22 ЧЕРВНЯ 1240-1983, 11:59. Похвала мандрованим дякам
За сюжетом мені б треба чимшвидше бігти, навіть з’їхати по перилах, може ще застану Шайбу на тролейбусній зупинці, доки не прийшов тролейбус. Але моя анахронічна друкарська машинка недарма зажувала вже третього аркуша. «Еріка» відчуває, що авторові зовсім не хочеться бігти за своїм ліричним героєм ось так, не сказавши того, що він мав би сказати у цьому розділі. Нехай це навіть виглядатиме невмотивовано й несучасно, як у шкільній драмі автора 17 століття Григорія Кониського, якомусь бурсацькому алегоричному мораліте. Мені просто нікому вкласти до вуст цей монолог у далекому 1983 році, бо вся історія України ще – тоненька книжечка обсягом сторінок з п’ятдесят, і вивчають її факультативно між двома уроками з історії СРСР, а усіх, хто читав справжню історію і намагався потім розповісти про неї іншим, вже про всяк випадок виселили з Києва кого на заслання, а кого й до мордовських таборів.
І ось автор, як алегорічне уособлення Знання Заднім Розумом, з гусячим пером за вухом, з чорнильницею-непроливайкою на поясі та промокашкою у руках, вилазить на ту шкільну сцену, з якої щойно декламували Суркова й Симонова, й починає читати з тієї промокашки свою «Похвалу мандрованим дякам» перед отетерілими ветеранами, істеричною директрисою й інструктором-комсомольцем.
Отож, Україну створили вчителі. А саме – оті мандровані дяки. Були в ті темні часи, що не потрапили до шкільного курсу історії, яка востаннє згадувала про Київ у 1240, коли нас сплюндрували полчища Батия, а потім одразу продовжувалася Богданом Хмельницьким у 1654, який вже вирішив приєднатися до Московії, були в ті темні часи такі спецільно навчені люди, оті «мандровані дяки», або «дяки пиворізи», які й створили нашу країну.
Ми не заперечуємо, що школа – один з формотворчих елементів будь-якої держави, нічого видатного тут нема. Але зазвичай держави ті мають ще військо, парламент, поліцаїв, гроші, амбасади за кордоном та інші атрибути державності. Україна ж почалася зі шкіл, а не з армії. І тільки ними трималася і «ще не вмирала» в усі подальші часи.
Ще у 15 столітті громади православних храмів постановили утримувати своїм коштом братські школи при церквах, щоб вчити дітей кирилиці й закону Божому, аби не розчинитися назавжди серед латинян та єзуїтів. І ні згоди тодішньої, ласкавої до єзуїтів, влади, ні тим паче допомоги від короля й сейму українці не чекали. Це теж типово українське – вміти самим собі дати раду.
Поїдьте до Львова і пройдіться вулицею Руською – ледве кроків з двісті, два квартали, дюжина будинків – і згадайте, що це була єдина вулиця, на якій дозволялося у ті часи селитися українцям у місті Лева, всього лише тридцяти родинам. І ці тридцять українських сімей, що мешкали навколо єдиного на все місто православного храму, спільним коштом зробили те, що не вдалося московському цареві Іоаннові Грозному – відкрили й утримували друкарню Івана Федорова, пам’ятник якому зараз стоїть за рогом тієї вулиці. Бо для Грозного друкарня була забавкою, а для українців – нагальною необхідністю: братська школа потребувала підручників. Показово, що першою світською книгою, надрукованою українцями, була саме «Азбука». А перша російська нецерковна книга, надрукована лише через століття після Федорова, називалася «Учєніє і хітрость ратного строєнія пєхотних людєй». Мені здається, що це вичерпно характеризує обидві нації.
Зі шкіл цих поставали перші академії, як ось Острозька та Києво-Могилянська, це при них засновуалися наступні друкарні, це при них виникали цілі зібрання вчених мужів свого часу, щоб підготувати першодруки Біблії та Євангелія, відстояти догмати православної віри у палкій полеміці з латинянами.
На Полемічній літературі, мабуть, варто зупинитися докладніше. Скільки було зроблено тоді в цьому полемічному запалі! Наприклад, варто було єзуїтові Пьотру Скарзі закинути, що старослов’янська мова неповноцінна в порівнянні з латиною, бо не має словників і лексиконів, і українці відповіли йому цілою бібліотекою блискучих лексикографічних праць, тлумачних та перекладних словників, в тому числі – словено-латинських. Окрім словників в ті часи писалися також підручники. «Граматика» Смотрицького й «Арифметика» Магницького на століття стали, за виразом Ломоносова, «вратами ученості» не тільки для українських школярів. Саме тоді, у три десятиліття полемічних трактатів, гнівних інвектив, пересторог, книжиць, апокрисисів та треносів вирішувалася доля України, і повстання Богдана Хмельницького й подальше воз’єднання з православною Москвою були лише наслідками цієї полеміки вчених мужів, аж ніяк не причиною. Отож саме високочолі інтелектуали мають бути дуже обережними навіть у своїх незрозумілих нам, посполитим, дискусіях. Їх наслідки відгукуються і через десятиліття. Що там – через віки.
«Тарас Бульба» Гоголя недарма починається саме з повернення синів з бурси. Бо, на відміну від тих же Польщі та Росії, навчання в Україні було позастановим, не тільки для шляхтичів та поповичів, і вчилися в братських колегіумах діти з усіх прошарків суспільства, навіть селяни. Це породило відмінний від інших народів тип студента. Ці вічноголодні школярі не тільки сумлінно ставили містерії та мораліте, написані їхніми рафінованими професорами, в стінах академій, але й щоканікул розходилися Україною з вертепами й показували публіці на ярмарках інтермедії з народного життя, героями яких виступали вже не алегоричні фігури, а козаки й ляхи, селяни й пани, цигани й волохи, янголи й чорти, - і все лише для того, щоб трохи відгодуватися й заробити перед наступним семестром. Недарма одним з яскравих і зовсім не алегоричних образів бурсацьких віршів було дерево, на якому ростуть ковбаси. Згадаємо Гоголя ще раз, а саме його «Вія» й «філософа» Хому Брута. Саме таким ось благородним старцюванням намагався Хома зайнятися на вакаціях, якби не стрілась йому на дорозі капосна сотниківна.
«Філософа» ми взяли в лапки, бо в ті часи це означало не диплом і не професію історика КПРС, а всього лише певний клас академії, найнижчим з яких був «граматик», а найвищим – «богослов». Повний курс навчання займав 12 років, це ще якщо не залишатися на другий рік у тому ж класі, тож мало хто до того «богослова» доучувався. Філософ (вже без лапок) Сковорода, наприклад, закінчив навчання лише «ритором».
Усі ці недовчені спудеї, що не могли претендувати на парафіяльну кафедру, - хвилями розходилися Україною по містах, містечках та селах, шукаючи собі місця й прокорму. Так і з’явилися серед нас оті «мандровані дяки», що осідали й навчали дітей у найнесподіваніших місцях – скрізь де в громади вистачало кошту прогодувати одного граматика, ритора чи філософа.
Їх стараннями Україна вже тоді виділилася серед інших європейських країн. Перше, що здивувало освіченого француза Боплана на Україні, було те, що читати тут вміли навіть жінки. (Перше, на що звертають увагу емісари Євросоюзу зараз, - те, що в Україні більше людей з вищою освітою на тисячу населення, ніж будь-де в Європі, і вимагають цю цифру зменшити. Дзуськи, маємо відповісти ми.)
А московський цар Олексій Михайлович з подивом усвідомлював, що, приєднавши до свого царства одну лише Гетьманщину (приблизно третину українських земель), він отримав вп’ятеро більше грамотних підданих, ніж мав до цього.
Московщина чи не одразу почала рекрутувати українських вчених мужів на посади вчителів, найбільшого розмаху це перекачування мозків сягнуло за Петра Першого, коли навіть ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович опинився в Петербурзі на чолі тамтешнього, заснованого за українським зразком, колегіуму (саме в ньому навчався потім Михайло Ломоносов). Українських грамотіїв можна було знайти на посадах від вищих церковних ієрархів до вчителів барчуків в маєтках дворян. Оті укладені українцями в полемічному запалі словники, граматики й риторики тепер навчали також і росіян. Наслідками цього зокрема стало те, що слово Бог навіть росіян вчителі привчили вимовляти по-нашому, а українофоб Віссаріон Белінський ще в 19 столітті обурювався незрозумілим йому правилом російської мови, за яким через «ять», а не через «єсть» пишуться усі російські слова зі звуком «є», які українською вимовляються через «і». Правило те тому й було незрозумілим, що жоден зі вчених росіян, за винятком хіба що Ломоносова, і досі не спромігся подякувати українцям за науку. І підозрюю, що вже й не подякує.
Москалі, до речі, виявилися куди цинічнішими й брутальнішими за поляків, вони перш за все зрозуміли, що справжні гармати українців – то друкарні. В перше ж десятиліття під Московщиною усі українські друкарні, навіть лаврська Києво-Печерська, були зачинені, щоб не друкували книжок українського канону. За що боролися, на те й напоролися, панове інтелектуали. Далі – морок. Перетворення Могилянки на виключно духовну семінарію, становий ценз для студентів новостворених імперських гімназій, ліцеїв та університетів, а далі - цензура, Валуєвський циркуляр, Емський указ, «нєт, нє било і бить нє можєт нікакого малоросійкаго язика» і таке інше. Українців вже вкотре зрадила майже уся їхня еліта, яка замість колишнього ополячення тепер обирала зросійщення. Уся, крім отих «дяків-пиворізів»: початкова парафіяльна освіта лишилася українською.
Що там казати, якби не такі ось «дяки пиворізи», кріпакові Шевченкові ні в кого б було вивчитися грамоті. Можна довго розводити теревені про геніїв, і про те що вони однак проб’ються, але що було б з Шевченком і з Україною, якби в його селі просто не виявилося отого дяка-пиворіза?
Тут можна було б продовжувати про Ушинського, про Драгоманова, про Скрипника, про Макаренка та Сухомлінського й про десятки інших українських вчителів, що прийняли естафету від тих безіменних дяків, але автор ризикує остаточно загубити шуканого Шайбу в двохмільйонному українському місті, де українською вже продовжують розмовляти самі вчителі та письменник-початківець Богдан Жолдак, а вчителі російської мови усі 70 років правління комуністів отримують ще царську особливу надбавку «за обрусєніє края». Як не прикро, авторові вже час злазити зі шкільної сцени, з-перед очей ошелешених ветеранів Вітчизняної війни, які прийшли послухати зовсім про інші – свої – подвиги. Але що поробиш? Навіть канцлер Бісмарк колись стверджував, що війни насправді виграються вчителями, а не солдатами. Якщо так, то українські вчителі зуміли відіграти усі бездарно програні генералами впродовж трьохсот років війни.
На початку цього розділу, присвяченого звичайній українській школі, я написав, що вона виявилася спеціалізованою українсько-англійською суто випадково. Але ж дзуськи. Усі українські школи Києва були спеціалізованими українсько-англійськими. Більш того, усі англійські школи, окрім одної, в якій навчалися самі цековські онуки, були українськими.
Хтось з чиновників-освітян таки зміг протягнути через міністерство освіти УРСР таку рятівну абсурно-кафкіанську постанову, яка діяла не тільки в Києві, в чому я мав змогу переконатися трохи згодом, в часи Чорнобиля, коли треба було пристроїти брата до школи в Херсоні, щоб він довчився рік. Єдиною українською школою на весь півмільйонний обласний центр України виявилася єдина ж на все місто спеціалізована англійська, в якій навчалися діти та онуки вже місцевих бонз. От за що варто шанувати комуністів. Якою б кафкіанською не була постанова, виконувалася вона на теренах всієї республіки неухильно.
Але завершувати цей розділ похвалою вірним кафкіанцям ми з «Ерікою» вважаємо недоречним. Хай це краще буде слово подяки тому безімянному нащадку лукавих дяків-пиворізів, завдяки якому ми з «Ерікою» маємо щастя друкувати свої придибашки мовою бурсака Івана Котляревського і не пояснювати жодному з наших читачів, що «незабаром» - це не перед і не поза баром. Це, як би тим росіянам пояснити, як російське «сравни» - теж не розбереш, так чи ні.
. 22 ЧЕРВНЯ 1983 , 12:15. Знову “Крижинка”.
Отож, після того як автор зі своєю друкарською машинкою зробили все можливе, щоб Шайба дочекався на тролейбус і відбув невідомим маршрутом, мені залишалося лише розштовхати потиличниками тих піонерів на сходах і востаннє з’їхати шкільними перилами з другого поверха на перший. Погоня за Шайбою тимчасово відкладалася. Час було вертатися по Сашка на «Крижинку».
Хокей продовжувався. Гулко лунали над кригою непарламентські вирази обох команд, стуки ключок, скрегіт ковзанів і сюрчання суддівського свистка.
Щойно я зайшов, одного з наших, а саме Зітиного обранця, саме видалили за атаку суперника без шайби – суддя в смугастому, як в каторжника, светрі зробив характерний жест рукою, показуючи, як саме Зітин любчик штовхав свого візаві. Отож наші мали грати в меншості. Ой не-не, навіть не в чотирьох, а втрьох проти п’яти суперників, бо Хобот вже сидів на лаві штрафників. Табло показувало рахунок 3-3.
Шайби на “Крижинці” так таки й не було. Власне, шайба була. В руках у Сашка. Він відразу став нахвалятися нею, варто було мені всістися поруч. Але було ще дещо: на лобі в Сашка вже наливалася синім здоровенна гуля. За гарною хокейною традицією йому подарували ту шайбу, яка в нього влучила.
- Якось несподівано так він підскочив замість пригнутися, - почала виправдовуватися Гіта.
- Залишив дитину напризволяще, то й має, - не давала їй виправдовуватися Зіта.
- Я б таким невідповідальним юнакам взагалі дітей не довіряла. Ох же ж дістанеться комусь “щастячко”, - Зіта, здавалось би, лише озвучувала голос мого сумління, але як неприємно та з яким садизмом звучав той голос. Справедливості ради треба констатувати, що Зітині побоювання щодо долі доручених мені дітей таки справдилися: усі мої діти в певні часи життя обзаводилися схожими на Сашкову гулями. То коляска в мене перевернеться, то з гойдалки малечу впущу, то нагодую чимось не тим. Між тим як Зітин обранець щодня мав розгорнуті інструкції на кухні, щоб не переплутати супчик для дитини з супчиком для собаки.
Вкидування було біля наших воріт. Двоє супротивників, широко розчепіривши ноги, нахилившися й спершися на ключки, ледь не бодаючи один одного шоломами, з’їхалися на позначці й чекали на кидок шайби суддею. Свисток, ключки суперників зхрестилися, як шаблі, наш гравець виявився меткішим – встиг вишкребти шайбу з під носа супротивника й вибити за ворота захисникові, якого в ту ж секунду припечатали до борту одразу двоє нападників супротивника. Йому не залишалося нічого кращого, ніж притиснути шайбу до борта. Знову вкидання на тій же точці.
- Болить, - допитувався я в Сашка.
- Не дуже, - як спартанський хлопчик, що ховав під плащем лисеня, інформував мене й Гіту Сашко.
- До весілля заживе, - заспокоював я Сашка ще одною ідіомою, яку потрібно було дивитися в словничку.
- Так довго? – занепокоївся Сашко.
- Так кажуть, коли не варто через таку дрібницю плакати, - перекладала Гіта.
Хобот, який відбував покарання якраз поруч з нами, вже підвівся і став біля борту: мабуть спливали останні секунди його видалення. Його мали випустити на лід майже одразу по свиткові. Суддя вкинув шайбу, Хобот торпедою вискочив на кригу, перестрибнув через ключку захисника суперників, що намагався притиснути його до борту, в стрибку рукою зловив шайбу, що високо відскочила від ключки воротаря й скинув собі на хід.
Він одразу опинився за спинами обох захисників і тепер, набираючи швидкість, котився навскоси через все поле на ворота суперників. Захисники, хекаючи, бігли за ним щодуху, однак вже не встигали наздогнати.
- Шайбу-шайбу! – несподівано для мене закричав Сашко тоненьким голосочком. Научителька-Гіта таки не витрачала часу марно. Його заклик підхопили усі, хто був на трибунах.
Хобот, на якого з-поза спини насідали обидва захисники, щосили гатячи ключками по щитках, на шаленій швидкості накочувався на ворота. Він зробив хибний замах, вклав голкіпера на лід і потім легеньким кидком підняв шайбу у повітря і направив у лівий верхній вугол. Саме тут його наздогнали і знесли з ніг ті два захисники. Та шайба, як в уповільненій зйомці, вже летіла над кучею малою на кризі, над щитком воротаря, над його ловушкою, той міг лише в розпачі проводжати її поглядом аж поки вона не шарпонула сітку воріт.
Спалахнув вогонь за воротами. Загула сирена. «Гол!»- закричали трибуни, і Зіта, і ми з Сашком. Лише Гіта замість цього заволала «Йой!», бо побачила, що її коханий Хобот в цей час саме по інерції зносить головою ворота, аж шолом з нього злетів.
За напруженістю моменту, боротьбою зі своїм сумлінням, Зітою та ідіомами я зовсім розслабився й навіть думати забув не дивитися на протилежну трибуну, де… нікого вже не було.
- Візьміть пластир, - пролунало поза нашими спинами. Те, на що я забув не дивитися попереду, несподівано підкралося ззаду. Це був Її голос.
