- Татку, дивись що я намалювала!
- Секундочку.
Микола сейвить файл на комп’ютерi. Знiмає окуляри.
- Показуйте, маестро!
Маестро, вона ж – просто Галюся, дiстає з пiдлоги зiм’ятий аркуш А-3.
- От.
- Так, в нашу улюблену пейзажну тематику вплетений мiлiтарний елемент. Анужбо, розповiдайте захопленому глядачевi, що коїться на Вашому полотнi.
- Це сходить сонечко. Воно дивиться на хату. Це ставок, квiти. Тут на горi скаче айгир, а на ньому айдамак.
- Правильно казати – гайдамак. I що за … Ага, зрозумiло. Ксанко! Ти менi робиш з дитини галичанку. Вона мене огиром лякає.
З кухнi виходить Ксанка з тарiлкою в руках.
- Я скiльки вже казала: не вiдволiкай мене, коли я мию посуд! Чим вона тебе тут злякала?
- Огиром.
Ксанка пильно придивляється малюнку й авторитетно заявляє: «Нi, це не є стиль нашої малярки». Микола надiває окуляри i намагається вiдчути стиль.
- Ех, маестро, не очiкував я, що у Вашi юнi роки прийметеся за плаґiат.
Ксанка поправляє суконку на Галi.
- Що за звинувачення! Це, певно, сумiсна робота. Так, Галю?
- Так. Ми сумiсно з Енвером малювали, бо в мене тварини й люди виходять незграбними.
Все з’ясувалося. Енвер – дитина сусiдської кримськотатарської родини.
О пiв на сьому наступного ранку в дверi дзвонять. Микола цiлує Ксанку й вибiгає на двiр. Там на нього чекає Юнус. Вони стискають руки.
- Селям алейкум, сусiде.
- Алейкум селям, - чемно вiдповiдає Юнус, - як ся маєш.
- Добре. Ну що там з виставкою?
- Почало рухатися.
Луїза, жiнка Юнуса, - художниця, чиї картини зазвичай виставляються в мiському музею. Проте її остання серiя робiт вiдмiнна вiд звичайного для неї легкого, свiтлого стилю. Вона присвячена депортацiї кримськотатарського народу: люди, яких загоняють у вагони солдати в совєцьких гiмнастерках, порожнi хати, покинута худоба. Навiть тепер таке в музеях не дозволяє виставляти наша совкова влада.
- Рухається, тому що вашi рухаються. Он, який мiтинг на площi влаштували, - трохи iз заздрiстю каже Микола.
- Не заради нас же. За права, за землю. Влада, вважаю, кине кiстку – дасть дозвiл на жiнчину виставку. Скорiйш би приходив час, коли на мiтинги збиратимуться на пiдтримку митцiв.
- Ну, з вашим запальним темпераментом ви й на це швидко спроможетесь.
Вони вже на зупинцi. Приїжджає автобус до мiста. З початком мiтингiв ув автобусi було чутно лише шепотiння, за тиждень воно переростає у викрики на кшталт «понаїхали» та «це українцi навмисно їх у Крим завезли, щоби росiян вижити». Якщо Юнус стоїть незворушно, то Микола вже починає кипiти й, очевидно, зараз кинеться в суперечку. Юнус смикає його за куртку.
- Що ти хочеш їм втовкмачити?
- Нiчого, - спокiй Юнуса охолоджує Миколу, - хай їм грець.
На кiнцевiй вони роз’їжджаються тролейбусами у рiзних напрямках: Юнус – в школу, де працює вчителем iсторiї, Микола – в контору, де його вже нiхто не стримує ув’язатися в суперечку з кримськотатарського питання. З його прийомом в контору всi «заклiнанiя» та «клiкушества» з приводу утискiв в Криму росiйської мови та грядущої навали бандерiвцiв з шибеницями для мiсцевих росiян стихли. Скорiйш за все не через здатнiсть переконання та вбивчi арґументи (хто на них зважає?), а через те, що був вiн тут наймолодшим, i сил та наснаги вистачало, щоби всiх перекричати.
Вже й Ксанка казала йому не мiтати бiсеру перед свинями, проте Микола десь вичитав i вкотре iз задоволенням процитував про конечнiсть сприятливої для себе психологiчної атмосфери на робочому мiсцi, при неможливостi створення якої власними силами iснують два виходи – звiльнення або психлiкарня.
- Просто ти – бундючний, - пiдсумувала Ксанка.
- Саме так, - погодився Микола i записав у нотатнику слово, щоби потiм вiдшукати його в словнику.
Цього дня в конторi головною темою в конторi був мiтинг. I вже хтось розповiдав, як син його знайомого не змiг поступити в унiверситет через те, що бiльшiсть мiсць захопили татари, i меджлiс впливає на ректорат. «А може треба було краще пiдготуватися?» - питає Микола, i одразу на нього обрушуються обуренi спiвробiтники: «Я ж казав, що вони всi заодно проти росiян», «Миколо, ми – слов’яне, ми повиннi триматися разом проти цих чурок», «Та згадай, як вашi козаки з ними боролися!» Микола чинить опiр, але арґументiв катастрофiчно бракує, отже приходиться звертатися до загальнодемократичних прав людини i т. iн.
В тому ж автобусi Микола з Юнусом їдуть додому.
- Юнусе, хоч ми й знаємо, чому вчить iсторiя, спроґнозуй-но менi розвиток подiй в Криму на найближчi десятилiття.
- Нещодавно один мiй учень написав твiр за подiбною темою. Вiн порiвняв сучасну ситуацiю з Австрiєю кiнця XIX сторiччя: тогочасна Галичина – нинiшнiй Крим; тогочасна центральна австрiйська влада – українська; мiсцева, здебiльшого польська, влада – росiйська; корiнне українське населення – кримськотатарське.
- I що, вiн передрiкає Українi розпад на клаптики?
- Нi, його цiкавить виключно Крим. I вiн волiє, щоби Україна задлекларувала, що статус автономiї за певний термiн часу перетвориться на кримськотатарську державу. Тодi ситуацiя розвиватиметься за британським варiантом ХХ сторiччя, все вiдбудеться безкровно, i майбутнє обох держав нагадуватиме взаємини Великобританiї зi Спiвдружнiстю.
- А iнакше все пiде за австрiйським варiантом? Зникнення залишкiв центральної влади в Криму, невдала спроба татарської революцiї, приєднання до Росiї i … - протягнув Микола.
- I все одно встановлення справедливостi. Ранiше чи пiзнiше, але виникне незалежна демократична кримськотатарська держава. Все залежить вiд центральної влади – залишить вона по собi Крим приязним до себе чи байдужим або й ворожим. Ми кровно пов’язанi з цiєю землею. Україна свiдомо абстраґується вiд чужого для неї краю. Ваша влада думає тiльки як би повигiднiше продати Крим Росiї. Та й ви, українцi, почуваєте себе тут дiаспорою.
- Ти цьому навчаєш дiтей в школi?
- Це вони мене навчають. Я – ще з поколiння, народженого в Узбекистанi. Нас вчили просто любити Крим. Але вповнi господарем себе тут я не вiдчуваю. З нашими дiтьми, вважаю, все буде … та все вже є iнакше.
- З нашими – теж.
Вдома Микола питає Галюсю, скiльки вона знає татарських слiв. Вона видає стiльки слiв, що йому стає соромно.
- Ну що, - гордо промовляє Ксанка, - це не твоє «селям алейкум»!
- Ксанко, а чому в Галичинi майже всi хоча б сяк-так володiють польською, а ми тут нi бiльмєса … («Теж татарське слово», - втручається Ксанка.) не розумiємо по-їхньому?
- Ти – мiсцевий, тобi краще знати.
- Добре, завтра вiзьму в Юнуса пiдручник з мови.
- До речi, Луїза таки дiстала дозвiл на проведення виставки й запрошує нас.
- Авжеж, прийдемо … Гм, Ксанко, а ти хотiла б жити в Кримському ханствi?
- Хiба що жiнкою хана.
- От вже цi жiнки! А пам’ятаєш, як Остап Вишня писав, що Крим стане українським, коли заспiває нашi пiснi. От тодi все: «Спорiдненiсть культур i кришка! Без нiкоторого iмперiалiзму – на законнiй пiдставi!»
