1
Сірий ранок настав у Равенсфьорді. Холодна мряка сповила море, сиві пасма розкидало по прибережних скелях, застило імлою небокрай. Квилили над водою налякані чайки. Суворе сонце півночі ховалося за товстелезним плетивом.
Хаген син Альвара прокинувся від холоду і болю. Асгерд ще спала, і на мить чоловік замилувався небентежним спокоєм коханої. А тоді болем нагадала про себе скалічена нога. Хаген усміхнувся. Старі рани завжди нили перед негодою. Треба сповістити людей, щоби певний час не виходили в море.
Море!
Шлях китів, рівнина альбатроса, поле хвиль, дорога чайки, лігво кракена, безодня, мати героїв, путь вигнанця, хазяйка буревіїв... Залізне і холодне море півночі, таке прекрасне і жадане, грізне і спокійне, жорстоке і мудре... Багато горя таїв простір хвиль, та люди Країни Заток обожнювали його, бо хто б іще так про них піклувався?
Хаген тихенько одягся і вийшов з покоїв назустріч сивим хвилям.
Тої осені холоди раненько завітали до Равенсфіорду. Вітер не казився, не бурували й хвилі, та хвища і мряка завдавали негараздів рибалкам і мореплавцям. А це ж був самий розпал торгів, ярмарків і подорожей довгими фіордами. Люди несли збитки, та не нарікали. Що мало статися, те й сталося. Така вже доля.
Доля, що привела Хагена Альварсона у Затоку Круків.
На вигляд йому не дали б і тридцяти зим. Але його вуса були вже геть білі. Та ще іноді – небо кришилося у сіро-зелених очах. І лякав людей старий рваний шрам від скроні до підборіддя. Хаген застиг на вежі, вдивляючись у туманну далечінь на півночі. Тупий біль простромлював коліно, озивався у плечі й трохи у ребрах, а серце ятрила тривога. Прокинулися рани, а з ними – і спогади.
Вітру майже не було, тихо шепотіли хвилі, земля ще бачила сни. Всесвіт наче завмер, вслухаючись у безмежжя тиші. А тоді до Хагена долинув один-єдиний звук, далекий і короткий: глухо ревла велетенська підводна сурма, утробний голос загрози, насолоди і голоду. І ще того, стародавнього і глибокого, сліпого, темного, що йому не було ймення у світі смертних.
Серце Хагена спинилося на два удари. Бо він упізнав той голос. Він якось уже його чув. То ревла-реготала прадавня потвора, чудовисько з безодні світів, страшна легенда півночі.
То співав кракен.
А коли відлунав у фіордах той страшний спів, з-за обрію повіяло вітром. Могутні крила здійнялися над морем, женучи геть мару, шматуючи сіре рядно туманів. І стало видно дерев’яний тин на скелях Равесфіорда, і сотні людських черепів на тому тину. А ще – пташині гніздечка, і цілі зграї круків, що їх вітер здійняв у небо. Круки кружляли над черепами, над хвилями, або сиділи на тину й голосно кричали. І той крик шаленою радістю озивався у серці сина Альвара. Так само співали чорні птахи Батька Богів, коли під кривавим стягом ставали до бою вікінги. І щедро лилася брага життя, і тріщали ратовища, і валькрір’ї напували загиблих медом богів. А тоді палахкотіли багаття, ділили золото, срібло, рабів, пили саме вино, давали страшні присяги, і бородаті герої ридма ридали, розчулені піснею скальда. А наступного дня знову бралися за весло і сокиру…
Такими були молоді роки Хагена Альварсона. Та юність обірвалася у великій битві при Хлордвіку, де билися два наймогутніші королі Півночі. І той, за кого бився Хаген, не мав жодної надії перемогти. І все ж переміг. Але того червоного дня згинуло багато друзів Хагена, і не було хмизу, щоб спалити всіх мертвих, а вовки, птахи, собаки й росомахи вже не мали куди жерти падло. Король-переможець влаштував кривавий бенкет, він правив жорстко, за що його прозивали Сталева Долоня, а Хаген збирав для нього податки у Равенсфіорді. Бо розумів глибоко в серці, що у тій дикій, божевільній січі змінився світ. Хаген Альварсон, вікінг і скальд, цьому світові геть не потрібен.
Ворони радісно співали, і Хаген збагнув, чого. А тоді й сам голосно засміявся і гукнув в обличчя вітру:
- Хей, Хравене! Це ти, волоцюго?!
Північний солоний вітер ніс до нього величезного чорного птаха. Той зробив широке коло над вежею, а до Хагена спустився з неба чорнобородий красень-чолов’яга у воронованій кольчузі, із червоним прапором на могутніх плечах. Чорний ворон розкидав крила на тому прапорі, і такий самий птах прикрашав шолом воїна.
- Мої пташечки тобі раді, - зауважив Хаген.
- Коли ти затямиш – це мої пташечки! – зареготав Хравен, і старі друзі потиснули руки.
- То як там наші? – Хаген із задоволенням облизав ложку і відклав порожню мисочку. – Ти ж усюди літаєш, усе прознаваєш, то може щось доводилося чути?
- А можна мені добавки? – винувато попросив Хравен. – Мандри вельми виснажують, до того ж, така смакота…
І чарівливо усміхнувся господині.
Асгерд підвелася і прохолодно вклонилась:
- Втіха гостя – честь господаря.
І вийшла сама, замість того, щоб покликати слугу. Так і не глянувши на гостя.
Вони снідали смачненькою вівсянкою і запивали скіром, не пивом. Асгерд суворо заборонила: мовляв, тут браги зранку нікому не наллють! Старі побратими поканючили, але не наполягали. Асгерд сама слугувала їм за столом. Не з великої любові чи пошани до гостя. Ні. Того вимагала її честь. Честь господині. Честь дочки ярла. Хаген із болем бачив, як сполотніло її обличчя, як побіліли кісточки пальців, як непроникна крига застила чудові блакитні очі коханої. Асгерд не любила Хравена. Вона його боялася.
Хравена мало хто любив. Та він тим не переймався.
- Отож, про наших… Про старого Арнульфа чув? Бідолаха помер по-дурному. Гепнувся у котел з пивом. Крака-керманича зарізали. Я чув, він тепер ходить по фіордах на примарному човні у пошуках убивці. Хродгар тихенько живе зі своєю відьмою. Бьяркі…
- Я бачив Бьяркі, - тихо мовив Хаген. – При Хлордвіку. Ми спалили його рештки, і як належить, пили вино і сміялися. Уяви, які в нас були очі… А чого тебе там не було?
- Спізнився. Втім, не надто шкодую. Не бився би я за твого Хруда конунга, Хагене…
2
…Кажуть, що люди шляхетної крові упізнають одне одного.
Жив серед народу Двергар такий собі Альвар. Він був молодшим сином короля і вправним майстром. Настав йому час одружитися, та ніяк не міг знайти він пари, щоб була до серця.
Жила на Півночі королівна Хельга, донька конунга з високого роду. Люди казали, що вона нікого не кохала так, як себе. Ще вона дуже любила коштовні прикраси.
Якось Альвар побачив її, та й подумав, що нарешті знайшов свою єдину. Але як же до неї підступитися? Чи гляне вона хоч одним очком на потворного бородатого карлика? Звичайно, Альвар не був потворним, та річ не в тому. Дев’ять ночей він не спав і не їв, думу думав. А тоді придумав таке.
Виготовив собі маску чарівну, щоб змінювати подобу. І з’явився перед очі Хельги юним красенем. На ньому були розкішні шати й персні, та й дівчині він робив коштовні дарунки. Хельга пишалася таким залицяльником, і всі шляхетні дівчата їй заздрили. Справа йшла до весілля – Альвар бо ж назвався заморським княжичем – тож якось однієї пречудової ночі Хельга подарувала йому кілька солодких годин.
І то, звичайно ж, були останні години їхнього щастя.
Довго розповідати не слід, але так трапилося, що Хельга взнала правду. Весілля розірвали, а коли вона народила хлопчика, то його понесли на високу скелю, над морем, і там лишили. Немовля дивом не зірвалося у хвилі. А коли сіло сонце, скеля розійшлася, вийшли з підземелля дверги, і забрали дитину із собою, у свої печери і гори. Нарекли хлопця Хегні.
Пізніше він став зватися Хаген.
Дитинство малий проводжав у печерах і долинах. Коли ж підріс, то закортіло йому побачити світ, тож рушив він у мандри. Син Альвара не був схожий на свого батька, та й від матері дістав небагато. Невисокий, але й не курдупель, не вельми дужий, та витривалий, із темно-мідним, майже брунатним волоссям батька й сіро-зеленими очима матінки, такий він був, що не міг всидіти на одному місці. Вільні вітри кликали його у дальню путь, безмежне небо спокушало обрієм, але море, прекрасне море Півночі, розкраяло його серце, ставши навіки найбільшою пристрастю...
Нема потреби казати, як Хаген відшукав матір, і як та розтрощила його світ, вдруге зреклася свого байстреняти. Нема потреби казати, як він озлився на весь рід людський і подався у вигнанці, був наймитом у селян, злодієм, рабом, утікачем... Нема потреби казати, як він пристав до ватаги вікінгів, і як з тої ватаги вціліли лиш двоє: він та старий Арнульф, і як вони втікали з полону...
Арнульф став його другим батьком. То був справдешній секонунг, морський король. Він часто хизувався, що не спав двічі під одним дахом, та гірким було те хизування. Все життя він ходив у морські виправи, аж поки борода його не посивіла. Та не знайшов на своєму шляху ані пристрасті, ані кохання. Вийшло так, що юний дурко Хаген Альварсон став йому за сина.
Неважко було знайти нову міцну ватагу. Буркотливий керманич Крак, що міг провести човен крізь око бурі. Могутній чолов’яга Хродгар із оселедцем на поголеному черепі. Бьяркі-берсерк. Тідрек Вовченя, веселий лобуряка. І, звичайно ж, Хравен син Уве, чаклун, володар зачарованого кривавого прапора з чорним круком. Ніхто не знав достеменно, що він за один і з якого роду. Та він жартував, що дідом його був сам Рагнар Шкіряні Штани, й щиро обурювався, коли йому казали, що ніколи не чули про такого.
Певний час ходили вони у виправи в краї близькі й далекі, й звалися тепер – вікінги. З одного із таких походів Хродгар привіз на Північ наречену, що її двома вважали за відьму, і побратими ледь устигли зняти з багаття руду дівчину з отруйним поглядом. Тідрек тоді ще жартома сказав, що хай кожен знайде собі відьму, буде весело.
Ніхто не назвав би відьмою Асгерд Сольвайг, доньку шляхетного ярла Сігурда з острова Талсей. Але коли Хаген побачив її на святі літнього сонцестояння у Равенсхольті, старому замку в Затоці Круків, - не стало йому ані світла, ані втіхи. Адже знав він у серці своєму, що ніколи не віддасть шановний Сігурд своєї коханої донечки безрідному байстрюкові.
Втім, на святі Хаген таки зазнайомився із красунею. Люди не казали, що то така вже красуня, та Хагену вже було чхати на розсуд громади. У ніч Мідсоммар, у чарівну ніч середини літа, Сонцестояння, двоє молодих дітей Півночі побачили прекрасне, златобагряне сонце у поглядах одне одного. Хаген знайшов своє сонечко – адже Сольвайг означає Сонячна, і вважав, що талан його великий. Вони танцювали аж до ранку, стрибали через полум’я, милувалися і клялися у вірності. Хаген заприсягнув, що неодмінно надішле сватів до її батька, але не раніше, ніж за три роки. Вона ж обіцяла, що дочекається, і навіть батькова воля її не зламає. Вони повірили одне одному, а тоді холодне бурливе море розділило їх на роки.
На ранок Хаген пішов геть із Равенсфьорду, та друзі наздогнали його і ледве не віддухопелили. Що це, мовляв, таке? Він іде шукати пригод, а побратимам – нічичирк!
- Тебе за це мало повісити! – сказав тоді Хравен. І, мабуть, не жартував.
А невдовзі новенький корабель із драконовою пащею на носі й біло-червоним смугастим вітрилом рушив шляхом китів. То п’ятеро юних героїв ішли добувати собі честь і славу у звитяжних справах. І такими були їхні подвиги, що за три роки вже гучно бриніли імена друзів у Країні Заток, і не лише там. Не знайшлося б того, хто спитав – а що то, мовляв, за один, той Хаген Альварсон?
І, коли побратими прийшли до Сігурда сватами від Хагена, то ярл не мав іншого виходу, окрім як благословити дочку.
Та не так сталося, як гадалося.
За тих часів відбувалася велика війна між конунгами Хлордіра. Хаген пристав до одного з них, на ймення Хруд Сталева Долоня. Між ними почалася справжня дружба, коли тільки король може мати другом не короля. Хаген щиро полюбив і шанував свого вождя, і був йому вірний навіть тоді, коли всі інші зрадили й покинули у злу годину. Вони удвох поневірялися, їли одну на двох рибину, спали під одним дірявим плащем на вересовому пустирі, підбадьорювали одне одного, ховаючись від пронизливих осінніх злив. Билися спина до спини. Стояли один за одного на смерть.
І Хруд віддячив вірному. Коли його найбільший супротивник Ерік Вовча Паща, осліплений, догнивав у підземному острозі, коли вікінги стали з волі короля поза законом, коли люди островів, лісів і заток принесли йому данину шани, Хруд конунг згадав про п’ятьох друзів.
Бьяркі згинув, Тідрек навмисне подався у вікінги, Хравен надовго зник, Хродгар же попрохав у короля великий драккар і спалив на ньому Бьяркі, як слід.
- Чим же тобі віддячити, Хагене? – спитав зрештою король. – Проси, чого забажаєш!
- Та нічого мені не треба. Хіба клаптик землі...
Тоді Хруд зробив Хагена ландманом Равенсфіорда, і дав звання ярла. Тепер Хаген Альварсон жив у старому замку на скелі, понад сивими водами фіорду, і правив там від імені короля та збирав податки для коронного скарбу. Восени справили бучне весілля, і Асгерд сяяла, неначе маленьке сонечко. І Хаген сяяв, для людей і для неї, єдиної. Та не для себе.
Він майже себе зненавидів.
Йому ще не було трьох дюжин зим, а він уже досяг того, до чого інші йдуть усе життя. Чого комизитися, чого не радіти і не жити задля власної втіхи? Але сивина посріблила вуса, а очі затягло марою. Все частіше чули, як Хаген співав сумних пісень, награючи на арфі. Він гадав – де зараз Тідрек Вовченя та інші? І чого він, Хаген Альварсон, вікінг і скальд, не знайшов сили рушити разом з ними, за обрій, у туман, як тоді? Чого перетворився з вовка моря на вартового собаку у затишній конурі?..
Зрештою, люди шляхетної крові упізнають одне одного.
І, хай там як, а він був нащадком королів. Хруд упізнав його. Чи годиться людині високого роду швендяти битими шляхами?
Хай навіть то шляхи героїв.
3
- Ти, до речі, чув про кракена? – усміхнувся Хравен.
- Що? – Хагенові здалося – бридкий холодний щуп заліз за комір.
- Про кра… - та він не домовив.
- Дядечко Хравен, дядечко Хравен!
- Йой, мала валькір’є, не забий мене, старого!
Світловолосе дівча рочків десяти, не більше, спритно заскочило Хравенові на коліна і вчепилося у кучеряву чорну бороду.
- Кетлєн, хутко облиш бороду дядька Хравена і чемно поздоровкайся, - рівним голосом наказав Хаген. – Не забувай, доню, що ти – з роду королів.
Кетлєн була єдиною дитиною Хагена й Асгерд. Ласкава посмішка долі, неймовірний скарб. Адже сам Хаген – виплодок мішаного шлюбу – мав бути бездітним. Холод стискав його серце, коли він милувався донькою. Він надто добре затямив, що доля – підступна, тож за цей дарунок ще треба буде віддячити.
- Я коли тебе востаннє бачив, то ти була отака манюня, - Хравен показав мізинчик. – А тепер вже справжнісінька наречена! Гляди, Хагене, цю куріпочку, бо ще битимуться за неї яструби!
- Брешеш, дядьку Хравене, - набурмосилась Кетлєн. – Я ніколи не була такою, як твій палець!
- Ви лишень послухайте цю дзиґу! – обурився Хравен. – Я – брешу? Собаки брешуть! Ну гаразд, мала дзиґо, ми з тобою обоє знаємо, що твоя матуся не надто зрадіє, як помітить свою доньку поруч із таким, як я. Ось, тримай гостинця, і ходи звідси!
Кетлєн хотіла спитати, чого матуся так не любить дядечка, та не спитала. Хай дорослі думають, що кольорові льодяники і дивна лялька зачаклували малу. Час іще буде.
Хаген крадькома глянув на ту ляльку і подумав, що це найбридкіша іграшка, яку він коли бачив. Лялька була химерна. Трупно-біла панна у чорному вбранні. А дівчаті сподобалося. Кетлєн схопила ляльку, вклонилася гостеві й побігла геть.
- Що то за потвора? – Хаген очима похмурився, та вустами всміхавсь.
- То зачарована троль-відьма, - серйозно відказав Хравен. – Я зачаклував її тисячу років жити у подобі ляльки.
- Вона була така лиходійка? І ти подарував такий гидь-бридь моїй...
- Заспокойся. Чи ти не знаєш, які в мене жарти?
- А про кракена – теж жарт?
Хравен таємничо усміхнувся. Туман мерехтів у його очах. На самісінькій межі. Ще крок – і тебе нема. Тіні огортали дивне обличчя, лице поза часом.
- Я чув, у фіорди повернувся кракен. Він проспівав, віщуючи загибель. Можливо, він скоро буде тут. А може, й ні.
«Ти не домовляєш», - хотів мовити Хаген.
«Я чув той спів, - хотів мовити Хаген. – У ньому був виклик і хтива радість плоті».
Та він лише кивнув.
- Я чекаю на гостей, - хазяїн Затоки Круків підвівся, кинув суворий і стомлений погляд на море у вікні. – Свен Аусгрімсон, гендляр, ти його не знаєш, Вілле Скрипаль і Бреннах Мак Ерк. Лишайся й ти, коли не гребуєш таким товариством.
- Вілле Фольгер, чув про нього, - кивнув Хравен. – Чудовий музика. Бреннаха не люблю, загнобив би увесь його народ… А щодо шановного купця, то можу сказати, що він, певно, зайде у Равенсфьорд. А от чи вийде?
- В недобру годину ти з’явився. - Асгерд застигла в дверях. Закам’яніла. Снігова королева. Сонце Півночі нечутно гуркотіло, рвучи мару, що нею був сповитий страшний друг її чоловіка.
- Хоч і не годиться казати таке гостеві.
Хравен нічого не відповів. Темні очі дивилися крізь сяючий лід постаті господині.
Асгерд вийшла.
- Ходім на дах, Хагене, - Хравен підвівся. – Проведеш мене.
І додав з усмішкою:
- Холодний вітер тобі не завадить. Ти весь червоний, шкода дивитись...
Вітер зривав пінні баранчики з хвиль. Ворони й чайки ширяли над бурливою водою. Хравен застиг, розкинувши руки, лицем до подиху моря, і червоний стяг плескотів на плечах, і здіймалися чорні крила велетенського крука. Вітер бив в очі. Хравен усміхався тою усмішкою, що лежить поза світом людей.
- Ти певен, що можеш... піти? – Хаген стояв ліворуч, як колись – у битві. – Вітер зустрічний.
- Не будь дурком, - Хравен аж муркотів, вчуваючи пронизливий холод. – Хіба не відомо тобі, що найкращий вітер для того, хто злітає, - зустрічний?..
- Я геть забув, - уїдливо пирхнув Хаген.
Вони мовчки дивилися на довгі, вируючі поселенським життям береги фіорду, на гори, затягнуті смерековими полонинами і сетерами-пасовиськами, й на клапті туману, що ніяк не зникали у виході в море. Білі безтілесні чудовиська, пасма мари клубочилися, рухалися, перемовлялися страхітливим шепотом. Примари вартували вхід до світу мертвих.
- Тобі відомо, як убити кракена?
Хаген не сподівався на відповідь. Побратими полишали його. І Хравен також був вже не тут.
- Ти дізнаєшся про це, коли зазирнеш йому в очі. Але... Не треба, Хагене. Я знаю, що в тебе на думці. Попереджаю. Краще не треба.
- Дякую, - холодний чужий голос. Хаген сам себе не впізнав. – Щасти.
- Якщо підеш, - небентежно мовив чаклун, - загинеш.
А тоді Хравен Увесон зробив крок у небо. Велетенський чорний птах вдарив крильми і розчинився в осінньому склепінні. Круки радісно кричали, розриваючи серце колишнього вікінга.
4
Вілле Фольгер і Бреннах Мак Ерк прийшли під вечір, майже одночасно. Скрипаль Вілле був сусідом Хагена, а з Бреннахом затоваришували у виправі на Південь. Знайомці нахлялися мов неживі. Хаген пив найбільше, та лишився тверезий, як скельце. Тривога не розтанула в чарці. Адже Свен-торгівець так і не з’явився.
Хаген ані слова не сказав про кракена.
На ранок гостей катувало чорне похмілля. У Хагена трохи паморочилося у голові, не більше. Скрипаля й арфіста він послав рубати дрова, бо це – найкращий засіб від похмілля. А сам тихцем наказав людям обшукати берег.
Свен з’явився ближче до полудня. Він прийшов пішки, разом з гуртом поселян. У їхніх очах була пісня кракена. Хаген зустрів людей на подвір’ї. Він боявся, що домашні теж почують відгомін страхітливої пісні.
- Зважай, Хагене, - обурився Свен. – Я подам на тебе скарги: королю і на тинг! Адже ти запросив мене, а тут така бридота! Навів би ти лад у своїй землі!
Сталося, як казав Хравен: чудовисько наздогнало купця в морі й переслідувало аж до мілини Равенсфіорда. Іти морем далі у справах він не міг. Але й затримуватися більш як на три дні – теж не бажав. Торгівець, ділова людина...
Люди ж розповідали страшне. У Хергефіорді кракен потопив багато човнів. У Ельварфіорді лиха майже не накоїв, бо тамтешня чаклунка його вчасно вигнала. Щоправда, казали, вона тепер трохи не при собі. У Хедінсфіорді рибалки зібралися гуртом і оточили чудовисько з баграми і гарпунами. Кракен захихотів і потопив усіх до одного. Тоді проти нього виступили місцеві херсіри на трьох драккарах. Нині ті драккари у морській безодні. Кракен позжирав усю рибу в Хедінсфьорді й околицях, а тоді рушив до Равенсфіорду. В Хедінсфіорді цієї зими точно буде голод. Люди бояться виходити в море. Безсилі зброя, молитви й закляття.
- Не треба боятися, - мовив Хаген спокійно і тихо, як завжди. – І не треба лементувати. Риданнями тут не зарадити. Маю для вас з цього приводу дві новини. Гарна новина: цього року ми не будемо відсилати до столиці податок. Погана: усе, що зібрали для столиці, відправимо до Хедінсфіорду. Повантажте усю рибу, яка не здохне за три дні, у човни, і везіть туди. Хай хто там з вас найвідважніший поведе кораблі.
- А як же кракен? – заголосили селяни збентежено.
- За три дні тут не буде жодного кракена. Люди добрі, чи я коли вам брехав?..
Очманілі поселяни перезирнулися, та сперечатися не стали. Адже всі пам’ятали, як карає за непослух Хаген Альварсон. Мотузка на брамі замку – для рабів, а для вільних людей... Досить один раз кинути оком на тин, прикрашений черепами. Спитайте ті черепи, як вершить правду меча хранитель Равенсфіорда.
Хаген збирався вийти у море вранці, на світанку. Він дуже сподівався, що до того часу Асгерд нічого не дізнається. Звичайно, це підлота, але чого чекати од вікінга?
Не взяв ні меча, ні сокири. Лише зазубрений гарпун-китобій. Одягати плащ не став. Вбрався у червону серку. Чи пофарбована, чи кров’ю ворожою просякнута – він уже не пам’ятав. Узяв бойовий ніж-скрамасакс, флягу житньої браги й арфу. На смерть ідуть весело.
Він ішов на смерть.
Асгерд мирно спочивала. Жодна жива душа не відала про задуми ярла. Та він і сам не знав. Хотів навшпиньках прокрастися до спальні, востаннє помилуватися на кохану. І ледь не закричав страшним криком. Лише тихенько простогнав. Миші відповіли йому глузливим писком.
Хаген згадав, як викинув чорного ледачого кота, який і не чухався ловити гризунів. Котисько полетів у море. Кетлєн тоді репетувала, плакала – татку, не треба, не вбивай котика... Так і сказала – не вбивай. Хаген тоді лишень відказав: мовляв, з кого користі нема, той іде геть. Бреннах, який тоді гостював, спитав – а коли з тебе, Хагене, користі не буде, коли ти станеш старим беззубим дідом? Син Альвара засміявся:
- Я до старих літ не доживу, здохну молодим. Валькір’ї кохають юних!
І от тепер гірка усмішка розквітла, мов стара рана. О, так, до старих літ ярлові не дотягти. Адже з кого нема користі, той іде геть.
У море.
5
- Дівчино, дівчино, дай мені каші, - почулося у темряві, - а я тобі щось розкажу!
Голос був, наче у старої бабці. Кетлєн засвітила каганець.
- Хто тут? – її голос не тремтів. Майже. Дочка ярла – то є дочка ярла!
- Це я! От мале дурко! Я, лялька!
Кетлєн спочатку не повірила. Але... так, це казала лялька, подарована кумедним дядьком Хравеном. Вона ледь помітно ворушила сизими вустами. Ніч блищала у скляних очах.
- Каші нема. Є льодяник. Хочеш?
- Хай тобі грець, давай хоч льодяник...
Облизнувши синім язиком цукерку (Кетлєн пересмикнула плечима: якось то було дивно), лялька суворо наказала:
- Слухай, уважно, дочко ярла. Це дуже і дуже важливо...
- Тату!
Хаген застиг на порозі. Повітря дихало передсвітанковим холодом. У лісах і горах уже гомоніли птахи. Морське птаство теж незабаром подасть голос.
- Таточку! Зачекай!
Іти далі? Чи обернутися? А коли обернешся на поклик серця, на біль і розпач коханої донечки – то чи вистачить волі піти у море? На смерть?
- Татусю! – Кетлєн стільки мала сказати, у голові, у серденьку, та все перемішалося. Крихітка просто притулилася до батькових ніг і мовчки схлипувала.
« - Тільки не кажи: «Не йди!»... Тільки не кажи, маленька...»
Вона не сказала. Кров шляхетних людей Півночі надала їй снаги.
- Я все знаю, мені ота лялька розказала... Кракена не можна вбити... Лише відлякати...
- Кетлєн, пообіцяй...
- Так, таточку!
- Коли дядько Хравен ще завітає, даси йому копняка. Гаразд?
- Що?..
Ага, половину справи зроблено.
- Чого я бачу вологу скорботи на твоїх очах, о доню моя? Хіба ти не пам’ятаєш древа роду свого? Ти – з роду королів, Кетлєн Хагендоттір! Я пишаюся тобою! Пам’ятаєш, я розповідав тобі про старих богів, що спостерігають за нами і чекають від нас величних звершень? Хіба ти зараз не відчуваєш погляд круків Одноокого? Зараз я піду за обрій і, певно, вже не повернусь. Але... Я твій батько. Я завжди буду з тобою. Хай там як. Коли тобі чи дітям твоїх дітей буде скрутно, то виходь на дах, чи на скелю над морем, і лунко гукни: «Хагене! Хагене сине Альвара! З’явись, бо час настав!». І я прийду. То старе чаклунство. Якщо взнає хто чужий – все зникне...
- Я пишаюся тобою.
Вона хлюпнула носом. Вона геть не те хотіла сказати. Дівча з очима вечірньої зорі...
- Кетлєн, бережи матусю. Їй буде важко. Берегтимеш?
Вона кивнула. Кортіло ридати ридма. Слова були безсилі. Слова плавилися у в’язкий, гіркий жмуток образи й ненависті. На невідоме глибинне чудовисько. Холодне й чуже. Чиї бридотні щупи тягнуться так далеко від моря, у серця простих людей...
- Сонце сходить, татку.
- Атож. Сонце сходить, моя королівно.
Кетлєн учинила подвиг. Вона відпустила його. Асгерд би так не змогла.
І кров королів тут ні до чого.
Тепер дочка Хагена знала, чого матуся так ненавидить і боїться дядька Хравена. Бо ворон віщує смерть і славу.
- Хагене! – жіночий крик розкраяв плюскіт хвиль.
Вона стояла на березі, простоволоса, вбрана у клапті сірої вранішньої мряки, як і все навколо. Навіть у тьмяному світлі помітні були сиві пасма, що вплелися у золоте волосся. Між ними знову було море. Холодні хвилі розділили їх, як тоді, життя тому. Тільки того разу вона була прекрасним сонечком світання – тепер же стала гірким сонцем заходу і сутінків.
Хаген підняв весла над водою. Дюжина ярдів лежала між ними.
Ані звуку не вронила Асгерд дочка Сігурда. Мовчки стояла й дивилась на чоловіка. І не було осуду в її очах.
Хаген теж мовчав. Слова залишились на березі, у світі живих. Мерці ж безмовні.
Дюжина ярдів. Кілька ударів веслами. Ступити на берег, обійняти кохану дружину...
- Хоч востаннє тебе побачу, любий мій, - прошепотіла Асгерд. Хаген не почув. Море поглинуло ті слова.
А тоді жінка на березі вклонилася до землі, проводжаючи і благословляючи чоловіка на загибель. Хагену багато хто кланявся, бо то є чемний звичай, - та ніхто ще не вклонявся йому так гордовито і шанобливо. Тривога була у тому поклоні, і смуток, і біль, і палке бажання випробувати долю, випити повну чарку отрути, що її піднесуть віщі духи. Низько уклонилась Асгерд – і розірвала полотно життя, і поховала свого чоловіка.
Хаген широко всміхнувся. Щемило серце від хвилі ніжності. Він підвівся на хиткому човні і теж уклонився дружині. Він так нею пишався!
Він поволі змахував веслами, віддаляючись об берега. Асгерд стояла там і дивилась на нього. Вони не зводили очей одне з одного, аж поки скелясті звивини фіорду не розділили їх остаточно.
Лише тоді помітив Хаген Альварсон, що сльози біжать бородатими щоками, немов водоспад на річці Ельві...
6
Поволі розвиднювалось. Живий подих моря зносив туман геть. Хаген поки йшов на веслах, оминаючи мілину. Моря не було видно. Там усе ще клубочилися білі примарні чудовиська.
Равенсфіорд наче вимер. Пустими стояли береги. Ані звуку не долинало від хатин на схилах. Жодна душа не вийшла ловити рибу, жоден господар не посилав худобу на пасовиська. Не було чути козячого мекання, гусячого ґелґотіння, собачої брехні. Ніхто не сміявся, не перемовлявся, не прикрикував на ледачого робітника. Навіть птаства морського не було чути. Неначе Чорна Смерть знову завітала до Країни Заток, цього разу зжираючи усе живе, і лише двом залишила з примхи життя: Хагенові синові Альвара – і кракену.
Самотній човник рухався до моря. Хаген прощався з рідною землею. За кілька років він устиг з нею поріднитися. Пустити корені. «А де ж, - майнуло в голові, - пустив корені Хродгар? Де звів гніздо Хравен? Де лігво Тідрека Вовченяти? Чи вони й досі блукають шляхами темряви і птахів, мов волоцюги безпритульні, і лиш я один такий, хто знайшов собі прихисток на землі?»
Трупно-бліді примари пропустили човен у море. Вони роздалися в різні боки, а за кормою знов зімкнулися, щоб нікого не випускати з фіорду, доки не завершиться двобій. Хаген хотів уклонитися їм на знак подяки, але передумав. Надто мертвою і холодною була їхня блідість.
У відкритому морі носилися над водою чайки і кайри, баклани і тупики. Птахи вчували, що кракен тут, що він уже близько, та не боялися чудовиська. Чого жахатися безодні, коли маєш вітер у крилах? Хаген склав весла, і напнув на щоглу вітрило – криваво-червоне рядно із синім хрестом посередині. Рядно затріпотіло, неначе крила, наповнилося свіжим вітром. І човен стрімко полетів, обганяючи птахів, ріжучи хвилі драконовою пащею. Якась сизокрила красуня-чайка понеслася із ним наввипередки, та стомилась, і лише крикнула:
- Щасти тобі!..
Хаген помахав їй рукою і посміхнувся.
Він гадки не мав, куди пливе. Човен біг назустріч долі. Це зветься: лови на живця. Кракен не втерпить, щоб хоч одна дровиняка без його відома простувала просторами хвиль. Рано чи пізно потвора сама його знайде. І тому будь-який вітер був йому супутній.
Хаген хильнув браги – трохи змерз на холодному вітрі – і розчохлив арфу. А тоді вдарив струни й загорлав на весь широкий простір, без ладу і голосу, стару бойову пісню, яку побратими співали під іншим небом, у інших водах. Були там і такі рядки:
Дурня надія
Смерті зректися,
Уникнувши битви,
Та старість настане –
Ніхто не знайде
Од неї прихистку.
Гине худоба,
Родичі гинуть,
І смертний ти сам.
Та смерті не відає
Слава гучная
Гідних учинків.
Скоро він стріне кракена. І хай буде, що судилося.
Земля вже давно зникла з очей, коли повітря розірвав хрипкий поклик сурми. Наче мертвий вікінг-вигнанець сурмив з безодні у залізний ріг. Море збрижилося, і Хаген йому співчував. Як він не храбрився, а мурахи за коміром поповзли. І раптом китовий гарпун здався недоладним та іграшковим.
Хаген озирнувся. Чудовиська не видно.
Натомість коло човна пропливав жмуток чорного хутра. З того жмутка виринула котяча голова з мертвотними зеленими очиськами і промовила гугняво:
- Привіт тобі, убивця! Ось, поглянь-но, що ти наробив!
- Стули писок, - буркнув Хаген. – Ти ж наче здох три роки тому!
- Еге, з твоєї ласки і здох, - відказав пискляво кіт. – А так би ще жив і сметанку їв!
- Уяви на мить, - Хаген вже не дивися на мертву тварину, виглядаючи кракена, - що мені шкода сметани для тебе. Яка з тебе користь?
- А з тебе яка?
- Жодної. Тому ми тутечки і зустрілися.
Зненацька з-за хмар виринула тінь, рухнула долу, в хвилі, а тоді Хаген побачив птаха-поморника, що сидів на котячому трупі й длубав шматочки.
- Я поснідаю. Ти не проти? – спитав поморник.
- Смачного.
- Може, приєднаєшся?
- Ні, дякую.
Підживившись, поморник хвацько заскочив на корму й заходився чистити пір’я.
- Дурний-дурненький рибалка, - примовляв стерв’ятник, - нащо ти сюди поліз? На що сподіваєшся? Хіба не відомо тобі, що кракена не можна убити? І чого ти не взяв доброї зброї? Гадаєш убити його голіруч?
- Не один і не два герої згинули, здійнявши зброю проти кракена, - відповів Хаген. – Хоч би я припер сюди цілу скриню заліза, користі було б менше, аніж від цього котиська.
- То що ж ти збираєшся робити, коли потвора вирине з безодні?
Хаген зітхнув. «От причепа!»
- Спершу – зазирну йому в очі.
Поморник схилив голову вбік і клацнув дзьобом.
- Прекрасно, - мовив він з повагою, - прекрасно, рибалко. Дуже добре. А тоді що?
Ярл чесно сказав:
- Гадки не маю.
- Я так і думав, - птах вдоволено зарокотів. – Гаразд. Ти мене смачно нагодував жирною котятиною, то я трошки тобі допоможу. Кракен дуже любить загадки.
Хаген не став дякувати вголос, лише коротко кивнув.
А тоді море пішло бурунами, небо та обрій геть затягло тужавою марою, а від холоду скрижаніли кістки. Поморник зник. Човен хитало і крутило, з неба сипалася якась гидота, від якої в роті було гірко, і Хаген почув пісню. Почув не вухом – серцем.
То плакало північне море.
Це тривало якусь мить, та здалося, що минули роки. Русалки, морські діви, покидали простори хвиль, і в очах їхніх була вся краса і весь сум Півночі. Мчали над водою могутні хнікари, велетенські чорні коні, трясли пінними гривами, і жах був у їхніх бездонних очах. Бородаті вігтрольди неслися геть, утікаючи від великого морського зла. І лише карлики-ноки гойдалися собі на хвилях, дражнилися і показували Хагенові язика. Ноки завжди під’їдали за кракеном. Ярл погрозив їм залізним ножем, і тварюки вгамувалися.
Тоді розкрилася товща вод, і звідти виринув той, що жив у мороці безодні. Той, кого боялися, ненавиділи і проклинали. Той, хто зжирає і спустошує все, непідвладний самому морю.
- Нарешті, - болісно простогнав кракен.
І Хаген Альварсон не міг відвести погляду від його очей.
7
Він падав. Летів у чорну прірву, все глибше і глибше. Падіння було безмежним, воно тривало тисячу років. Холодне полум’я пронизувало наскрізь, випалюючи пам’ять серця.
Руки все зробили за нього. Не відводячи очей від важкого, невимовно сумного погляду потвори, Хаген мовчки здійняв гарпун – і жбурнув, просто між очей. Гарпун уп’явся у брудно-сіру шкіру з бридким чваканням. Кракен заревів, забив велетенськими щупальцями, але Хаген не відпускав погляду. І мовчав.
І падав.
- Знову! – ревів кракен. – Знову одне і те саме! Я більше так не можу. Звільни мене, Батько Безодні... – кракен майже заскиглив, - зглянься, смертний мисливцю, витягни цю штуку! Вона мені дуже заважає...
- Що мені до того, - рівним голосом мовив Хаген. – Ти убивав сотнями.
- Так, убивав. Але ж не катував.
- Чого ти одразу мене не з’їв?
- Ти дивишся мені в очі! – розлютився кракен. - Такого ще не було. Начувайся, мисливцю! Зухвальства я не терпітиму.
Щупи огорнули човник, охопили жалюгідного чоловічка, кракен розчахнув пащу, а тоді провалився у темні безрадісні глибини поза світами живих і мертвих.
Він все ще падав, вдивляючись у порожнечу кракенового серця.
- Нащо ти сюди прибув, кракене? Нащо чинив шкоду людям фіордів?
- Це не загадка. Тому я нічого не скажу. Втім, намагатимусь пояснити. Відповіді на це питання не існує. Я просто не міг інакше. До того ж, це весело. Хіба ні? Кому, як не тобі, це знати?
- Не розумію...
- Ще б пак.
...Під ногою велета Хродгара зривається шмат тину. Тідрек врубається мечем в широке обличчя поселянина. Бьяркі хапає дівчину й задирає їй спідницю. Їй на поміч кидається брат чи наречений, та Хаген косо рубає його топірцем. Тепер у хлопця нема лівої ноги. Поряд сидить Хравен і длубається пальцями в очних ямах суворого батька родини, якого мить тому зарубав. Коли Бьяркі відпускає нещасну дівчину, Хаген смикає її за волосся й каже до невдалого захисника:
- Дивись, хлопче! Я рятую добре ім’я цієї красуні!
Юнак на підлозі кричить, та не від болю. Топірець Хагена розсікає шийку дівчини, безголове тіло падає поруч. Хаген цілує мертві вуста і викидає голову на двір, свиням. Він сміється…
- То чим я гірший за тебе? Ти такий само кракен, як і я!
- Ні. Від мене ті поселяни могли захиститися. Вікінги – такі ж люди, з плоті й крові, як і всі інші, а геть не безсмертні чудовиська з Країни Туманів. Від тебе ж, кракене, захисту нема. Вся наша сила – для тебе ніщо.
- Це не суттєва відмінність. Повір, я теж геть не всемогутній.
- Хай так. Але є між нами ще й інша суттєва відмінність. Сказати? Чи сам здогадаєшся?
Порожнеча загула, зануртувала, розлютований кракен почервонів, мов криваві стяги вікінгів, і Хаген з дикою, шаленою радістю подумав, що гарпун поцілив у болюче місце. Такої скаженої зловтіхи не відчувало його серце вже давно. А кракен вже давно не відчував такого палкого гніву.
- Спробуй-но лише сказати, і он що буде!
...Велетенські чорні хвилі ставали до неба і падали на береги Равенсфіорда, розмиваючи ґрунт, змиваючи оселі і людей у море. Грім казився у набряклому грозою небі. Вітер і блискавки розпалили пожежі, тож замок Равенсхольт заледве тримався, осяяний червоно-золотими за-гравами. А з чорно-фіолетової штормової далечини насувалась велетенська примара, що буда серцем самої темряви. Була кракеном.
Він був величезний, неосяжний, більший за будь-яку гору. Море стало йому замалим. Він рухався над землею, серед хмар, чорний і грізний, його велетенські щупи шаруділи наосліп, здирали зі світу барви, пронизували наскрізь небо і землю. Кракен насувався на палаючий замок і глухо рокотів, лишаючи позаду саме пустище.
Йому заступили шлях побратими Хагена на чолі зі старим Арнульфом. Морський король засурмив у ріг, і зблиснули леза, і кракен спинився. На мить. І рушив далі, поглинувши вікінгів одного за одним, і Хаген забув їхні імена. Відчув порожнечу, втрату, та не тямив, за чим тужить.
Хруд Сталева Долоня виїхав проти чудовиська і жбурнув у нього спис, оголошуючи війну. Кракен збрижився, пробуркотів щось невдоволено, а наступної миті Хаген закричав: він не захистив короля, король впав від руки Еріка Вовчої Пащі, що повстав із мертвих, і кракен стер обох з лиця землі.
Велетенські щупальця нависали над замком. Кричали слуги, і гинули у вогні та у пащі кракена. Лишень двоє мовчали посеред божевільної, чорно-багряної ночі. Мовчала Асгерд Сольвайг, дочка Сігурда ярла, та маленька Кетлєн. Кракен помітив їх і сунув до них щупи.
Та Вілле Фольгер і Бреннах Мак Ерк, скрипаль і арфіст, з усмішкою переглянулись, а тоді заграли. Линула музика, чари огородили мати і доньку. Кракен засичав, забризкав отрутою, що пропалювала каміння наскрізь, і наче відступив. Але з виру полум’я виступила потворна красуня Хельга і заволала:
- Смердючий виродок! Байстрюк! Забирайся геть! Забирайся, син мерзенного карлика! Я ненавиджу твого батька, і тебе ненавиджу, і твою курву, і твою малу байстрючку! Ну, чого закляк, Хаген, чи хто ти там? Тобі не буде спокою, ніде і ніколи! Плати, плати за брехню свого батечка! Плати, бо не розплатишся!
Хельга, прекрасна мати Хагена, кричала, підтікала ненавистю, чорний вогонь лизав її плоть, і луснули струни арфи і скрипки, і обоє музики впали мертві, й кракен забрав їх собі.
Тепер Асгерд і Кетлєн стояли геть беззахисні. Дівчинка тулилася до матінки. Обидві були бліді й тремтіли. Такі тендітні, крихкі. Листя восени. Полум’я каганця. Страх в очах. Але й лють – у погляді Асгерд. Валькір’я. Вовчиця. Криваве сонце битви...
- Ти не просиш мене спинитися, мисливцю? Я можу їх забрати, як забрав усе!
- У нас є загадка, - нагадав Хаген. Він уже нічого не хотів. Тільки б усе швидше скінчилося. Хай кракен поглине увесь світ, може, буде не так боляче. – Чим я відрізняюся від тебе. Ти відповідь знаєш, та боїшся промовити, бо тоді тобі буде надто боляче. Я щойно ту відповідь знав. Та ти усе позжирав, і я геть нічого не пам’ятаю. Тож доведімо справу до кінця.
...Довгий щуп підхопив Асгерд, поволік геть од руїн замку і дитини. Плакала дитина, і плакала мати, - Хаген не міг на це дивитись. Та й не дивитись не міг. Він згодував кохану жінку тварюці, створеній з холоду і порожнечі. Він сам – порожній нікчема. Тінь. Ніхто.
Лунко заверещала Кетлєн, коли оточили її смердючі моцаки. Зникла, розтанула гордовита дочка ярла, лишилася перелякана дитина. Хаген зробив крок до неї, протягнувся крізь ніч і негоду, та між ними була прірва, що насміхалася з болю.
Але раптом тріснула, розкололася скеля, і вийшли звідти бородаті дверги на чолі з Альваром. Прадавні руни були вибиті в них на сокирах, прадавній вогонь палахкотів у очах. Дверги оточили дівчину, дід обійняв онучку й крикнув:
- Хегні, сину мій, тримайся! Тримайся, бо ще не час гинути, і дракон ще не підточив корені Великого Ясена! Ще міцне його коріння…
Альвар не домовив. Кракен випив його душу. Та слова батька бриніли у серці Хагена, і тремтіли струни його арфи.
- Слухай, кракене, відповідь на нашу загадку! – гукнув Хаген у розпачі.
- Ні! Не смій! Я зітру твою дочку!
- Отже, відповідь така, - Хаген наче не почув. Він уже був сліпий і глухий, одержимий. – Ми обоє убивці, ми обоє любимо поєдинки, кров і безумство, обоє живемо за кошт грабунку. Але мене, Хагена, король поставив глядіти його землі у Равенсфіорді. Нині то є і моя земля. Моє море. Мої черепи на тину. Мої круки. Там я вкоренився, хоч зростав далеко звідти. Там, зрештою, я знайшов добрих друзів. Я зазирнув тобі в очі, я знаю, як тебе вбити. Ти не маєш коренів. Не маєш друзів. Не залишиш нащадків. Тебе не поставлять на службу – берегти. Тебе нема на світі. Я ж – є. Саме тому я сам сів у човен і поплив битися з тобою, а не став чекати, доки прибудуть могутні чарівники зі столиці. Що б я тоді казав своєму королю? Який з мене був би хранитель?
- Хранитель чого? Людей та їхнього майна?! Час усе поглине!
- Хранитель краси Равенсфіорда. Над нею час не владний. І ще скажу. Мені тебе дуже, дуже шкода. Але то не шляхетний жаль, яким я оплакував Арнульфа і Бьяркі. Ні. Так жаліють каліку від народження, чи хвору собаку, чи пташку з підбитим крилом, чи рибу, викинуту на берег, чи юродивого… Так жаліють того, з кого нема користі. А з кого нема користі – той іде геть!
Кракен гарчав, трусився, роздирав щупальцями світ на шмаття. Хаген співав стародавню пісню про створення світу. Крига і полум’я линули у безодню, мішались і плавилися там, і кракен захлинався, з його пащеки валив сірий туман. І лишилося тільки заплакане, усміхнене личко Кетлєн, та гірка мудрість у скляних очах її ляльки.
Так скінчилося полювання на кракена. Три дні мара висіла над морем. Коли ж, нарешті, туман розтанув, на хвилях гойдався човен із червоним вітрилом, де гордо синів хрест. Самого ж Хагена не знайшли. Про кракена теж із тих пір не чули.
Кетлєн Хагендоттір, дівчина років шістнадцяти, юна і прекрасна, вийшла на скелю, тримаючи за руку кучерявого кирпатого хлопця, який, мабуть, не так давно помітив власну бороду. Над ними таємничо сяяли зорі, під ними шумувало море, бурхливе, як очі закоханих. Дівчина жестом наказала хлопчині мовчати. А тоді щосили гукнула:
- Хагене! Хагене сине Альвара! Прийди, бо час настав!
- Ти певна, доню моя?
Він був невисокий і худорлявий, чорнобородий і чорноволосий, і страшний шрам перетинав лице від скроні до підборіддя. Вбраний у червону серку. Зорі хитро і трохи печально всміхалися у сіро-зелених очах.
- Сподіваюся, - мовив чоловік, - що ти маєш гідну причину кликати мене. Бо я бачу, що тут є чужий, тож чари більше не матимуть сили…
- Це не чужий! – заперечила Кетлєн. – Це Асгейр Свенсон, мій наречений. Благослови нас, батечко! Це для мене так важливо!..
Батько всміхнувся і подав руку молодикові.
- Вітаю. Радий знайомству.
Той очманіло прошепотів:
- Не може бути! Ти – Хаген Альварсон, якого зжер кракен?
- Навпаки. Я зжер кракена. Іншим не раджу: смакує напрочуд гидко...
Асгейр уклонився.
- То є для мене велика честь – сватати доньку вбивці кракена! – мовив він урочисто.
- Припини. Сам Хруд Сталева Долоня доручив мені бути хранителем Равенсфьорду. Ані кракен, ані навіть смерть не змогли скасувати те доручення. Лише король може мне звільнити. А вам я щиро бажаю щастя...
Минули роки і століття. У Равенсфіорді жили нащадки Хагена Альварсона. На Півночі багато чого сталося. Багато чого змінилося та зникло. Але старі люди кажуть, що іноді можна помітити, як безсмертний хранитель Затоки Круків прогулюється по прибережних скелях, годує птахів та усміхається якимсь своїм думкам. Ще не вийшов строк його служби, і король Півночі не квапиться його звільняти...
