…Підземний перехід жив своїм звичним ритмом. Заклопотані люди із обличчями без жодного виразу, жодної емоції поспішали у своїх справах. Хоча тут обличчями навіть і не пахло – в усіх були лише куленепробивні маски, а на чолі в кожної було витатуйовано: «Не зупиняйте і не чіпайте мене, я страшенно зайнята!». Одним словом, безликий натовп сновигав ранковим містом.
Хоча ні. Серед цієї отари раптом блиснув вогник. Живий, не затягнутий павутинням буденного існування погляд прорізав пелену байдужості та пофігізму, що щільно затягнула перехід. Його володар, високий, худорлявий, з чорним розкуйовдженим волоссям юнак легко крокував між перехожими, несучи в руці величенький футляр. Підійшов ближче до стіни, роззирнувся, обережно опустив футляр на землю. Тихо клацнули замочки, темна м’яка тканина сповзла вбік, і тонкі довгі пальці витягнули на Світ Божий скрипку. Чутливі руки ніжно ковзнули темно-коричневим полірованим деревом, взяли смичок і злегка провели ним по струнах, перевіряючи, чи чистий звук, чи не потрібно підкрутити колики. Ні, все в порядку. Хлопець зручніше вмостив скрипку на передпліччі і задумався: «Що ж зіграти?». Глянув навколо, шукаючи підказки. Але крізь сірі маски всі намагання щось розгледіти були марними. « Нічого; - заспокоював він себе. – Зараз вони почують Музику і все стане на свої місця.» Юнак усміхнувся, легкий помах смичком – і над буденним гомоном полилась бадьора, повна оптимізму мелодія. Звуки сонячними промінчиками намагались просіяти темряву бездушності, що висіла навкруги. Музикант натхненно вів партію. Він заплющив очі і творив Музику. Адже вона була його життям, а кожен своє життя творить сам. Мрійлива усмішка світилась на його обличчі.
Закінчивши п’єсу, хлопець відкрив очі і глянув на юрму. Нуль уваги. Жодної монетки у футлярі. Та це не головне – жодного вдячного погляду, жодної усмішки, жодного осмисленого виразу обличчя. Та що казати – жодного обличчя. Сіра маса в твердих масках сунула далі переходом. Музикант трохи засмутився, але він свято вірив, що прекрасне змінює людей в кращу сторону, дарує їм щасливі хвилини, заспокоює душу, малює усмішку на обличчі. Можливо, просто обрав не ту мелодію… Але цього разу він не схибить. Ще помах смичком – і струни завели ліричну, трішки зажурену пісню.
Фінальне арпеджіо, погляд у юрму – і нове розчарування. «Та що ж це таке! Невже вони не чують Музики? Чи я просто погано граю?». Легка роздратованість на обличчі змінилася зосередженістю. Мить – і знову Музика продовжує боротьбу із Байдужість.
- Гарно граєш! – несподівано почулося збоку. Музикант злякано обірвав мелодію та глянув туди, звідки долинав хрипкий голос. Там стояв обірваний, брудний та смердючий бомж.
- Перепрошую? – чемно перепитав юнак, намагаючись приховати відразу.
- Граєш, кажу, гарно! От лишень нема для кого. – вишкірився бомж.
- Чому нема? Он скільки перехожих! Вони ж мене чують. А значить, є для кого, - із подивом заперечив скрипаль.
- От наївне хлопча! Перехожі! Ти про цю юрму? – розреготався старий.
- Між іншим, кожна юрма складається з людей, а в кожній людині є щось прекрасне! – з праведним гнівом заперечив хлопець.
- Ой не можу! Прекрасне… Ех, молоде-зелене! Давно консерваторію закінчив? – зненацька запитав бомж.
- Півроку тому. – відказав спантеличений юнак.
- Воно й видно. Та озирнися ти нарешті довкола! Невже не бачиш, що в них навушники у вухах, а на очах – окуляри? А знаєш для чого? Щоб такі,як ти, борці за істину,очей не муляли та слух не різали. Ясно?
- Ні , не ясно! Вони чують! Просто не зовсім усвідомлюють… А тепер іди звідси! Ти мене відволікаєш! – гнівно вигукнув скрипаль.
- Ну, як побажаєте, пане5 просвітителю; - насмішкувато кинув бомж і почовгав углиб переходу.
Музикант потрусив головою, відганяючи неприємну розмову і замислився: а що, як справді люди переситились звичайною музикою? І для пробудження їм потрібно показати справжні почуття, щоб серця спрацювали як дзеркала і освітили душі емоціями?
Все. Вирішено.
Юнак відкинув із чола волосся та поправив скрипку. Почнемо з радості, а далі вже як піде… він пригадав найщасливіші моменти свого життя, відчув оту тонку вібрацію веселощів та плавно переніс усе це в звук. Перехід наповнився вже не мелодією, а легким сміхом дитини на гойдалці, п’янким запахом молодого листя та звуком кроків струмочка по долині.
Але маски надійними противогазами фільтрували навколишнє середовище від емоцій, залишаючи господареві лише синтезоване мертве повітря.
… А скрипка не затихала. Вона в той день бриніла сміхом, ридала розлукою, билася в істериці від зради, палала пристрастю, світилася щастям, мліла від кохання…
… Ближче до ночі рух у переході дещо вгомонився. Всі порозходилися по домівках: хто поспішав до сім’ї, а хто – до телевізора із холодильником. А в кутку біля стіни лежала нерухомо якась купа шмаття, а поряд - потертий чорний футляр. Навколо були розкидані кілька трісок темно-коричневого кольору.
Старий бомж підійшов до купи, глянув, похитав головою і відкрив футляр. Там на шматку нотного листа кривими, наче лінія пульсу, літерами було нашкрябано: «Невже вони справді не чують?!»
- Ех, молоде-зелене… - скрушно зітхнув бомж, підняв смичок із землі і вклав у стерті об струни пальці. Потім зібрав рештки скрипки, кинув їх у футляр та неспішно почовгав до виходу…
