- Шеф! Є розмова! – незнайоме обличчя заглядало у віконце.
Костя глянув на потенційного клієнта.
Вже другу годину таксист чекав на чергового пасажира, якого все не було, і тому відверто нудьгував, розгадуючи кросворди та смалячи цигарки. Сьогодні він уже зробив кілька ходок, якусь копійчину заробив, однак, у загальному, день був невдалим. І хоча вдома не чекали дружина та галасливі діти, заради яких приходилось б гарувати зрання до ночі, але гроші йому були потрібні. Наближалася літня сесія, яка не могла обійтися без завбачливо підкріплених тилів. Тому поява людини, кошти якої могли забезпечити наближення диплому ще на пару кроків видалася йому цікавою.
- Я вас слухаю.
- Горимо, - посміхнувся чорнявий худий тип, який відвернув увагу хлопця від нерозгаданого сканворду. – Спішимо на весілля. Воно вже почалося, а ми спізнюємося.
Підтверджуючи його ”ми”, з’явилися жінка, яка тягнула за собою хлопчака, котрий галасував і намагався дорватися до ларька, що звабливо манив малого солодощами та іграшками.
Взагалі сімейка виглядала дивакувато. Всі троє худющі і чорняві були зодягнені в одіж, котра яскраво палала червоним кольором. Не повністю, але… Чоловік був убраний у вишневого кольору костюм, жінка у червоне плаття, а малий у футболку клубу “Манчестер Юнайтед“. Ця одноманітність смаку дещо здивувала хлопця, але він не надав їй великого значення. Скільки людей, стільки й смаків. Он готи ходять у травневу спеку в чорному і не бояться спаритися, а тут любителі червоного вамп-стилю прагнуть попасти на гульку. Він вже мало чому дивувався. За півроку таксування і не на таке встиг надивитися.
- Вам куди?
- До “Лісової колиби“, але вона аж за Ворохтою.
- Далеченько, - Костя глянув на годинник.
“Гм… Поки я туди доїду вже звечоріє. А ще назад вертатися… Та й ці трохи дивакуваті. Ще не дай Бог…“ – почав він міркувати. – “Але сесія на носі…“
Бачачи його вагання, чорнявий витягнув гаманець. Із нього, немов за помахом чарівної палички, вигулькнув Тарас Шевченко.
- Слухай, братан, виручи. Це весілля мого двоюрідного брата. Я з ним разом ріс. Вже далебі п’ять років не видів, з того часу, як самого закільцювали. Сотку даю зараз, а опісля, на місці, доплачу решта. Махнеш туди й назад, копійчину заробиш. Чого будеш марно стояти? Ну як?
