|
|
| Авторів: |
1404 |
| Творів: |
21341 |
| Рецензій: |
41816 |
|
|
|
Код:
|
|
| 
Художні твори
Проза
Містика
|
|
|
| © Ігор Скрипник, 29-01-2008 |
- Шеф! Є розмова! – незнайоме обличчя заглядало у віконце.
Костя глянув на потенційного клієнта.
Вже другу годину таксист чекав на чергового пасажира, якого все не було, і тому відверто нудьгував, розгадуючи кросворди та смалячи цигарки. Сьогодні він уже зробив кілька ходок, якусь копійчину заробив, однак, у загальному, день був невдалим. І хоча вдома не чекали дружина та галасливі діти, заради яких приходилось б гарувати зрання до ночі, але гроші йому були потрібні. Наближалася літня сесія, яка не могла обійтися без завбачливо підкріплених тилів. Тому поява людини, кошти якої могли забезпечити наближення диплому ще на пару кроків видалася йому цікавою.
- Я вас слухаю.
- Горимо, - посміхнувся чорнявий худий тип, який відвернув увагу хлопця від нерозгаданого сканворду. – Спішимо на весілля. Воно вже почалося, а ми спізнюємося.
Підтверджуючи його ”ми”, з’явилися жінка, яка тягнула за собою хлопчака, котрий галасував і намагався дорватися до ларька, що звабливо манив малого солодощами та іграшками.
Взагалі сімейка виглядала дивакувато. Всі троє худющі і чорняві були зодягнені в одіж, котра яскраво палала червоним кольором. Не повністю, але… Чоловік був убраний у вишневого кольору костюм, жінка у червоне плаття, а малий у футболку клубу “Манчестер Юнайтед“. Ця одноманітність смаку дещо здивувала хлопця, але він не надав їй великого значення. Скільки людей, стільки й смаків. Он готи ходять у травневу спеку в чорному і не бояться спаритися, а тут любителі червоного вамп-стилю прагнуть попасти на гульку. Він вже мало чому дивувався. За півроку таксування і не на таке встиг надивитися.
- Вам куди?
- До “Лісової колиби“, але вона аж за Ворохтою.
- Далеченько, - Костя глянув на годинник.
“Гм… Поки я туди доїду вже звечоріє. А ще назад вертатися… Та й ці трохи дивакуваті. Ще не дай Бог…“ – почав він міркувати. – “Але сесія на носі…“
Бачачи його вагання, чорнявий витягнув гаманець. Із нього, немов за помахом чарівної палички, вигулькнув Тарас Шевченко.
- Слухай, братан, виручи. Це весілля мого двоюрідного брата. Я з ним разом ріс. Вже далебі п’ять років не видів, з того часу, як самого закільцювали. Сотку даю зараз, а опісля, на місці, доплачу решта. Махнеш туди й назад, копійчину заробиш. Чого будеш марно стояти? Ну як?
Хлопець трохи поміркував, потім включив рацію.
- Оля, це Костя, тридцять п’ятий. Я підібрав тут трьох пасажирів – пару із дитиною, і везу до “Лісової колиби“ за Ворохтою. Коли буду на місці, то повідомлю.
Глянув на усміхнене обличчя клієнта.
- Сідайте.
* * *
- Рано чи пізно це мало статися, - Аркадій походжав біля машини, курив і, час від часу, стріляв недопалками у канаву.
Його дружина із маленьким Назарчиком були всередині ресторану, де у самому розпалі гуляло весілля. А Костя, тим часом, порпався під капотом і не міг визначити причину поломки.
Щойно він висадив пасажирів біля “Лісової колиби“, як автомобільне серце не схотіло заводитися. А цього ніщо не віщувало. Вся дорога від Івано-Франківська сюди пройшла гладко, як по маслу. А тут двигун вмер і не хотів воскресати. Хлопець скільки не намагався – не міг нічого вдіяти, лише матюки, які долинали з-під капоту, свідчили про безпорадність. Зі слів виходило, що напевне поламався бензонасос.
- Добре, що це сталося десь не серед дороги, а то було б тобі непереливки, - втішав його новий знайомець.
Костя врешті плюнув на мотор і закрив капот.
Вечоріло. Червоне важке сонце закочувалося на заслужений відпочинок, але ще половина його лику освітлювала все навколо химерним червоним світлом, нагадуючи заграву. Таксист харкнув і почухав голову. Треба викликати допомогу, щоб відбуксирувати залізного коня на найближчу автостанцію, аби тамтешні специ навели порядок у його “Ауді“. Він взяв у руки рацію.
- Це тридцять п’ятий. Прийом! Оля! Це тридцять п’ятий!
Але рація мовчала. Він витягнув мобільник і побачив, що перебуває поза зоною зв’язку. Вилаявся і поглянув на Аркадія.
Той збентежено скуйовдив неслухняне волосся.
- Що? Все вмерло? Нема покриття? – глянув на свій “Сіменс“. – М-да-а-а… Попав ти в ситуацію. І через кого?! Через мене!
Він обійшов автомобіль, зупинився, вдивляючись на будівлю ресторану. З “Лісової колиби“ долинала музика, сміх та регіт гостей, які продовжували прибувати. Автомобілі один за одним проїжджали повз них і зацікавленні обличчя позирали в їх сторону.
- Блін. Всі своїм ходом, ніхто тебе не схоче зараз відбуксирувати до найближчої станції або села, хіба зранку. І чого я не вмію кермувати, не маю до цього ніякого талану, - зітхнув Аркадій. – Сам би приїхав. Втягнув тебе у халепу.
Хвильку він помовчав, міркуючи та дивлячись вже на закривавлений лик сонця, а потім посміхнувся.
- Мабуть прийдеться тобі погуляти з нами на весіллі. Відпочинеш. Я з братом домовлюся, а завтра зранку доставимо тебе, куди треба. Ну то як?
Костя вагався. Він не любив юрмищ незнайомих людей, почувався в такій ситуації, як біла ворона, важко входив із ними в контакт.
Він сів за кермо і знову спробував завести двигун. Але той не подав жодних ознак життя.
Виліз, закрив дверцята і увімкнув сигналку.
- У мене нема вибору, - посміхнувся. – Гуляти, так гуляти.
* * *
Столи вгиналися від усяких наїдків та питва. Музики весело вигравали та співали, а сп’янілий тамада сипав жартами. Гості гуляли й витанцьовували і навіть молодята, яким у цей найщасливіший у їхньому житті день, частенько приходиться сидіти із пісними мармизами, не бажали відставати від інших. Жених, і справді, був схожим на його недавнього пасажира, лише трохи молодший. Втім й у нареченій були якісь невловимі риси, котрі робили її схожою на свого, тепер, чоловіка та його брата.
Костя сидів поруч зі своїми пасажирами і вже не жалкував, що залишився на весілля. Невимушена і життєрадісна атмосфера свята полонила його і тепер він дихав нею на повні груди.
Збоку сидів веселий Аркаша, який не вмовкав ні на хвильку, розповідав кумедні випадки із власного життя, підкидав перцю в спічі тамади та постійно наливав гостям. Він й повідав, чому весілля відбувається саме тут, у ресторані, котрий стоїть збоку від основних автомобільних доріг і туристичних маршрутів. Справа в тому, що його власник – найкращий друг Гриця, його брата, відмовився брати плату за оренду приміщення.
Сусіда зліва – невисокий опецькуватий Петро був небагатослівним, спокійним, але теж веселився і витанцьовував зі своєю дружиною, імені якої хлопець так і не запам’ятав. Навпроти сиділа мовчазна пара у темному вбранні, яка практично не проронила ні пари з вуст, інколи перешіптувалася між собою та пила виключно червоне вино.
Аркадій підлив трохи горілки у келишок і виголосив напевно вже вдесяте:
- За молодих! Гірко!
Всі ніби чекали цієї команди, бо весь зал вмить підхопив:
“Гіркая, гіркая, гіркая вода,
Най ся поцілує пара молода!
Гірко! Гірко! Гірко!“
Після цього почалися традиційні “Хто родився…“, “А хто любить свою жінку…“ та інші пісеньки, під які народ весело хлебтав спиртні напої та примушував старостів та офіціантів з подвійною енергією міняти спорожнілу тару.
А потім почався танцювальний раунд і всі кинулися на гупанці, які розпочалися в центрі залу.
Костя дивився на те буйство трохи посоловілими очима. Він пив мало, знав бо, що завтра за кермо, але чи то в Аркаші була важка рука чи то горілка була якась особлива, однак хміль добряче вдарив у голову.
“Стоп, - раптом вигулькнула звідкись думка. – А хіба в цьому ресторані нема телефону? Має бути! Точно!“
Він встав з-за столу та почав пробиратися повз захмелілих гостей, які не приєдналися до танцюльок, а ляпали язиками або спостерігали за народом, який веселився.
- Де тут телефон? – поцікавився він у старости, котрий ніс вино та газовану воду.
- Десь має бути на кухні, - відповів той, поспішаючи в інший кінець залу.
Костя пройшов до приміщення, де панували безлад та запахи різних страв, які готувалися кухарками. Але цей броунівський рух перебував під постійним і пильним контролем огрядної тітоньки.
- Так, наріж фруктів! – кивнула вона темноволосій дівчині, яка щойно пройшла повз нього. – А ти мандибурку знімай, гості вже її зачекались, - скомандувала другій. Інші вже завзято виконували її попередні накази. – А тобі що треба, юначе?
- Мені тре’ подзвонити.
Матрона махнула вказуючи на телефонний апарат, який стояв у дальньому кутку приміщення.
Він підійшов і набрав номер. Крізь статичні потріскування почулися далекі гудки виклику. І врешті голос Олі.
- Алло.
- Це Костя. Пам’ятаєш я повіз у ”Лісову колибу” молоду пару на весілля. Я тут залишився. Не переживайте за мене і знімайте з чергування.
- А що так пізно подзвонив?
- Тут нема мобільного покриття, а я лише тепер здогадався подзвонити зі стаціонарного.
- Ну добре. Бажаю файно тобі погуляти.
Хлопець поклав слухавку і почалапав надвір.
* * *
Костя курив, спершись на спинку лавочки, що притаїлася під смереками, недалеко біля входу у ресторан. Поруч сиділи ще кілька гостей, які сміялись, жартували та інколи скоса поглядали на хлопця. Зі всього того, що він тут бачив, виходило, що гості прекрасно знають один одного і відносяться до нього прохолодно. Втім, це була якась своя гламурна тусовка, де всі давно зналися. Тому деякі дивацтва, той же вамп-стиль сім’ї недавнього пасажира і деяких гостей, можна було пояснити тим, що більшість запрошених були художниками, акторами, літераторами, музикантами та професіоналами інших творчих професій. Лише з Аркадієм йому було дещо комфортніше, не так не зручно, напевно через його природну жартівливість, а швидше – через халепу, в яку вскочив Костя. Можливо той відчував за собою вину і намагався якимось чином її згладити.
Він затягнувся і випустив хмарку диму, посміхнувся. В принципі не все так і погано. Якось та й буде.
Всередині ”Лісової колиби” знову почалося застілля і сусіди по лавочці поспішили всередину до питва та наїдків. Костя залишився сам і сидів, прислухаючись до голосів, які долинали до нього. Він почував дивне умиротворення, наче кіт, який наївшись риби із задоволенням простягається на сонечку, щоб подрімати під його промінням.
Хтось присів збоку і він поглянув на свого нового сусіду.
- Як вам весілля?
Це був мовчазний чоловік у темному вбранні, який сидів навпроти нього.
- Мені подобається. Тут панує така приязна атмосфера. Та й організація на вищому рівні.
- Що ви кажете? А мені тут поки що не подобається. А вам не сподобається, коли весілля буде у самому розпалі.
- Чому не сподобається? Хіба зараз не самий пік гульок?
- Ні. Ще не прийшла година. Але вона вже близько.
Від цих слів чомусь спиною пробігся морозець.
- Та й делікатесу чомусь нема, - облизнувся співрозмовник і Кості чомусь здалося, що в очах спалахнули і згасли червоні вогники.
- Це має бути щось особливе?
- О! Так! Принаймні я на це дуже сподіваюся.
Хід розмови йому зовсім не подобався. Якась вона дивна.
Раптом з темряви вигулькнув Аркаша. Поглянув на співрозмовників. Прищурився.
- Владе, мені треба з тобою переговорити.
Той посміхнувся і підвівся. Глянув на хлопця:
- Ми ще з тобою побесідуємо.
Вони відійшли в сторону і почали сперечатися. До хлопця не долітали їхні слова, за винятком фрази ”Ще не час…”, але з того, що вони час від часу кидали погляди в його бік, він зрозумів, що мова йде про нього. Врешті суперечка закінчилася. Влад попрямував всередину ”Лісової колиби”, а Аркадій до Кості.
- Пішли. Вип’ємо ще за здоров’я молодих.
* * *
Випити вони не встигли. Щойно підійшли до входу, як звідти посипав люд, що ледь не збив їх з ніг.
- Що сталося?
- Підійшла дванадцята! Зараз будуть запускати феєрверки! – прокричав у відповідь Аркаша і потягнув хлопця за собою.
Двоє молодиків відбігли подалі від п’яного веселого натовпу і встановили ящик з піротехнікою. Спалахнула запальничка і зайнявся запалювальний гніт. Костя озирнувся – всі були тут, навіть кухарі з офіціантами. І всі вперлися поглядами у нічне небо. Він теж задер голову, чекаючи на феєрверк.
За мить на небі розцвіли квіти вогню. Натовп сповив запах пороху та гуркіт вибухів, але всі, не звертаючи на це уваги, дивилися на вогняне шоу. Це справді було щось. Такого Костя не бачив ніколи, ні по телебаченню, ні святкуваннях дня народження Франика, ні на інших заходах. Феєрія кольорів, форм, узорів, яка сплелася вогняними нитями у небі чарувала, викликала таке захоплення, яке хлопець не відчував жодного разу.
І ось небо сповив останній спалах феєрверку, який зобразив обличчя істоти, від якої у нього побігли спиною мурашки. Чортячий лик був фінальним акордом цього шоу.
Натовп переможно закричав, запищав, заревів.
- Це в кінці… - він поглянув на Аркадія і занімів.
На нього дивилося те саме лице, яке що щойно згасло у небі. І шкірилося рядом невимовно білих іклів. Він завмер із переляку.
- Що не сподівався? – промовив чорт голосом Аркадія.
Це запитання вивело хлопця із ступору і він оглянувся. Його оточувала юрба, яка могла наснитися у нічному жахітті, однак вона була реальною. Навколо стояли верткі чорти, низькі гноми, бліді упирі, волохаті вовкулаки, зеленоволосі нявки та русалки, дрібні домовики, вкритті листям і водоростями лісовики та водяники, одноокі песиголовці, чугайстри та ще купа нечисті, якої він не знав. І всі зодягнені, як звичайні люди.
Наперед вибився низький жилавий гном із віями, що сягали землі.
”Вій!” – здогадався Костя, відчуваючи себе персонажем гоголівського твору. Кров застигла в його венах.
- Всі тут?! – крикнув вій.
- Всі!!! – проревіла юрба.
- А чорти є?!
- Є! – вирвався гук з кількох горлянок.
- А вовкулаки?
- Є! – вторило йому.
- Відьми!
- Є!
Поки тривала ця перекличка, Костя спробував втекти, але його підхопили за руки.
- Я тобі казав, що ми ще поговоримо, - посміхнувся Влад.
- Упирі!?
- Є!
- Потерчата!
- Є!
- Люди!
На мить, запала тиша і тоді пролунало розпачливо збоку.
- Є!
Костя глянув у тут сторону і побачив чорнявку, яку він бачив у кухні. Її міцно тримали два вовкулаки.
- Не мовчи, - штурхнув його в спину Влад.
- Є! – крикнув хлопець.
- От і добре, - завершив свою дивну перекличку вій. – Всі є. І нелюди і люди. І всі засвідчують цей священний союз перед землею і небом, перед пеклом та раєм, перед Дияволом і Богом, - він махнув в сторону молодят. – Гірко!
- Гірко! Гірко! Гірко!
- Тепер мені весілля починає подобатися, а тобі напевне ні, - прошипів у вухо упир. – І делікатес вже подали.
Костя спробував вирватися, але марно.
Навколо закрутилася круговерть нечисті, мелькотіли крила, рога, копита, хвости. Все верещало, пищало, ревло. Загуркотів грім, хоча небо було чисте і зорі із жахом спостерігали за весіллям нечисті. Аркадій десь зник разом із чортицею та чортеням Назарчиком, а довкола бісились потвори. Збоку пролунав розпачливий крик дівчини.
Ще ніколи хлопець не був такий переляканий. Його всього трясло, мов у пропасниці. Сили швидко покидали тіло, а голову – розум. Ноги в Кості підкосилися і він впав би на землю, якби не міцна хватка упиря.
- Но-но! Не віддай Богу душу. Я ще не повеселився, - Влад почав трясти свою жертву.
Якоїсь миті він пригадав дитинство і бабцю Ксеню, котра вірила у нечисту силу і слова, котрі говорила, проганяючи уявних, як йому тоді здавалося, химер.
- Силов Божов, молитвов можна всьо побивати, нима сє чьо бояти! – вигукнув Костя і чудом вивільнивши руку ударив на відліть найближчого рогатого.
Той беркицнувся і мертвий впав навзнак.
І тут хлопець почав молитися. З такою вірою у звичні слова, як напевно ніколи в житті. Влад відпустив його і відскочив вбік. Вишкірив на нього свої довгі ікла. Миттю простір навколо хлопця спорожнів. Продовжуючи говорити слова молитви хлопець попрямував до свого ”Ауді”. Його супроводжував натовп нечисті, яка знавісніло шипіла і клацала зубами, але не могла добратися до смертного.
Тремтячими руками, він відкрив дверцята та впав на переднє сидіння. Машину вмить оточило юрмище. Він захлопнув дверцята. Клацнув замок. Спробував завести мотор, але, як і раніше, безрезультатно.
Він сидів у машині і читав молитви всі, які знав, а довкола бісились тварі, котрі не могли заподіяти йому шкоди.
Скільки це тривало, він не знав. Просто сперся чолом об кермо і, не дивлячись на нечисть, щоб бува не втратити від жаху свідомості, шепотів слова, які пам’ятав змалку.
Раптом запіяли півні. Вперше. Вдруге. Як він їх почув – не відомо. Просто знав, що так є. Нападники навісніли все більше і більше, але не могли заподіяти йому шкоди. Ось втретє донеслося кукурікання і все стихло.
* * *
Костя оглянувся.
Навколо височіла стіна дерев. Не було ніякої ”Лісової колиби”, ніякої нечисті. Це жахіття, котре щойно завершилося нагадувало страшний сон. Ніяких слідів демонічного весілля.
- Що це було? – поцікавився він у самого себе, але так і не почув відповіді на це риторичне запитання.
Спробував, не дуже-то сподіваючись на успіх завести мотор, і це йому вдалося з першого разу. Машина рушила з місця і поїхала ґрунтовкою в тому керунку, де, наскільки пам’ятав Костя, мав бути виїзд на асфальтовану дорогу.
Сонце ще не зійшло, але крайнеба ледь посвітліло.
Він витягнув гаманець, щоб перевірити чи є тих дві сотки, які заплатив йому чорт Аркадій. Купюр не було. Натомість там лежали два зів’ялих листка подорожника. Хлопець сплюнув і викинув їх у віконце.
Ось появилася смуга асфальту і він вирулив на дорогу, яка вела до Ворохти.
”Добре, що живим вибрався, - міркував Костя. – Але що це було – сон чи дійсність. Весілля нечисті. Демонічне весілля. Дідько з ним! Головне добратися до Франика.”
І тут він побачив, що в кількох десятках метрах по його смузі дороги стоїть темна постать і махає йому, закликаючи наблизитися. Довготелеса, і в темному вбранні, на фоні якої виразно виділяється бліде обличчя. Влад кликав його до себе.
Мотор заревів з усіх сил і ”Ауді” понеслась назустріч потворі. Чим швидше з’їдалися колесами автомобіля ті метри, що розділяли їх, тим виразніше Костя бачив обличчя упиря. І криву посмішку на його вустах.
Кілька метрів…
Одна мить…
Удар!
Тіло Влада підлетіло вгору, вдарилося об дах автомобіля і впало на вогкий від роси асфальт, перевернулося кілька разів і завмерло.
- Так тобі й треба!
Він загальмував, але виходити боявся. Глянув у дзеркало на тіло і вмить побілів, як крейда. Оглянувся, щоб впевнитися, що це не мара. Обличчя, котрому бліднути було вже нікуди, побіліло ще більше.
Костя подумав хвильку. Вилаявся.
- Цього не може бути. Я добре його бачив. Це ілюзія, мара, галюцинація. Ще раз ви мене не проведете.
”Ауді” рвонула з місця і понеслась далі.
А позаду, в калюжі крові, залишилося лежати понівечене тіло чорнявки.
* * *
Колеса з’їдали кілометри асфальтованої дороги, а Костя подумки повертався до збитої людини. Хоча, відверто, його брали сумніви, що це була та дівчина. Швидше це були викрутаси зловісного упиря. А якщо це була все-таки не ілюзія?
Ця думка гризла його зсередини і він навіть зменшив швидкість, вагаючись, чи повертати назад, чи й далі тікати геть. А ще жалкував, що трохи понівечив автомобіль, хоча що це у порівнянні з можливою смертю людини.
Він минув черговий поворот і раптом побачив перед собою пост ДАІ і патрульний автомобіль ”Деу”, що причаївся, мов хижий звір у засідці.
- Попав!
А офіцер, тим часом, вже кивав на узбіччя, напевно втішаючись, що впіймав першу ранкову пташку, котра поверталася із нічних забав. Втім, коли він вгледів сліди удару на машині, то враз посерйознішав. Це Костя чітко бачив, зупиняючись скраю дороги. Знав, що втікати марно, всеодно потім знайдуть. А що сліди видко, то щось прибреше, бо той випадок – мара, радше він прибив упиря, але точно не вбив, бо не так його легко завалити.
- Старший лейтенант Ключенко, - козирнув даішник. – Пред’явіть документи, будь-ласка.
Костя витягнув з бардачка права і довіреність, простягнув офіцеру. Той уважно ознайомився із ними. Обійшов навколо ”Ауді”, особливо придивляючись до слідів на капоті та даху.
- Нас щойно повідомили, що у п’яти кілометрах звідси, якраз звідки ви їдете, щойно збили на смерть дівчину. Я прошу пройти в мою машину.
Всередині хлопця все похололо. До останнього він сподівався, що це сниться якийсь кошмар. Він почимчикував вслід за старлеєм, розуміючи, що вже доїздився і жалкуючи, що погодився відвезти зловісного Аркадія та його чортячу сімейку.
Він сів на заднє сидіння. Даішник Ключенко вмостився поруч і вміло одягнув на хлопця наручники. Сухо клацнули замки.
- Не потрібно збивати на дорогах дівчат, - промовив, поправляючи форму, старший лейтенант, і кивнув напарнику, який сидів за кермом.
Хлопець поглянув у дзеркальце спереду, намагаючись вздріти, як він виглядає збоку, чи справді схожий на злочинця.
Костя вжахнувся. Він сидів сам. Поруч не було ніякого офіцера Ключенка. Про це свідчило дзеркало, але він явно відчував поруч сильне тіло даішника, зодягнене у форму, як цукерок в обгортку.
Не встиг він і рота роззявити, як писок вмить заклеїли пластиром.
Водій обернувся і хлопець впізнав у ньому Влада.
- Я дуже люблю десерти, - він посміхнувся, демонструючи свої ікла.
- Давай, їдь, зараз от-от сонце зійде, - кинув інший упир.
Автомобіль звернув і щез у карпатському лісі, а на узбіччі залишилася сумувати самотня ”Ауді”.
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
|
