Захотілося вдихнути свіжого весняного повітря, як тій впійманій та викинутій на берег рибі прагнеться ковтнути прохолодної річкової води.
Я вийшов на балкон і вилаявся. Мене всього трясло від злості. Ну скільки це буде тривати?! Скільки? Втім відповідь на це запитання лежить напевно не в моїй компетенції, а якихось вищих, незнаних мені, сил.
Це триває довго, з тих пір, відколи себе пам’ятаю. Щоправда, коли я вперше пройшов обряд ініціації – не пригадую, зате подальші наслідки добре відчували мої сідниці, коли їх лупила прутиком мама або паском батько. Проте ці екзекуції нічого не змінили. Юнацьке, і тепер, доросле життя, я змушений плисти за течією цього, не побоююся сказати, особистого прокляття. І от знову воно гучно нагадало про себе.
Я хронічно гублю речі: чужі та власні, й нічого не можу з цим вдіяти. Напевно справді мене такого горбатого… тьху, гублячого лише могила виправить.
