- Відпусти його. Він тебе не любить. Ти йому не потрібна. Ти ж усе це знаєш сама. Для чого ці сльози? За чим ти плачеш? Ти хоч на хвилинку забудь, що тобі треба плакати, і подумай. Він не вартий твоїх страждань, жодної твоєї сльозинки.
* * *
Сніг іскрився на сонці, як хто діаманти розгубив. Мабуть, на радощах розгубив. Мабуть, був такий же щасливий, як вона, і вирішив прикрасити коштовностями сніг, щоб кожен, хто на нього дивитиметься, відчував його щастя.
Вона світилася щастям, випромінювала його, бризкала ним на зустрічних перехожих сяйвом очей з-під вій, які вже злиплися від снігу, що падав.
Вона вчора з ним познайомилася. Спочатку дуже чомусь боялася, обходила, пробувала заховатися у натовпі, а він постійно з`являвся поряд, дивився, ловив погляд, намагався привернути до себе її увагу. Вдалося. Запросив потанцювати. Боялася, але чомусь погодилася. Коли він торкнувся її руки своєю, коли назвав її на ім’я, відчула те, про що завжди читала в книжках – тільки от словами те виразити важко і книжки ті всі брешуть, бо ніякий то не струм і не блискавка, просто від щастя дух перехопило. Опісля ще намагалася контролювати ситуацію, майже відразу пішла додому. Так, наче втікала, наче щось її просило – біжи, біжи й не озирайся!..
Проходили дні, тижні. Вона марила наяву. Ним.
Наступна зустріч була скоро. Хтось її боляче штовхнув ненароком, а він піддержав. Більше він її руки не відпускав. Очей не зводив. Дивився як вона підфарбовує вуста, як говорить по телефону, зав`язував шнурки на кофтинці, а вони все одно розв`язувалися, наче і їм подобалося відчувати його руки.
До кінця вечора вона була знесилена. Знесилена почувати себе такою… «на сьомому небі». Вже в таксі він вперше торкнувся її губами, торкнувся її чола.
- Ти вся гориш. В тебе висока температура. Відразу ж як прийдеш, постав термометр, одягни теплі носки і випий чаю. Обіцяєш?
Він пригорнув її, як маленьку, і час від часу торкався губами обличчя.
- Подзвони мені завтра, добре? Я буду чекати. Дуже чекатиму, обов’язково подзвони.
Вона подзвонила. Боялася, що не впізнає, що не зрадіє. Марно.
- Ми сьогодні зустрінемося?
- Я не знаю.
- Я все одно тебе чекатиму.
- Я не знаю.
Але все прекрасно знала. Знала, що прийде, хоч би каміння з неба.
- Пішли до мене.
- А давай просто прогуляємося.
- Я хочу, щоб ти пішла зі мною. Я хочу з тобою жити. Хочу кожного ранку прокидатися з тобою, а ввечері повертатися до тебе. Ну, будь ласка, йди зі мною. Ну, хочеш я на коліна стану?
- А мені потім штани прати?
Надворі було зимно і мокро. Сніг розтанув, з неба пустився тягучий, ниючий дощ. А для неї цей дощ був найпрекраснішим дивом, бо він тримав її за руку. Вони йшли дорогою і планували майбутнє. Несерйозно, жартома. Їй хотілося, щоб дорога не закінчувалася. Більшого нічого не хотілося, тільки отак іти і йти. І зовсім не важливо, що він тільки жартує, що він ще ні разу не сказав, що кохає. Вона його любить більше за життя, і цього достатньо.
* * *
- Ну що ти як маленька? Роздягайся. Скільки тебе можна просити. Я тобі не хлопчисько якийсь, що можна голову морочити. Так, зараз не ляжеш до мене, вважай, що ми більше не знайомі. Я до тебе й голову не поверну при зустрічі.
Ковтаючи сльози, вона підійшла до нього.
- Як же я без тебе? Мені без тебе й повітря бракує.
- Досить. Я вже не хочу. Йди собі.
- Ну, будь ласка…
* * *
Додому вранці вона йшла сама, він навіть надвір не вийшов. Тільки двері замкнув за її спиною.
«Той самий дощ, що й учора, та якийсь він не такий, холодний, стікає солоними краплями по обличчю. Чому він такий солоний? І як дивно, зима все таки, а йде дощ. Тільки про нього не думати, головне не думати…»
P.S. «Я тепер розумію, що значить вити з горя і качатися по підлозі. Я розумію, що значить безкінечні сльози і жити, як робот. Я знаю, як це сидіти над купою різнокольорових таблеток і взагалі не спати. Я знаю тепер, що значить курити по дві пачки сигарет вдень і не відчувати смаку їжі. Я тепер знаю, що це - «сьоме небо».
