З тобою я зостанусь тут, - не вийду
Із цього храму тьми і ночі
Ніколи я…
Вільям Шекспір «Ромео і Джульєтта»
Земля ця - Пам'ять. Минуле прокляте Майбутнім стати тут. І тіні всі живі, їх імені відчитуєш в очах. Троянди тут не відають про старість і не гублять свій аромат солодкий. Трава не в змозі прорости в слідах, бо Час помер.
І тут все бавиться Він гострим лезом, у відблисках якого тоне Місяць, шукаючи йому притулку. Чи порятунку? Він молить ПрОщення, відрікшись Почуттів. Відрікшись і від Себе, і від Неї, Він просить Спокою.
- Іди за мною, в тиху землю Нод, чи в Сон, чи в Вічність, може, в Божевілля, іди за мною. Так звеліла Доля ще тисячу ночей тому назад. Не бійся. Я прощу Життя, яке ти вкрав у Смерті випадково.
І бавиться Він гострим лезом, шукаючи йому притулку. Сталь – заключний акорд. Вмирати завжди треба двічі. Отрута – ненадійний помічник. Давно на Нього жде Вона, щоб знову птаха в грудях оживити, щоб тріпотів, крильми залоскотавши душу. Він ж прагне тільки СпОкою.
Й, завмерши з Часом в парі, Він пестить світло Місяця в кинджалі.
