Віднині і щопонеділка глави нового роману Владюші Бар-Кончалаби «Дике поле». Написання твору йде он-лайн, поради і зауваження приймаються, усі бажаючи можуть пропонувати себе в герої твору (для цього читайте роман і пишіть на vv76@ukr.net короткі пропозиції щодо своїх кандидатур). Поїхали.
Глава 1. Нахабне викрадення журналіста
Папірець був зеленого кольору, як її очі. Я вилаявся, бо так думати було тупо. Літом, коли дивитимуся на зелене листя, теж думатиму про її очі? Чи весною, коли будуть квітнути вишні, буду думати про її шкіру? А взимку буду думати про лід її серця? А восени про нашу історію, що опадала наче листя, яке я згріб у купи і тепер палив, сподіваючись на літак з Києва, який побачить те багаття і десантує ту, яку я так чекаю? Тьху!
Я тримав в руках той клятий папірець, що тільки-но вийняв з поштової скриньки. Взагалі то я чекав переказу з Києва, таких приємних кількасот гривень, які б змогли мені дозволити деякі фінансові маневри. Але замість зелені грошей отримав зелень цього дурного клаптика, десь шість на чотири сантиметри, на газетній шпальті це б був кілобайт тексту. Тексту тут було набагато менше. Повістка. Навіть не в суд, такі я кілька разів отримував. У воєнкомат.
Гр. В. Бар-Кончалаба, тобто я, викликався завтра до обласного воєнкомату. При собі мусив мати паспорт, офіцерський квиток, змінну одежу і тижневий запас харчів. Останні два пункти розвеселили особливо. Одежу і запас їжі! А гвинтівку і набої? Чи може ще каністру бензину? Ядерну бомбу? Бластер? Меч джедая? І взагалі то, що за лайно? Юля тільки-но пообіцяла розігнати армію, скасувати призив, а мене кудись призивають! Хочуть за мій кошт вирішувати проблеми, які наробила та сучка з косою? Хуй вам!
Я зім'яв повістку і поклав її у кишеню, замість того щоб викинути. Я жив у приватному секторі, тут немає урн, а повертатися додому мені не хотілося. Ось доїду до редакції і там вже викину це посміховисько. Чи ні, спочатку покажу пацанчикам, як там у воєнкоматах божеволіють люди. На 8-45 до обласного воєнкомата, Кірова, 43. Яка точність в часі!
Коли приїхав на роботу, то про повістку забув. І як не забути, коли робочий день так і переповнявся незабутніми враженнями? Спочатку прийшла тьотя, яка на 62-х (шістдесяти двох) сторінках формату А4, списаних з обох сторін, розповіла повну трагізму та важливих деталей історії її війни з головою квартального комітету. Остання була описана, як представник сил зла в регіоні, вела війну не тільки з жінкою, але і з всією її родиною, поставивши за мету, вивести їх (жінку та родину) під корінь. Я прочитав кілька сторінок, насолоджуючись непідробним стилем тьоті, яка формулювала не гірше Хармса (ось невеличкий пасаж (орфографія і пунктуація збережені): "Я с детства и по сегодняшний день не видела в жизни ничего хорошего. В меня были очень хорошие родители, а также примерные деды и бабы. Голодовка и война глубоко пустили корни, где мы не можем выкарабкаться с этой жизни"). Якби я працював не в міській газеті, а в літературному журналі, я б обов'язково опублікував увесь лист жіночки у повному обсязі. Але газета, формат і таке інше, я почав делікатно їй відмовляти. У відповідь жінка спочатку погодилася трохи скоротити лист (головне слово "трохи"), а потім запропонувала прочитати його особисто, якщо мені важко читати її почерк. Коли я пояснив, що все одно ми сей лист не надрукуємо, жінка подивилася на мене очами, повними багаторічного болю і презирства.
- А, боитесь, значит. – вона кивнула головою, для неї все було зрозуміло. Вона ж єдина змогла повстати на боротьбу з головою квартального комітету, усі інші боялися про це навіть думати.
Я не став переконувати, що не боїмося. Бо найважче переконувати в зрозумілих речах. Ось важко довести, що ти не верблюд. Якось до нас прийшов дядя з проектом пристрою, який повинен був перевернути історію людства, бо дозволяв рухати великі механізми лише за рахунок м'язової сили людини. Дядя обіцяв, що розкриє тайну свого пристрою кожному, хто посадить 400 дерев (чому саме 400 дядько пояснити відмовлявся, мабуть якесь піфогорейство). Нам він обіцяв розкрити тайну пристрою просто в обмін на публікацію. Коли ми відмовилися, він сказав, що чекав цього, що ми боїмося нафтових компаній, яки ведуть з ним боротьбу, бо з усесвітнім розповсюдженням його пристрою потреба у нафті відпаде і людство погрузиться у ідилічний стан рівноваги з природою. Я не знаю, як переконати, що ми не боїмося нафтових компаній. То краще погоджуватися, що дійсно, боїмося. І голів кварткомів і нафтові компанії і ще багато чого.
Наступний мій співрозмовник був по телефону. Якась тьотя обіцяла нашій газеті судову справу за образу поп-виконавця, який давав в місті концерт кілька місяців тому. Тьотя була настільки роздратована, що кілька хвилин не могла сформулювати хоча б основні претензії до газети. Проте, вона встигла розповісти про те, що журналісти: а) продажні; б) дурні; в) неосвічені; г) продажні; д) продажні. Під кінець розмови тьотя таки змогла пояснити, що їй не сподобалося іронічне сприйняття зірки нашим журналістом.
- Я в Москву поїду, я все йому покажу! Він вас засудить!
Аби я був просто Владюша Бар-Кончалаба, я б десь на другом реченні з монологу тьоті почав би свій монолог і, чесне слово, вона б поклала трубку скоріше, аніж я б розповів все, що про неї думаю. Але я працюю в газеті, яка вважає, що читач завжди правий. То читача не можна просто послати, а треба розпитати його про причини незадоволення, пояснити позицію газети, зробити все для того, щоб читач після розмови не був роздратований на газету, а ще краще, був задоволений. То я спробував пояснити про оціночні судження журналіста, досить кваліфікованого, щоб судити про якість того чи іншого шоу. Тьотя спитала про освіту журналіста. Мабуть, вона чекала почути, що наш журналіст ще тільки здобуває вищу освіту і тоді остаточно вбити мене звинуваченням у суцільному непрофесіоналізму. Але я тертий калач, я сказав, що у журналіста дві освіти: філологічна і юридична. Не знаю чому, але на більшість істеричних тьоть наявність філологічної освіті дії, як заспокійливе. Ось і ця дамочка почала буксувати в звинуваченнях, знову повторила про Москву та суд і кинула трубку. Ласкаво просимо.
Я відповідаю в редакції за спілкування з читачами, то інколи в мене трапляються дні повні божевільних. В газети, здебільшого, дзвонять саме такі. І з ними треба бути ввічливими та стриманими. Хоч я людина і імпульсивна, майже холерик. Але я потроху вчуся тримати себе в руках. Бо крик – то ознака слабкості. Хоча деякі вважають, що своєчасна розрядка у вигляді крику, тупання, лайки – то вірний рецепт, щоб уникнути неврозів, які зараз тримають в голову більшість дорослого населення. Ще два сторіччя тому люди, дорослі чоловіки також, не боялися ані плакати, ані голосно кричати, ані рвати на собі волосся (при цьому лисих тоді були набагато менше, може волосся укріплювалося від таких процедур). Та якби я так себе вів, мене б попросили з роботи. То я намагаюся просто переводити негативну енергію зустрічей з божевільними у позитив. По рецепту "Нас ебут, а мы крепчаем".
Вийшов на ґанок подихати свіжим повітрям. Зима, снігу немає, але морозно і сонячно. Добре. Поруч стояли хлопці, палили цигарки, розмовляли. Ось тут я і згадав про повістку. Показав їм. Дизайнера сказали, що на жарт не схоже, бо олдова штукенція. Та і кому це прийде в голову жартувати посеред зими? До першого квітня ще далеко. Хоча жартувати першого квітня, це як дарити квіти восьмого березня. Якщо в тебе є про що жартувати чи кому дарувати квіти, то навіщо чекати кимось означених дат?
- Спитай у нашого юриста, чи треба тобі йти у той воєнкомат, чи покласти на них. – порадили мені.
Я зателефонував юристу. Той трохи розгубився, сказав, що не знає всіх деталей, але порадив таки сходити, щоб з'ясувати все достеменно.
- Скоріше за все, це якась помилка. А телефон на повістці є?
- Якби був, я б уже подзвонив.
- І коли тобі треба бути у воєнкоматі?
- Завтра.
- Це ж субота.
- Та отож.
- Візьми журналістську корочку, думаю, що цього вистачить.
Я ніколи не ходжу без корочки. Пару разів вона мене виручала. Від ментів, які полюють за п'яними. Я ніколи так не напивався, що не міг іти чи втрачав контроль і починав волати пісні та приставати до дівчат. Але ментам пофіг, чи порушуєш ти громадський порядок, чи просто трохи похитуєшся. Ти дичина, на яку вони полюють. Щоб узяти під білі ручки, відвезти у відділ, там дати трохи пизди, забрати гроші і відпустити. Спробуй потім довести, що ти не сам впав, а гроші не загубив, чи їх не вкрали невідомі хулігани, які і побили тебе, а міліція лише підібрала бездиханне тіло, майже врятувала життя. Так ось коли ментики збиралися брати мене під білі ручки, я діставав посвідчення. І вони миттєво втрачали до мене інтерес. Вони не хотіли слави, ці славні сільські парубки, які відносилися до міських з класовою ненавистю.
Можна було б не світитися відразу, а почекати, щоб відвезли у відділ, там ще покачати права. Але я не хотів ризикувати, бо можна зайти далеко, туди, звідки немає повернення. Один мій родич працював в СБУ. Простим водієм, але посвідчення в нього було. Якось повертався додому, йшов о четвертій ранку по центральній вулиці міста. Трохи напідпитку, але не так щоб вже дуже п'яний. До нього під'їхав міліцейській "бобік", під'їхав, хоч вулиця то пішохідна і машинам там їздити заборонено. Попросили документи. Родич дав їм паспорт. Хоча міг показати посвідчення. Але йому здалося цікавим, що ж буде далі. Далі йому дали по голові і запхали в машину. Він думав, що везуть у відділ, вирішив під'їхати, він жив поруч. Розраховував, що привезуть у відділ, він покаже посвідчення співробітника СБУ і "усім дякую, усі вільні".
Але його повезли за місто. В район "Хімпрома", там сказали роздягатися. На родичі була дорога дублянка, норковий капелюх, ботинки за дві тисячі гривень. Не знаю, звідки він брав гроші, але на одяг їх не жалів. Коли побачив, що його завезли у якісь кущі, то миттєво протверезів, почав показувати своє посвідчення. Менти подивилися на посвідчення і повторили наказ роздягатися. Родич впевнений, що вони б убили його, кинули б тіло в кар'єр, а одяг би продали. Та тут з кущів вийшов якісь дядя, який наказав забиратися геть. Виявилося, що обоповці сиділи в засідці на крадіїв титану. А тут приїхав менторський бобік, міг зруйнувати всю операцію.
Менти сіли в бобік, а мій родич встиг сказати обопівцю своє прізвище і місце роботи. Менти зрозуміли, що якщо мочити мого родича, то прийдеться ділитися з обопівцем, а ділитися з обопівцем означає віддати усе і ще бути винним. Якщо віддавати усе, то навіщо паритися? Так мій родич був врятований. Його відвезли до міста і там викинули. Він каже, що трохи посивів і вночі тепер йому сняться різні жахи. А ще тепер показує посвідчення відразу, щоб не запускати справу.
Люблю я оці правоохоронні жахи, про прокурорів я, навіть, написав книгу. "Два пальця прокурора". Як на мене одна з моїх найкращих. А, ну так, забув сказати, я ж, окрім того що журналіст, ще і письменник. Точніше зараз вже більше поет. Бо проза – то рабська праця. Сиди година за годиною і вичавлюй з себе текст. А ось поезія – то творчість, зайняття для вільних та гордих. Можна придумувати вірші у маршрутці чи на нудній нараді, у віршах кількома словами можна сказати більше, аніж у прозі ти скажеш сторінками. До того ж, вірші наче створені для того, щоб декламувати їх зі сцени, кидати слова та рими в натовп глядачів. А проза, проза нудна для сцени. Прозу треба читати самому, щоб тільки ти і книжка, проза не має сили поезії. А якщо так, то навіщо я буду витрачати своє життя на те, що майже нікому не цікаво. Поезія – круто, проза – забуто.
Я нишпорю по Інтернету. Це теж частина моєї роботи. Я відслідковую інформацію, яка може бути цікава і читачам в Сумах. Також читаю кілька улюблених сайтів, здебільшого російських. Вимушений визнати, що якщо по інформаційним ресурсам ми, більш-менш, можемо конкурувати з росіянами, то по культурним – ні. На жаль, ми досі село неасфальтоване. Провінція. Щось змінюється і в цій царині, але дуже неквапливо. Коли я хочу дізнатися, що б подивитися чи почитати, я шукаю російські рецензії на фільми і книжки. Бо у нас немає критиків, думці яких я б довіряв. Дуже слабка культурна рефлексія. Немає культурного життя, як масиву, як ґрунту, це досі тонка плівка, розбита на багато острівців, ніяк не пов'язаних один з одним.
Я теоретизую, але життя не дає дуже злетіти. Ось приходить хлопчик-пожежник. До роботи в газеті я вважав, що пожежники, це ті браві хлопці в шоломах і костюмах, які тушать вогонь і рятують людей. Зараз я розумію, що то – чернь, гарматне м'ясо. Справжня біла кістка пожежників, то інспектори. Вони всі, наче зроблені на одній фабриці. Середнього зросту, худенькі, наче сором'язливі, але з такими липкими очима, що коли інспектор виходить, я йду вмиватися. До нас інспектор ходить, щоб розміщувати якісь ідіотські доповіді про кількість пожарів за відповідний період. Причому, результати роботи пожежників за перший квартал він чомусь приносить під закінчення другого. І просить розмістити. Взагалі то, це така форма ввічливості "просять". Пожежники нічого не просять. Вони ж можуть закрити будь-який об'єкт, бо кількість норм протипожежної безпеки не піддається обрахуванню і розумінню. Пожежні інспектори, як жерці древньої релігії, вони приходять і кажуть, що боги вогню невдоволені і потребують жертви. Підприємці приносять жертви і боги вогню закривають очі на порушення правил протипожежної безпеки.
Я щиро усміхаюся цьому жерцю-вогнепоклоннику, беру його матеріал, який засуну кудись далеко-далеко, щоб читач навіть не помітив цю маячню. Але ж жерцю не важливо, жерцю треба відрапортувати перед керівництвом вирізками з газетних статей. І він тягає клаптики паперу з набором букв, в яких немає сенсу. В Україні це така хвороба – тут існує багато інституцій і людей, які не мають сенсу. Взяти тих же пожежників, які зараз гордо звуться рятівниками. Цікава річ, у пожежників великий недобір в пожежні команди і по сім людей на місце пожежного інспектора. Інспекторів в кілька разів більше, аніж тих, хто їздить на пожежі. Бо риба шукає там, де глибше, а людина - там, де гроші.
Особливість української економіки в тому, що головні гроші тут робляться зовсім не в виробництві товарів та послуг, а в контролі. Безліч контролюючих органів роблять великий перерозподіл грошей у свою користь. Прокурори, менти, пожежники, робітник СЕС, митники, чиновники, що розподіляють землю, інші невідомі герої, усі вони контролюють якийсь шматок, тобто мають можливість кусати від нього скільки потрібно. Якщо відмінити контроль, то в Україні почнеться революція. Бо мільйони людей, які звикли ні хуя не робити, але заробляти добряче, залишаться без засобів к існуванню.
Я починаю читати рецензії на фільмі, бо якщо багато думати про українську дійсність, то швидко починається стан відчаю і з’являються якісь емігрантські думки, що тікати треба з цього прекрасного краю, якому "належить бути прикладом того, як не треба робити, для якихось далеких поколінь". Здається це Чаадаєв.
А ось це брати Коени. Мої улюблені режисери. Ці хлопці вбили мене "Людиною, якої не було". Я дивився цей фільм і вперше радів, що кіно переривається рекламою. Мені потрібен був час, щоб продихнути, щоб хоча б спробувати зрозуміти мою бурхливу реакцію на те, що я бачив. Сцена, коли Ед Крейн (герой Біла Боба Торнтона) голить ноги своїй жінці, це взагалі щось особливе. Коли пішли титри, я сидів в кріслі, плакав і думав, що оце і є мистецтво. Справжнє мистецтво. Яке повинно вражати, зачіпати, приводити до катарсису.
Тепер я подивився усі фільмі Коенів. На найгірший – "Нестерпну жорстокість" навіть сходив в кінотеатр. І ось фільм 2007-року – "Старим тут не місце". Я вже подивився його раз, у поганій якості (грішники на Страшний суд обов'язково прийдуть у своїх тілах, відновлених в якості DVDscreen, тоді як праведники - мінімум DVDrip). Подивлюся іще не раз. Брати знову повернулися до міфу. Без деталей та сентиментів вони розповіли про те, як випадок змінює життя героя, точніше не випадок. Це його доля. Він борсається, намагається чинити спротив, як і личить герою (роби все як можеш і будь, що буде), але доля невідворотно настигає його і його родину. У ролі долі Хав'єр Бардем, зараз, мабуть, головний іспанський актор (Бандерас спікся).
Я думаю, хто головний український актор і згадую, що в Україні немає кінематографу. А це признак державності. Так, не первинний, але вторинний. Що таке жінка без цицьок? А що таке країна без кінематографу? В Росії зараз виробляють десятки фільмів на рік. В цьому потоці не менше дев'яноста відсотків чистого, рафінованого лайна, яке не можна дивитися. Але є ще і десять відсотків, які якщо і не виправдовують, то роблять прийнятними ті 90 відсотків. У нас нічого такого немає взагалі. Про розвиток економіки країни можна судити з того, чи є в ній автомобільна галузь (те що в України скручують вузли не рахується). Про розвиток культури можна судити по кінематографу. У нас немає культури. Жарт в тему. Якось мій знайомий процитував Оксану Забужко, яка цитувала (ми живемо у столітті цитат) Мілана Кундеру, що сексуальне життя визначає світогляд людини. Я тоді відповів, що коли так, то в мене немає світогляду. Бу-га-га.
- Владюша, завтра мітинг риночників. О десятій. – приносить черговий інформаційний повід журналіст. Далі я розподіляю повід.
- Схожу сам.
- Тобі ж у воєнкомат. – нагадує наш фотограф Олег, який нещодавно пофарбувався в рудий колір і зараз схожий на якогось ірландського покидька.
- Так я встигну вправити їм мозки за півгодини і прибіжу на мітинг! – відповідаю я.
Я ходжу на мітинги, щоб потім писати про них на Київ. Це такий мій нехитрий приробіток, на який керівництво дивиться крізь пальці. Бо в провінції у журналістів зарплатня набагато менша, аніж в столиці. Я отримую в два-три рази менше, аніж колеги відповідної кваліфікації, що працюють в Києві. То люди їдуть до столиці. Зараз в Києві більше сумських журналістів, аніж в Сумах. Зелені очі теж поїхала до Києва, підкоряти центральні канали. Але, підозрюю не через гроші (якщо порахувати скільки вона платить за квартиру, то різниця між зарплатами різко зменшується). Просто там веселіше, там яке не яке життя. Київ це така собі Європа у наших азіатських краях, то поїхати туди це наче емігрувати.
Колись я теж думав про Київ. Але не поїхав. Навіть не через страх програшу, Київ прийняв навіть людей, фахово набагато гірше підготовлених, аніж я. Просто я ж митець. Був прозаїк, зараз став поет. Щоб творити, потрібен час. А Київ, він затягує. Я бачу це по знайомим. П’ять днів в'ябуєш, в п'ятницю увечері набухуєшся, у суботу – відходняки, у неділю вилазиш на Петрівку, щоб купити фільмів, які дивишся по обіду. В Києві панує ринкова економіка, все переводиться на гроші. А яка вартість твого оповідання чи вірша у грошових одиницях? Смішна вартість. То навіщо напружуватися? Краще з'їздити взимку в Карпати.
В Сумах час на творчість є. Бо немає розвинутої інфраструктури розваг. Сидіти в гламурних кабаках чи ходити на дискотеки для гопників мені не цікаво. Концерти у нас дають тільки поп-зірки, вистави місцевих театрів лякають. Ще можна бухати, але мій організм погано сприймає алкоголь. То я йду додому, сідаю за комп'ютер і творю. В мене вже три збірника віршів. Прозу не рахую, бо тепер я поет.
- Владюша, включи "Океан Эльзи". – прохає мене Ксюндель. Це наш новий культурний оглядач. Класичний випадок, коли красота дозволяє жінці мінімізувати свої недоліки, такі як брак освіти та досвіду. Вона слухає Стінга та Елтона Джона (не при людях буде сказано), за що треба відправляти довічно в каторгу на Місяць. Але в неї обличчя акторки німого кіно і живий темперамент, то я дозволяю їх слухати що завгодно з мого компа, коли мене немає. Коли я є, максимум, що можна в мене попросити, це Вакарчука. Ну, або останній альбом Ройзін Мерфі, здається, єдина ділянка музичного простору в якій наші з Ксюнделем смаки співпадають.
Я ставлю "Океан". Мене радує цей колектив. Особливо я полюбив групу після концерту в Сумах. Славко, такий невеличкий та лисуватий, так старанно зображував з себе рок-зірку і мачо, що це не могло не викликати посмішку. Оця його мікрофонна стійка з пов'язаними стрічками, оці спроби стати вище, через стрибки на колонки і ящики з апаратури. Я реготав і пив коньяк дивлячись на цю комедію. Щиро кричав "Слава – король!". Бо увесь цей нев'їбений пафос поєднувався з такою ж пошлістю текстів. Чого тільки варті "леді, дозвольте мені ввійти" та "ти взяла мене у свої долоні. Без одеколону". А-а-а-а-а! Якщо він робить всю цю клоунаду навмисно, то він король. Так розводити людей треба ще вміти.
А ще він вліз мені в голову. Ніколи раніше я його не слухав. Чув кілька пісень, але якийсь в'ялуватий, самозакоханий рок, на хуй треба. А ось після того концерту я почав його слухати. Бо на концерті була Зелені очі. У Вакарчука є пісня про те саме. Це якось переплуталося в моїй голові і ось вже "Говорим - партия, подразумеваем - Ленин". Тобто, коли я слухаю "Океан", я згадую Зелені очі, а це приємні спомини, то я слухаю Вакарчука часто. Славко, пише ще!
Я пишу листа Зеленим очам. В нас з нею така собі переписка, десь раз-два на тиждень. Вона сповіщає мене про столичне життя (вчора накидалися у клубі, прийшла додому о пів на п'яту, о дев'ятій вже на роботі, свіжа і дієздатна, всі дивуються). Я пишу їй про сумські справи (у нас все по-старому. ОДТРК паяє звичну хуйню. Я зробив собі вуса, як у Чарлі Чапліна, але всі кажуть, що як у Гітлера. Зима, снігу немає. Пишу політичну поему "Михайло Ходорковський, цар Жидоросійський"). Та як наша переписка триває вже кілька місяців, то вона чомусь нам потрібна. Не будуть же люди так довго робити щось тільки із ввічливості. Пишу їй листа, згадую про повістку (не уточнюю, якого вона кольору, бо Зелені очі, це таємне прізвисько). Питаю, чи Красотулечка (це офіційне її найменування у нашій переписці) не захворіла, коли літала в пулі міністра Вінського дивитися, як тоне десь у Чорному морі болгарський теплохід.
Далі редагую матеріали. Раніше я лютився, міг і обкласти журналіста за "особливі досягнення". Зараз намагаюся бути спокійним, вказую на помилки, вимагаю виправлення, якщо часу або надії немає, то виправляю сам. Підходить наш коректор Людмила Степанівна (вороги її звуть бабушка Циля, натякаючи на неруську національність, вона на руську і не схожа, але є членом Російського клубу, великою шанувальницею Чехова, голосує, здається, за Вітренко (цур тебе, цур!)). Щось питає. Я щось жартую, вона наміряється на мене кулаком, я кажу, що у руських завжди так: окрім кулаків, ніяких аргументів.
Під вечір у нас невеличка зустріч у вузькому колі: я, головний редактор і Олежа (Граф, от слова фотограф), наш більдредактор, той самий, який став зараз рудим. Обговорюємо, яка пройшов перший етап верстки, де порушені дедлайни, хто винний, плануємо першу сторінку, та топи на ще не зверстані. Ще трохи розмовляємо на загальні теми, точніше розмовляє головний редактор Олександр Сергійович (Теоретик, здається, що в нього стільки ж закруток мозку, скільки волос у бороді (в нього густа борода, - ред.)). Виходимо з планування, попереду два вихідних, але у повітрі висить якесь тривожне передчуття. Хлопці не розходяться, а напружено сидять за компами. Перший, як завжди, відчуває колективне позасвідоме Дмитро (Растр, від свого прізвища Растворцев). Він розсилає по асьці питання "в магазин?" і миттєво отримує кілька ствердних відповідей "в магазин!".
Далі починається обговорення програми. Пункт перший: що п'ємо. Якщо зарплатня була недавно, то зазвичай п'ємо коньяк. "Кара-Даг", або "Закарпатьский". Якщо зарплату вже протринькали, то зупиняємося на горілці (чорний "Немирів"). Влітку, якщо дуже жарко, то може бути пиво, бажано "Охтирське", воно єдине непастиризоване и продається в старих пляшках типу "чешка" (в радянські часи в них продавалося усе пиво та ситро). Іноді програму може наламати Рома (Дід, так його прозвали, бо в нього було під сотню жінок, а зараз він зразковий сім'янин, батько двох дітей). Дід багато прожив в Криму, то може запропонувати купити білого портвейну і кільки. Саме кільки, а не хамси, він єдиний в редакції, знає між ними якусь таємну різницю.
Пункт другий: закуска, повністю залежить від пункту першого. До коньяку купують фрукти (дослідним шляхом встановлено, що найкраща закуска під коньяк то ананаси, але в магазині біля редакції їх не продають, то купуємо груші, яблука і, ніколи, лимони, бо лимону вбивають смак), шоколад, іноді сир. Горілка потребує більших капіталовкладень, до неї купується хліб, майонез, ковбаса і/або (в залежності від бюджету) оселедець, обов'язково вода, бажано квашена капуста чи солоні огірки. Під вино купується або сир (якщо червоне), або риба (якщо біле). До пива йде солений арахіс, крабові палички (тільки свіжі і не заморожені!), копчена мойва, іноді в'ялена плотва, а то й і судак.
Пункт третій: похід в магазин. Завжди туди відряджається пара хлопців, щоб нічого не забули. Продавці нас вже добре знають, іноді по обличчям вгадують, як ми вирішили пункт перший. Растр любить розмовляти с продавщицями, йому подобається одна чорненька і одна білявка. Ще була руда на фруктовому відділі, з розв’язним ротом, але її давно вже немає. Продавці люблять обважувати, але це сприймається нормально, наче чайові у закладі. Я можу полаятися за обвіс тільки коли продавщиця нервує і виплескує свої емоції на покупців. Але це трапляється рідко. Частіше дівчата посміхаються. Будемо вважати, що вони продають нам свої посмішки за досить помірну ціну.
Пункт четвертий: на стіл! Стіл вкривається газетами, розставляється закуска та чарки, все ріжеться і відкривається. Свято очікування свята, після важкого трудового дня біжать слинки, всі поспішають, ось вже налиті перші чарки. Ми п'ємо без тостів, бо не любимо ритуалів. Взагалі то, ми анархісти. Передовий загін батька Махно. У Громадянську, ми б рознесли цю країну, а зараз намагаємося не зруйнувати редакцію. Бо ж у нас в колективі працюють яркі до пожежонебезпечності особистості. Всі, як один: буря та натиск, вибух та полум'я.
Ось Растр, буринська подорва! Він є поєднання найкращих рис Скрипки, Шнура та кількох героїв з фільмів Кустуріци. Замість серця у нього невеличка атомна станція, замість ніг – пружини, замість рук – крила, а ще багато чого в голові. Він регоче, як зграя сп'янілих павіанів, а якщо в компанії є дівки, то як дві зграї. Він може піти в магазин у жіночій шуби на голе тіло, у капцях на босу ногу в двадцятиградусний мороз, він може все! Ще у нього ніготь завдовжки у чотири сантиметри на мізинці і загострене відчуття прекрасного. Він дизайнер, він вигадав шрифт «Галушки» і жанр пізнавальних картинок (наприклад, картинка з деревом з якого падають кілька сов зветься «Сов падение», а є ще картина «Сово купление»).
Дід. У Діда прямий зв'язок з космосом, який дозволяє продукувати безперервний словесний продукт, в якому поціновувач знайде цілу купи мовних діамантів. Якщо Растр – актор бурхливої емоції, актор бурі та натиску, ярких мазків, то Дід - то дрібниці, недомовки, паузи, помилки, рух очей, чи кутків губ. Ще Дід вміє спати сидячи, може цілий день дудлити шампанське, а також пірнати зі скель у море. Він кримчанин, він служив у армії, в нього було 84 жінки (не рахуючи мінетів), а зараз він отримав водійські права і їздить на єдиній в місті «Рено Твінго» (Вау! Прекрасна машинка)!
Граф. Це бомба яка вибухає рідко, але мітко. Граф працював на заводі, де його загартували у якийсь надміцний сплав. Граф може мішати горілку з вином, може пити тиждень поспіль, може знімати навіть в стані жахливого похмілля. Граф завжди тримає себе в руках, та коли вже зірветься, то становиться ясно, для чого він накопичує енергію. Граф високий, худий та губатий, що невідпорно діє на дівчат, чим Граф не дуже вже і користується. Зараз Граф рудий і, як кажуть, закоханий. Цього не було вже років сім, то всі дивуються і радіють за нього.
Ще у нас був Ніколов. Ніколов – це Ніколов, без прізвиськ. Зараз він у Києві, думаю, що скоро звідти почнеться еміграція, бо витримати це чудовисько поруч майже неможливо. Ніколов вигадав слово "Суканахуйблять!", яке частенько вживає у п'яному вигляді. Також на його рахунку псевдо "Підорас Підорасович Підорасов". Зараз Ніколов переходить на українську, то попросив змінити Підорасов на Підоращенко. Підорав (йобаний Word виправляє Пидорас на Підорав) Підорасович Підоращенко. Ніколов може проговорити на підвищених до крику тонах цілу ніч, Ніколов може розповісти всю правду в очі, і він нічого не пам'ятає зранку. А ще Ніколов автор второго найкращого питання в моєму житті (перше задав наш редакційний алкоголік Юрій Юрійович, який випивав по вісім пляшок білого міцного в день. Якось Юрій Юрієвич, напідпитку (інших станів буття він не знав) спитав у мене "А почему ты человек?". Зараз Юрій Юрійович одружився на мормонці і став громадянином Америки, живе десь у Солт-Лейк-Сіті, штат Юта, оце поворот долі!). Так ось, Ніколов якось запитав у мене: "А я задавал тебе когда-нибудь в жизни вопрос "Сдохни, блядь!"?". На обидва питання я не зміг відповісти, але запам'ятав їх на все життя.
Владюша. Це я. Я теж своєрідний унікум. В тому плані, що якщо пацанчики – то зірки, то я – небо. Я абсолютно непомітна істота. Для прикладу. Якось у мене були неприємності з міліцією. Менти звинувачували мене в тому, чого я не робив. Я думав, що у мене є алібі, я бухав в компанії десяти людей! Так ось, коли менти почали їх допитувати, то жоден з десяти не зміг певно сказати, чи був з ними, чи ні. Я є і мене немає! Слава Богу, тоді знайшлися фоткі з мобільного телефону, на яких я був присутній. Та навіть на фото мене видно погано. Я думаю, що це через дуже низьку енергетику. Мене майже немає. Якби я тренувався, то, впевнений, зміг би досягти того, що став би невидимим. Зараз люди ще можуть бачити мене, але не можуть запам'ятати. Я кожен день, як новий, а коли немає з чим порівнювати, то я завжди звичайний. Я відпустив бороду, цього ніхто не замітив, я поголив бороду – та ж реакція. Я поголився наголо, через тиждень Растр, він же дизайнер, сказав, що щось в мені змінилося, але він не второпає що. Мабуть, я ідеальний співробітник для того, щоб слідкувати за людиною. Ніхто і ніколи не помітить, що за ним іду я.
Все це я думаю, коли вже стою біля телефону і викликаю таксі. Зараз з'ясується наскільки я п'яний. Бо перше, що в мене забирає алкоголь, то вміння чітко формулювати. Ось у слухавці приємний голос дівчини зі служби таксі. Суми – королівське місто, тут на всіх службах таксі працюють янгологолосі дівчата. Я був у Дніпропетровську, там диспетчерами працюють якісь баби, яким би робити радіотрансляції в пеклі.
Я намагаюся сказати адресу, куди треба під'їхати таксі. Здається, що я досить п'яний, бо не можу сформулювати, куди саме. Але дівчинка-розумниця, сама знаходить адресу по номеру телефона. Обіцяє машину через п'ять-сім хвилин. Зараз чи дві, чи три години ночі, то таксі вільні. Ми виходимо на ґанок, пацанчики запалюють по останній цигарці, я сцу в кущах і дивлюся на зоряне небо. У Зелених очей була блузка в лелітках, схожа на це саме небо. З-під блузки стирчали її плечі, гостренькі і вузькі. Коли я п'яний, я дозволяю собі думати про Зелені очі.
Приїздить таксі. Дві машини. В першу сідаємо я і Граф. Йому виходити на проспекті Шевченко (колишній Карла Маркса), а я їду аж до Луки, старої окраїни міста, де жив колись Чехов (той самий, Антон Павлович). Там стоїть мій дім, який побудував мій покійний дід Сеня, а добудували мої батьки, дай їм Бог здоров'я. Я тихенько відкриваю двері, заходжу всередину. Батьки сплять, це добре. Бо вони нервують, коли я прихожу нетверезий, а сьогодні в меню була горілка, то усі, як чипи. Я чищу зуби, потім випиваю літр води. Я не хочу пити, але примушую себе. Щоб вранці не було похмілля. Бо основна причина неприємних відчуттів при похміллі – то обезводнення організму. А так літр води виведе всі шлаки, серед ночі я встану, схожу в туалет, вип'ю ще води. І матиму надію, що ранок буде не таким вже страшним. Перед тим як впасти в ліжко, я ще встигаю поставити будильник у мобільнику.
О-пів на восьму мобільник піднімає мене з ліжка. Я прислухаюся до організму. Кілька секунд чекання, аж поки не приходить відповідь, що похмілля немає. Чи, майже немає. Це диво, враховуючи, що вчора в магазин ходили чотири рази. Я йду на кухню, ставлю чайник, приходить бабуся, пропонує сніданок, але після великої п'янки я починаю відчувати голод тільки к обіду. То просто п'ю кофе, одягаюся і їду в той клятий воєнкомат. Я налаштований рішуче, покажу їм Кузьмину маму! Зовсім вже подуріли! Думаю, що про цей випадок можна написати редакторську колонку. Так, точно, я не буду спочатку лаятися, дізнаюся, що і як, а вже потім дам їм перця.
Маршрутка мене довозить куди треба. Обласний воєнкомат знаходиться недалеко від редакції, може ще встигну забігти перед мітингом. Іду по вулиці Кірова біля будівлі обласної прокуратури. Якщо судити по машинах, то становиться зрозуміло, що найкрутіші в області – прокурори. Вони обігнали і ментів і податківців і пожежних, навіть суддів! Під прокуратурою цілий ряд дорогих машин, кожна з яких коштує багато річних зарплат робітників органу нагляду. Вони доять усіх, в тому числі і тих, хто доїть інших. Вища ступінь харчової ланки. Справжні хижаки.
А ось вимираючий вид. Колись вони були теж королями, коли збирали хабарі від тих, хто не бажав йти в армію. Але зараз призов скоротився і ніхто не хочу платити за те, що можна отримати даром. А ось Юля пообіцяла, що призов взагалі скасують, тоді воєнкомати можна буде записувати в Чорну книгу українського чиновництва. Хоча ні, в Україні чиновники не зникають. Ось ці будуть набирати контрактників, чи ще щось. Придумали ж викликати мене.
Я підхожу до невеличкого білого будинку ще дореволюційних часів. Колись тут жив який-небудь заможний ремісник, товсті стіни, невеликі вікна, більше схоже на фортецю, аніж на будинок в центрі місця. На ґанку стоять троє хлопців у формі і курять. Показує їм повістку і питає куди з цим. Вони, середнього росту, міцні, схожі на спортсменів, вказують заходити. Захожу. За дверима сидить типовий прапор, дядько років під п'ятдесят, з вусами. Питає про ціль приходу.
- Я з повісткою
Він бере зелений клаптик у руки, читає, потім невдоволено дивиться на мене.
- Тут же написано, що зі змінним одягом і тижневим запасом зброї! – гримає він, дивлячись на мої пусті руки. У мене тільки записник та диктофон в кишені.
Дуже хочу гримнути у відповідь і послати його куди подалі. Але втримуюся, бо вирішив написати про це. Треба набрати фактажу, а потім уже давати волю своїм почуттям.
- Куди мені? – ігнорую я його зауваження.
- В нуль двадцять п'ятий. – строго бурмотить прапорщик.
- Який, який? – дивуюся я нумерації. Дебіли, навіть у одноповерховій будівлі вигадали якісь нульовий.
- Нуль двадцять п'ятий! – гримає прапорщик і всім своїм виглядом показує дуже низьку оцінку моїх інтелектуальних здібностей.
Мені начхати на його оцінку, то я прохожу далі. Потрапляю у довгий коридор з купою дверей по обох його боках. Коридор завеликий для хати, яку видно з вулиці. До неї щось прибудоване. Ще кілька приміщень. Дивлюся, куди ж іти далі, де той клятий 0-25.
- У підвал! – гримотить позаду голос прапорщика. – Нуль – значить у підвал! – пояснює він таємниці тутешньої нумерація, але явно впевнений, що все одно я її не здолаю.
Та ладно, я все-таки отримав червоний диплом, нехай і на економічному факультеті. То пройшов до кінця коридору, побачив сходи вниз. Спускався довго. Мабуть тут було колись бомбосховище. Тут керівництво сумського гарнізону повинно було перечікувати ядерну атаку, а то і ядерну зиму. Нарешті, я внизу, виходжу в коридор. На цей раз значно коротший. І дуже темний. Один ліхтарик і той ледь жевріє. Зупиняюся біля перших дверей, щоб прочитати їх номер. 0-22. Наступні – 0-24. Потім – 0-26. А це як нумерація будинків по вулицях. Парні та непарні. Повертаю до іншої стіни. Тут вже 0-29. Смішно, у підвалі лише вісім дверей, але номерів он майже три десятка. Запасні?
Стукаю до знайденої 0-25.
- Заходьте. – чую командирський голос.
Захожу. Невеличкий кабінет, за столом сидить офіцер. Трохи старше мене, невеличкий, худий, в погонах майора. Рідке русяве волосся, викладене акуратним пробором. Привітливо дивиться на мене.
- Чаю не бажаєте?
- Я бажаю знати, що відбувається.
- А що відбувається?
- Навіщо мене викликали сюди? – я намагаюся не дратуватися, але у цього майора така гнила посмішка, що хочеться в морду дати!
- Давайте повістку, я скажу навіщо. – спокійно говорить майор. Бачу на столі табличку "Майор Огурцов". О, підходяще прізвище для такого дебіла. Я даю йому клаптик.
- О, зелена! – дивується він і противно підхіхікує. Я вже його ненавижу.
- Той що?
- Зелена, це терміновий призов.
- Що?
- Будете відправлені у діючу армію. – майор кліпає очима, робить театрально паузу. – Вже сьогодні.
Він точно грав у КВК! Це тільки там вчать такій бридкій театральності!
- Що сьогодні? – я вкладаю у питання всю можливу іронію. Ні, це сарказм. Я дивлюся на цього таргана Огурцова і розумію, що зараз відбудеться. "Я розчавлю вас!", як говорило слоненя Гобо з фільму групи «НОМ».
- Сьогодні відправка, десь хвилин через двадцять. – каже майор. Ми обмінюємося посмішками.
- Де ваше керівництво? – спокійно питаю я.
- Сьогодні вихідний день. Черговий по воєнкомату – я. – відповідає майор.
- Ну тоді я прийду, коли буде керівництво. – кажу я і збираюся виходити.
- Вам не можна покидати межі воєнкомата. – каже він.
Я регочу і кажу цьому дурню на прощання: - Пішов в сраку.
І тут же чую, як щось задзеленчало. Може у них тривога? Від військових всього можна чекати. Я підхожу до сходів. Назустріч мені збігають ті хлопці, що курили на ґанку. Я ще встигаю подумати, що, мабуть, точно тривога, коли перший з хлопців плигає на мене. Збиває з ніг. Він помітно менше мене, все ж таки я важу центнер, але хлопець з розгону, та ще я не чекав. Гепаюся на підлогу, на мене наскакують інші, перевертають, заламують руки, сильно заламують, я аж кричу.
- Відпустіть! Ви що, блять, йобнулися! Ви що робите! – я намагаюся підвестися, але вони тримають мене внизу, мордою в підлогу. Потім я бачу перед своїм обличчям чоботи. Я миттєво здогадуюсь чиї. Один з чоботів кудись зникає, а потім щось гепає мене по обличчю. Я верещу від болі.
- Дебіл, якщо ти хоч раз ще образиш офіцера, я зроблю тобі з обличчя відбивну. Зрозумів? – питає мене майор Огурцов, якого я не бачу, але добре чую.
- Відпустіть мене! Ви за це відповісте!
Мені починають заламувати руки. Я верещу від болі.
- Відповідати старшому по званню треба "Слухаюсь!". Зрозумів?
Мені не треба було лізти в золупу, але все відбулося так зненацька і дивно, я був у шоці, то заверещав: - Тобі пиздець, уйобок!
Потім втратив свідомість, бо мене сильно били. Прийшов до тями, коли мене кудись несли. Одне моє око нічого не бачило. Іншим я дивився на небо і солдат, які шли поруч. Це вони мене несли на ношах.
- Де я?
- Лежи, лежи. Добре тебе відпиздили. – солдати посміхалися.
- Де я?
У мене боліло обличчя. Я такого ще не відчував. Бувало, що боліла голова, чи шлунок, але щоб обличчя! Я побачив бік чогось зеленого. Не такого, як її очі, а чогось брудно зеленого. Танк, чи що? Переді мною відкрився люк. Це був БТР, я ж проходив військову кафедру, трохи знаюся на бронетехніці. Мене заносили всередину. Я нічого не розумів.
- Що це таке?
- Та все нормально, друже. Зараз вже поїдемо. А на заставі тебе лікар подивиться. – говорить мені дядько років за сорок, з круглим засмаглим обличчям, у бушлаті, з автоматом за спиною. – Все повантажили? – питає він когось.
- Все! – відповідають йому ті, кого я не бачив.
- Ну, тоді поїхали. З Богом! – дядько зачиняє люк і сідає поруч. Двигун БТР-а заревів і машина рушила з місця. Майже відразу скакнула на якійсь ямі. Я застогнав.
- Ти зберися, хлопче. Дорога хуйова, трясти буде не по-дитячому. На ось тобі шапку під голову. – чоловік дав мені звичайну вушанку зі штучного міху, яку носять в армії.
- Що відбувається? – спитав я, геть розгублений.
- Їдемо. На Заставу. – відповів він так, наче це все пояснювало.
- Навіщо? – спитав я.
- Як навіщо? Знаєш як нам гарматники потрібні! – дядько закивав головою, показував, що гарматнику ну дуже їм потрібні.
Які нахуй, гарматники, кому їм, навіщо потрібні? Питань було безліч, я нічого не розумів, окрім того, що мені зробили з обличчя троянду якісь уроди-прапори у обласному військоматі, а тепер я їду невідомо куди. Все виглядало маячнею. Я налапав телефон. Це в мене був такий метод. Іноді мені сняться довгі і важкі сни. Причому, я не розумію, що то сни, мені здається, що все відбувається насправді. Так от, у снах я ніколи не дзвоню по мобілі. Не знаю чому, але ніколи. І коли у мене є сумніви, я шукаю мобілу. Якщо я не може її знайти, значить – сон. А якщо я може подзвонити, то – реальність. Я дістав мобілу з кишені джинсів.
- Тут покриття немає. – попередив мене дядько.
Мобільник дійсно вказував, що покриття немає. То я так і не розумів, що відбувається. А ми все кудись їхали і їхали.
