Подолавши двохсоткілометрову відстань, авто зупинилося на зеленому видолинку в підніжжі замкових руїн. Бастіонні мури куталися в присмерки, спадаюче сонце заглядало сонним оком на будень, який поволі затихав і відходив на спочинок. Від фортеці залишилися лише кілька фрагментів муру, що, коли глянути з певного боку, нагадували корабель, який розсікає зелені хвилі літньої припорошеної трави. Село поволі готувалося до ночі. Повільно ступали корови, несучи поважно вим’я – молочну комору, повне маслом, сиром, сметаною та солодким молоком, вщент забитим спогадами дитинства й історією, бо вони, себто ці Зірки, Білані, а іноді Сейри і Дикі Рози, були в цім краю завжди, вони схожі до генетичного коду, бо все бачили, як таємні свідки, але ніколи не мовлять жодного слова, їхнє знаття недоступне для нас.
Нам нічого іншого не залишалося, як розкласти шатро і витягнути з машини спальники. Андрій пішов в припалацовий колись лісок за дровами, я ж взялася готувати до споживання наш нехитрий харч, який придбали по дорозі сюди: шматок домашнього сиру, твердо зліплений в невелику головку, нарізала плястерками; теж зробила з цеглинкою теребовлянського хліба; маленькі червоні помідори – четвертинками; пахучу вуджену ковбасу – великими кавалками до смаження; розкоркувала пляшку смородинового вина – запах ягід залоскотав пазухи ніздрів.
Розклали вогонь, коли вже геть стемніло. Багаття потріскувало і злизувало пожадливо жир, що спадав з настромлених на патички ковбасок, випили трохи вина, поїли і розляглися біля ватри під чудовим небом, яке, здавалося, так низько над землею, що можна рукою згрібати зорі, лише б не попектися.
Андрій підсунувся до мене. Його дихання залишало на моїм обличчі смородинові сліди. Легко торкнувся губами моїх, опустився нижче і цілував шию, а потім раз за разом, ґудзик за ґудзиком розстебнув сорочку, розгорнув два відрізки тканини, звільнивши тугі пуп’янки грудей, а тоді поклав голову між двома півкулями і завмер. Моє дихання пришвидшилося, я глибоко вдихала, літня ніч п’янила. Запустила пальці у його волосся, яке чорними пасмами зливалося з темрявою.
Нас розбудила зимінь, було вже далеко за північ. Ми перебралися до намету, спальник холодив шкіру, підсунулася ближче до нього, обняв мене рукою, яка згодом повільно побігла вздовж мого тіла, а потім повернулася на стан і так завмерла до ранку, даруючи тепло.
Федора крутила ручку свого старого млинка, з цілих зернят кукурудзи вимелювала грубу муку, з перчинок – пекучу приправу… Крутила, вертіла, перемелювала і бачила, і знала, чула серцем, що було, є і буде. В бігу жорен ввижалися їй гріхи і благі діла, правда світова там побутувала і розкошувала. В один з тих днів, коли істина давалася їй, Федора ледве не вклякла, бо очі дивилися на неї – карі й виразні, зазирали прямісінько в душу. Ті очиці не належали теперішньому, з минулого примандрували в Федорин млинок. Тільки чому явилися їй, що хочуть сказати?
Я прокинулася від того, що вже немилосердно шкварило сонце крізь нейлонові стіни прихистку. Андрія поруч не було. Заспана і розпатлана поволі вилізла з шатра. Розглянулася навкруг і побачила як він фотокамерою ловить вдалий ракурс. Був одягнутий в білу футболку, яка йому дуже пасувала, і прості коричневі штани з великими кишенями, любив ними користатися в подорожах, бо напихав туди повно всякого необхідного мотлоху. Цікаво було його бачити таким, геть позбавленим тієї своєї непривабливої пихи, зануреним в полювання на гармонійний кадр. Як я опинилася тут і з ним? Хто б міг подумати…
Андрій Вікторович – викладач престижного, одного з найстаріших в Україні, університету. Він завжди вирізнявся серед інших працівників вузу незвичною манерою поведінки, викладання, одягу. Був і є надміру самозакоханим, трохи хвалькуватим, але не позбавленим шарму. Студенти його, як і переважну більшість одіозних особистостей, ненавиділи і обожнювали. Я не належала ні до одних ні до інших. Мені було байдуже. Прийшовши на семінар, мала можливість поспілкуватися з ним, визнавала його цікавим і ерудованим, але більше того він мене не цікавив. Певно, так було і з його сторони. Так було… До недільного травневого вечора, коли у каварні зійшлися за одним столиком, знайшовшись серед тлуму знайомих, як виявилося спільних… Після того щось трапилося, тринадцять років різниці не стали на заваді. Він називав себе естетом-мистецтвознавцем і казав, що я його найбільше мистецько-артистичне відкриття.
Другого дня Федора вже знала, кому належать пронизливі очі. Господар замку, що височів над селом, повертався у свої володіння. Він йшов крізь віки до родового гнізда, на щиті – гербова Калина(1). Сам Марцін Калиновський(2) вертав на рідні землі.
Зібрали свої пожитки і рушили автомобілем по дорозі, бо мали ще намір відвідати старий костел і цвинтар з дворянськими надгробками, які своїм віком вражали, бо деякі мали до двох сотень літ, а то більше.
Загадкове царство мертвих зустріло нас зеленими заростями, що вибухали неймовірними сплетіннями і лабіринтами поверх древніх пам’ятних знаків, котрі де-не-де зовсім зникали у високій траві, над усім велично стриміла гробниця Пайгертів, останніх власників замку. Я розглядала надмогильні пам’ятники: на найдавніших постиралися написи і дати, вони були обтесані вітром, згладжені дощем і теплі від літнього сонця; було кілька склепів, входи в деякі підважені, ймовірно, мисливцями за ефемерними багатствами мерців; безголові кам’яні статуї здіймалися гордо над могилами. Андрій фотографував безнастанно. Мав цілі альбоми з цвинтарними світлинами, намагався хоч так зберегти ці втікачі від нас у безвість мистецькі шедеври невідомих і відомих авторів.
Третього дня Федорі відкрилося, що залишить Марцін на землях своїх персня срібного, бо за тим так довго йшов сюди. Аби позбавитися оков, останньої речі, яка єднала його з палацом і колишнім життям.
Змучившись, присіла на сходинку склепу Пайгертів. Вітер розгойдував фалди довгої лляної спідниці, велика розпірка спереду заголила мені ноги аж відкривши світу білу тканину трусиків. Полудневе тепло розморювало і змусило мене прихилитися спиною до верхніх сходинок. За кілька хвилин відчула як тінь Андрія впала на мене. Я не підводилася. Він розвів мені ноги і почав вкривати дрібними цілунками внутрішню сторону стегон. Приблизився до майточок, притулився обличчям до міжніжжя. Я не ворушилася, очікувала, дрижачи від збудження. Обережно, двома руками, стягнув мереживну перепону, тоді підвівся до моїх губ і ми злилися в палкім поцілунку, який нагадав мені вічність – такий же нескінчений і розніжено терпкий. Лівою рукою збіг вздовж тіла, затримав її на персах так, що ті напружилися і вивершилися гострими пуп’янками, тоді опустив її ще нижче і пірнув в теплу вологість лона, пальці його злітали вверх-вниз, пестили вишеньку мого клітора. Не був нині щедрий на пещення, глянувши на нього, я налякалася, карі очі горіли жорстоким вогнем пожадливості. Різко підняв на руки і переніс на широку терасу величного гробівця, розкинув ноги і ввійшов в мене жорстко, натужно рухався, очі його іскрилися невідомою мені досіля злістю, я нічому не противилася, була цілковито у його владі. Він то зупинявся то далі невпинно вбігав в мене. Здавалося, що хоче так нескінченно перебувати в моїм лоні. Але враз, не очікуючи на моє задоволення, він вистрелив сім’ям на мій оголений живіт, встав, залишивши мене з задертою спідницею і залитою білим життєвим нектаром. Раніше ніколи не бачила його таким, завжди був уважним до мене і моїх бажань, ніжним і пристрасним, яким лише може бути чоловік, котрий спізнав життя і є палким поціновувачем жінок. Наказав мені ставати і привести себе до порядку. Коли те вчинила, вхопив мене за руку і повів до одного з склепів – був замшілий з неясними написами і гербом. Щось знайоме було у тім геральдичнім щиті.
- Дивись, Хелено(3), то ми там з тобою!
Я могла лише здивовано дивитись на Андрія. Про яку ще Хелену він говорить? Тоді він почав спорадично здіймати перстень, що був на його лівій руці. То була чудова срібна каблучка з вирізьбленим щитом з трохи неясними знаками, можливо, кетягами якоїсь ягоди, яка дісталася йому ще від діда, коли вона піддалася, Андрій із злістю і палаючими очима кинув перстень у велику тріщину, що пішла по вхідній плиті гробівця. Після того, закрив очі і, спершись до кам’яної стіни склепу, з’їхав на землю і завмер. Я, оговтавшись, торкнула його за плече, він перебував у тім стані й далі, труснула його сильніше. Відкрив очі і спитав, що сталося. Я розповіла як було, не повірив, сказав, що то мені, певно, через надмірне сонце померещилося. Але глянув на пальці і не побачив каблучки…
Четвертого дня Федорин млинок зламався і більше ніколи вона не бачила того, що раніше було їй дано. Володар замку скинув перстень, а той навіки хоронитиме мир землі, в яку потрапив.
(1) Герб Калина, який означав приналежність до роду Калиновських;
(2) Чернігівський воєвода, будівничий Сидорівського замку;
(3) Дружина Марціна Калиновського, княгиня Корецька.
* тут йдеться про замок в селі Сидорів, Гусятинського р-ну, Тернопільської обл., додаткову інформацію можна знайти на сайті «Замки і храми України»
