|
|
| Авторів: |
1403 |
| Творів: |
21279 |
| Рецензій: |
41692 |
|
|
|
Код:
|
|
| 
Художні твори
Проза
Містика
|
|
|
| © Ігор Скрипник, 18-02-2008 |
Захотілося вдихнути свіжого весняного повітря, як тій впійманій та викинутій на берег рибі прагнеться ковтнути прохолодної річкової води.
Я вийшов на балкон і вилаявся. Мене всього трясло від злості. Ну скільки це буде тривати?! Скільки? Втім відповідь на це запитання лежить напевно не в моїй компетенції, а якихось вищих, незнаних мені, сил.
Це триває довго, з тих пір, відколи себе пам’ятаю. Щоправда, коли я вперше пройшов обряд ініціації – не пригадую, зате подальші наслідки добре відчували мої сідниці, коли їх лупила прутиком мама або паском батько. Проте ці екзекуції нічого не змінили. Юнацьке, і тепер, доросле життя, я змушений плисти за течією цього, не побоююся сказати, особистого прокляття. І от знову воно гучно нагадало про себе.
Я хронічно гублю речі: чужі та власні, й нічого не можу з цим вдіяти. Напевно справді мене такого горбатого… тьху, гублячого лише могила виправить.
У дитинстві я був часто битий за те, що губив ключі від хати, свої іграшки та друзів, ручки, зошити, підручники, рукавиці і сандалі, марки з батькової колекції, мамині дрібнички, навіть дещо з харчів примудрявся десь посіяти. З плином часу речі продовжували безслідно зникати, лише їх перелік урізноманітнився: мобільні телефони, картки поповнення щойно куплені у магазині, CD-диски, конспекти лекцій, брелоки, квитки на поїзд або в кінотеатр, важливі папери на роботі, навіть паспорт разів п’ять виробляв і у паспортному на мене вже починали косо поглядати. Напевно якби ходив у костюмі Адама, то б загубив би і фіговий листок.
Чомусь мені здавалося, що вони не пропадають, а втікають від мене, наче від якогось диктатора чи невдахи, не хочуть визнавати мене своїм володарем.
На балкон прошмигнув Любчик – вогнянорудий пухнастий котяра і почав тертися до моїх ніг і муркотіти. Домашній улюбленець знав, коли заспокоїти господаря. Я поглянув у його зелені очі.
- Добре, що я ще тебе не загубив, - посміхнувся, погладив його, почухав за вушками і отримав у винагороду заспокійливе мурчання.
Любчик крутився біля моїх ніг, муркотів, а я спостерігав за хлопчаками, котрі завзято ганяли м’яча на подвір’ї. Пристрасті вирували ще бурхливіші, ніж у фіналі Ліги чемпіонів.
Я подумки вкотре здійснив подорож у часі на годину назад, коли зі мною трафилася чергова катавасія.
Шеф мене зачекався і нервово ходив з одного кута кабінету в інший та час від часу поглядав на годинника. Коли я увійшов, то він кинув на мене роздратований погляд, від якого, здалося, я опинився в ролі миші перед голодним удавом. А втім, Микола Петрович (в колективі, поза плечима шефа, ми звали його дядя Коля) був доброю, чуйною людиною і всі його любили. Точніше майже всі, бо завжди в колективі є заздрісники, котрі завидують чужій вдачі, зляться через чиїсь успіхи, тішаться із не своїх поразок і невдач. Але такі хамелеони частенько вміють добре маскуватися, хоча, якщо колектив вже давно усталений і близький у спілкуванні, то їх доволі швидко демаскують. Були вони й у нашому колективі. Щоправда, я себе до них не відносив.
- Де ти так довго був? Скільки тебе чекати?
- Пробки, Микола Петрович…
- Менше з тим давай показуй, що ти напрацював за цей тиждень.
У нас фірма, котра займається дизайном інтер’єру офісних приміщень. Частину замовлень я виконую на роботі, а дещо вдома. Цей проект якраз був таким домашнім завданням.
Я почав копирсатися у своїй папці, але потрібних паперів не знаходив. Чим довше в ній длубався, тим червонішим від злості робилося обличчя шефа, а я все більше розумів, що вкотре загубив папери. І це не вперше в присутності Миколи Петровича.
- Мені це вже набридло! Інколи мене беруть сумніви, що ти виконуєш все вчасно! – зарепетував шеф. – Не встигаєш зробити, а потім вигадуєш, що десь загубив. Що, тижня мало на таку роботу?! Дідько знає, що ти насправді робиш! – я спробував вставити свої п’ять копійок у його спіч, але де там. – Добре, що свою голову не загубив! Геть звідси! Якщо завтра, до дев’ятої, на моєму столі не буде проекту, то полетиш на вулицю, аж гай загуде!
Коли за моїми плечима ляснули двері я зрозумів, що попав. Звісно хвилювався, але не те, щоб дуже сильно. Папери я загубив, але ж мав увесь проект на компі, тому завтра дядя Коля матиме все на своєму столі. Я посміхнувся і почимчикував додому.
Проте я рано заспокоївся. Лишень включив вдома комп, як полетів вінчестер. Тоді я зрозумів, що влип. Завтра мені реально загрожувало звільнення з роботи.
Раптово мандрівка у часі перервалася. Я спочатку не второпав, що саме перервало мій заплив по річці спогадів, а потім зрозумів, що не чую муркотіння Любчика та його вовтузню під ногами.
Оглянувся, шукаючи кота. Той завмер, і стиха та уважно заглядав у кімнату.
„Що тебе там зацікавило?” – теж заглянув у вітальню.
Спочатку нічого дивного не помітив. Втім, я знав, що коти можуть бачити те, чого не вздрить людина. Тому і подумав, що Любчик теж зирить на щось видиме лише йому.
Аж глип! Я помітив якийсь рух на комп’ютерному столі. Придивився і обімлів.
Невеличкий чоловічок, у сірому діловому костюмчику, діловито хазяйнував серед моїх речей, вочевидь щось вибираючи. Повністю заглибившись у цей процес, він не помічав нічого навколо. Нарешті він знайшов те, що шукав. Це був годинник фірми „Орієнт”, презентований мені співробітницями на минулорічний День Збройних Сил.
Я спочатку перелякався, бо не щодня побачиш таку дивину, чортзна, що можна чекати від цього ліліпута. Проте поступово, в процесі спостереження над тим, як він діловито копирсається серед речей і має явний намір поцупити годинника, у мене всередині почала наростати лють. Я усвідомив, хто є причиною моїх великих і малих бід.
Я вихором влетів у кімнату. Чоловічок перелякався і чимдуж побіг до шафи, покинувши свою здобич. Невідь звідки, я зрозумів, що коли він заскочить всередину, тоді його не зловити. Плигнув і в останній момент, до того як невідомий крадій встиг би проскочити в щілину між незакритими дверцятами, упіймав його за поли піджака і шарпнув до себе. Швидко, поки чоловічок не очуняв, запеленав його своїм светром, що недбало лежав на дивані ще з часу приходу з роботи.
Поклавши перед собою на підлогу впійманого злодія, я сів перед ним, намагаючись справитись із тремтінням, викликаним раптовим викидом у кров добрячої порції адреналіну.
- Відпусти!
Я аж здригнувся від несподіванки, адже навіть не очікував, що це дивне створіння може розмовляти. Але ж з усього видно, що це не дика істота, можна було й здогадатися. Однак, все ж по нашому, по-українськи.
- Ти хто такий?
- Тобі навіщо знати? Відпусти мене і більше не побачиш.
- Хм… А ти звідки знаєш? Он тепер побачив. Та й, знаєш, некультурно відповідати запитанням на запитання.
- Я тобі нічого не скажу. Якби не бавовна і червоний колір Сварога, то фіг би ти мене упіймав. Везе ж деяким…
- Но-но! Не хами! А то буде тобі непереливки.
- Тільки-но спробуй. Мій народ тобі цього не пробачить. Погубиш ти все: не лише дрібниці, а й квартиру, а може й власну голову, - чоловічок захихотів.
Його слова підтвердили мої підозри. Ось хто головна причина моїх невдач. Але треба щось робити. Можливо він і блефує, однак змальована перспектива зовсім не тішить. Проте, поки що, у мої плани не входила акція зі знищення цього мініатюрного злодюжки. Однак, мені конче необхідні зниклі папери, інакше завтра втрачу роботу.
- Давай спробуємо домовитися. Добре.
Після нетривалих вагань чоловічок кивнув.
- Спочатку познайомимося. Мене звати Дмитро. Я простий міський хлоп, який працює на одній фірмі. Неодружений. Постійно, навіть хронічно, гублю свої речі. Принаймні донедавна так думав, - і замовк, очікуючи на відповідь.
- Басклюк. Дузар.
Він подивився на мене.
- Мені ці два слова нічого не кажуть. Я не зрозумів, котре з них твоє ім’я. Детальніше, будь-ласка.
- Ти знаєш, мене не погладять по голівці, якщо я тобі все розповім.
- А ти спробуй. Принаймні не я зараз лежу зв’язаним.
- Добре. Мене звати Басклюк. Я – дузар. Дузар – скорочено, повністю – дух загублених речей.
- Радше дур – дух украдених речей.
Той гнівно блимнув не мене.
- Ти думаєш ми від веселого життя цим займаємось. Та й ніхто з людей не знає, що ми – головні винуватці пропаж, а вважають, що їх загубили. Та ти й сам знаєш. Щоправда, інколи, люди дійсно можуть дещо загубити, але вже без нашої допомоги.
- Навіщо вам ці речі? Що ви з ними робите?
- З давніх-давен люди поважали різних духів та істот, що їх оточували. Проте поступово, особливо із розповсюдженням християнства, вони почали нас забувати, щоправда не відразу. Але за останнє століття ми перетворилися у міф та казку. Нас не шанували, не приносили у жертву їжу, необхідні речі тощо, без яких ми теж не годні обійтися. Ми перетворилися на голодних жебраків.
Кілька десятиліть тому, на всезагальному Віче, ми вирішили самі взятися за вирішення цієї проблеми. Деяких духів уповноважили на цю роботу і назвали їх духами загублених речей. Вони мали приносити загублені речі. Однак, цього було замало і прийшлося допомагати людям губити речі. Зрозумій, ми теж хочемо їсти, одягатися.
- А ким ти був до того, як став дузаром?
- Домовиком, і повір, що та робота подобалася мені більше, ніж теперішня. Але вже нічого не поробиш.
- А чому ви до мене так причепились. Я особливий, чи що?
- Ти не один такий, але зізнаюсь, що ти справді не схожий на звичайних людей. В тебе особлива енергетика і речі, котрими ти користуєшся є найбільш сприятливими для використання такими істотами, як ми.
- Добре, але навіщо тобі знадобилися мої папери? Яка з них користь?
- Все йде у діло. Ми будь-чому даємо раду.
- Думаю, що ми підійшли до головного. Я хочу, щоб ти мені повернув папери, які поцупив сьогодні. Я завтра можу полетіти з роботи, тому не маю вибору. Натомість я тебе відпущу і ми забудемо про це прикре непорозуміння. І ще, хочу, щоб ви залишили мене у спокої. Розумієш, мені вже капітально набридло губити речі.
- Як я поверну папери, коли зв’язаний.
- Ти вже подумай. Ти ж у нас незвичайний. Може використай там телепатію чи якийсь телекінез.
-Добре, - усміхнувся Басклюк.
Він заплющив очі і завмер, напевно щось чаклуючи. Хоча як він міг це робити будучи знешкоджений светром, я не знав. Але теж завмер в очікуванні дива.
- Все, - він важко видихнув і розплющив очі. Перевів погляд на комп’ютерний стіл. Я прослідкував і побачив свій проект. – Я свою частину договору виконав, тепер твоя черга.
- Але ти не пообіцяв, що залишиш мене в спокої.
- Я обіцяю, але за інших нічого не можу сказати.
- Добре.
Я звільнив його з пут светра. Басклюк підійшов до дверцят шафи, обернувся.
- Прощавай! – посміхнувся і зник у щілині.
- Прощавай.
* * *
Будильник на мобільному телефоні настирливо заволав, збудивши мене з міцного сну. Я потягнувся, вставати з теплого затишного ліжка зовсім не хотілося. Раптом пригадав учорашню розмову із шефом.
„Папери!”
Я зірвався з постелі та підскочив до комп’ютерного столика. Відкрив папку - проект був на місці. Від серця відлягло. І як я вчора міг його забути вдома? Ледь з роботи не полетів!
До ніг почав тертися голодний муркотливий клубок шерсті – Любчик вимагав свого сніданку.
Я почимчикував до кухні, намагаючись пригадати, як знайшов вчора загублені папери. Але не зміг. Все, геть чисто, з голови вилетіло.
„Мабуть ще не прокинувся, - засміявся подумки. – Таке враження, що я загубив дещо зі вчорашніх спогадів”.
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
|
