Ішла сьогодні зранку до школи. Погода була не з найкращих, адже за вікном зима. Мені було так приємно коли свіжий зимовий вітерець вдарив по моєму обличчі! Душа раділа коли я бачила, як танцюють зимовий вальс красуні-сніжинки. Від веселуна вітру в моєму оці бриніла сльоза. Ногам було так приємно ступати по сніговому килимі! Я йшла і думала про те, що мене чекає в школі. Вир моїх думок своїм співом зупинила плакуча верба. В одну мить князь Вітер, наче навмисно, змів весь сніг з неї на мене. Мені було весело! Я хотіла залишитися в цій казці назавжди! Але, як на зло, лукаве тікання годинника перервало мою втіху. Треба було йти до цієї пафосної напівзруйнованої будівлі, повної брудних думок та вчинків.
«Сьогодні середа» - прокручувала в своїй голові я це нескладне словосполучення
«Сьогодні середа» - не замислюючись я прошепотіла це вголос.
Мені здалося, що від цього шепоту все навколо здійнялося вгору. Вітер наче забавлявся з мого болю. Він наче грався з почуттями людей. Він навіював на мене смуток та печаль. По дорозі до школи мені попався на очі солдат, який тримав гвинтівку, напрямлену на якогось юнака. За спиною в нього стояв старшина і наказував йому куди цілитись. Чи то від болю чи то від перевтоми юнак постійно опускав голову додолу. Але, як шакал, інший солдат постійно підіймав голову юнака, кричачи при цьому образливі слова. Десь метрів зо п’ять, біля хвіртки, побивалася старенька мати.
-Вбий мене, кацапе! Вбий! – закричав страшенним визком юнак.
Старшина наче почув мої всхлиптування і своїм орлиним та проникливим поглядом пройшовся по окрузі. Підтюпцем я сховалась за дубом. Це вистежування, на щастя, закінчилося.
-Андрію, ми ж разом вчилися! Ми ж разом ходили до школи! Ми ж були друзями! Ти ж не зможеш, Андрію! Ти ж не зробиш цього! Не роби! Не опускайся до їхнього рівня! Не роби!
Я побачила, як солдат віддає гвинтівку старшині.
-Я не можу! Ми ж з ним як брати. Я цього не зроблю!
Старшина кинув зброю іншому і сказав:
-Розберись зі старою.
-Да, товарищ Соломін – відповів той.
Від знемоги юнак вже не міг навіть встати з колін. З його очей пішли ріки сліз. Соломін витяг з чохла пістолет і приклав його до голови Андрія... Пролунав постріл… Останній раз товариші зустрілися поглядами. З вуст Андрія вилетіло слово «Пробач» після чого його бездиханне тіло впало поряд з юнаком. Згодом я почула наступний постріл… Жіночий крик припинився.
-Ось бачиш, Потапе, що стається з тими, хто не виконує наказів.
Після цього послідкував звірячий сміх. Соломін сховав пістолета своїм юхтовим чоботом вдарив юнака по чолі, штовхнувши його в бік. Після цього він звернувся до солдата:
-Ходімо, Потапе. Тут нема в що й чобіт витерти.
Перечекавши ще десь три хвилини я підійшла до хлопця, щоб привести його до почуттів. Весь час він запитував «За що це все?». З горем пополам я розв’язала йому руки.
-Юначе, як вас звати?
-Дмитро...
-От і добре. Зараз я встану, а ви обітретесь на мене. Добре?
-Добре.
Я не знала куди відвести його. Спочатку думала, що до себе додому. Але там і без нього нема, що їсти.
- Дмитро, де ви живете?
- За каплицею третя хата.
- Вести вас туди?
- Веди.
По засніженій стежинці я, з ним на плечах, якось добрела до каплиці. Весь час я оберталась, щоб не потрапити на очі цим воякам. Біля каплиці юнак ще раз втратив свідомість. Я кинула йому в обличчя крижаний сніг. Він прийшов до тями і знову почали крокувати. Ліворуч я побачила сіру та похмуру двоповерхову будівлю. Ми підійшли до дверей. Я постукала і нам відчинив якийсь сіролиций пан, років 25-30, високого зросту, в окулярах, вдягнений, на диво, у легеньку білосніжну сорочку, шерстяні штани та громадські черевики.
-Ви знаєте Дмитра? – запитала я з задишкою.
-Так, він мій брат.
Відштовхнувши його в бік я прорвалася всередину домівки.
-Зачиніть двері. Куди нести?
Брат, нічого не сказавши, показав на якусь кімнату. Зайшовши туди склалося враження, наче я потрапила в галерею: скрізь були розвішані картини і аплікації. Цей чолов’яга, перебігши наперед, показав рукою на ще одну кімнату. В цій кімнаті посередині стояв антикварний журнальний столик. Ліворуч був великий і м’який диван, застелений темно-синім покривалом з багатьма темно-зеленими подушками та з декоративними поручами у формі голів левів. Показавши головою на диван я сказала:
-Забери! Забери їх.
Брат похапцем забрав подушки. На диван я кинула юнака.
-Слухай, брате, неси бинти, полотенця, йод, спирт, воду, покривало… Одним словом – все, що маєш.
За той час, поки він бігав, я почала огляди Дмитра. Від задишки брат не міг промовити ні слова. Я обмотала кволі груди юнака, шию, руки, голову. Здавалося, що на ньому ні одного живого місця не залишилось – все було в ранах та порізах. Якось вдалося зупинити кровотечу, але все ж я боялася, що від втрати крові він не виживе.
-До речі, брат, тебе як звати?
-Олександр.
-Мене – Аня. Ти можеш принести ще трохи теплої води?
-Можу. Уже йду.
В кімнаті було не дуже тепло. Я вирішила доторкнутись до батареї навпроти. Вона зовсім не гріла. З вікна страшно «сифонило». Як на мене, одним недоліком цієї кімнати було ось це велике вікно. Але й з нього відкривався дуже гарний краєвид на сад. Крізь шум вітру і гуркіт шиб я розчула тонкий стогін юнака. Нарешті в дверях з’явився Олександр. Він поклав воду на журнальний столик. Невпевненим голосом він сказав:
- Аня. Ви багато для нас зробили. І … ви можете йти.
- Так, брате, ти що хочеш щоб Дмитро пішов слідом за моєю подругою? Вона також померла від нестачі крові. Я не змогла її врятувати. Хоч дозволь врятувати твого брата.
Усвідомлюючи свою помилку Олександр сказав:
-Гаразд, можете залишитися.
-Слухай, Сашко, може перейдемо на «ти»?
-Можна.
-Ти можеш показати мені де у вас телефон?
-Ходімо покажу.
Сашко провів мене до передпокою, а згодом і до кухні. На невеликому декоративному столику при вході до кухні стояв телефон. Одразу було помітно, що апарат антикварний. Похапцем я набрала номер телефону своєї хресної мами.
-Алло, т. Люда?
-Так.
-Це Аня. Мама у Вас?
-Так уже даю.
-Мамо, будь ласка переночуй сьогодні в т. Люди.
-Добре. А ти чому не в школі? Що знову діти не прийшли?
-Так. Не прийшли… Мамо я сьогодні переночую в подруги.
-Добре. Тримайся.
-Ти теж.
З гіркотою на душі і слізьми на очах я поклала слухавки. Крізь потік сліз я сказала «Дякую» Олександру. А він в свою чергу запитав:
- Хто це такі?
- т. Люда – хресна мама. В мене є ще старший брат Іван.
- В якої подруги ти збираєшся заночувати?
- Та я взагалі хотіла заночувати у вас, якщо ви не проти.
Сашко хотів щось сказати, але почав дуже сильно кашляти.
-З тобою все гаразд? – запитала я.
Він кивнув головою, що так, але в це було дуже важко повірити. Десь за хвилину він перестав покашлювати.
-Де в тебе ложка? – запитала я
Своєю худорлявою рукою Сашко витяг з антикварної шухляди срібну ложку.
-Скільки ти вже кашляєш?
-Тижнів зо два-три.
-Воно і видно.
За руку я провела його до кімнати-галереї. Похапцем висипала зі своєї сумки все начиння.
-Знімай светр і сорочку – заказала я пацієнту.
-Не буду!
-Знімай. Я нічого тобі не зроблю. Лише послухаю легені.
Коли він скинув сорочку мені здалося, що він вирвався з якогось концтабора. Приклавши слухавку до легень я давнулась.
-Ти палиш?
-Ні. Ніколи не палив.
-Добре. Можеш вдягатися. В тебе було переохолодження?
-Було. Здається.
-Тепер ясно. Цілком можливо, що в тебе пневмонія.
-Цього бути не може!
-Гарячка, біль у м’язах, суглобах, грудях, кашель, задишка були?
-Були. А це точно?
-Зважаючи на обставини, які склалися в теперішньому часі, цілком можливо. Розумієш, я ходила по всіх навчальних закладах. Надавала медичну допомогу. На жаль, я ні разу не помилялася.
-І що тепер робити?
-Я побіжу додому. Принесу ліки. В тебе є аптечка?
-Так.
-Ну то показуй!
Похапки я натягнула на себе пальто. Сашко знову привів мене на кухню. Легким помахом руки він відчинив двері серванту. Переді мною відкрився превеликий асортимент ліків. Стільки медикаментів я бачила хіба що в аптеці чи в інститутській лабораторії. Не стримуючи себе я вигукнула:
-Боже! Скільки всього!
-Це колекція мого батька. Він викладав фармакологію – з гордістю відповів Сашко.
-Отже, я буду лікувати вас народними методами. Мені потрібно: корені алтеї лікарської солодки голої, плоди ганусу звичайного, листки шавлії лікарської, бруньки сосни звичайної. Ти не стій без діла. Грій воду.
-Скільки гріти?
-Увесь кухоль. Це для тебе. А що ж для брата? Згадала! Квіткові кошики арніки гірської, листки мирту звичайного – це окремо. Листки горіха волоського, ромашка, нагідки, звіробій, сухіцвіт болотяний, хвоя ялиці білої теж окремо.
Вперше в житті я відчула себе справжнім лікарем! Я нарешті лікую людей не чим прийшлося, а справжніми ліками! Було враження, що кухня перетворилася на лабораторію. Запахи з кухні розносилися по всій оселі. За 10 хвилин медикаменти були готові.
-Будеш це пити три рази на день малими ковтками – наче справжній професор сказала я
-А це допоможе?
-Раз допомогло моєму брату, то ї тобі допоможе.
Знову ми попрямували до Дмитра. Я раділа від того, що від дихав. Він жив! Я хотіла піднятися з дивану, але не змогла. Це помітив Сашко і запитав:
-Що з тобою?
-Та нічого особливого.
-Я ж бачу, що не все гаразд. Кажи.
-Я три дні нічого не їла. – сказала я жалісливим тоном, - В мене брат теж хворий. І мама… мама теж. В неї туберкульоз. Батько пішов на фронт. Він військовий. Майор.
-Сиди тут. Я щось принесу.
Олександр кудись побіг. А я сиділа і думала, що там з братом. Я кожного Божого дня переживала за рідних. За цих півроку я вперше заплакала. Я ще здивувалася, що маю чим плакати. Не знаю як, але моє тіло само скотилося з дивану на крижаний і, водночас, м’який килим. Десь хвилин за дві у дверях з’явився Саша. В руках у нього був буханець хліба і банка тушонки. Він підійшов до столу і поклав цей пайок переді мною:
-Це тобі. Їж.
-Як!? Цим же можна п’ятьох нагодувати! А ти це все мені! Як же ви?
-Їж. Ми мабуть одні з не багатьох сімей, яким вдалося зберегти досить великий запас їжі. Їж.
Вперше за мої N роки я збагнула, що таке їжа. Вперше я була рада їй. З’ївши половину, я сказала:
-Решту я візьму брату. Ти ж не проти?
-Ні, бери. Хочеш я ще дам.
-Та ні. Не треба. Дякую. Красно дякую. Я мушу побігти до брата. Я хутко.
Похапцем я зібрала пайок, начиння з сумки, вдяглася і сказала:
-Дивись за братом.
Мене щось тримало в цьому домі. Але треба було йти. Погода була ще більш нестерпнішою. На дорозі лежали собаки. Мабуть, вони померли від холоду чи голоду. А може їх застрелили окупанти. В них була така розвага: хто більше вб’є собак, кішок, а то й людей, той може вибирати найкращу дівчину і робити з нею все, що захоче. Від цього і вмерла моя подруга… Сволота! Хоча і це надто м’яко сказано. Якось я дійшла додому. Мене охопило почуття радості, коли брат відчинив двері. Йому чудом вдалося врятуватись від цих паскуд. Розумієте, мій брат – бідний поет, котрий виступав проти поневолення і писав правду. Він би іще писав як би вони не відрізали йому вказівного пальця. Але він пише. Щоправда лівою рукою. Інколи пишу я, інколи – його друзі чи наречена.
-Ти вчасно. – з жахом в очах і болем на обличчі промовив мій брат. Його скули бігали і він не міг промовити ні слова.
-Що сталося? Кажи. Чого мовиш?!
-Степана вбили…
-За що?
-За правду, а Настю… - він не договорив і почав плакати як мале дитя, сідаючи на стілець у вітальні.
-Де вона?
-У спальні. Твоїй спальні.
Можливо, це би так і не боліло, як би Настя та Іван не побралися три місяці тому. Два місяці такий був строк вагітності Насті. Мені не вкладалося в голову, як можна бути такими нелюдами? Біль і лють виривалися з моїх очей у вигляді сліз. Я прийшла у кімнату на другому поверсі до Нати.
-Нато, це я, Аня. Ти мені скажи лише хто і все.
-Старий молодий. Соломін і Потап. Там ще був Андрій. Але він нічого не робив… Нема і дитини, ні Степана. Вони стрілили йому у спину.
Після цих слів я вже нічого не могла сказати, а лише мовчки вийшла із кімнати та попрямувала на кухню.
-Як вона? – перелякано спитав Іван.
-Жива. А ти знаєш, що найцікавіше? Соломін і Потап сьогодні на моїх очах вбили ще двох. Поїсте сьогодні те, що я принесла. Випий ці ліки. Не відходь від Насті. Мама переночує у т. Люди. Я пішла.
По дорозі я захопила свої рукописи. Я також бралася до пера. І в мене виходило. Виходило, доки не почалася ця Третя війна – Війна жалюгідних світів. Дорогою в моїх вухах лунав звірячий сміх Соломіна, голосіння матері, крик Насті, голос подруги Тані, ввижалося обличчя Дмитра… О, так, Дмитро! Я маю поспішати! В мені наче друге дихання відкрилося. Я побігла! Побігла! Як тоді, коли була ще осінь і я була повна сил. Нарешті! З усмішкою на устах я постукала у двері.
-Ти вже? – здивовано запитав Сашко.
-Я ж казала, що скоро.
Згодом я сіла поруч з Дмитром. Приблизно за дві години він прийшов до тями.
-Де я?
-Ти в себе дома.
-Це я винний…
-Ні в чому ти не винний.
-А ти хто?
-Я – Аня.
З дверей пролунав тонкий голос Сашка:
- Це вона тебе врятувала.
- Справді?
- Так. Сама принесла на плечах. Сама.
Після цієї розмови Дмитро знову заснув. Не зважаючи ні на що, його обличчя залишалося розслабленим. На ньому не було болю, скорботи, печалю. Чисте, як у ангела. Важке життя хіба що видавав сірий колір обличчя та кістляве тіло. Я не відчула, як і сама з часом заснула. Мені снилося сонце, світлий день (без атому), Іван і Настя з моїм племінником, мама, тато і я. я йшла повз яскраві будинки, привітних людей, магазини… я була вдягнена в легке плаття, босоніжки. Моє волосся розвівалося. Було добре, як шість місяців тому. Мій коротко плинний сон перервав Дмитро. Він гладив мою голову своєю кволо рукою. Я не стрималась і запитала:
-Що таке?
-В тебе дуже гарне волосся. Густе.
-Тобі краще?
-Набагато.
-Дмитре, я бачу, що в тебе на вказівному пальці мозоль. Ти часом не письменник?
-Так, і поет. Я в спілці «Поети і письменники волі».
-Її очолює мій брат, Іван.
-Я знаю. Я бачив тебе там. Ти читала свою поему «Невільники». І прозу…
-Так, і прозу «Третя війна»
-Дуже гарно написано. Але я тебе більше там не бачив.
-Я поет і письменник за покликанням. Моя головна професія – лікар. Я почала рятувати старших людей і дітей. Я сама йшла до 6 школи, коли побачила…
-Це добре, що ти побачила.
Після розмови я нагодувала пацієнта і поїла ліками. Сашко згодом поволік Дмитра спати у іншу кімнату. А я залишилась у цій же. Щоправда, вона більше скидалася на коридор. Цілу ніч свист вітру не давав мені заснути. Згодом замість нього я почала чути голос Насті, бачити обличчя Тані, мами, тата, тітки, Дмитра та Олександра. Під ранок я нарешті заснула. Снилося те саме: люди, сонце, будинки… Я йшла. Пізніше побачила інститут, викладачів, студентів. Я чула сміх дітей, яких врятувала. Вперше заснула без страху. Мене вже на страшили ні кров, ні трупи, ні рани, ні смерть. Вперше я заснула міцним сном. Це й не дивно, адже я вже три дні не спала. І звідки в мене були ще сили ходити, бігати, думати, лікувати? Я не знаю. Коли я прокинулася біля мене на кріслі сидів Дмитро. З іншого боку на мене дивився Сашко. Легеньким голоском я запитала:
-Дмитре, чому ти встав?
-Мені вже краще.
-Скільки я спала?
-Два дні.
-Два дні?! О, Боже! Я повинна бігти до Івана! Але спочатку ви двоє. Ви щось їли?
-Тушонку.
-А крім неї у вас нічого не залишилось?
-Та ні – впевнено сказав Сашко.
Похапки я скинула із себе покривало та попрямувала на кухню. Із залишеної тушонки я «зварганила» надто примітивну юшку. Дмитро все сидів на кріслі на кухні та дивився на мене. Мабуть, вивчав. За декілька хвилин я набралася сили та сказала йому:
-Дмитре, якщо ти думаєш, що ти винен мені щось, то ти глибоко помиляєшся. Кожен на моєму місці поступив би так само.
-Я не думаю, що хтось би ніс на своїх плечах людину, тим паче незнайому. Потім би обробляв рани, ночував у незнайомому домі в оточенні двох дужих молодиків.
-Це ви «двоє дужих молодиків»?
Хоч я і сміялася з цих слів, але мені було приємно.
-Аня, поки ти спала я дозволив собі залізти до твоєї сумки. Я знайшов там твої рукописи. Я їх прочитав.
Після цих трьох слів «Я їх прочитав» я врізала собі палець. Розумієте, мої вірші та твори були патріотичними, але не всі. Якщо чесно, більшість з них особисті. Я їх не читала навіть рідним. Єдина слухачка була моя подруга Таня (шкода її!). Дмитро підбіг до мене і сказав:
-Ти порізалась! Це через мене!
Одна моя половина була ладна сказати, що так, це через нього. Та все ж, здоровий глузд переміг.
-Подумаєш, буде бульйон з кров’ю сказала я сміючись.
Було видно, що Дмитро дуже переживав через цей випадок. Мені було чомусь надзвичайно приємно через те, що я маю друга. Нарешті хлопці сіли їсти.
-Брати! – наново звернулася я до них. – Ви тут поїжте, а я збігаю до свого брата і невістки.
Хором вони мені сказали «Будь обережна».
На дворі була така ж погода, як два дні тому. Тільки не було жодної людини чи тварини. Наче все вимерло. «Затишшя перед бурею» - подумала я . хоч мороз не був сильним, та я все ж замерзла. Було відчуття, наче мене морозить. Таке в мене буває тільки, якщо щось страшне має статися. Вдалині я розгледіла сірий дим. Підбігши поближче я побачила, як тліє наша хата! З жахом я підішла ще ближче і побачила, що на прадідовому дубі висять мої рідні!!! Цього не може бути!!! Але є !!! я побачила, що серце у мого брата прострелене, у невістки не було очей, маму та хресних батьків – повісили. Дальше я побачила батька. В його руках був медальйон та пуля в лоб. Я закрила йому очі і побігла! Я кричала та падала… Не могла більше так! В мене більше не було нікого! Ні – ко – го! Прибігши до хлопців, почала страшенно грюкати ногами у двері. нарешті відчинив Сашко. Я кинулася прямо йому на руки і плакала! Сильно плакала… Крізь сльози я намагалася промовити: «Вбили! Вбили! Усіх убили!» після цієї фрази я втратила свідомість. Згодом я почула тонкий голос Сашка:
- Аня! Анютка! Отямся!
-Де я?
-Ти пам’ятаєш мене?
-Так, я все пам’ятаю. Все…
-Що сталося?
-Вбили маму, тата, брата… Всіх… Тепер я сама.
-Не сама. В тебе є ми.
Рівно три дні я пролежала не рухаючись. Рівно три дні я нічого не робила. Рівно три дні в моїй голові пролинали картини з мого минулого життя. Я не хотіла нічого, окрім повернутись назад, до себе додому, до брата, батьків. Моя сутність розділилася на дві частини. Одна казала, що мені пора до них, а інша – слізьми нічого не повернеш. За цих три дні я усвідомила безліч речей. Мене наче прояснило, коли я згадала про Дмитра. О, так! Я ж його врятувала! Я врятувала багато дітей! Я маю жити! Хоча б для них… Попри всі непорозуміння в країні, попри нашу незахищеність я повинна жити!
Після цих днів мандрування у своїй підсвідомості я зрозуміла, що пора би вже піднятися і піти до роботи. Я так і зробила!
