-Ти знаєш, Минюха, що я про цвітіння одну цікаву річ у житті запримітив. Виявляється цвітуть не тільки рослини.
-Да, что Ви говорітє? Ну, звичайно, це ще магазинський хліб, як добу в целофані полежить...
-Та я не про те?
-А про що ж ти ще? Згадую, читав якось, що наче деякі мікроби можуть зацвітати?
-Та ні. Краще не заважай, а дай вже мені доказати.
Отож, як був я студентом, їхали якось ми з товаришем, Дрюня на ім`я та підганяйло, на глядки трамваєм. Не власним.
-Та зрозумів я це й без уточнень. Доречі, ти й досі на нього не заробив.
-Ти, речідо, теж. Слухай-но краще...
Отож, саме весна навколо буяла. Та, в оту пору, коли вітри з усіх боків дмуть... А, трамвай напівпорожній, ми ж сидимо спинами до водія і всі разом вже під`їжджаємо до чудесної місцини під назвою Жаби-Невидимки. Отієї, про яку можна спокійнісінько так сказати:
А, от, цього на офіційному плані міста, Ви, й удень та ще й з потужним ліхтарем не знайдете.
Тобто, приблизно квадратний кілометр заболочених райських кущів у цілковитому самозахваті... І, стирчать там повсюди різнокаліберні хижки, від майже фанерних до глинобитних печерного зразка. Але, хоч й погоди вже десь із тиждень стоять сухі, все це печерно-фанерне стійбище потопає у непролазній грязюці. Здається, що зроби зараз крок-другий метрів за сто п`ятдесят від трамвая і, одразу, скочиш у справжню трясовину. Хижі та людські постаті серед якої просто вистава князя Потьомкіна для очей цариці-Катьки, що їде до Криму по татари в гості.
І подумалося тут мені, на все це споглядаючи:
Цікаво ж он як, Господи, хто ж там окрім напрочуд пухирчатих жаб та й жити зможе?
А Дрюня, глядський товариш мій, тут, тиць мене у бік й каже:
А, ти, знаєш, хто живе на цьому болоті?
-Та, й не знаю. Ніколи не чув.
-А мені вже розповіли.
-Чи не Танька Даванька з Мехколони?
-Ну, да. Вона ж даванька місцева. Та й не тільки Танька інформацією ділилася.
-Ну і хто ж у болоті живе?
-Розумієш, тут неподалік ще до війни з німцями був ледь не перший у Союзі експериментальний завод по виробництву ракетного палива.
-Ого.
-Отож-бо й того. Розмістили його з-за небезпечності подалі від людського житла. От, і було, що місцевим на роботу у завод добиратися не близький світ, та вони й так не дуже рвалися там працювати. Тим більше, що шкідливість цього виробництва швидко себе показала. Щось там, чи випари палива легені на шашлик підсмажували, чи кров людську аж до стану водиці розріджали... Коротше, була у цьому паливі якась дуже небезпечна для здоров`я гидота. Отож, навіть не зважаючи на великі зарплати, робітників там всеодно бракувало й аж сильно. І начальство почало на заселення прийшлими кадрами заболоченених низин, що оточували з одного боку підніжжя висотки із заводськими будівлями на спині, дивитися крізь міцно зчеплені у серп і молот пальці.
А після війни завод назад із тилу не повернувся. Так у Сибіру вже й утилився . А його болотяний виселок так і залишився на місці. І, от, десь у п`ятдесяті роки вчені з лікарями знайшли серед тутешніх проліталіїв якийсь химерний танець генів. Казали, що це внаслідок роботи на експериментальному заводі. Але справу потім швиденько зам`яли. Повідомили у обласному брехунці, що в болоті все спокійно, а тамтешня навіжена дискотека для генів є прикра помилка молодих та амбіційно стурбованих вчених. Та я думаю, що без мутації серед найвищої форми місцевої фауни таки не обійшлося.
-Тобто людей на болоті?
-Ага.
-Добре подаєте матеріал, колего.
-От, я й дякую, аж всією мордякою. Усе-таки на біолога, а не біолоха вчуся. Та, краще, ти, просто не заважай.
Отож, моя старша сестра, - ну, вона позаторік педфак закінчила, щоб не повертатися до свого села бугаїв очаровувати, згодилася на розподіл до школи, що до найближче до того Жабоневидимська. Ще й дивувалася, що там були вільні місця. А там вони є. Ще й майже завжди. І чого б, ото, воно це? Коротше, розповіла мені Валька свою версію цієї дивини. І неодноразово бідкалася при цьому, сердешна, що прийдеться їй тут до кінця терміну відпрацьовувати .
Отож, почалося в неї все ще до 1-вересня із появи деяких невиразних сумнівів, щодо поведінки колег, з якими випало працювати. Ті, періодично кидали на неї неприкрито–співчутливі погляди. У розмовах до її ім`я та по батькові, додавали, слова типу „наша бідолашечка” чи „дитинка сердешна”. А коли Валька питала, за що ж її вже жаліти, то у відповідь було мовчання. І скорботні фізії...
Дивні якісь люди, що вони задумали? - гадала сестра. Але завіса таємниці почала потроху відкриватися, коли 1-го вересня довелося побачити учнів. Перше враження було таке, що якимось чином ожили троглодята з ілюстрації, що у підручнику В.Ф. Коровкіна „Історія стародавнього світу” для 5 класу. Обрядилися у сучасну одіж, підстригли волосся і стоять собі у каре, розбиті на класи.
-Що воно за дітки такі, чи це якась нацменшина? – запитала Валька у завуча по позашкільній роботі.
А та їй відповіла, що для неї вони у першу чергу жовтенята й піонери з комсомольцями, а все інше – від диму з кольцями. І додала в кінці:
Бідолашечко, Ви, моя.
От, знову вони зі своєю „нашою бідолашечкою”... Ну, та подивимося, - подумала Валька, як кажуть далі буде...
А далі, й наступило далі. Як почала сестра вже в класній кімнаті почала знайомитися з дітьми, що входили до класу, який їй дали на керівництво. Хоч таке й не допускається в перший рік роботи, але директриса ледь не навколішках умовляла. Отож, тільки-но встигла Валька повідомити дітям, що вона їх нова вчителька й класний керівник, а звати її Валентина Іванівна, то найменшеньке пацаня на передній парті, невстаючи й роблячи тілом досить підозрілі рухи, так що дуже нагадувало спроби за будь яку ціну приховати від вчительки власного хвоста, що вперто ліз на передній план, засумнівалося у чомусь там й несподіваним басом уточнило:
А, Ви, нам не блесете?
І, почалося... Ось, наприклад, розповідала таке:
Сиджу, ото, на перерві, виставила всіх у коридор і перевіряю зошити. Раптом, із-заду щось мене по голові як хрясне... Аж зорі у очах моїх далекозорих на мить спалахнули... Обертаюся, а там учениця у платтячку й фартушку. Видно на шафі за наочністю ховалося. Стоїть з класним журналом в рученятах та замріяно дивиться кудись у далечину торфяними озерами очей чорних. І раптом каже:
Мух-ха!
-Що муха? – спантеличено питаю.
-Це маленький літачок
З крилами без зірочок.
Зовсім, падло, не мовчить,
Все літає і дзизчить...
Я настільки ошелешилася, що навіть не покарала дівчинку. Ні за перше, ні за друге. Тільки вивела її у коридор до дзвінка на наступний урок.
А, через півроку цієї роботи вдалося взнати дуже багато такого, щоб узятися за голову бідолашечки та й аж обома руками. Й з усіх сил намагатися зберегти її цілою та неушкодженою до кінця терміну відпрацювання за шарову підготовку освітнього спеціаліста.
Вчитися за шкільною програмою тут ніхто не те, що не хоче, а мабуть й просто не може. А весь навчальний процес перетворився у звичайну сторожу молодняку худоби двоногої. За молодшими треба слідкувати, щоб не подушили одне одного йдучі чи не йдучі до вітру у безвітря кімнати класної. А, старшенькі, щоб втішалися любовно не прямо у класі під час уроку.
Та сама позакласна завуч якось і сказала їй, що Ви, колего, пробачте, у нашій школі ще жовтеня, а я, типа, почесний пенсіонер і ветеринар партії. Й, вже тихцем, додала:
Біжи, дочко, звідси, рятуйся доки молода, а мені вже вороття немає.
-Так диплом же відберуть, як два роки тут не відпрацюю.
-Дивися, бо може так статися, що він тобі потім стане до лампочки, почки, почки...
-Да, весело серед тут, нічого не скажеш... А чого ж школу цю не перепрофілюють під особливості переважної більшості її учнів?
-Так тоді треба побудувати тут ще одну, нормальну. І до неї, доречі, одразу підуть звичайні діти з межуючого із Жабами-Невидимками мікрорайону, що зараз саме перебувають у бігах від троглодитят по інших школах. Але кажуть, що грошей, як завжди у там немає...
-Мабуть, й пенсії жабоневидимцям тоді прийдеться платити. Тобто, визнати шкоду, заподіяну ще заводом?
-Мабуть...
Ото, таке розповіла моя Валька.
-Да, пішла під маргарин твоя сестричка, на розвод лишилась тільки стрічка, - підкинув камінця співчуття і я.
-Нічого, он до кінця цього навчального року на троглодятні доробить і свобода - мать.
-А чи буде тоді вона їй потрібна?
-Хренйогозна. Бо вже, як кажуть, рученьки терпнуть злипаються ніженьки... Та, он, дивись, хто до нас на зупинці зайшов.
-Овва, то це мабуть і є представниця, як ти сказав, найвищої форми жабоневидимської фауни?
-Вона, ріднесенька. І оце таких учениць тут повна школа.
А дівчина років зо п`ятнадцяти тим часом пройшлася до найближчого до себе сидіння і, оглядаючі очима з поволокою салон трамвая, сіла до нас обличчям.
-Да, таки права твоя Валька. Є у цій дівасі щось троглодитське. Вузесенький лобик та й інше, що не сховане під сарафаном виглядає майже, як у підручнику Коровкіна, - кажу.
-А, то. Та ти, он подивися на неї, схоже дещо з того, що в неї під сарафаном укрите, вже знайшло нас і звертається з певною пропозицією. І, зауважу, зовсім не словами.
-А оченятка, дивися які в неї оченятка.
-Як у кицьки, що зкричалась від котятка. Віку статтєвозрілого. Тобто, панєнці, цим часом, аж зовсім сумно без друга.
-То може проженемо її сум уривчастими вигуками радості від нашої дрючби сердечної?
-Не знаю, як ти, але я, хоч по бабам й загальновизнаний санітар лісу, всмислі не обмину все, що шевелиться, та скоромитися із жабоневидимською фауною не буду. Хоч вона і найвищої форми. А, от, якби, ми з нею стрілися кілька десятків тисяч років тому, то, навіть, дуже можливо... І, можливо, навіть, аж дуже...
Але, якщо нам, колего, спробувати науково дослідити це явище. Придивися, лишень, до неї. Якщо поглянути геть неозброєним хазяйством оком, то типовий представник братів наших менших. За еволюцією. Тобто, істота, з якою в природних умовах для продовження роду ми аж ніяк не перетинаємося. А, звідки ж тоді сумніви? – попер, мов на дисертацію Дрюнька.
-А, звідти, від почуття прекрасного, - ствердив я.
-Цікаво, а це ж, як?
-Тю, який непоняткий. От, ти, коли-небудь Венеру Мілоську бачив?
-Це ту статую, що у Ермітажі в Пітері?
-Ага.
-Ну, в натурі не довелося, а от на репродукції неодноразово так споглядалося... І, що?
-Ну, і як вона тобі, як баба?
-Оччєнь даже вполнє, хоч таку розкішну білосніжку й обділили обома руками. Стоїть у фас, мов посипана мукою гітара. Без грифу. Але з головою й гарними ногами...
-А з нею, доречі, теж у природних умовах рід не продовжують.
-Так вона ж із каменю, як і скіф`яча мать.
-Отож-бо. Ну, що теплішає?
-Ніхрена на температуру не вплинуло... Та, Ви, загадками зволите мовити, шановна Шухерзада з історичного.
-Теж мені арабський халіф Дьоргун аль Дрочід біофакчастий обізвався.
-А, що як зараз історичний часописок біологічним носаком погортати?
-Краще біологічний часописок від гортання історичним носаком вбережи.
Коротше, у результаті цього неукового дослідження понаставляли ми з товаришем одне одному ліхтарят-попідочат та, хоч і з неапетитними мармизами, але подорож продовжили. Так би мовити, від зарані наміченої програми не відступили. Але зовсім не з тією фауницею не відступали. Хоч й цвіла та троглодиція аж на всю катушку... Да, молодість... Початкові спроби пізнання глибин дівочих...
-Оце і все?
-Умгу.
-Ясненько. Та, щось я, Васько, нічого не зрозумів. І до чого ото воно?
-Ти про що?
-Ну про те, що жінки теж цвітуть.
-А, таки цвітуть... І пахнуть...
-Не знаю, як вони там цвітуть, а от, що пахнуть, то є. Обовняв, як вперше обійняв. Ото, знаєш, мать, твоя правда. Було у мене один раз таке, як ото ти кажеш?
-Та, ну, що справді?
-Як сніг білий.
-Ню-ню...
-Коротше, якось запросила мене в клубі на танця... Ну, це, як ще одразу після армії у хвормі парубкував, Свєтка Обпудалиха.
-А ти й втік із жаху.
-Ти, що? Я ж тоді тільки-но остаточно від брому відісцявся. Ото й так радо тянцюватися її потяг.
-Щоб потім натяг?
-Умгу ж. Отож, ще й не почали, а в мене у голові вже такий еротичний вихер піднявся, що крашанки, аж стугонять і огірок з огудиння рветься. Клятий ж бром-бо тільки-но пішов, нарешті.
-Мені теж це знайомо, Минюхо.
-Отож, сам знаєш, як воно. Ну, я її за талію, вона мене за плечі, бульбано з армяною якесь саме лунає, коротше танцюємо... І тут відчуваю я, що щось не те...
-З`їв?
-Не вгадав. Там все було в порядку. А, от, помічаю, що еротична водевіль раптом зненацька з голови зникла. Тут же й огірок мій впав і крашанки пожухли. Що таке, думаю? Я ж з дівахою цицястою, а не з тачкою цегли на витягнутих руках танцюю? Навпаки ж все повинно бути. Аж злякався спочатку, думав, що то витівки брому. Ну, типа, бром назавжди в мені засів.
-Буває й таке.
-Ну, да. А потім якось принюхався, а мене від Свєтки відгонить раками.
-Це, що нова поза гри любовної під назвою „відганяння раком”? Всмислі, дама відганяє. А що? -Еротично.
-Та, нє. Ніякої гри тоді не вийшло. Видко, раками вареними вона перед дискотекою самогоночку закусювала. А я з дитинства їхнього духм`яну не переварюю. І клешнятих цих ніколи не їм. Коротше, якось я отой танець таки домучив і розбіглися ми. Не мого вона запаху... Другого виду.
-Да, дивлюсь я, ти в нас прямо генетик і селекціонер.
-Хоч прямо, хоч криво, а з нею ніяк. Ото так. І сам Мічурін з свічкою не допоможе.
-Да, і зобідив тут солдат ребьйонка.
-Та ладно вже тобі... Її й без мене, он хлопці добре навтішали. Повну пелену мамці приробила.
-Що да, то да...
(збірка "Історії Малої Історії", 2007.)
