Чи варто відрізняти Персонажа від Автора?
Якщо читач вчився у вітчизняній школі, то хоч раз у житті йому доводилося писати твір, наприклад, за подібною оригінальною темою: «Образ Анны Карениной, как образец трагической судьбы русской женщины в лицемерном дворянском обществе конца XIX века ». І якби, ваша, читач, вчителька, якби вона побачила ваші роздуми про те, що це мабуть сам Лєв Ніколаєвич описував особисті пригоди, згадував, як плигав у гречку, а потім клав голову на рейки… вона, мабуть, вас би не зрозуміла… Вліпила б двійку і була б правою на всі сто відсотків. Бо ніякій здравомислячій людині не спаде на думку шукати у Толстого тягу до суїциду або в Набокова пристрасть до зваблювання неповнолітніх.
Чому ж? Хіба не може Автор писати опираючись на власний досвід? Звичайно може. І в багатьох випадках повинен. Але… Персонаж не є повним віддзеркаленням автора. Він взагалі не є людиною. Автор сам конструює його — свого Героя ( або Героїв). На основі свого особистого досвіду, досвіду своїх знайомих, та й просто — на основі власної фантазії. І, `як би письменник не хотів, яким би талановитим не був, у нього все одно Персонаж вийде, з одного боку, значно простішим за реальну людину, а з другого, буде мати узагальнюючі риси групи людей. Бо Герой схематичний... Він і є схемою, конструктом. Автор має повне право конструювати що завгодно: жінок, чоловіків, добрих, злих, злочинців, садистів, святих. Головне, щоб персонаж на сторінках твору здавався живим, справжнім та викликав емоції.
Хоча… По великому рахунку, навіть це — не є головним. Головним є питання: а що Автор хоче показати читачам за допомогою свого Героя? Для чого йому цей Персонаж? Для чого Автор потіє, коли ліпить його?
Цей Автор так старається, висолопивши язика, бо його Герой, має через вирішення свого внутрішнього (чи зовнішнього) конфлікту донести до читача певну ідею. Яку ще ідею, скажете ви? Це така ж нудотина, як ото в школі? Ідея. Мораль. Фу! Та ні, я не вчитель мови та літератури… Але ж без ідеї, як не крути — ніяк.
Звичайно це можуть бути різні ідеї. Наприклад і така примітивна — « За свої вчинки кожен отримує по заслузі ». Чому б ні? Прекрасна ідея для детективного роману. Щоб не лякатися можна обізвати ідею «головною думкою твору». Але справжній талановитий твір є носієм тієї ідеї, яка може ще й не усвідомлена читачем, але коли читач, бачить її в творі, він її впізнає, вона викликає в нього хвилювання, інтерес. Бо справжній Герой є уособленням певної колективної, свідомої чи підсвідомої проблеми. І вирішуючи свій конфлікт на сторінках твору, Герой є певним «ключем» для читача. За допомогою якого читач відмикає двері у свій власний світ, починає краще розуміти себе, а можливо, навіть, зможе вирішити і свої особисті проблеми.
Чому сьогодні читачів продовжує хвилювати доля Анни Кареніної? Чому досі люди ставлять в театрі Шекспіра?
Герої страждають та вмирають на сторінках творів знову і знову для того, щоб кожне наступне покоління могло зрозуміти через їх біль — себе. І пройшовши через певні моральні виклики, хвилюючі пригоди, внутрішні конфлікти, сильні почуття, разом з Героєм, краще орієнтуватися в хащах свого внутрішнього світу, відчувати полегшення.
Бо, якщо бути чесними, саме для цього люди і читають…
І, як не дивно, навіть, так звана «розважальна» література теж слугує цим цілям.
На превеликий жаль, люди освічені і навіть ті, які знають дуже мудрі слова на кшталт парадигма і навіть такі складні, як дискурс і конструкт, ті люди, що знаються на різних футуризмах, амфібрахіях, та знають майже все про те, як чергуються і-й та в-у, і саме головне, як і де розставляти коми, люди, які, страшно сказати, САМІ пишуть! —часто-густо, навіть, не відрізняють себе від свого ліричного Героя. Воно ж, звичайно, простіше, писати щоденники. Але яке це має відношення до літератури?
Коли такий вельмишановний Автор звикає блукати в своїх ментальних конструкціях і не може вибратися з туману своїх розхристаних емоцій, то писанина для нього стає чимось на зразок сеансу психотерапії. Хоча сам Автор може цього не визнавати, плюватися на весь відомий в світі психоаналіз, злісно не поважати Фройда, не кажучи вже про Юнга чи якогось там невідомого Ассаджолі. Автор «нє читатєль, он —пісатель», він пише, гордий собою, бо він — Письменник! Не царське це діло, якісь там книжки читати! В результаті в нього з’являється роздуте, гіпертрофоване «Его». При цьому Автор чомусь не робиться щасливішим… Тільки злішим. Вивчить якесь формальне правило, чи розумне слово, або ще й декілька (таких іноземних і таких довгих, що ними можна лякати дітей на ніч) і давай самостверджуватися за рахунок інших. Ще гірше, якщо такий Автор закінчить якийсь Літературний Інститут, почне писати дисертації, та ще й вступить до СПУ.
Але коли Автор не може дати ради собі зі своїми психічними хащами та чагарниками, чи потрібен він у такому вигляді Читачеві? Звісно, можна робити так: сам п’ю, сам гуляю — і читаю «своїх» і хвалю «своїх», а вони за те хвалять мене. Нам так приємно… І ми всі разом дружно лаємося на вітчизняного Дереша, якого не читали, або, якщо читали, то не зрозуміли (бо не знаємо ж, хто такий Ассаджолі, а він, бач, вискочка, цей Дереш звідкіля про це знає!? ), та на цю нахабну англійку Джоан Роулінг, бо вони, ці, так звані писаки, посміли видаватися та-акими тиражами коли нас, таких талановитих… Ні… Не читають. Бо нецікаво.
P.S. Заради бога не треба приміряти на себе образ «вельмишановного Автора» бо це Герой, який був мною вигаданий і який являється узагальнюючим образом багатьох Авторів, які зустрічалися мені на плутаних стежках сучукрліту, а також моїх особистих фантазій та фобій.
