Музика дискотеки залишилася десь далеко, і тепер Марія ступала порожньою вулицею, освітленою поодинокими невеличкими ліхтарями, що знаходилися біля житлових будинків. «І якого мене сюди понесло? Хоч би світло десь було. Не дай Боже, ще на якогось маніяка наткнешся. Господи, та де ж ця хата?» .
Марія пройшла ще кількадесят метрів, а потім зупинилася біля невисоких синіх воріт. «Здається, тут,» - сказала дівчина і оборежно відхилила хвіртку. У дворі не світилося. Панувала суцільна темрява. «Боже, що я роблю? Що я тут загубила?»
Але цікавість взяла гору, тому дівчина не повернулася, а навпаки - ще впевненішим кроком пішла до невеличкої будівлі, у шибку якої показувала постукати жінка.
Почулося легке постукування. Але з хати ніхто не з’являвся.
«Це маразм якийсь...» - прошептала дівчина і вже розвернулася, щоб йти назад.
- Ти усе ж прийшла... – почулося за спиною Марії. Вона оглянулася.
- Господи! – скрикнула вона. Перед нею стояла жінка у білій сукні з довгим розпущеним волоссям, що чимось нагадувало Маріїне, та простягала до неї бліду руку з довгими, тонкими, надзвичайно гарними пальцями.
- Тихіше, не бійся. Це я. Мене звати Христина. Заходи. – і вони зайшли всередину.
Христина запалила свічку і кімната наповнилася тьм'яним світлом, яке дозволяло бачити лише обриси предметів. Посередині стояв великий круглий стіл, саме за нього жінка й посадила дівчину.
- Ви хотіли мені щось сказати? Ось я, тут. Я слухаю... тільки швидше, а то дівчата шукатимуть мене...
- Мовчи, дочко, не хвилюйся. Найголовніше зараз для тебе – це заспокоїтися та прийняти з мужністю все, що невдовзі почуєш. Не тремти.
- Я не розумію, про що ви. Не дуріть мені голови, кажіть уже, що хотіли, а то... то я піду.
- Тоді слухай. Люди надто раціонально сприймають світ. Вони вірять у те, що можна побачити, почути, понюхати, відчути на смак. Вони погоджуються тільки з тим, що можна довести на дослідах, що можна розкласти на формули або пояснити закономірностями. Наука дійшла тої точки розвитку, коли, здається, можна повірити в усе, навіть те, що ще вчора здавалося лише казкою. Проте люди так і не хочуть повірити в можливість існування духів, богів, надприродних сил. Вони заперечують цю думку, як тільки можна, навіть не підозрюючи, що живуть поряд з ними, перетинаються щодня, навіть не знаючи того. Так от, дівчино, відкрию тобі таємницю. Ти – богиня!
- Що? – скрикнула дівчина. Жах, здивування і розгубленість завмерли в її очах. Вона почала важко дихати, її ніздрі швидко рухалися, здавалося, що вона зараз вибухне чи то сміхом, чи то риданням.
- Ви знущаєтеся з мене! Я негайно ж йду! – сказавши це, Марія продовжувала сидіти на місці, ніби якась невидима сила не пускала її.
- Ти нікуди не підеш. Цікавість втримуватиме тебе, – впевнено відповіла Христина. – А тепер слухай мене уважно і не смій перебивати. Я теж богиня, земна богиня, як і ти. Ми називаємось Жаданами. У нас біла-біла тендітна шкіра, яка ніколи не засмагає, довгі тонкі пальці, що ніколи не старіють, та гарні нігті, які ніколи не ламаються, дивовижно зелені очі та довге розкішне волосся, яке ніколи не втрачає блиску.
За ті тисячоліття, що ми існуємо, було по-всякому. Колись нам поклонялися й поважали. Нас боялися і приносили дари. Вважалося, що без нас неможливим буде існування родини. Були часи, коли нас переслідували, ловили, мучили, знищували, але тоді все ще вірили в наше існування. Переслідуючи нас, все ж боялися; караючи, приклонялися перед нашою красою; знищуючи, переживали, щоб не позбутися здатності відчувати найкраще з почуттів. Але часи змінилися. Про нас забули. У нас перестали вірити. До нас перестали звертатися у своїх думках. А тим часом ми продовжуємо існувати і виконувати нашу священну місію. Ми - земні богині кохання. Ми вчимо чоловіків кохати. Ми пробуджуємо в них почуття любові, а разом з ним бажання і вміння кохати по-справжньому, гарно, віддано, саможертовно, раз і назавжди. Вони закохуються в нас, ми відповідаємо їм взаємністю, а разом з цим відчуттям взаємності ми передаємо їм знання справжньої любові. Отримавши його, вони покидають нас, а невдовзі зустрічають дівчину чи жінку, яка стає єдиною і коханою на все життя...
- Але чому ж тоді ми звемося Жаданами?
- Закохуючись у нас, чоловіки нас жадають. Жадають не тільки тілом, жадають душею. Вони жадають зблизитися з нами, жадають завоювати нашу увагу, жадають здобути нашу прихильність. Саме жадають, ніяке інше слово не зможе повністю передати те почуття, що виникає у чоловіків... Протягом цього періоду здобуття прихильності вони вчаться поважати і обожнювати жінку, а найголовніше – цінувати її. Вони стають мудрішими.
- Не вірю. Не вірю у все це.
- Мовчи, дитино. Але знання справжньої любові чоловік може успадкувати лише за однієї умови – якщо Жадана хоч на хвилину відповість йому взаємністю і зможе покохати його. У той момент, коли це станеться, чоловік втрачає любов до богині і йде у світ, щоб знайти жінку, що стане його єдиною супутницею протягом усього життя.
- Це якась фантастика. Не дуріть мене! Я занадто доросла, щоб вірити у такі казки...
- Жадани – безсмертні і вічно молоді...
- Ось тут я вас і спіймала на брехні! Ви ж не молода! Ви мені весь час брехали!!! А я на хвильку навіть повірила вам!
- Мовчи, поки не дізнаєшся про все. Так, винятки трапляються. Таке сталося зі мною. Якщо чоловік, якому Жадана відповіла взаємністю, не кине, а продовжуватиме кохати її, вона перетворюється на звичайну жінку з можливістю відчути всі радощі життя звичайної людини. Так сталося і в моєму випадку. Я перетворилася з земної богині в земну жінку. Зрозуміло?
- Я все одно не вірю вам! Ви брешете! Ой! – Марія налякалася, бо за вікном загриміло і пронеслася блискавка – починався дощ. – Усе надто неправдоподібне, щоб бути реальним!!! Я звичайна дівчина! Я – Марія, Марія, Марія, Марія, не Жадана...
Останні слова, промовлені майже риданням, поглинули нові удари грому. Марія закидалася на місці. Вона задумала втікати скоріше з цього жаху, від цієї страшної жінки.
- Зачекай, ти повинна знати ще одну річ, - Христина схопила Марію за руку, коли та уже майже вискочила з хати, - якщо ти, подарувавши комусь вміння любити, пожалкуєш про це, зненавидиш його, не зумієш цю любов відпустити, ти зникнеш! Розтанеш від туги, а твоя душа покине тебе і перелетить і тіло щойно народженої дівчинки...
- Пустіть мене! Не смійте більше забивати мені голову цими дурницями!!! Я – Марія! Марія я!
Вона вискочила з хати й побігла, куди очі бачили. Надворі уже лився чималий дощ, але вона не зважала на нього. Вона бігла все далі і далі, захлинаючись сльозами і повторюючи про себе : «Я не Жадана, я – Марія, Марія...». Вона була в безумстві, готова рвати на собі волосся, роздирати обличчя і шматувати одяг. Дикі емоції роздирали її зсередини, душили і стискували мозок. Якби могла, вона б зараз же вискочила з свого тіла, яке тепер стало схожим на пекло.
З наступним ударом грому і вогнем блискавки вона за щось перечепилася і впала на землю. Тільки тепер вона прийшла до тями. Вона згадувала все. Кожне слово. Вона не могла в це повірити, але в той же час щось підказувало їй, що не вірити в це просто неможливо. Вона гірко плакала, б’ючи руками об грязюку, а потім сховала обличчя в руках і просто замовкла. Настала тиша. Мертвотна тиша. Було чутно тільки далекі удари грому та шалений стукіт її серця. «Христина була права. Усе сходиться. Зовнішньо я схожа на Жадану. Хлопці завжди кидають мене тоді, коли я нарешті щось відчую до них, а потім знаходять дівчат і будують з ними чудові стосунки. Я – Жадана. Я – Жадана? Я все одно не вірю в це.»
Вона встала і пішла прямо. Дощ уже скінчився. І грому уже не було чути.
- Боже, невже це ти, Маріє? – почула вона за спиною.
Дівчина оглянулася. Позаду стояли її подруги. Вони здивовано дивилися на неї.
- Що з тобою сталося?
- А що таке?
- На тобі лиця нема. До того ж ти вся в болоті і грязюці. Ти – мокра.
- А, це! – байдуже скрикнула Марія. – Дрібниці. Я гуляла, почався дощ... гриміло, я налякалася, почала бігти... перечипилася об щось, упала, а поки піднялася, то вимазалася вся. Ви ж знаєте, яка я є! Це все дрібниці. Пішли додому...
Темною вулицею повільною ходою йшло троє дівчат.
