

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	660
Творів:	10027
Рецензій:	15150

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Трилер

Скальпель, шви і паразит ( ч - 2 )

© Грет Кос, 25-01-2008
--Хірург! – закричав я і знепритомнів. Коли я відкрив очі, другої голови вже не було. А замість неї закривавлена вата, бинти і пов’язка. Я лежав на столі біля рентгену, а хірург сидів збоку і дивився на мене як батько на свою новонароджену дитину. --Значить я не втратив свої навики. – сказав він. – Я вже думав, ти відкинешся. --Що сталось? – спитав я, намагаючись піднятись. І знову біль врізався в моє плече. Тільки на цей раз біль був трохи іншим, ніби його джерело зсунулось. --Лежи. – сказав хірург, поставивши на мене руку, щоб я не зміг встати. – Я почув постріл і коли прибіг в спальню, побачив здоровенний отвір в твоїй другій голові. Спочатку я подумав, що вона тебе дістала, і ти вирішив її позбутись. А потім знайшов недописану передсмертну записку. --Ігор застрелив себе? --Він написав, що не може жити як кінцівка, і зробив щось типу самогубства. Ще трохи і ти б відкинувся разом з ним. Добре, що я тримаю в холодильнику кілька пакетиків з кров’ю. Сусіди здають, коли не знають, чим розплатитись. Я ампутував його голову і залатав всі діри, які зробили ці виродки. Тепер можеш вийти назовні. Шукають чоловіка з двома головами, а ти тепер цілком нормальний громадянин. --Дякую, що врятував мені життя. – сказав я і відсунув пов’язку, щоб подивитись на рану. Я думав, що побачу страшну закривавлену діру, з якої стирчали шматки м’яса і обрізана глотка. Але замість цього побачив акуратний шов, який починався на середині шиї і закінчувався на середині плеча. --Гарно. – сказав я. – А де голова Ігоря? --В холодильнику, біля пакетиків з кров’ю. Треба буде його похоронити. Але спочатку розберемось з тобою. Племінник напевно вже розіслав фільм з фотоапарата. Будем надіятись, що ці срані експериментатори про нього не дізнаються. --Жаль Ігоря. – сказав я. --Що ж. Він сам прийняв таке рішення і, напевно, це був найкращий вихід. Якби не він себе застрелив, ти б сам це зробив. --Маєш знеболювальне? – спитав я. --Цілу купу. – сказав хірург і витягнув з кишені маленьку скляну ампулу. Він проколов її одноразовим шприцом, який явно використовувався вже багато разів, набрав в нього прозору речовину і вколов її в моє плече. Біль від уколу був нічим порівняно з болем від ампутованої голови, тому я сприйняв це як малесенький подарунок. --Цього вистачить на годину. – сказав хірург. – Коли біль закінчиться можеш піти на моє ліжко, або подивитись телевізор. Тільки постарайся не заляпати нічого кров’ю. І так вже вся квартира в крові. Я встав і зрозумів, що хірург каже правду. Весь стіл був у крові, а жирний кров’яний слід тягнувся з коридору. Видно хірург тягнув мене зі спальні. Вийшовши з кімнати, я побачив, що слід проходив через весь коридор. А хірург з шваброю в руках, намагався його відмити. --Тепер я розумію, як важко лікарняним прибиральницям. – сказав хірург. – Як вони примудряються відмити цю заразу? --Хтось чув постіл? – спитав я, йдучи в спальню. --Спитай, хто його не чув. Скоро сюди збігся весь будинок і мені подзвонили якраз тоді, коли я затискав Ігореву артерію. Я сказав, що так вибухнула лампа в рентгені, і всі розійшлись. --Вони повірили? --Думаєш хтось з них знає, що в рентгені нема ламп? --Як я тобі віддячу? Ти стільки для мене зробив. --На відміну від пиз_юків, які це з тобою зробили, я пам’ятаю, що дав клятву Гіппократа. Я просто виконував свій обов’язок, і мені нічого не треба. --Тоді ще раз дякую. – сказав я і зайшов у спальню. На підлозі була застигла калюжа крові, а на стелі і стіні десятки (якщо не сотні) крапельок крові і мозку. На чистку одних стін пішло б кілька днів. А якщо добавити до цього підлогу, то в хірурга появилась робота на весь тиждень. Я б з радістю йому допоміг. Але через знеболювальне я не міг підняти праву руку. --Не треба дякувати. – сказав Ігор Миколайович, відставивши швабру. – Тільки обв’яжи щось навколо рани, щоб не замазати ліжко кров’ю. Хірург обмотав мою рану якимось лахміттям, натягнув на мене ще одну сорочку і тільки тоді дозволив лягли в ліжко... Я лежав і думав про Ігоря. Він застрелився моєю рукою і тим самим звільнив мене від страшенного тягаря. Тепер я був звичайною людиною з ампутованою пришитою головою і міг повернутись до нормального життя. Правда спочатку треба було згадати своє минуле. Воно було десь там голові, тільки чомусь не хотіло показуватись. Але блін. Залишились кульки в мозку. Напевно з їхньою допомогою мені і стерли пам’ять, і тепер вони назавжди залишаться в моїй голові. Витягнути їх з мозку буде дуже важко. Раптом хтось подзвонив у двері. Хірург взяв двостволку, яка валялась біля мого ліжка, сказав мені: “Не висовуйся” і пішов зустрічати гостей. --Хто там? – спитав він. --Це Ольга Іванівна. – сказав злегка писклявий жіночий голос. – Маєте щось від головного болю? --Секунду. – сказав Ігор Миколайович і, збігавши за ліками, відкрив двері. – Тримайте. --Чому ви так ховаєтесь? – з ноткою іронії спитала Ольга Іванівна. – Ви щось приховуєте? --Ви ж знаєте, що в мене взірвалась лампа від рентгена. – сказав хірург. – Дим від цього небезпечний для здоров’я. Тому я вас і не пускаю. Не хочу, щоб вас після цього ще місяць боліла голова. Хірург закрив двері і продовжив мити підлогу. А я ще якийсь час продовжував думати і заснув. Срані кошмари. Я тонув в морі закривавлених щелеп, здираючи голос передсмертними криками. Мене обплутував колючий провід і, зриваючи з мене шкіру і м’язи, залишав подряпини на моїх костях. Я розчинявся в дощі кислоти, дивлячись як моя плоть перетворюється на зелену їдку пару. І мої кості вибухали всередині тіла, проходячи крізь шкіру тонкими білими осколками. Я не прийняв таблеток для сну, тому зміг вирватись з цього кошмару і прокинувся в холодному поті. На годиннику було 4:35. Я піднявся з ліжка, відчувши як біль знову врізається в мою плоть, пішов на кухню, випив дві чашки холодної води з-під крану, пішов на “склад”, проковтнув три таблетки знеболювального і повернувся в ліжко. Після кошмарів спати вже не хотілось і цілу годину я напружував пам’ять, намагаючись знайти хоч щось нове. Синій рюкзак з динозаврами, плакат робота над ліжком в моїй кімнаті, родима пляма в формі зайчика на плечі моєї першої дівчини, мобільний телефон з черепом на заставці, порвана десятка в старих штанах і ще багато подібних дрібниць, якими була забита моя пам’ять. Нічого нового, і все це я згадав ще в підвалі. А якщо пам’ять не повернеться, і я ніколи не дізнаюсь, що сталось за ці 7 забутих років. Раптом хтось вибив двері, і почулись чиїсь швидкі кроки. Я зірвався з ліжка, кинувся до балкону, переліз через решітку і повис, вчепившись руками в край балкону. Хтось зайшов в спальню і став по черзі відкривати всі шафи. Я не бачив його, але чув як відкривались дверцята, і як він заглядав під ліжко. Раптом почувся грубий чоловічий голос: --Де він?! --Хто? – перелякано спитав хірург. --Твій друг з двома головами! --Я не знаю, про що ви. --Прострель йому руку. – сказав той, хто прочісував спальню. --Ми бачили фільм. – сказав другий. – Його явно знімали в цій квартирі. --Який фільм? – спитав хірург, і почувся постріл. Хірург закричав, значить йому прострелили руку. --Питаю ще раз! Де урод з двома головами?! --Він пішов. – сказав хірург, і знову постріл, за яким почувся крик хірурга. --І як він прослизнув повз нас з двома головами на плечах?! --Я відрізав другу голову! – закричав хірург. – Вона в холодильнику. Той, хто був в моїй спальні, кинувся в коридор і напевно побіг до холодильника. --Не пиз_ить. – сказав він. --Добре, куди він пішов?! --Я не знаю?! – закричав хірург. І знову постріл і крик хірурга. Напевно на цей раз йому прострелили ногу. --Я не люблю повторяти. --Він сказав, що йде до друга! Я не знаю де він живе. --Я сказав, що не люблю повторяти. --Я не знаю, де він! --Добий його, скоро “капчісти” приїдуть. – сказав той, хто прочісував спальню. --Бл_. – сказав перший нападник, і знову почувся постріл. Але на цей раз крику не було. Тільки швидкі кроки нападників направились до виходу і зникли. Я підтягнувся і вибрався назад на балкон. Дивно, що в моїх тоненьких руках було стільки сили. Я забіг в спальню і побачив в коридорі труп хірурга з кульовими пораненнями в руках, нозі і голові. --Виродки! – закричав я. Ці підери вбили людину, яка стільки для мене зробила. І тепер я залишився сам... Сам в закривавленій кімнаті з трупом в коридорі і головою в холодильнику. Хірург був для мене єдиним другом. А тепер я дивився на його закривавлене тіло і не міг стримати сліз. Якусь мить я стояв над ним, проклинаючи чудовиськ, які це зробили. І потім до мене дійшло, що більше не можна тут залишатись. Я накинув на себе шкіряну куртку хірурга, взяв його шапку і черевики. Потім поклав у кишеню шприц з п’ятьма ампулами знеболювального “Убістезину” і вийшов у коридор. Пройшовши три кроки я зрозумів, що взяв замало і повернувся за двостволкою. Залишилось взяти гроші, і, заглянувши у внутрішню кишеню куртки, я знайшов гаманець і 242 гривні. --Прощай. – сказав я хірургу і, витерши сльозинку під оком, пішов до виходу. Вийшовши з будинку, я почув міліцейські сирени, які все ближче наближались до місця злочину. Мені не хотілось попадатись міліціонерам на очі, і я скрився в тоненькій вуличці між будинками. І коли приїхала міліція, я був на безпечній відстані, і ніхто мене не помітив. Один з нападників згадав якихось “капчістів”, і тільки тепер я зрозумів, що так сьогодні називали міліціонерів. Я йшов по засніженому тротуарі, хрускаючи білим снігом, а вітер вганяв сніжинки в моє обличчя. Навколо не було нікого, і я боявся, що зараз мене знайдуть вбивці хірурга. Значить план хірурга провалився, і ті, хто стояли за експериментами, побачили фільм з моєю участю. Але як вони мене знайшли? Невже вийшли на племінника. Племінник здав свого дядька, і вони вломились в його квартиру... Бл_дь. І що тепер? Ці суки зараз відвідують всіх моїх друзів. А я не маю куди піти, і все моє майно – 242 гривні. Якщо врахувати інфляцію – це ніщо. Раптом повз мене проїхала машина, освітивши фарами моє обличчя. Бл_дь. Тільки що я став головним підозрюваним у вбивстві хірурга. Мені пи_да, якщо водій запам’ятав моє обличчя. Бл_дь, сука. По одязі і фотороботу мене запросто знайдуть. Хіба що я підкормлюсь і запущу бороду. Бл_дь. За що? Добре, що хоч Ігор так вчасно себе відстрелив. А то б я зараз розгулював з по вулиці з двома головами на плечах. Єдине, за що я міг зачепитись, – адреса батьків, яку я дивом запам’ятав. Вони жили в будинку сорок кілометрів звідси, і треба було скоріше до них добратись. Тому я ще раз перерахував гроші в гаманці, поправив двостволку, яка висіла на плечі, і пішов на вокзал. Вже на вокзалі я зайшов в туалет і вколов в плече ще одну дозу “Убістезину”, знеболювального, яке заморожувало м’язи і часто використовувалось стоматологами. Потім купив чашку гарячої кави і зрозумів, що інфляція гірша, ніж я уявляв. Через дві з половиною години прибула маршрутка до мого рідного міста. Я сів біля вікна, поправив двостволку, щоб не випирала з-під куртки, і став дивитись на нічний горизонт за шаром льоду на вікні. В маршрутку заходили люди, поступово заповняючи салон. А я ховався від їхніх поглядів і дивився у вікно, роздумуючи над тим, що сталось. Я програв. Люди, які проводили наді мною експерименти, вбили єдиного, хто міг мені допомогти. І тепер я не мав нічого крім двостволки і порваних спогадів. Ну, якщо не рахувати чотирьох ампул Убістезину, кількох гривень і металевих кульок у голові. А десь там капчісти везли в морг тіло хірурга. Нападники явно працювали на експериментаторів. Але чому вони боялись капчістів, яких ніби-то купили? Хіба що вони купили не всіх. А значить ще є люди, які можуть мені допомогти. Маршрутка зрушила з місця, і скоро я залишив це прокляте сране місто, в якому людей перетворювали на піддослідних кроликів. А десь там в підвалі чулись крики десятків людей, над якими проводили досліди. Вони плакали і з’їжджали з глузду, а я нічим не міг їм допомогти. По дорозі з міста водій взяв ще кількох пасажирів, і тепер всі сидячі місця були зайнятими. Мені було жарко, але я не міг зняти ні шапки ні куртки. Шапка приховувала шрами на моїй вибритій голові, а під курткою була закривавлена пов’язка, яка закривала рану від ампутованої голови. Я спітнів, і думав тільки про одне: “Не дай бог, ці виродки добрались до моїх батьків, або зараз чекають на мене під їхніми дверима”... Я добрався до будинку і роздивився навколо, шукаючи підозрілі постаті. Не побачивши нічого такого, я приготував двостволку і зайшов всередину. Проходячи по бетонних сходах, я вслухався в кожен звук, готовий застрелити все, що до мене наблизиться. І нарешті я добрався до квартири батьків, в якій прожив десять років. Ті ж дерев’яні двері з вічком і цей же напис “Вова х_й”, який написали на стіні коли я був в дев’ятому класі. Я не пам’ятав, ким був цей нещасний “Вова”, і за що його так не любили. Але пам’ятав як сміявся, вперше побачивши цю фразу на стіні. Я протягнув руку до дзвінка і раптом зупинився. А якщо виродки, які застрелили хірурга, сидять в цій квартирі. Якщо я подзвоню, а у відповідь з дверей вилетить куля, або вибіжать люди в масках, зв’яжуть мене і відвезуть назад у підвал. Тому я відшпилив куртку, поклав руку на двостволку і подзвонив. Але всередині нікого не було. Я хвилин 5 тримав руку на дзвінку, але ніхто так і не відкрив. Раптом хтось сказав: --Її нема. Вона поїхала в гори. Це був пенсіонер в чорному пальто і сірій кепці-таблетці, який спускався вниз, повільно переставляючи ноги. Я здивувався, почувши слова пенсіонера, і не знав про яку жінку він говорить. Тому сказав: --Я шукаю чоловіка і жінку років 50-ти. --А. Вони вже тут не живуть. --Ви знаєте, куди вони переїхали? --Вони не переїхали. Вони загинули років 4 тому. Їхали в машині і розбились. Так що можеш їх не шукати. Спочатку я не повірив його словам, і тільки через мить зрозумів, що тільки що втратив батьків. Може вони загинули 4 роки тому, але для мене вони померли тільки після цієї фрази. Може колись я знав цього пенсіонера. Але тепер він був для мене зовсім незнайомою людиною. І тому дізнатись з його вуст таку новину було дуже неприємно. --А їхні діти? – спитав я. – Я знаю в них були син і дочка. --Всі були в тій машині. – сказав пенсіонер і задумався. – Дочка теж загинула. Був з ними і дядько. А от син... Здається він вижив, але після катастрофи я його не бачив. Може і він помер. Не знаю, якщо чесно. Давно це було. --А ви їх знали? --Я знаю всіх, хто живе в цьому будинку. Когось краще, когось гірше. Їх я просто час від часу зустрічав на сходах. --Ви впізнаєте мене? – спитав я і зняв шапку. Пенсіонер придивився до мого обличчя і сказав: --Ні, а хто ви? --Ніхто. – тихо сказав я і, натягнувши шапку, пішов вниз. Пройшовши один поверх, я зупинився, повернувся до пенсіонера, який продовжував долати сходинки, і спитав: --Ви пам’ятаєте, як звали їхнього сина? --Ні. – сказав пенсіонер. – Колись пам’ятав, але пам’ять вже не та. --А їхнє прізвище? --Кириліни. – сказав пенсіонер, а я пішов вниз. Тепер я все зрозумів. Вся моя сім’я загинула в автокатастрофі, і вижив тільки я. Так як і в Ігоря, в мене не залишилось близьких. І якби я пропав, мене б ніхто не шукав. А для дослідів, ці підери вибирали якраз таких, самотніх одиночок, чиє зникнення нікого не обходило. Значить в мене не було ні дружини, ні дітей. Інакше мене б не викрали. Всі родичі, яких я пам’ятав, загинули. І єдиними, хто міг мені допомогти, були мої друзі. В школі в мене було двоє друзів, але я не знав їхніх адрес. Ще кілька друзів вчились зі мною в університеті. Але всі вони жили в гуртожитку, і зараз їх там точно не було. Значить друзі теж відпадають. Залишились тільки вчителі. Я пам’ятав трьох вчителів і найголовніше: я пам’ятав свою школу. Тому, не довго думаючи, я пішов туди, де мене мучили одинадцять класів. Я пам’ятав, як грав на перервах у карти і списував на контрольних. Пам’ятав як розказував вірш про Батьківщину і як побився з однокласником Сергієм. Але одночасно я пам’ятав тільки сімох однокласників і трьох вчителів. Добре, що пенсіонер сказав мені моє прізвище. До школи було п’ять хвилин ходьби. Але пройшовши половину дороги, я зрозумів, що обірвалась ще одна ниточка. На місці моєї старенької школи стояв новий десятиповерховий будинок. А значить школу знесли. Біля будинку прибиральниця років 40-ка підмітала тротуар. --Перепрошую. – сказав я, підійшовши до неї. – Пам’ятаєте, тут колись була школа? --Пам’ятаю. – холодно сказала вона, дивлячись на мене вічнозлими очима, які напевно ніколи не ставали добрими. --А куди перейшли учні і вчителі? --Їх порозкидали по різним школам. Перед тим як знести цю школу, побудували дві нові. А потім хто куди хотів, туди і пішов. --Дякую. – сказав я, а прибиральниця продовжила підмітати тротуар, тримаючи на обличчі це й же вічнозлий погляд. Але дякувати не було за що. Тільки що я дізнався, що мої вчителі можуть де завгодно. Причому я не знав їхніх прізвищ і предметів, які вони вели. Тільки обличчя, які за ці 7 років змінились не менше, ніж я. Ще кілька хвилин я тупо я стояв на місці, раз за разом перебираючи нестерті спогади. Але серед них не було нічого, що б могло мені допомогти. Жодного імені чи адреси, і тільки тупорилі дрібниці типу жовтих капців і фіолетових трусиків, в яких мені запам’яталась моя дівчина №2. Я навіть не пам’ятав її обличчя. Тільки пам’ятаю, як лежав у ліжку, а вона якраз в такому одязі виходила з кімнати. Чорне волосся і родимка на шиї – все, що я пам’ятав з її зовнішності. Скількох я мав до і після неї? Не знаю. Я навіть не знаю, чи була вона моєю другою дівчиною. Може третьою, а може і сотою. Бл_дь. Що вони зробили з моєю головою? І що мені тепер робити? Навіть якщо я знайду когось, хто зможе мені допомогти. Хто мені повірить? Кого я переконаю, що акуратний шов на плечі – шрам від ампутованої голови. Сука. Вперше жалію, що Ігор себе відстрелив. І для чого ці йо_ані кульки в моєму мозку? Виродки. Плече знову починало нити, і треба було вколоти наступну дозу. Може мені тільки здавалось, але біль був слабшим, порівняно з монстром, якого я відчув у підвалі. Це тішило. Особливо тому, що залишилось тільки чотири ампули знеболювального. Недалеко був триповерховий супермаркет, а в ньому платний туалет, в якому можна було вколоти наступну дозу. Я, недовго думаючи, зайшов всередину, і направився в туалет. Навколо валялись тисячі а може і мільйони продуктів, і я зрозумів, що мені хочеться їсти. Але я не міг нічого купити, бо не міг потратити грошей, які могли б мені знадобитись. Тому жадібно дивився на забиті продуктами візочки в руках покупців. Я зайшов у туалет, чемно заплативши за використання, і вколов довгожданий укол. Коли я вийшов, перед входом чекало двоє здорових охоронців. Їм було по 25-30 років і вони майже доросли до двох метрів. Причесані і гладко вибриті в чорній уніформі з написом “Охорона”. І найгірше те, що дивились вони на мене --Можна вас на хвилинку? – сказав один з них, причому фраза ця звучала більше як наказ, ніж запитання. --А що таке? – спитав я. --Пройдіть з нами. – сказав другий і, взявши мене під руку, кудись потягнув. --Куди ви мене тягнете?! – спитав я, намагаючись вирватись. Але охоронці мовчали і затягли мене в маленьке приміщення без вікон, в якому сидів ще один охоронець. Цьому було років 40 і крім товстого шару м’язів на ньому був ще товстіший шар жиру. Ростом він не поступався іншим охоронцям, а гладко вибрита голова блистіла, ніби її змазали вазеліном. І до всього цього обличчя, яке виглядало так, ніби його відморозили ще в дитинстві. Тому він справляв враження машини для м’яса, яка вміє тільки вбивати і катувати. --Що ви від мене хочете? – спитав я. --Сприйми це як розмову. – сказала лиса “машина” і стала розстібати ґудзики моєї куртки. Він скинув з мене куртку, зловив двостволку масивною долонею, зняв її з мого плеча і сказав. – Так ти в нас терорист. Дозвіл є на цю волинку? Дозволу в мене не було, тому я промовчав, розуміючи, що мене зловили на гарячому. Зрозумівши, що дозволу нема, “машина” повернувся до одного з охоронців і сказав: --Клич капчістів. --Відпустіть мене. – сказав я. – Я ж нікому нічого не зробив. --Звідки я знаю. Може на цій рушниці числиться п’ять трупів, а ти маніяк-рецидивіст. --Я знайшов її. Поки я намагався викрутитись, перший охоронець вийшов з кімнати, щоб подзвонити капчістам. Другий обшукав мою куртку, знайшов шприц і знеболювальне і спитав: --Це ти теж знайшов? --Що це? – спитала машина. – Нові колеса? --Це знеболювальне. --І що тебе болить? Головка бо-бо? Капчісти постараються, щоб це “знеболювальне” тобі реально знадобилось. --В мене рана на плечі. – сказав я, показавши на шов від ампутованої голови. Машина відсунула комір сорочки і, побачивши закривавлену пов’язку, спитала: --Хто тебе так? Вампір? --Ви не повірите, якщо я скажу. --Ти правий. Я не вірю таким як ти. --Таким як я? --Маніякам, педофілам і наркоманам, які колються в параші. – машина повернулась до охоронця і сказала. – Забери його, поки я не ви_бав його цією двостволкою. Охоронець накинув на мене куртку і під руку повів до виходу, взявши двостволку, шприц і ампули. А я мовчав, ховаючи погляд від покупців і продавців, які дивились на мене, як на терориста, який не заслуговує на життя. Тільки тепер я зрозумів, як добре мені було дві хвилини тому. Тоді я не знав, що робити. Але принаймні був на волі. А зараз приїдуть куплені капчісти, і я знову опинюсь в підвалі на самоті з крапельницею. Повільно переставляючи ноги до виходу, я уявляв, як мені пришиють ще одну голову і вставлять камеру замість ока. Тільки одне залишалось неясним – звідки охоронці знали, що в мене двостволка? Мене доставили у відділок, і зараз я сидів за важким металевим столиком у кімнаті для допитів. Чисті білі стіни, новенька плитка на підлозі і дзеркало, як в американських фільмах. Раніше я не чув, щоб в нас були такі дзеркала, значить його поставили в період, який вирізали з моєї пам’яті. Мені здавалось, що кінець вже близько. Якщо водій, який бачив мене біля дому хірурга, змалював мій портрет, мене звинуватять у вбивстві. А якщо додумаються, що я втік з підвалу, мене пристрелять або кинуть назад. Тому я сидів в цій кімнаті як в камері смертників і чекав, коли мене нарешті спишуть. Через кілька хвилин в приміщення зайшов невисокий чоловік з каштановим волоссям. Було йому років 30, і нічого особливого в його зовнішності я не помітив. Зелені очі, звичайний ніс, роздвоєне підборіддя, темні джинси з коричневими написами без смислу, сорочка в кліточку, з під якої визирала стильна пряжка ременя, і сині кросівки з білими вставками. Тобто він виглядав як представник молоді в мої часи, який подорослішав, але все одно дотримувався колишнього стилю. Він сів у крісло напроти мене і спитав: --Так звідки в тебе рушниця? --Знайшов. – сказав я. --Де? --На тротуарі під шаром снігу. Я йшов по вулиці, і моя нога за щось зачепилась. Коли нахилився, побачив дуло двостволки і вирішив взяти її з собою. --А ти не подумав, що треба здати її в міліцію? --Я хотів. Якби охоронці в супермаркеті мене не зловили, я б відразу пішов у відділок. Раптом він підозріливо подивився на мою закривавлену пов’язку і спитав: --Що це за рана на шиї? – раптом він завмер і через якусь мить здивовано сказав. – Це ти. Я не розумів, чого він хоче, і теж здивовано на нього дивився. --Ти той двоголовий з Інтернету. – сказав детектив, дивлячись на мене так, ніби в мене ще була друга голова.. – Я впізнаю тебе. Але що сталось з другою головою? Я зрозумів, що мені кінець, і спитав: --І що? Віддаш мене цим підерам? --Яким “підерам”? --Тим, на яких працюєш. – я посміхнувся і добавив. – Значить хірург був правий. Вони купили всіх. --Хто “вони”? Чувак, я тебе не розумію. --Виродки, які проводять на людях експерименти. – сказав я. – Ти на них не працюєш? --Я працюю на державу. – сказав він, і ці слова були для мене як рятівний круг для потопаючого. --Значить є ще люди з совістю. – сказав я і зітхнув з полегшенням. --Я думав це фотомонтаж. – сказав детектив і задумався. – Значить це правда? І там справді проводять експерименти на людях? --Якщо не віриш, просвіти рентгеном мій череп. Ці виродки вставили щось в мою голову. --Треба сказати начальнику. --Стій! Він може на них працювати. --Чому ти так думаєш? --Мій друг хірург багато про них знав і сказав, що вони купили міліцію. Я б йому не повірив, але п’ять годин тому його вбили. Детектив задумався і якусь мить мовчав, дивлячись в пустоту. --Значить це вони їх купили. – сказав він через якийсь час. – Я знав, що хтось платить їм за приховування інформації... Якщо взнають хто ти, тебе вб’ють. --Хтось за нами спостерігає? – спитав я, дивлячись на дзеркало. --Ні. Там нікого нема. Всі думають, що ти наркоман, тому нікому нема до тебе діла. --Ти поможеш мені? – спитав я, а детектив задумався, протер рукою підборіддя і сказав: --Поможу. Тільки роби те, що я скажу. Треба витягнути тебе, поки ніхто не знає, хто ти. Одна фраза перетворила незнайомого детектива на найкращого друга, і тепер я дивився на нього як собачка, якій кинули жирну кісточку. --Звідки в тебе ця двостволка? – спитав він. --Я взяв її з квартири хірурга. --Нею когось вбивали? --Можна так сказати. --Що значить “можна так сказати”? Вбивали, чи ні? --Нею застрелилась моя друга голова. Спочатку він здивувався, а потім задумався і спитав: --І де зараз ця голова? --В холодильнику в домі хірурга. --А тепер розкажи мені про цього “хірурга”. – сказав детектив, і я розказав йому все, що зі мною сталось, починаючи з втечі і закінчуючи цією розмовою --Якщо в квартирі хірурга знайдуть кулю від цією двостволки, тобі кінець. – сказав детектив. – Вони зрозуміють хто ти і закопають тебе так, що навіть археологи тебе не знайдуть. – детектив задумався і кілька секунд мовчав, дивлячись в стіну. І раптом він сказав. – Вставай. Будем імпровізувати. Я встав, а детектив надів на мене наручники. --А це для чого? – спитав я. --Для правдоподібності. – відповів він і вивів мене в коридор. Детектив спокійно пройшов через увесь відділок, проводячи мене повз інших міліціонерів. І тільки перед виходом якийсь міліціонер років 35-ти спитав: --Куди ти його? --Викрадаю. – сказав детектив і посміхнувся. --Ясно. – сказав міліціонер і пішов далі. А детектив вивів мене назовні і погрузив в свою машину. Це був зелений BMW, який ще сім років тому вважався цілком пристойною машинкою. Але тепер між сучасними іномарками він не справляв великого враження. --Що тепер? – спитав я. --Тепер відвезу тебе додому. – сказав детектив і завів машину. --Що ти скажеш начальству? --Скажу, що привіз тебе туди, де ти ніби-то знайшов двостволку. А ти вирвався і втік. --І що тобі за це зроблять? --Залежить від того, що вони взнають. Якщо не пов’яжуть тебе з вбивством хірурга, мене зматюкають. Якщо пов’яжуть, понизять мені звання. А якщо роздупляться, що я їх наї_ав, зроблять з моєї задниці мішень. --Тоді дякую, що врятував мене. – сказав я, дивлячись на резинову черепашку, яка звисала з дзеркальця в салоні. --Нема за що. – сказав він і посміхнувся. Ми їхали по засніженій дорозі, оминаючи сотні машин. А я дивився у вікно і не міг повірити, що знайшов порятунок. Ще й в людині, від якої чекав смерті. Тільки що я врятувався від загибелі, і тепер радів як дитина з нового велосипеда. А єдиним, що мене турбувало були наручники, які боляче натирали зап’ястки. Детектив пчихнув, витягнув з штанів синю хустинку і, витерши ніс, сказав: --Забув представитись. Владислав. --Якби знав своє ім’я, те ж би представився. – сказав я. – Можеш зняти з мене наручники? --Дома зніму. – сказав детектив. – Не можна викликати підозр. --Чому ти це робиш? Ризикуєш всім для незнайомої людини. --Тому що в мене є совість. – сказав Владислав. – Напевно тому виродки, які проводять ці досліди, мені не платять. --Вони хотіли тебе підкупити? --Навіть не намагались. А от бидло, яке називає себе міліцією, вже кілька років регулярно дістає хабарі. Тобі пощастило. Якби до тебе прийшов хтось інший, ти б зараз не був таким веселим. --Навіть не знаю, як тобі віддячити. – сказав я. – Все, що в мене було, конфіскували. --Коли все це закінчиться, поставиш мені велику бочку пива. Тільки нашого. Не люблю імпортної мочі. І взагалі, якщо всіх винних посадять, мене повисять. Може навіть до генерала. --Дай бог. – сказав я. --Дай бог. – повторив Владислав і посміхнувся. Я теж посміхнувся, але після цих слів мені було не до сміху. Підери, які вбили хірурга, могли добратись і до детектива. І на цей раз я міг вже не викрутитись. Машина доїхала до дому детектива, і він завів мене всередину. Це був великий двоповерховий будинок, який колись виглядав цілком пристойно. Але тепер штукатурка місцями відвалилась від стін, а значить будинок білили в часи халявних робочих. З кімнат я бачив тільки невеличкий коридор з овальним дзеркалом, вішалками на стіні і сірим килимом на підлозі. Владислав стягнув з підлоги килим, і виявилось, що в підлозі є великий дерев’яний люк в підвал. --Спускайся. – сказав він, відкривши люк – Там ти будеш в безпеці. --Тепер знімеш з мене наручники? – спитав я, спускаючись вниз. А Владислав приставив до моєї потилиці дуло пістолета і сказав: --Не думаю. --Ти один з них. – сказав я і завмер від здивування. --Спускайся! – сказав Владислав і штовхнув мене ногою. --Ти виродок. – сказав я, стоячи на місці. А детектив штовхнув мене з усієї сили, і я полетів вниз. Руки були ззаду в наручниках, тому я не міг зупинитись і голосно повалився на землю. Спочатку бетонна підлога боляче вдарила по лівому плечі. А потім в неї в’їхало підборіддя, і біль пронизав усю мою голову. Я лежав і стогнав, навіть не намагаючись піднятись. А потім ця продажна сука детектив, потягнув мене далі і кинув на старе дерев’яне крісло. Це був маленький брудний підвал з бетонними стінами і підлогою, які тільки намагались зробити гладкими. Зверху було маленьке віконечко, крізь яке проходило яскраве сонячне світло. Під ним через усю стіну проходили труби, а навпроти стояли великі залізні полиці з автозапчастинами і літровими банками огірків. В кутику недалеко полиць стояли три мішки, в яких скоріше всього була картопля. А біля мішків стояв стіл і відро, забите папірцями і окурками. --Я порву тебе, підер йо_аний! – кричав я. А детектив викрутив мені руки, зняв з правої руки наручник і прикував мене до труби під вікном. --Урод! – кричав я. --Заткнись. – спокійно сказав він, націливши пістолет мені в обличчя. --Давай, сука, стріляй! --Я маю доставити тебе живим і більш-менш неушкодженим. – сказав Владислав і копнув мене в живіт. А я скорчився з болю і вже не міг ні кричати ні говорити. Детектив витягнув мобілку і набрав чийсь номер. Він набирав його в ручну, а не вибирав зі списку у пам’яті. І якби телефон вкрали чи конфіскували, ніхто б не дізнався номер того, кому дзвонив детектив. --Він в мене. – сказав Владислав. У відповідь з телефону почувся тихий жіночий голос. Я не розібрав, що вона сказала, і якщо чесно мене це не обходило. Я і так знав, що мені кінець, і скоро мене знову відправлять у підвал. --Добре. – спокійно сказав Владислав і сховав телефон у кишеню. А я все кашляв і корчився з болю, проклинаючи в думках весь цей йо_аний світ. --Тепер знаєш, чому нікому не можна довіряти? – спитав детектив і сів на кріслі навпроти мене, націливши пістолет в мій живіт. – Насправді хірург помилявся. Вони купили далеко не всіх. Просто вони знають кого купляти. Серед усіх міліціонерів у відділку на них працюю тільки я. --І мені пощастило попасти якраз на тебе. – простогнав я і почав сміятись. --Я сам на тебе попав. Коли тебе привезли, я впізнав тебе по опису. Чорна шапка, чорна куртка, чорні штани, і засушений тіпок всередині. Я сказав, що знаю тебе і хочу допитати. А капчісти кинули тебе в кімнату для допитів і пішли бухати, як вони часто роблять. Залишилось тільки витягнути тебе з відділка. --І ти прикинувся ангелочком. --Хитро, правда. Добре, що хірург наплів тобі всяку муру. --І скільки тобі платять? --Вони не платять мені щомісячно чи погодинно. Просто кидають гроші за певну роботу. Зараз за тобою приїдуть і за те, що я тебе зловив, заплатять мені кругленьку суму. І дякую що сказав про чувака, який допоміг тобі втекти. За цю інформацію мені ще щось докинуть. --Ти відловлюєш таких як я? --Ти перший, кому вдалось втекти. Переважно я прибираю тих, хто дізнався про експерименти. Деколи “катруплю” журналюг, які докопуються до правди. --Колись ти за це заплатиш. --Переважно мені за це платять. – сказав Владислав, не зводячи з мене дуло пістолета. --Хто вони? --Не знаю, і це мене не обходить. Особисто, я знайомий тільки з одним працівником. Дівчина років 30-ти з прекрасними очима і прикольним носиком, задертим догори. Я б ніколи не подумав, що вона калічить людей в якійсь лабораторії. З її тілом і обличчям можна загрібати мільйони в шоу-бізнесі. Або вийти заміж за американського мільярдера... Боже. Я б її трахнув. Але коли уявляю її з закривавленим скальпелем в руці, то ця думка якось відскакує. – детектив пістолет на ногу, витягнув з пачки сигарету, закурив і, видихнувши дим, продовжив. – Вона дуже обережна. Забороняє тримати її номер у пам’яті телефону, щоб ніхто її не засік. Я навіть не знав, чим вони займаються. Тільки в кімнаті для допитів зрозумів, що переслідую двоголового чувака з Інтернету. – детектив зрозумів, що нема сенсу тримати мене під прицілом і сховав пістолет. – А ти популярний. Фільм з твоєю участю б’є рекорди по скачуванні. Жаль, що в тебе вже нема другої голови. Прикольно було б побачити двоголового тіпа. --Може і тобі колись пришиють другу голову. --А це вже не буде прикольно. --А прикольно буде, якщо вони вб’ють тебе як зайвого свідка? --Не переживай. – сказав детектив і посміхнувся, випустивши кільце диму. – Вони мене не вб’ють. Важко в наш час знайти продажного капчіста. --Звідки взялось це йо_ане слово “капчіст”? --Від англійського слова “capture” (схопити). Нас стали називати так років п’ять тому, коли якийсь йо_аний репер назвав так одну зі своїх пісень. --Ти прям якась енциклопедія. --Питай мене все, що хочеш. Скоро приїде дівчина, про яку я розповідав, і ти знову станеш піддослідним кроликом. Може хоч мої відповіді якось тебе розвеселять. --Тільки одне мене цікавить. – сказав я. – Звідки охоронці в супермаркеті знали, що в мене двостволка? --В туалеті були приховані камери. Просто недавно був розгул наркоманії і йо_ані нарики кололись в парашах. Тому вирішили порушити норми пристойності і поставили в туалетах приховані камери. Офіційно їх нема, але всі про них знають. Крім тебе, звичайно. Ти сміливо вколов знеболювальне, а охоронці це побачили і подумали, що ти рідкісний наркоман, який колеться в плече. Пам’ятаю як вперше поставили камери, і на другий день весь відділок забили наркомани. --Ти так гарно розповідаєш. – сказав я. --Я знаю. – сказав детектив і загасив сигарету в бетонну підлогу. Він встав з крісла, щоб викинути бичок в відро. І я зрозумів, що це мій шанс втекти. Я зірвався з крісла і кинувся до нього. Рука, прикована до батареї захрустіла. І коли я рвонув сильніше, то вирвав її з наручника. І тепер ніщо не могло мене стримати. Я накинувся на детектива і, поваливши його на землю, витягнув пістолет з його кобури. --Ні! – крикнув Владислав, і це було останнє його слово. Я вистрілив йому в голову, і краплі крові засипали моє обличчя. --Ну що, сука, прикольно?! – закричав я і почав голосно сміятись. Я сидів на тілі детектива і сміявся, витираючи з обличчя маленькі крапельки крові. І тільки тепер мене стала боліти рука, яку я вирвав з наручника. Причому біль був таким сильним, що мені стало погано, і мій сміх замінився стогоном. Вирвавши руку, я вивихнув великий палець і здер з нього шкіру разом з нігтем. Тому подивившись на руку, я побачив закривавлені кості і густий струмок крові, який скапував на труп детектива. А клаптик обірваної шкіри звисав з руки, як рване лахміття. Я обережно приставив цей клаптик до пальця, витягнув з штанів детектива зашмаркану хустинку і обмотав її навколо руки. Але біль був нічим порівняно з радістю, яка знову мене охопила. Тільки що я уникнув смерті і від цього мене ковбасило, як від суміші екстазі, героїну і ЛСД. Я знову став сміятись, дивлячись як кров детектива повільно розповзається по холодному бетону. А бичок, який врятував мені життя, плаває в ній, як кораблик в червоному морі. І раптом хтось подзвонив у двері. Я зліз з тіла Владислава і пішов нагору, залишаючи на сходах крапельки крові, яка скапувала з пальця. Тримаючи пістолет в руці, я повільно наближався до виходу, готовий перестріляти всіх, хто попадеться на шляху. Я добре знав, що за дверима чекає дівчина, про яку розказував детектив. І якою б гарною вона не була, вона одна з них. Виродок, який не має совісті і проводить на людях експерименти, забувши клятву Гіппократа. І може зовні вона здавалась людиною, я знав, що це монстр, якого треба вбити. Можливо вона була тою дівчиною з приймальні, яку я побачив на фотографії в хірурга. Принаймні вона збігалась з описом детектива. Вона це, чи ні, треба було віддячити їй за експерименти. Я вийшов з підвалу і направився до виходу. А вона подзвонила ще раз і відкрила двері. Мої нерви не витримали, і я вистрілив в двері. Я не бачив того, хто стояв за ними. Тільки почув удар м’якого тіла об землю. Відкривши двері, я побачив дівчину з останнього мого спогаду. Дівчину з приймальні тестування ліків і з фотографії з сайту лікарні. Руками вона стиснула закривавлений живіт, але кров все одно виходила назовні крізь дірку в шкіряній курточці. Її обличчя побіліло від нестачі крові, і тільки тонкий відтінок синього виділяв її зі снігу. А губи тряслись, намагаючись щось сказати. Але шок не давав їй вимовити ні слова, і тільки через мить з її вуст вирвалось моє ім’я: --Андрій. --Так ось як мене звати. – сказав я, холодно дивлячись на її муки. – Не думав, що ти знаєш імена тих, на кому проводиш досліди. --Ти пам’ятаєш мене? – тихо спитала вона і чомусь посміхнулась, ніби її тішило моє обличчя. --Я взагалі нічого не пам’ятаю. – розгнівано сказав я. --Чотири роки тому ти розбився разом з сім’єю. – сказала вона тремтячим голосом. – Всі твої близькі загинули, а ти отримав травму мозку і впав у кому. Я мріяла, що ти колись прокинешся. Але під час аварії тобі буквально розчавило голову, і навіть якби ти прокинувся, ти б не зміг говорити і ходити. Я заборонила відключати тебе від апарату підтримки життя і надіялась, що колись медицина знайде шлях, щоб тебе вилікувати. І три місяці тому я знайшла вихід. Олег Амулін, який завідує експериментами над людьми, розказав мені про експериментальний метод лікування, який дозволяв відтворювати зруйновані відділи мозку. Амулін не знав про тебе, і я зрозуміла, що це єдиний шанс тебе вилікувати. Метод полягав в тому, щоб помістити в мозок металеві кульки, які відтворювали пошкоджені і відсутні відділи. Поки ти лежав в комі твої м’язи атрофіювались. І щоб їх відновити, в різні місця на твоєму тілі вставлялись спеціальні стимулятори, які прискорено нарощували м’язову тканину. Це від них в тебе стільки швів, але завдяки ним ти зміг ходити відразу після пробудження. Спочатку я надіялась, що цей метод почнуть застосовувати офіційно. Але була проблема, через яку його б ніколи не використали у медицині. Щоб запустити відбудований мозок потрібна була “іскра”, як вибух, який спричиняв ланцюгову реакцію. Цією іскрою був чийсь мозок, який треба було під’єднати до мозку пацієнта. І для цього потрібно було пришити ще одну голову. Голова, яку тобі вживили, витягнула тебе з коми. Але Амулін заради експерименту хотів відрізати твою власну голову і подивитись, як друга голова справиться твоїм тілом. Він сказав це після експерименту, і я зрозуміла, що мушу витягнути тебе з цього пекла. Я заплатила охоронцю, щоб він допоміг тобі втекти. Я знала, що рано чи пізно тебе зловлять. А я приїду за тобою і замість того, щоб привезти в лабораторію, посаджу на літак і вивезу з країни. Вона швидко розповідала, а її голос час від часу переривався різким подихом. Я підходив до неї все ближче, і з кожним словом, її голос ставав все тихішим. Частини слів я не чув, і через надлишок адреналіну мало-що з цього розумів. --Я думала, що ампутую другу голову, і ми зможем жити як раніше. – вже зовсім тихо сказала Олена. --Як раніше? – спитав я. --Амулін припускав, що відтворення мозку зітре тобі пам’ять. – сказала вона і посміхнулась. – Ми познайомились в приймальні, коли ти здавав документи на тестування ліків. Тоді ти очарував мене своєю посмішкою. – Олена протягнула мені закривавлену руку з кільцем на безіменному пальці. – Місяць перед аварією ти мені освідчився... На цій фразі її голос закінчився, а на останніх словах вона просто рухала губами. Вона з останніх сил витягнула з кишені фотографію, на якій були я і Олена. Ми були на пляжі, а я тримав її на руках і вираз мого обличчя був настільки щасливим, наскільки жахливим, він був зараз... --...за крок до хеппі енду. Якби детектив не закурив і якби не вирішив викинути бичок... Якби я не вирвався з наручників і не вбив його, все було б як у казці. Олена приїхала б за мною, і ми б втекли подалі від Амуліна і експериментів. Вона б розказала про експерименти, і всі винні заплатили б відповідну ціну. Я і Олена знову жили б як в раю. А я всадив кулю в живіт найпрекраснішої в світі істоти. Дівчини, яка любила мене понад усе, і яка ризикувала життям, щоб витягнути мене з коми. --Я сумніваюсь, що люди, на яких вона проводила досліди, так само тепло до неї відносяться. – сказав прокурор і повернувся до присяжних. – Не забувайте, що Олена Костюшко – права рука Амуліна і разом з ним калічила людей в лабораторії. Вона така ж як інші його підлеглі, і гроші стоять в неї вище моралі і співчуття. Прокурор був лисим невисоким чоловічком років 45-ти з овальними окулярами і в сірому костюмі. --Протестую. – сказав адвокат (високий 30-тилітній блондин в чорному костюмі). --Протест прийнято. – сказала суддя. Це була п’ятдесятилітня жінка з довгим чорним волоссям і в типовій суддівській накидці, яка забув-як називається. --Вибачте, ваша честь. – сказав прокурор. --Інші люди Амуліна добровільно погодились на цю роботу. – сказав я. – А Олена не мала вибору. Вона випадково дізналась про експерименти і Амулін запропонував їй працювати на нього. Якби вона не погодилась, люди Амуліна вбили б її. І якби не вона калічила цих людей, це робили б інші... --То може і Амулін не винен. – перебив прокурор. – Це ж він пришив вам другу голову і тим самим витягнув вас із коми. --Амуліна я не виправдовую. – сказав я. – І дуже жалію, що хтось вбив його пострілом в голову. --Запитань до свідка нема, ваша честь. – сказав прокурор. --В вас є якісь запитання? – спитала суддя, дивлячись на адвоката. --Ні, ваша честь? – піднявшись з крісла, сказав адвокат. --Можете зайняти місце в залі. – сказала мені суддя, і я сів у лівій частині залу поближче до Олени. Добре, що сусіди детектива бачили, як я вистрелив, і викликали швидку. Якраз коли Олена витягнула фотографію, почулась сирена, і її повезли в лікарню. Я хотів їхати з нею, але мене повезли іншим маршрутом... в міліцію. Вже там я розповів про продажного детектива, Амуліна, хірурга і Олену. І якби не фільм хірурга, який літав Інтернетом, мені б ніхто не повірив. Олену врятували, і зараз я сидів в суді, де вирішувалась її доля. Я знав, що присяжні її виправдають. Особливо після того, що я наговорив. Але все одно я трясся, переживаючи, що її кинуть у в’язницю. Коли присяжний сказав слово “Невинна”, я кинувся до Олени, щоб обняти її з усіх сил. Дивно коли стільки болю замінюється такою сильною дозою радості. І тільки вбивство Амуліна не давало мені спокою. Хтось вбив його за годину до того, як за ним приїхали капчісти. І почувши цю новину, я згадав слова хірурга. Ланцюжок обірвався, і Амулін вже ніколи не здасть того, на кого працював. А значить десь там ще є багато підвалів, в яких на людях проводять експерименти...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Вибачайте, ще трохи познущаюся....
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 14-02-2008

Якісно написано
На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Carnivore, 26-01-2008

Хвацько закрутив !
На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© kokacherkaskij Статус: Маестро, 26-01-2008

"Я лежав на столі біля рентгену"...
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мисько Сергій Ввсильович, 25-01-2008

Класний трилер
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олег Derim, 25-01-2008

Згенеровано за 0.0107820034027 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Скальпель, шви і паразит ( ч - 2 )

Вибачайте, ще трохи познущаюся....

Якісно написано

Хвацько закрутив !

"Я лежав на столі біля рентгену"...

Класний трилер