолоскип, який може навіки розірвати моє кохання і воно зараз залежить від них. Вікторія та Максим пожертвували собою, щоб порятувати один одного. Вона у снах, він у реальності. Тут вже залежало від нас із Христофором. Але не переживай, коли все скінчиться, вони будуть живі та здорові. Ви теж, адже усі ці русалії та русалки – мої друзі, які відкликнулися на прохання допомогти. І нарешті, щодо здійснення першої умови, тобі все зрозуміло, - вона посміхнулася.
Хлопець захотів спитати Катерину чи та справді його кохає, але глянувши в її очі, прислухавшись до свого серця, зрозумів, що це правда.
- Ходімо. А то ще наламають дров мої друзі.
Через кілька хвилин, вони зібрали политі бензином кості Христофора. Вся процесія попрямувала до берега. Василь перехрестив кості, прочитав над ними молитву та кинув їх у воду. За мить, Килина скрикнула.
- Він вже там! Я його чую! Він кличе мене! – оглянулася на людей, русаліїв та русалок. – Дякую вам за все! – плигнула з берега і розтанула.
Поволі щезали їх нові знайомці.
- Агов! Де всі поділися?! Що я тут роблю?! – долетів до них голос Вікторії. Майже відразу з протилежного кінця острова долетіло гуркотіння мотора і замерехтіли вогники ліхтарів. Ольга і Максим побігли назустріч й вони залишилися самі.
- Ось і кінець цієї пригоди, - він посміхнувся.
- Для когось кінець, а для когось лише початок.
- Ти знаєш, - він ледь переселив себе, щоб вимовити ці слова. – Мені ще зашвидко до тебе.
- Я знаю. Я чекатиму на тебе. У мене часу – ціла вічність.
- Я обов’язково прийду.
- Ти знаєш, де я чекатиму.
- Знаю.
Їх спраглі вуста злилися в поцілунку, хлопець поринув на вершину блаженства, а коли розплющив очі, то Катерини вже не було.
Він обернувся і пішов до туди, звідки долинали голоси друзів, де Михайло розповідав про те, чого вартувало йому доплисти до берега та знайти човен, щоб добратися до острова.
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
