-Я б хотіла навести відомість про нашого нового працівника – сказала я своєму шефу.
-Навіщо Вам це?
-Мені потрібно знати про нового колегу все. Адже варто пізнавати чим він дихає, чим займається. Тим паче, він міг щось учинити, а ми про це не знаємо.
-Що ж, гаразд. Наводьте правки. Але одразу ж принесете мені матеріали.
Я вийшла з кабінету свого роботодавця та попрямувала до власного. Біля дверей за столом, сиділа секретар, а поблизу неї спиною до проходу стояв молодик та дуже весело бесідував. Я пройшла повз них та зайшла до своєї «комірки». Я дуже любила свій кабінет, облаштовувала його, нікому не дозволяла заходити туди. Я присіла на велике крісло та повернулася до вікна. Раптом почула легкий стукіт по той бік дверей. Вони відчинилися і на поріг ступила моя секретар. Своїм в'юнким та, водночас, невпевненим голосом вона прошепотіла:
- До Вас прийшли. Кликати?
- А хто?
- Новий працівник.
- Так, звичайно. Кличте
Вона вийшла. А через півтори хвилини до мене ввійшов якийсь хлопець. Я сиділа та щось писала, навіть не підіймала очі ввись. Він стояв та нервово зминав у руках договір на затвердження посади. І ось, він проказав:
-Доброго дня. Я приніс договір для того, щоби Ви його підписали.
-Добре. Одну хвилину. Я тільки допишу звіт та підпишу – сказала я жорстким тоном.
Я його ігнорувала. Не підіймала очі, не дивилася. А він стояв та чекав. От, нарешті, я відклала дописаний звіт у сторону та потягнула руку до пакту. Підписала та, врешті-решт, здійняла погляд вгору. Я побачила, що переді мною стояв мій старий добрий приятель. Ми не бачилися приблизно п’ять років. Для мене він завше був більше, ніж друг. Але я цього не казала ніколи. Я тільки одного дня надіслала йому листа, в якому все пояснила і розповіла. Він надіслав мені декілька листів, на які я не відповіла. А тут така зустріч віку! Він стояв навпроти на лагідно усміхався. А я сиділа, наче ошарашена. У голові літали думки та здогадки.
- От, бачиш, а ми все-таки зустрілись – промовив він.
- Зустрілись… А ти що тут робиш? – спитала я
- Так, от, влаштовуюся. Ти ж мене вчила, що треба завше крутитися і сидіти на місці. Якщо, звичайно, хочеш щось досягти.
- Але чому саме тут? І зараз?
- Не знаю. Щось давно вело мене сюди. Та я боявся, бо не знав, як приймуть. Я ж простий хлопець, нічим не кращий за інших.
- Тримай договір. До зустрічі. Ще побачимось.
Він вийшов із кабінету досить здивованим, адже я його виставила за двері. що я собі думала? Він же може піти і зараз та не повернутися ніколи! Треба його наздогнати!... Але… Знову мене щось спинило. Знову я сиділа та мовчала. Лише нервово кусала губу та згризала нігті.
Моя секретар зайшла, коли уже стемніло. Тримаючи у руках ключі вона сказала:
-Ви не збираєтеся іти додому?
-Ні, я ще посиджу. Мені треба попрацювати.
-Гаразд. Якщо Вам нічого не треба, то краще піду?
-Так, звичайно. Ідіть. Завтра зустрінемося.
-До побачення.
-До побачення.
Вона вийшла, а я знову-таки залишилась на одинці. Хоча, ні. Я була не сама. Зі мною завше дихала в унісон Самітність. Вона заміняла мені і брата, і свата, і маму, і тата, і сестру та навіть мого «друга». Варто зазначити, що я змінилася за ці п’ять років. Не можу сказати, що на краще. Я стала більш жорсткішою, більш шерхлішою. А ж самій дивно. Сиджу в кабінеті та сама до себе гомоню. Хочеться встати та піти куди-небудь. Та куди тут підеш? Місто велике. Мегаполіс. Зашлакований та брудний. Всі туди гинуть поїхати. Та коли приїжджають, то усвідомлюють, що це зовсім не казка, як вони собі уявляли, що вони одні. Нікого поруч немає… І ти САМА. Одна стоїш на роздоріжжі між приватним життям та кар’єрою. А я би покинула це все, повернулася до свого дому, жила спокійно, працювала там. Але до кого повернутися? До кого?
Він поїхав перший з нас до столиці на навчання. Так, його вело, наче маною. Він не міг дочекатися, коли вже поїде туди. А я виглядала його завжди. Та одного дня моє терпіння увірвалося і я написала йому листа. Прощального листа. Я не хотіла його бачити більше. Хотіла все забути, та марно. Марно старалася, марно бажала… І тут, за стільки років, я побачила його… Мені було цього більше, ніж досить. Я просто жадала лише раз побачити його. Лише раз і все. І от, я отримала те, чим марила. Та чи стало мені краще від цього? Що це змінило? Та нічого!!! Нічого!!! Мені стало ще гірше. Він тут, стоїть біля мене, та я не можу доторкнутися до його руки. Не можу і все!!! Він НЕ МІЙ! НЕ МІЙ! Мабуть, на нього зараз чекає котрась дівчина, яка (як і я) його кохає. А він купить їй квіти та буде цілувати і пригортати до свого серця. А ти, дурненька, жди-жди, дожидайся. Може щось і виждеш. Хоч надійся на те, що в його серці саме ти, а не вона.
Зненацька скрипнули двері. До кабінету хтось ввійшов. Своїми обережними та лагідними кроками ця людина приблизилась до мене. Я стояла біля вікна. Ця людина поклала свою руку на моє плече та промовила:
-Ти ще працюєш?
-Так. А що мені залишається? Дома ніхто не чекає. Та й дім – це надто гучно сказано.
-Невже… ти…ти мене більше не… любиш?
-До чого це питання? До чого? І… навіщо ти прийшов? Ти мені не потрібний більше.
Скидаючи руку з плеча я промовила:
-Ти мене зрадив. Ще тоді, коли поїхав. Коли не давав знати про себе. Коли… коли…
-Я тебе кохаю! Я знаю, що винний у всьому. Я …
-Що? Що ти?!... Та що ти знаєш? Чи знаєш ти, що я страждала, що чекала на тебе, що я нікого не кохала окрім тебе?! Ти нічого не знаєш. Нічого!
Він стояв та не знав, що сказати. Він дивився на мене, як тоді, коли їхав. Тоді, на вокзалі, він не знав, що сказати на прощання. А тепер? Що він воліє сказати тепер? Можливо, він скаже, що любить, що не може жити без мене. А може він прокляне мене чи принизить. Тому і я мовчала. Я не видавала жодного звуку. Я лише дивилася в його очі.
Він приблизився і обійняв мене, пригорнув до свого серця… Я згадала, як колись давно ми так стояли під зливою. Довго-довго стояли… В мені все знову заграло, все ожило, все піднялося з глибини та воскресило серце. Він сказав, що любить мене, що нікого не любив так, як мене. Він віднайшов мене, щоб все це сказати. Але боявся, що у мене хтось є. Але ж нема!!! Нікого нема!!!
Цей простий трудовий день змінив усе моє життя. Я отримала своє кохання назад. Я вирішила, що більше ніколи не відпущу його від себе. Ніколи. От така моя розповідь одного дня…
