Початок будь ласка читайте:
http://gak.com.ua/creatives/1/5551
http://gak.com.ua/creatives/1/6331
http://gak.com.ua/creatives/1/6616
http://gak.com.ua/creatives/1/8290
НОВОЯР
1.
Його ім’я було – Новояр. Так назвала його мати, яку він не пам’ятав. Так називав його батько, доки не пропав і він. Друзі і вчителі ніколи не кликали його Новояром, але у реєстрах учнів школи і потім – студентів медичного інституту, він числився саме під цим ім’ям. Півжиття змарнував він, щоб вилущити його з себе. Півжиття наполегливої праці у поті чола, безсонних ночей за підручниками, довгих тижнів у анатомці, аж доки він не здобув собі інше ім’я...
Людський мозок – найзагадковіший об’єкт для досліджень, який змогла знайти собі людина. У цьому парадоксальному твердженні був для нього сенс життя. І так було доти, доки він не потрапив у міністерський Штаб. Це сталося восени н-ного року, коли Новояр працював у центральній клініці в столиці Імперії на посаді помічника старшого хірурга. Директор клініки викликав молодого лікаря до себе і повідомив, що його звільнено. Ні про мотиви звільнення, ні про подальші Новоярові перспективи не йшлося, був лише сам голий факт.
Натомість, одразу ж за дверима кабінету його чекав невисокий чорнявий чоловік, що назвався Протеєм і запропонував проїхатися з ним для розмови про нову роботу. Новояр погодився, тож за півгодини вони з Протеєм уже входили до старенького обшарпаного будинку де, як пояснив Протей, відбудеться зустріч із роботодавцями.
У невеликій кімнатці стояла майже суцільна темрява, він не бачив своїх співрозмовників, зате виразно чув їх думки. Йому пропонували очолити ВІНД – всеімперський інститут неврологічних досліджень, про який він доти нічого не чув. Шок після звільнення з роботи був таким сильним, що він без роздумів погодився. Та й що він іще міг вдіяти, звільнений хірург з непевним ім’ям? Він подумки промовив „так”. Занотоване в кристалі це його одне єдине слово стало вироком на усе життя.
Потім Протей вводив його у курс справи. Від нього він уперше дізнався про існування мовників, про їхню змову із Альянсом і про природу операцій, які йому доведеться проводити. І саме Протей дав Новоярові нове ім’я – Професор. Проте навіть не це стало причиною його приязні до Протея. Вводячи Професора у курс справи і розповідаючи про мовників, Протей між іншим згадав і про власний відділ дешифраторів, що займався розшифруванням старих слідчих архівів і це вкрай зацікавило його.
Минув майже рік, доки Професор знайшов нагоду попросити Протея переглянути архіви, щоб знайти там відомості про батьків такого собі Новояра. І навіть попри те, що потрібні дані зберігалися вже у кристалах, Протей виконав прохання Професора і тим самим заслужив його вічну вдячність... Тим більш гіркою була для Професора його сьогоднішня місія. Ампулка, що він ніс у підкладці костюму, пекла йому шкіру і ятрила душу, але він знав, що іншого виходу нема.
Професор ішов довгим коридором до кабінету заступниці Міністра Синістри. Так сталося, що він ніколи раніше не був у цьому кабінеті, та й із Синістрою спілкувався лише двічі чи тричі. Кабінет зустрів його неприємним холодом, огрядна жінка за столом запропонувала йму сісти, але він знав, що цього робити не слід. Найкраще покінчити з усім зараз. Він підійшов до столу заступниці Міністра і витяг із підкладки через непомітну дірочку ампулку, поставив її на Синістрин стіл і лише потім сів у запропоноване крісло.
Якийсь час вони сиділи мовчки, а потім Синістра подумала, дивлючись у стелю:
– Міністерство вирішило повернути вас у ВІНД. Там ви будете корисніші.
– Дякую. Я сподівався, що це станеться раніше. – відповів Професор і здригнувся, бо ампулка, що він був поставив її на стіл, непомітно зникла.
– Ви також можете продовжувати свої дослідження. Звісно, за умови суворої звітності. ¬– продовжувала Синістра. Професор здивовано підвів на неї очі, але обличчя заступниці Міністра лишалось незворушним. Синістра підняла праву руку і торкнулася краєчка вуха. Один раз, два, три... Тричі? Професор не розумів, що б це могло значити, він, нехтуючи всілякою обережністю, послав Синістрі думку-запитання, але вона лише повторила свій жест і наказала йому:
– Йдіть.
Професор підвівся і вийшов у двері. За дверима на нього чекали двоє працівників штабу. Вони взяли його під руки і повели коридором.
– Вас затримано за підозрою у зв’язках з Альянсом, сприянні мовникам, утворенні незаконної організації з метою повалення Імперії.
– Це якась помилка! Щойно заступниця Міністра сказала мені, що я можу повертатись до роботи! – у розпачі подумав Професор.
– Заступниця Міністра береже ваші почуття – вас затримано за її прямим наказом, а тепер – без розмов!
Отже – все. Отже було відомо, що йому не довго зосталось, а він іще дивувався, чому саме йому доручили доставити отруту! Все одно – смерть або заслання... Але ж хто міг його видати, хто? Такого бездоганного прикриття не було ні в кого...
Разом з конвоїрами він увійшов до ліфта, який спустив їх кудись на долішні поверхи. Спуск тривав досить довго, Професор намагався порахувати секунди, щоб визначити, на якому поверсі його триматимуть, але збився з ліку. Коли двері нарешті розсунулись, він побачив камеру з округлими стінами і раптовий здогад пройняв його холодом...
Конвоїри випхали його з ліфту, двері зачинилися і ліфт поповз угору. Професор роззирнувся камерою і помітив на одному з двох ліжок згорблену постать, що підвела обличчя йому назустріч – Професор упізнав свого помічника з ВІНДу. То був Марк.
– Професоре!? – запитав Марк, вірячи й не вірячи своїм очам. – Це дійсно ви?
– Я. – відповів Новояр. – Але як ти сюди потрапив, хлопче?
Несподівано Марк закрив свою свідомість і відвернувся до стіни. Лише хвиля злості пробилася через мисленнєву заслону і Новояр її відчув. Він знав, що це означає, він сам свого часу інспектував імперську систему для допитів.
– Марку! Я знаю, що ти відчуваєш. Знаю, що тебе вже кілька днів залякують і шантажують, показують тобі видіння і образи. Але я не видіння. Я дійсно Професор, твій учитель. Я зумів навернути тебе у мовництво і те, що ти зараз тут – моя вина. Тому не бійся нічого і розкажи мені все. Повір мені. Коли тебе взяли?
Марк якийсь час мовчав, а потім почав свою розповідь. Новояр сидів без руху, ловлячи кожну думку, кожне тамоване почуття. Марка взяли за саботаж планових операцій зі знемовлення. Він вдавав, ніби видаляє патологічний нерв, а насправді, просто трепанував череп пацієнтів і знову його зрощував, не займаючи центру мови. Це тривало всього лиш трохи більше двох тижнів, а потім його викрили. Видав його один із пацієнтів.
– Чому, Професоре, чому? Я ж не відібрав у нього мову! Він мав би бути мені вдячний, мав би безмежно радіти такому щастю! Натомість він видав мене Міністерству... – завершив розповідь Марк і відправив Новоярові запитальну думку.
– Хлопче! А ти ніколи не думав, що не всі мовники дійсно хочуть вміти розмовляти? Що дехто хотів би стати звичайним громадянином Імперії? – запитав Новояр.
– Я знав про це. Приміром, Марта, яку ми з вами оперували, зізнавалася, що хоче позбутися мови. Але я думав, що це щось унікальне. Тобто, хто ж добровільно захоче позбутися такого скарбу?
– Подумати тільки! І це мій кращий учень! – вихопилося у Новояра.
– Я всього лиш хотів урятувати всіх тих людей, Професоре!.. – заперечив Марк, але Новояр застережно підняв руку.
– А тепер ти мене послухай, Марку! По-перше, зви мене Новояром, це моє ім’я. Я не вмію розмовляти і ніколи не вмів, але я мовник. Мої батьки були мовниками, але не стали мене оперувати, щоб я був повноцінним членом суспільства. На жаль чи на щастя, ця їх мрія не здійснилася. В юності я заприятелював із кількома мовниками, навчився читати, щоправда, для телепата це жахливо важко... Мабуть, ми були чи не найбільшою групою мовників у всій Імперії, нас було більше десятка. Виживали ми лише тому, що половина з нас не вміла розмовляти. Одного разу мене затримали за зберігання книги. Справа не дійшла навіть до допиту – просто перевірили мій центр мови, побачили, що ніякого нерва там нема і відпустили...
Ми були незвичайними мовниками. Передовсім тому, що розуміли – боротися з системою нема сенсу, доки ми для цієї системи нічого не важимо. Наполеглива праця і постійна нелюдська напруга, пильність і обережність... Ми нічого не робили зопалу. Четверо з нас, із найчистішою репутацією, пішли працювати у Міністерство. Двом з них вдалося зайняти досить такі високі посади. Я став хірургом і очолив ВІНД. На це пішло двадцять років...
І що ж сталося, коли операції зі знемовлення опинилися в моїх руках? Я не став саботувати їх проведення чи рятувати мовників. Хоча кожного разу це коштувало мені неймовірних зусиль. Я оперував, різав і карнав людські душі, бо знав, що за мною стежать, що кругом шпигуни і доки я не маю команди, яка могла б підтримати мене, нічого зробити не вдасться... Тому я почав збирати студентів. Друзі у Міністерстві пробили відповідну освітню програму і почалося навчання. Я знову мусив бути вкрай обережним, щоб не здатися студентам занадто зацікавленим у долі мовників. Я працював тонко, подавав натяки, хотів, щоб кожен мій учень сам дійшов до мовництва і якось себе виказав переді мною. І ось, перший же учень, котрого я навернув у мовництво, насправді виказав мене!
– Я не хотів, Професоре! Тобто, Новояре... Я мусив щось робити, а вас поруч не було, я був сам... – перебив Марк, але Новояр вдруге підняв руку.
– Я не звинувачую тебе! Я мусив раніше відкритися тобі. Я не встиг цього зробити, бо вони вже й без того у чомусь мене підозрювали, тому й викликали у Столицю... Це був превентивний захід, що після твого арешту плавно переріс у смертельний вирок...
– Але ж... нас же відпралять у заслання? – злякано запитав Марк.
– Так, у заслання. А там повільно вб’ють. – підтвердив Новояр.
– Що ж, принаймні, ми помремо заради мови...
– Бовдуре! Краще б ми жили заради мови! Але тепер уже однак нічого не поробиш...
2.
Коли розсунулися двері камери і обох в’язнів залило яскраве світло, вони вже були готові до цього. Насправді, Новояр очікував прибуття вже кілька годин тому. На просторому полі їх чекав невисокий чорнявий хлопчина. Побачивши прибульців, він широко посміхнувся і вітально підняв руку:
– Вітаю вас! Мене звуть Речислав Бердник, я передаватиму вам наші знання... – озвався він.
– Вітаємо і тебе! – водночас подумали Новояр та Марк. Новояр зауважив, що десь уже чув це ім’я. Хлопцева посмішка стала ще ширшою.
– Е ні! Забувайте про телепатію. Зрештою, це єдине місце в Імперії де можна вільно вживати мову...
– Речиславе, ми не вміємо розмовляти. – подумав Марк. Новояр ствердно кивнув головою.
– Так, але ми мовники. Нас відправили у заслання за мову. – сказав він.
Речиславове обличчя витягнулося, але багатолітня телепатична практика дозволила йому стримати здивування. Його уважний погляд ковзав по обличчях прибульців. Вони звичайно ж казали правду, як і всі телепати, але якою ж дивною вона була...
Речислав провів прибульців до табору і повідомив решту в’язнів, що їх звуть Новояр та Марк. Мовники лише на мить відірвалися від розмов, аби привітати своїх нових товаришів по нещастю – кожен поспішав встигнути...
– І як же мені вас навчати? – скрушно промовив Речислав, дивлячись на двох своїх телепатів у яких вже голова починала гудіти від постійного звучання десятків розмов довкола.
– А чому ж ти можеш нас навчити, юначе? Скільки тобі років? Сімнадцять? Двадцять? Двадцять один? – ліниво потягуючись запитав Марк.
– Дев’ятнадцять. Було б за місяць. – спокійно відповів Речислав і ці прості слова пробили Марка неначе струмом. Він поривався щось відповісти, вибачитися перед Речиславом, але Новояр узяв його за лікоть і Марк збагнув, що зараз краще мовчати...
– Я думаю, ми почнемо з того, що нам відомо про облаштування Заслання, потім трохи історії Імперії, можливо, оповідь про зрадника Протея...
– Кого? – Новоярова думка була такою потужною, що мовники біля них позамовкали, оглядаючись у пошуках її джерела. – Ти сказав Протея?
– Т..так. – несміливо відповів Речислав широко розплющеними очима дивлячись на Новояра.
З Новоярових грудей вихопилося якесь дивне зітхання і він знову вмостився горілиць на засланні.
– Так ось, Речиславе, і ти, Марку. Потім ми ще багато чого дізнаємось, але дозвольте уроки почати все ж мені, як найстаршому... Я знав Протея. Більше того, він був мій друг. Я не знав, що його історія стала відома іншим мовникам. Протей був вродженим мовником, двадцять п’ять літ тому він входив у одну з численних організованих мовницьких груп. Як це зазвичай буває, його групу викрили. Єдиною незвичайною обставиною було те, що один з учасників групи, Протей, зміг викрутитися. Коли почалися арешти, він прийшов у один з периферійних штабів і запропонував свої послуги в якості шпигуна. Це було неймовірне безглуздя, але Протеєва задумка спрацювала. Хтось нагорі вирішив, що шпигун-мовник може знадобитися Імперії і Протея не лише не позбавили мови, а й лишили на свободі.
Не казатиму, що це було морально, але за час роботи в Міністерстві Протей порятував сотні людських життів. Він повідомляв мовникам, якщо ті опинялися під підозрою, що їм треба зачаїтися, доки не спаде небезпека, він пускав слідства по хибному сліду... Так, він мусив давати Імперцям хоч якийсь результат, інакше б його просто знищили. Проте він жодного разу не здав нікого, доки ще була хоч найменша надія на порятунок...
Єдиною помилкою Протея було те, що він сам увійшов у один із мовницьких гуртів. Він нам не зізнався, але ми знаємо, хоч як би це банально не звучало, що це сталося через кохання. Він був безнадійно закоханий у на десять літ молодшу за себе мовницю і для того, щоб бути хоч іноді поруч з нею, наважився увійти в її гурт.
За деякий час наші люди в Міністерстві повідомили, що під той гурт підкопались. Протей не зізнався нам у своїй авантюрі, тож ми були здивовані й налякані, коли взнали, що його ім’я числиться серед підозрюваних. Я ризикував життям, виходячи із ним на контакт через третю особу, щоб віддати йому наказ – здати групу і таким чином вибілитися самому. Ми не могли втратити Протея, він був одним зі стовпів нашої Змови, як ми звали нашу організацію. Протей відмовився.
Він би й далі продовжував відпиратися, але наша людина на одній з провідних посад у Міністерстві написала доповідну, мовляв, є дані про те, що Протей замішаний у якомусь нелегальному товаристві. Він був змушений дати показання був змушений перерахувати всі імена, які вже й так були у списку підозрюваних.
А між тим слідчі підібралися до Протея майже впритул. Ту жінку, в яку він був закоханий, не заарештували і взагалі лишили у спокої. Ми з усіх сил утримували Протея від контактів з нею і, як потім з’ясувалося, правильно робили – за рік її теж заарештували.
Протей знову став чистим і далі міг виконувати свою роботу, але та подія лишила на ньому слід назавжди...
Новояр скінчив розповідь і відкрив очі. Поруч був лише Марк.
– А де Речислав?
– Пішов. Щойно... Тут такий обрій – десять кроків відійшов і вже не видно... – відповів Марк.
– Що ж, він має право побути на самоті. Я згадав його ім’я... Речислав Бердник...
Настала обідня пора, а Речислав так і не повернувся. Марк з Новояром через силу повкидали в себе дивні засланські хлібці і тепер мовчки сиділи, чекаючи свого вчителя. Як тільки мовники переобідали, між ними виріс високий чорновусий дядько із палким поглядом і почав виголошувати якусь промову.
– Братове мовники! Нині йде війна. Імперія воює з Альянсом не на життя а на смерть. І нині ми повинні раз і назавжди визначитися з нашою громадянською позицією! Проблема мовників в усі часи полягала у їх протиставленні себе Імперії. Кожен мовник автоматично ставав ворогом Імперії, бо сам вважав себе таким. Але зараз, коли на карті стоїть існування усього суспільства, ми повинні поводитися інакше. Ми повинні пліч-о-пліч працювати з рештою громадян Імперії заради загального добра!..
Слухаючи промову, Новояр спостерігав за обличчям Марка. Молодий хірург ловив кожне слово дивного оратора і коли його промову обірвав дружний сміх, обернувся до Новояра з блідим лицем:
– Чого ж вони з нього глузують?! Адже це нові цікаві ідеї, можливо, у них і знайдеться вихід для нас усіх!
Новояр задумливо подивився на свого учня і відповів:
– Так. Чудові ідеї. Нове суспільство, співдружність Імперців з мовниками... Все чудово, якби не одне але – вони хочуть усіх нас знищити.
Новояр замовк. Марк також мовчав, приголомшений Новояровою думкою.
– Ну що? – вигулькнуло між ними спокійне Речиславове обличчя. – Вже чули нашого божевільного, так? Думаю, нам слід починати навчання...
3.
Минув тиждень. Новояр дізнався від Речислава не так уже й багато, зате Марк кожну розповідь слухав, мов одкровення. Особливо Марка вразили літери, які Речислав писав на його долоні власною кров’ю. Іноді Новояр поправляв Речислава, вказуючи йому на його помилки і доповнюючи відомі мовникам дані. Одного дня він навіть виступив перед мовниками, розповідаючи про будову мозку та центр мови у ньому.
Речислав здавався спокійним і навіть життєрадісним, настільки, наскільки таке можна сказати про приреченого на смерть. Проте досвідчене око Новояра помічало, що щось таки у юнакові не так. Щось млоїть його, якась думка тримає у полоні. Він кожного дня чекав вирішальної розмови з Речиславом, але відбулася вона лише на восьмий день їхнього знайомства.
Того дня Речислав був якось по-особливому сумний. Він запропонував Маркові та Новояру прогулятися до краю заслання. Як раніше, під час прогулянки з Фабіяном, Речислав припас собі окраєць хліба, щоб пожбурити його в енергетичний бар’єр і показати, як він зупиниться в польоті і впаде, але замислився і з’їв його дорогою.
Дійшовши до краю заслання, Речислав недбало сперся спиною об енергетичний бар’єр, поколивався трохи, випробовуючи його пружність і лише тоді заговорив. Новояр відзначив, що кожне слово своєї промови юнак зважив і не один раз обдумав перед тим, як заговорити до своїх учнів.
– Марку і Новояре! Я мав би стати вашим учителем, але натомість ми ці дні вчилися одне в одного. Дякую вам за це. Я відчуваю вас своїми друзями, тому й прошу вас виконати моє прохання.
Хірурги мовчки слухали Речислава, боячись поворухнутися, щоб бува нічого не пропустити повз вуха, але на цих словах насторожилися – відбувалось щось украй дивне. А Речислав продовжував.
– Ви пам’ятаєте, як я розповідав вам про природу заслання і про те, що воно поглинає мертві предмети і тіла. Так ось, воно поглинає також і майже мертві предмети. Мій учитель, Фабіян, ще дихав, коли воно його проковтнуло. Я знаю, що ви мені не відмовите, тому прошу вас – доведіть мене до смерті.
– Що? – запитальні думки вихопилося водночас у обох вчених.
– Речиславе, що ти говориш! – у розпачі подумав Марк. Лише Новояр не зронив більше ні слова – він думав.
– Послухайте! Я все одно помру. Рано чи пізно. Точніше – просто рано. Я хочу спробувати втекти. Я хочу дізнатися, що буде, коли заслання проковтне людину, а потім вона оживе. Чи зможе заслання виштовхнути цю людину з себе і якщо зможе – то куди? Більше варіантів у мене нема...
Речислав стояв перед ними, недбало опираючись на стіну своєї в’язниці, відчуваючи під собою пружне заслання, готовий померти. Він посміхався.
– Клінічна смерть. – подумав Новояр.
– Але ж... Але ж ми можемо його дійсно вбити, швидше за все так і буде... Не маючи при собі ніякого обладнання, ми не зможемо контролювати його пробудження...
– Марку! – перебив його Новояр. – Ти мене дивуєш! Хіба в тебе ніколи не гинули люди на операційному столі?
– Так! І ще подумай, якщо все вдасться, якщо мене викине по той бік енергетичного бар’єру... – спробував вставити Речислав, але його перервала холодна Професорова думка.
– Ти однаково не зможеш нічого нам повідомити, хіба що вдруге потрапиш сюди, а наші тюремники не такі дурні, щоб це допустити...
– Гаразд! Нехай це буде добра ідея! – не вгавав Марк. – Але нехай цим піддослідним щуром буду я! Не треба вбивати Речислава!
– Марку, хоч ви за мене й старші, але ви житимете ще місяць, а я – тиждень, може два... – сумно зауважив Речислав. – До того ж, якщо ви не погодитися спробувати зі мною, я розірву собі сонну артерію. – і він показав їм свого довгого гострого нігтя, якого використовував для писання.
– А сонна артерія – це ідея. – подумав Новояр і подивився у очі Маркові. – Це треба обмізкувати...
Новояр тримав повну жменю крові. Вони точили її гуртом, трохи Речислав, трохи Марк, трохи сам Новояр, щоб нікому не було образливо. Марк тримав на долоні п’ять невеличких кавалків, зліплених із їхнього засланського хліба.
– Давай. – подумки віддав команду Новояр. Марк узяв один кавалок, найменший, фактично, крихточку, кінчиками нігтів і вкинув її у кров.
– Один, два, три, чотири, п’ять... – почав монотонно лічити Речислав. Коли він долічив до сорока трьох, Марк подумав:
– Розчинилась!
– Давай наступну! – віддав команду Новояр. Його долоні трусилися.
Марк вкинув у кров наступну крихту, цього разу трохи більшу за попередню. Речислав знову почав лічити.
– Один, два, три...
– От, хай йому! Зсілася! – подумав Новояр і з Речиславових грудей вихопився стогін.
– Знову кров точити!..
Новояр вихлюпнув кров із чималеньким згустком на заслання і всі троє мовчки слідкували за тим, як воно вбирає її у себе.
– Що ж, принаймні кров зсідається не від хлібця. Вона попереднього разу теж зсілася приблизно за п’ятдесят секунд. Треба повторити ще раз цей дослід, брати більші крихти нема сенсу, бо кров зсядеться раніше, ніж вони розчиняться...
– Потім повторимо усе знову, але на крові Речислава, бо його кров може відрізнятися від нашої – вікові зміни, та й взагалі – кров має унікальний склад у кожної людини... – погодився Марк.
– До речі, можна спробувати просто покласти таку крихту на ранку, щоб кров текла...
– І непогано було б знайти піддослідного...
– Що?! – вигукнув Речислав, почувши останні слова.
– Ну... Так. Хіба ми тобі не казали? – пояснив Новояр. – Ми випробуємо цю ідею на тому чорновусому ораторі. Щоб його не затягло заслання, триматимемо його на руках. Перевіримо, чи оживе він, коли крихта у сонній артерії розчиниться і до мозку піде кисень...
– Ні! – вигукнув Речислав.
– Послухай, ми не можемо так тобою ризикувати... – спробував утихомирити його Марк, але Речислав лише заперечно замотав головою.
– Нізащо! Зрозумійте! Це не тому, що я маю до нього якісь симпатії, а тому, що він божевільний. Не можна використовувати людей для таких цілей, а надто неповноцінних.
– Але...
– Ні! Тільки через мій труп!
– Що ж. – зазначив Новояр. – Боюся, саме так...
Запала мовчанка.
– Ти готовий, Речиславе?
– Готовий.
Він лежав горілиць, а над ним схилилися Марк та Новояр.
– Зараз ми перетиснемо тобі сонну артерію і ти втратиш свідомість. – вже всоте пояснював план їх дій Марк. Новояр мовчав. – Після цього ми розріжемо артерію, вкладемо до неї крихту хлібця. Коли ти почнеш занурюватися, заслання зліпить ранку докупи, а хлібець закупорить судину...
– Марку, він знає... – м’яко урвав його Новояр. – Прощавай, Речиславе!
– Прощавайте, друзі...
Новояр чутливими пальцями намацав сонну артерію і обережно затиснув її. Зімкнуті Речиславові повіки здригнулися, очі закотились.
– Давай, Марку, не втрачаймо часу... Вздовж я сказав! Я ж тобі казав! Ось так... Де крихта? А тепер відходимо...
Обидвоє хірургів звелися на ноги і стали побіч Речислава, щойно зробивши свою найважливішу в житті операцію. Тіло почало занурюватися і до горла Марка підкотилися ридання.
– Теж мені! А ще хірург... – подумав Новояр і змахнув з вії непрохану сльозину.
Заслання зімкнулось.
СИНІСТРА
1.
– Отже, Протей отруївся. Наші експерти за кілька годин дадуть остаточну відповідь про склад отрути. Його навіть не встигли допитати. Невідомо, яким чином йому вдалося пронести отруту. Затримано всіх, хто хоча б кілька хвилин знаходився біля камери.
Доповідь керівника військового департаменту тривала вже півгодини, але жоден із присутніх на головній нараді не прохопився навіть півдумкою. Лише зрідка цікаві погляди ковзали із Керівника на міністерське крісло, в якому сиділа Синістра. Обидва крісла побіч неї були порожні, а отже ні заступника Міністра, ні начальника Штабу ще не було призначено. Синістрине обличчя було незворушним, однак її гнітили цікаві погляди і вона зараз майже раділа з того, що ще не має права одягати червону форму Міністра.
– Про стан справ у Міністерстві відзвітує Синістра, виконувач обов’язків Міністра. – завершив Керівник і розплющив очі. Синістра відкинулася на спинку крісла і подумки привіталася з учасниками наради.
– Наш Міністр зголосився до відставки кілька годин тому, одразу ж після смерті Протея. Він сприйняв його самогубство, як особисту провину і визнав себе нездатним обіймати таку високу посаду в воєнний час. На його прохання передаю вам усім подяку за проведені разом роки плідної праці...
– Далі! – перебив її думку Керівник. Сиінстра розплющила очі і втупила в нього незмигний погляд.
– Перепрошую?..
– Я сказав, не затримуйтесь на дрібницях, давайте по суті.
– Керівнику! Я виконую обов’язки Міністра і тому маю право говорити під час нарад все, що завгодно і скільки завгодно, окрім випадків смертельної загрози комусь із членів наради. Це ви мусите знати, я сподіваюсь. – спокійно подумала Синістра.
Тамовані думки присутніх на коротку мить вирвалися назовні, наповнивши залу незлагодженим гулом, який, проте, одразу ж влігся. Синістра відзначила про себе, що гул радше задоволений, а отже – на її користь. Керівник змовчав і заплющив очі, даючи знати, що готовий слухати далі.
– Дякую. У законі про військовий стан ідеться, що у випадку складення повноважень Міністром, його наступника має рекомендувати Керівник військового департаменту і затверджувати – головна нарада. У разі, якщо Керівник не має кандидатури на посаду Міністра, цією кандидатурою автоматично стає заступник попереднього Міністра... Чи маєте ви кандидатуру, яку могла б затвердити головна нарада, Керівнику?
– Ні. – знехотя відповів той. – відповідно до закону про військовий стан, пропоную до голосування кандидатуру пані Синістри... Потрібне обговорення?
Синістра заплющила очі. Зараз її можуть підтримати, вона це відчувала. Але якщо виникне обговорення. Якщо вони почнуть зважувати усі за і проти... Хтозна...
Однак, обговорення не знадобилося. Всі висловили готовність голосувати.
– Отже, хто підтримує кандидатуру Синістри на посаду Міністра, прошу висловити ствердну думку... Одноголосно?..
Синістрі здалося, що Керівник з несподіванки послав у простір запитальну думку, але це могло їй просто здатися, через ту хвилю, що заполонила мозок.
– Слово надається Міністрові... – подумав Керівник.
– По-перше дякую всім за довіру. Намагатимусь у всьому ї виправдати, і передовсім у боротьбі за Імперію у ці часи лихоліття. Попередній Міністр, при всій моїй повазі, не скористався зі своїх законних можливостей, абстрагувавшись від керівництва, здавши усе на відкуп Керівникові військового департаменту. У той же час за вже цитованим сьогодні законом, Міністр у військовий час має обіймати керівництво гуманітарним сектором, забезпечувати евакуацію і керувати справами мовників. Про виконання усіх цих функцій Міністр звітує перед Керівником та перед нарадою. Він же керує засіданнями наради. Відсьогодні цей закон вступає в силу. Чи має хтось заперечення?
– Думаю, заперечень не буде. – озвався Керівник. – Головне, щоб Пані Міністр не забувала про звіти Керівникові. Думаю, ми налагодимо плідну співпрацю.
Все таки Керівник не даремно очолив військовий департамент, подумала Синістра, однією єдиною фразою він не лише присусідився до її, Синістриної, популярності, а й заробив собі зайві плюси в очах наради...
– Про це будьте спокійні. Я просто зараз після наради відзвітую Керівникові про свої плани щодо деяких секторів нашої спільної відповідальності. – озвалася Синістра.
Говорячи, вона дивилася крізь примружені повіки на одного з Керівникових радників. Він підняв ліву руку і торкнувся кінчика вуха. Один раз. Синістра відчула поза шкірою холодок.
– Хоча, такі важливі речі краще обговорювати на свіжу голову. – додала вона. – Чи Керівник не проти зустрітися завтра о десятій?
– Радий буду вас бачити. – відповів Керівник і перший підвівся з-за столу. Вслід за ним підвелися і його помічники. Синістра провела їх задумливим поглядом. Що ж, треба зачекати. Зрештою, чекали й довше. Який жаль, що нема Протея...
2.
Робота захлиснула її з головою. Кожен день починався зі сходом сонця і закінчувався пізно вночі. Війна стала рутиною. Армії зупинилися. Імперські – бо не могли прорватися через протителепатичну територію, Альянсівські – бо треба було будувати нові вишки. Під впливом до сих пір не визначеного випромінювання, яке вироблялося ворожими вишками, у імперців не лише розладжувалася комунікація, а й повністю руйнувалася здатність мислити. Чому це ж таки випромінювання не діяло на самих Аліянтів ніхто не знав.
Керівник на нараді доповів про відновлення заборонених розробок ядерної зброї. Уся нарада виступила проти, у тому числі й Синістра, тож йому довелося відступитися. Щоправда, головним аргументом проти цього виду озброєнь був не мораторій і не загроза середовищу людського існування, а те, що ніяк було доправити таку бомбу до місця призначення. Під час висловлення своєї позиції на нараді, Синістра користувалася звітами військових десятилітньої давнини, у яких ішлося, що система перехоплення ракет-носіїв як у Імперії так і в Альянсі досягли такого рівня, що будь який об’єкт, запущений у повітря, буде негайно збитий... Коли вона попросила Керівника підтвердити або спростувати це твердження, він був змушений визнати, що жодного плану з доставлення ядерної зброї на ворожу територію, окрім мінування власної перед відступом, він не має. Звичайно, нарада голосувала проти ядерного проекту.
В той же час тривали перемовини з Альянсом, щоправда, без помітних успіхів. Було помітно. Що вороги просто тягнуть час, плануючи нові наступальні операції. А вчені так і не змогли винайти протидію згубному впливу вишок... З’явилася пропозиція одного фізика про можливість глушити ворожі хвилі, викривляючи їх на самому виході. Але для її втілення потрібно було запустити супутник, а на це Імперії знадобилося б принаймні шість-сім місяців. Космічна ера закінчилася давно взаємним побиттям на орбіті. Тепер навколо землі крутилися лише її уламки...
Подальші перспективи Імперії виглядали кепсько. Все мало відбутися приблизно так: Альянс будує вишки вздовж лінії фронту, вмикає їх на повну потужність і під їхнім прикриттям просувається далі і знову будує вишки... Була пропозиція обгородити Імперію непробивними енергетичними полями, але по-перше, для їх утримання не вистачило б усієї енергії в країні, по-друге, щоб керувати енергетичним полем, треба фактично сидіти під ним, а через ворожі вишки це неможливо...
Отже, єдиним виходом лишалася яка-небудь протидія випромінюванню вишок. І саме на цій позиції Синістра й побудувала свою доповідь. Нарада після її обрання на посаду Міністра збиралася щодня, хоча іноді дехто з її учасників був присутній лише подумки.
– Нині під загрозу нищення поставлені не лише прості мешканці Імперії, а й сама Імперія. І саме тому ми повинні мобілізувати усі доступні нам ресурси, вжити усіх можливих засобів з протидії ворогу... – доповідала Синістра.
За досить недовгий час роботи вона зуміла заслужити повагу серед наради, тому її промову не перебивала жодна думка. Керівник був відсутній, але Синістра знала, що він чує усі її думки і шукає у них слабинку.
– Мої помічники, – вела своєї Синістра. – Підняли заморожені архіви ВІНДу. Дані, що там містяться і з яким ви усі зможете ознайомитися після наради, дозволяють стверджувати, що так зване мовництво має нез’ясований протекторний вплив на мозок людини...
Залою прокотився шумок. За подібні висловлювання можна було потрапити за ґрати і почути їх від Міністра було просто неймовірним.
– Це означає, що примітивний мозок людини, що користується мовою, а це, зауважте, не лише наші мовники, а й аліянти, є менш чутливим до телепатичних енергій. Розсекречені дані свідчать, що мовники можуть бути інертні щодо впливу ворожих вишок...
Насправді, Синістра грала ва-банк. Ті незначні посилання на телепатичні енергії, які вона зчитала з кристалів Професора-Новояра не давали підстав робити такі сміливі висновки. Але вона ризикнула, бо не мала вибору. Її власні таємні перемовини з Альянсом, що коштували їй, як вона про себе думала, кількох років життя, провалилися. У самій Імперії все більших і більших обертів набував маховик репресій, розхитуваний Керівником військового департаменту. Термін життя мовників у Засланні скоротився ще вдвічі...
– Тому я прошу нараду дозволити Міністерству зібрати експертну раду з питань мовників, яка продовжить розпочаті дослідження мозку мовників. Прошу також амністувати раніше засудженого Професора і під суворим наглядом долучити його до вивчення даної проблеми. І нарешті – прошу тимчасово обмежити роботу Заслання. Насамкінець нагадаю – все, що твориться на благо Імперії, є правильним.
Синістра відкрила очі, але продовжувала дивитися в стелю. Нарада її не хвилювала, за цей час вона здобула в ній достатню довіру, щоб її навіть найбожевільніші плани були підтримані. Визначальною була позиція Керівника і саме на неї напружено чекала не лише Синістра, а й уся нарада...
І відповідь не забарилася.
– Міністр, нарадо! – зазвучала у їхніх свідомостях думка Керівника. – Я радий, що ми всі разом і надалі наполегливо працюємо на справу захисту Імперії. Думки, висловлені щойно нашим Міністром надзвичайно цікаві і я, безумовно, не проти створення експертної ради, але... – Керівник витримав ефектну паузу. – Ми не враховуємо підступності та зрадливості мовницької організації. Я маю незаперечні факти, що така організація досі існує, але тепер не лише навертає на мовництво порядних Імперців, не лише калічить людей хірургічними втручаннями, а й вступає у змови з ворогом!
Синістра відчула, ніби її тіло провалюється кудись глибоко-глибоко і лише неймовірним зусиллям волі вона примусила себе й далі сидіти нерухомо.
– Так, це правда. Але спершу – приємне. Щойно годину тому наші війська внаслідок блискучої атакувальної операції зуміли відкинути ворога по всьому фронту!
Захоплені думки наповнили залу, а потім стихли.
– Військовий департамент тримав операцію в таємниці. Це сталося тому, що серед нас було виявлено мовника. Мій молодший помічник входив до нелегальної організації мовників. Намагаючись викрити всю організацію, ми лишили його на свободі, сподіваючись, що він якось себе викаже. Але сталося так, що він це відчув і вкоротив собі віку. Вірогідно, він був пов’язаний з Протеєм та Професором. Сьогодні ж під час наступальної операції ми захопили у полон молоду мовницю, що перебувала на території Альянсу, вірогідно, намагаючись вести зрадницькі перемовини з ворогом. Її ім’я вам відоме, адже саме її зникнення наробило стільки шуму на початку місяця. Це – Кларіс на прізвисько Ґонтова, чиє ім’я пов’язують зі справою хірурга Марка. Таким чином, викрито верхівку масового угруповання мовників, що ставило собі за мету знищення Імперії.
Першою Синістриною думкою було полегшення від того, що її ім’я не фігурувало у списку Керівника. Але які перспективи вона матиме тепер? Якщо вірити почутому, то вона втратила останній оплот у військовому департаменті, щоправда, без розсекречення власної участі у змові. Але це – якщо вірити... Можливо, Керівник просто вичікує слушної нагоди, щоб і її звинуватити у змовництві...
А тут ще ця Кларіс... Як вона встряла у цю історію? Мовчанка затягнулася і Синістра відчула, що має її перервати.
– У світлі нових відомостей я хотіла б провести особисту нараду з Керівником.
– Завтра зранку вас влаштує?
– Цілком. – погодилася Синістра. – А нараду на сьогодні закрито до повного з’ясування обставин. Всім дякую...
3.
Синістра чекала арешту кожної миті, але ніч минула спокійно і вона йшла на зустріч із Керівником з тим же почуттям невідомості, яке тримало її з минулого вечора. Цілу ніч вона переслуховувала безкінечні кристали силіцію зі звітами військових про контрнаступ імперських військ. На щастя, міністр забов’язаний всюди мати при собі отруту, і яке кому діло, що пігулка приліплена у неї за щокою? Єдине, що заспокоювало – право Міністра приймати представників військового департаменту у власному кабінеті.
Точно у призначений час двері кабінету відчинилися і увійшов Керівник.
– Усе таки всі ці особисті зустрічі – рудименти темного мовницького минулого, вам не здається? – привітно запитав він, але Синістра знала, що ці думки можуть насправді означати багато...
– Так. Одразу ж після перемоги почнемо вносити зміни до регламенту зборів... – відповіла Синістра, нехай тепер Керівник подумає, чи це проста фраза, чи натяк на першочерговість справи перемоги.
– Насамперед, хочу висловити вам подяку за відмінно проведену операцію. Лише одне запитання – як ви обійшли вишки?
– О! Це моя гордість, розробка моїх власних вчених. Наркотичний шал, як ми його назвали. Невеличка ін’єкція речовини, яку я вам маю право не називати, і вояки стають несприйнятливими до цих телепатичних енергій. Звісно, керувати ними складно, але прості команди вони розрізняють – вбий, злови, зруйнуй, біжи...
Крапельки поту виступили на чолі в Синістри, кожна названа Керівником команда шмагала її по обличчю, ніби вимовлена уголос.
– А як вони зараз почуваються, ваші солдати? – кволо подумала Синістра.
– Проходять реабілітацію. – відповів Керівник і раптом втратив бажання детально розповідати про вдало проведений наступ. Синістра відкрила очі і кинула на нього бистрий погляд. Отже, у позиції військового департаменту є слабина...
– Я вас прошу доручити вашим вченим скласти детальний звіт про стан здоров’я солдатів. Це – гуманітарне питання, як я розумію, надто, якщо ми не знайдемо нічого кращого... – повільно подумала вона і Керівник змушений був погодитися.
– Гаразд, а тепер я хотіла б почути трохи більше про затриману вами мовницю і про її роль у викритій вами змові.
– Що ж, я введу вас у курс справи, але спершу дозвольте нагадати, що відділ пропаганди у воєнний час знаходиться повністю у моїй владі...
– Не бачу жодного зв’язку...
– Не важливо, головне – пригадайте... – перебив Керівник. – Ми зібрали інформацію про Кларіс. Показання такого собі Зиґфріда, що конвоював її у день втечі та Меркурія – колишнього керівника відділу по боротьбі з мовниками зони особливої уваги. Таким чином ми дізналися, що Кларіс досить довго займалася пропагандистською діяльністю перед арештом, була першою не прооперованою мовницею під час змови у ВІНДі, до того ж, під час втечі з імперської території виявила непоганий вишкіл. Нас зацікавили колишні знайомства злочинниці. Мовник Генріх, на жаль, вже давно мертвий і показань дати не може, її сестру Марту ми затримали, але вона, схоже, дійсно є патріоткою Імперії і не має стосунків до брудних справ сестри. Лишився єдиний ключик – раніше засуджений Речислав, син слідчого Меркурія і, до речі, відомої мовниці Марії на прізвисько Бердник.
– Тобто, як лишився? – вихопилося у Синістри. – Його відправили у Заслання більше місяця тому, він уже, мабуть, загинув...
– Уявіть собі, ні! Цей Речислав – міцний горішок! Йому вдалося втекти із Заслання, доти це нікому не вдавалось.
– Він дійсно втік?
– Втік, щоправда, коли ми його знайшли, він був майже при смерті. Хоч як би він це зробив, але то був не найефективніший спосіб. Та все ж – він у наших руках і він зможе свідчити проти себе на публічному процесі разом із Кларіс...
– Перепрошую! – обличчя Синістри зблідло. – Але питанням, що стосуються мовників, заборонено надавати розголосу! До того ж, вони лежать в межах моєї компетенції...
– А ось тут ви помиляєтесь. Я вам нагадував – сектор пропаганди належить мені.
– ...До того ж, якщо ви збираєтеся фабрикувати справу!
– Це пропаганда, шановна! Імперцям необхідно знати причину наших поразок. Для повної перемоги не достатньо самих лише успіхів армії, потрібна мобілізація всіх громадян на боротьбу з внутрішнім ворогом...
– Послухайте, але це ж просто діти!
– Це мовники! Це вороги Імперії! І ви мусили б щонайліпше це розуміти, Міністр! – Керівник підвівся і вже від дверей недбало подумав: – До того ж, наша викривальна передача вже була трансльована по міністерській інформаційній мережі десять хвилин тому. Так що, гра почалася...
Двері за ним зачинилися і Синістра лишилася сама.
4.
Минув місяць. Синістра повільно йшла порожнім міністерським коридором, намагаючись притлумити серцебиття. Війна знову зайшла у глухий кут. Альянс, наляканий несподіваним контрнаступом, не поспішав будувати нові вишки, а військовий департамент – проводити нові атаки. Виявилося, що використаний Керівником наркотик серйозно порушує психіку людей, а отже його використання було неможливим. Почалися мирні переговори, які мали б розтягнути конфлікт ще на кілька десятиліть. Керівника військового департаменту вдалося змінити. За це проголосувала головна нарада, як тільки було скасовано військовий стан.
Синістра підійшла до масивних дверей вантажного ліфта і спинилася. Механізм упізнав імпульси думки Міністра і увімкнувся. Вантажний ліфт зазвичай охороняли найменше. Звісно, Міністра ніхто не спиняв би, але від Синістриної місії того дня залежало надто багато...
Отже, Керівника усунули, проте розпочата ним антимовницька кампанія й далі набирала обертів і спинити її вже було неможливо. Напівсфабриковані, напіввитиснуті силою покази Кларіс та Речислава по кілька разів транслювали по інформаційній мережі. Слідчі доповідали про викриття нових ланок глобального ланцюга мовницьких змов проти Імперії, а вчені наперебій виголошували промови про мовницькі патології головного мозку.
Відбувалися постійні арешти і напруга у суспільстві була такою, що навіть учасники головної наради проголосували проти скасування страт мовників у Засланні. Люди продовжували вмирати, хоча тепер і не за місяць, а за дев’яносто днів...
Ліфт зупинився на одному з нижніх поверхів. Синістрі ніколи раніше не доводилося тут бувати, але вона ретельно вивчила план поверху довгосторокового утримання в’язнів. Вона проминула кілька схрещень коридорів і зайшла у яскраво освітлений закапелок. Охоронця не було. Ще б пак, відкрити двері камери може тільки Міністр...
Імпульс думки – і двері ковзнули вбік. За ними знаходилася невеличка кімнатка зі столом, двома стільцями, другий – для слідчого, і столом. З ліжка підвелася молода, але жахливо бліда дівчина у нічній сорочці.
– Що сталося? – злякано запитала вона. З її вигляду Синістра побачила, що арештантка не спала, до того ж, збагнула, яким чином з’явилися деякі особливо резонансні свідчення і скрушно похитала головою. Вона жестом вказала їй на складений на стільці одяг, а потім приклала пальця до вуст. Хоч би вона зрозуміла!
Дівчина стояла без руху, втупившись у Синістру порожнім поглядом. Тоді Синістра увійшла до камери, взяла зі стільця арештантський комбінезон і заходилася вдягати його на дівчину. Пальці не слухалися, блискавки не сходилися, а дівчина, здавалося, заціпеніла. Нарешті їй так-сяк вдалося припасувати на арештантці комбінезон і вона вивела її з камери, ретельно зачинивши за собою двері.
Тепер вони йшли напівтемними коридорами удвох. Біля наступного яскраво освітленого закапелка Синістра зкпинилася і знову приклала пальця до вуст. Дівчина кивнула.
Ці двері відсунулися, як і попередні, відкривши Синістриному погляду таку ж маленьку кімнатку. Арештантом тут був невисокий чорнявий хлопчина, він сидів за столом, підперши голову руками. Здивований зойк був готовий вихопитися з його грудей, але він вчасно помітив прикладений до вуст Синістрин палець – тихо! Хлопець кивнув. Лише тоді Синістра відступила трохи вбік, даючи йому змогу побачити дівчину. Хлопець зірвався на ноги і за мить опинився у дверях.
– Кларіс! – вихопилося у нього.
Синістрине обличчя зблідло, вона ухопила обох арештантів за руки і без жодного слова потягла їх услід за собою до відсіку з транспортними камерами. Вона на бігу відчинила одну з них і вони втрьох незграбно ввалилися досередини. Двері за ними зачинилися, Синістра подумки віддала системі наказ і вмостилася просто на голій підлозі. Здавалося, що округла камера стоїть на місці, але насправді вона мчала на шаленій швидкості підземним тунелем все далі й далі від міністерства. Тиша переривалася лише приглушеними риданнями Кларіс на плечі у Речислава.
– Приїхали. – подумала Синістра і підвелася. Слідом за нею піднялись і Кларіс з Речиславом. Двері відчинилися і вони вийшли з камер серед дивного поля зі слідами пожеж.
– Це місце нещодавньої битви імперців з аліянтами. Воно зараз нічийне, тому тут найлегше буде сховатися до пори. Не знаю, як довго доведеться переховуватися, але іншої ради нема.
– Хто ви? – запитала Кларіс і Синістра вдоволено відзначила, що у її погляді знову зорить думка.
– Я – Міністр. І мовниця водночас, хоча й не вмію розмовляти...
– Ви Міністр? – злякано перепитав Речислав. – Але, ви ж нас щойно визволили!
– Слухай уважніше, хлопче! Я мовниця! Я мусила вас визволити, хоча це, зізнаюсь, швидше за все коштуватиме мені не лише посади, а й життя...
– Дякуємо. М якось незграбно промовила Кларіс і почервоніла.
– Та до чого тут! – чомусь розізлилася Синістра. – Це не тому, що я альтруїстка, а через цю антимовницьку кампанію. Громадська думка зробила з вас антигероїв, це правда, але для всіх мовників у Імперії ви, хоча й самі того не хотіли, стали символом спротиву, символом того, що боротьба можлива! І після цього ви просто не маєте права лишатися у в’зниці, тому спробуйте туди не повертатися. Ваша втеча дасть мовникам силу триматися живими ще не один десяток років, бо утікши, ви перемогли Імперію...
– Але ж, це завдяки вам... – заперечив Речислав, але Синістра лише знервовано махнула рукою:
– Моя посада Міністра ніщо, порівняно з образом борців за мову, який виліпила з вас Імперія. Тому, ви мусите жити, це ваш обов’язок і спробуйте виконати його добре. А тепер – ідіть. А я маю півгодини, щоб повернутися до свого кабінету. Звичайно, рано чи пізно вони мене викриють, але завжди лишається примарний шанс... А якщо шанс не спрацює – що ж... – і вона помацала язиком щось на внутрішньому боці щоки.
– Йдіть! – повторила вона. – По той бік –Альянс, по цей бік – Імперія. Обидвоє однаково ворожі і смертоносні, але ви мусите йти. Я не дивитимусь, куди ви прямуватимете, щоб вони не витиснули з мене цього на допиті, але куди б ви не пішли, знайте – ви мовники. Ви були мертві і порятовані для служіння мові. Що б з вами не сталося – тисячі знедолених, упосліджених, катованих стоятимуть за вашими спинами і ваша біда буде дещицею, порівняно з їх бідою. Як би вас не називали в Імперії чи в Альянсі – будуть тисячі, сотні, десятки, які зватимуть вас своєю надією... Це велике щастя і великий тягар. А тепер ідіть!
Синістра кинула на них останній погляд і увійшла до транспортної камери. Двері за неї зачинилися і камера підземним тунелем понеслася у серце Імперської столиці. Що чекає там на неї? Викриття і скора смерть чи ще кілька років безнадійної боротьби? Хтозна...
Синістра заплющила очі і їй з дивовижною яскравістю уявилося, як дві постаті – Речиславова присадкувата і плечиста і Кларисина струнка й висока – узявшись за руки, йдуть назустріч сонцю, що сходить. З півночі до них підступає Імперія, з півдня – альянс, а вони йдуть по випаленій нещодавнім боєм землі, тримаючись за руки і розмовляють...
(кінець)
Дякую всім, хто тримався до кінця, а особливо - Антонові Санченку. Ви всі мені дуже допомогли.
