Присвячується усім Катям (багатьох з яких автор мав щастя знати особисто)
як в Україні, так і за її межами.
Холодно...
Якби не було,
Якби не дуло
В твоє вікно.
З ким би не йшла до сну,
В тобі я втоплю свою весну
(Святослав Вокарчук)
“Фігня...”— сказав Влад.
“Рок-н-рольно!”— заперечив Зіпа.
(з розмови про сучасне мистецтво)
“…Що й Він і Вона з дитинства мріяли навчитися літати…
…Що секс – не мета, а засіб…
…Що любов можлива тільки для двох, а невзаємна любов, то й не любов взагалі, а щось середнє між мазохізмом та онанізмом…
І ще нескінченна кількість таких “що”…
Він не вийшов на своїй зупинці, Вона не вийшла на своїй, а поїхали вони у центр. Пройшлись по Хрещатику, звідти – на Андріївський, потім спустились до Подолу і гуляли там до самої ночі. А потім Він провів Її додому… День, інший…, тиждень… Вона переїхала до Нього, за кілька місяців вони одружились…
…І жили вони довго та щасливо, і померли в один день…”
— Ось таке оповідання. А ти кажеш – “трахнутись...” – посміхнувся Костя.
— Как я понімаю, ето твойо? – дочитавши до кінця, Славік підняв очі на задоволеного собою Костю.
— Ага.
— Надєюсь, ти нє будєшь споріть с тєм, что всякоє іскуство являєтся аргумєнтом ровно настолько, насколько оно способно убєдіть в чьом-лібо самого автора?
— А це, судячи з усього, вже твоє?.
— Что ж, нічто афорістічноє мнє нє чуждо.
— Афорист хрєнов...
— Ладно тєбє, я только хотєл сказать, что пріводіть свой расказ в качєствє доказатєльства своєй же тєоріі, как мінімум смєло, а как максімум — нагло. Сам же расказ... прєкрасний стіль, встрєчаются удачниє образи, композіціонная фішка — просто звіздєц, но вот общєє настроєніє... Слішком хіппово, наівно, по-дєтскі что лі... І еті “Он” і “Она”... Ето нікуда нє годітся.
— Ти нічого не зрозумів. Прокинься — це Любов! – вигукнув Костя.
— Готов поспоріть — єслі би ти рєшіл ету фразу запісать, то слово “любов” било би с большой букви.
— Ну, то й що!?
— Да нічєго, но посмотрі за окно, ти увідішь, что там уже ХХI вєк. А у тєбя как билі соплі, так і осталісь.
— Це погано?
— “Плохо” і “хорошо” нє совсєм подходящіє катєгоріі для оценкі. Болєє пріємлємо будєт сказать, что это шаг назад.
— Любов — крок назад??? – щиро здивувався Костя.
— Ти же понімаєшь, о чьом я. Врємя іділічєскіх картінок прошло, іначє пріходітся опускаться до банальнєйшего хеппіенда. Кстаті, я слово новоє прідумал: “хіппіенд” — то лі конєц хіппізму вообщє, то лі просто характєрістіка індівідуума: “хіппі — конєц”.
— Журналюга.
— От Романтіка слишу.
— Не бачу нічого поганого у романтизмі.
— А я нє віжу нічєго плохого в журналістікє.
— Сліпий...
— Очєнь смєшно... Сказать в чьом твоя проблєма?
— Буду дуже вдячний.
— Поєбстісь тєбє надо би... – посміхнувся Славік.
— Цинік, - кинув Костя.
— Только нє обольщайся, что ти романтік. Настоящій романтізм ето всьо-такі нє соплі, а кровь.
— Ну, що ж, мабуть, в ім’я ідеї доведеться вбити героїв... – зітхнув Костя.
— Напіши лучше другой расказ.
— Написати оповідання то не проблема, точніше проблема, але така, що її можна вирішити... Тільки, ось, навіщо, і головне – кому це потрібно?
— Как ето зачєм і кому? Тєбє нужно работать над собой. Со врємєнєм прідьот опит...
— Досвід... А може я не хочу бути досвідченим письменником! Професіоналізм вбиває незайманість сприйняття! – перервав Костя розмірковування Славіка.
— Пєрєстань с яростью бика бросаться на красниє слова, нє воспрінімая мисль. Ти чітал самий пєрвий варіант “Мастера и Маргариты”?
— Ні.
— Повєрь — дєрьмо откровєннєйшєє. Он долго работал над тєм, чтоби ето стало шедевром. А вєдь Он всьо-такі – Мастєр.
— Та я, в принципі, й не боюся роботи як такої. В мене своя лякалочка. Я боюсь Стіни.
Розумієш, початково, коли в голові з’являється якась фішка, то не вилити її на бумагу, просто неможливо. Але рано чи пізно перший запал минає і постає ВОНА. Велика Китайська... Й на ній червоними буквами, сімдесят другим кеглем: “А НА ХРІНА, ВЛАСНЕ КАЖУЧИ???” Й ото стоїш перед Нею та й думаєш собі – чи лобом битись чи просто вбити в неї цвяха.
Когось приваблюють гроші, й він продає свою стіну за безцінь. Хтось прагне слави, і він стіну цю переступає. Гроші й Слава – стимул, маячок, що світить з-за стіни...
— Да ти, брат, філософ оказиваєтся...- посміхнувся Славік.
— Не перебивай. Так, ось, оця вся фігня називається мотивація – те, що допомагає в міру лінивому письменнику завершити розпочате. Якихось надприбутків я не очікую, та й на всесвітню популярність якось особливо губу не розкатую. Та все ж якійсь резонанс мені конче потрібен. – осточортіло кричати “Ой-йо!”. Сотня-друга читачів... та що там сотня – мені б вистачило й кількох десятків знайомих... і ще...
— Єщьо одного?
— Ше одної. Тої, яка б прочитала і не сказала б “цікаво”, “класно”, “круто”, “прикольно”, а просто ЗРОЗУМІЛА. Зрозуміла, що я хотів сказати. Зрозуміла... і прийняла б. Щоби “цепануло” її за живе....
— Орігінальний способ подцепіть дєвчонку... – посміхнувся Славік.
— Познайомитись із дівчиною. – заперечив Костя.
— Ну, і как успєхі?
— У тому то й справа! Ноль!!! Ноль цілих і ноль десятих!
Комусь подобається, комусь – ні. Та головне, те, чого я, власне кажучи, прагнув, так і не досягнуто. Вибач, що я отак вивертаю перед тобою душу – поплакатись більше нема кому, не зрозуміють...
Звичайно, прикольно створити світ за власним образом і подобою, де б я був царем і богом. Але чим далі, тим більший контраст між написаним на папері й оточуючим світом. Оповідання – від самого початку було спробою втечі. Спробою невдахи, та як зрештою з’ясувалось – невдалою спробою. В чомусь я помилився, десь не там повернув – й опинився знов у центрі Лабіринту... один...
А соплі в оповіданнях... Мені просто більше нема де їх заховати...
— Дєйствітєльно хєрня... Єслі тєбє станєт от етого лєгчє, то могу прізнаться — до нєдавнєго врємєні у мєня билі схожіє проблєми. А потом вдруг всьо ізмєнілось — я встрєтіл Свєтку, і всьо стало на своі мєста.
— Ну, блін, дуже допоміг...
— Погоді. Я что хочу сказать — связь между любов’ю і творчєством, конєчно же, прямая, но, по-моєму, ти ізбрал нєвєрний путь, когда с усєрдієм мазохіста расцарапиваєшь сєбє душу і питаєшься виліть всю боль на бумагу, в надєждє поймать кого-то на ету пріманку...
— Цікаве порівняння. Ти не пробував оповідання писати?
— Нє смєшно... Постарайся нє бить бараном!
— Добре. – усміхнувся Костя.
— Я сєрьйозно. Єслі что-то нє виходіт, попробуй пойті другім путьом. Нє зациклівайся і нє тормозі! Попробуй найті свой ідєал какім-то другім способом... А уже потом бєрісь за ручку і творі. Ти увідішь, как ізмєнятся твоі раскази.
— То все тільки слова, причому досить загальні.
— Пожалуйста. Очєнь конкрєтний способ.
Прєдставь сєбє, что ти хочєш от дєвушкі. Как она должна виглядєть, какую музику слушать, какіє кнігі чітать, как вєсті сєбя в той ілі іной сітуаціі. А потом ожіві етот образ. Взгляні на мір єйо глазамі. І постарайся понять, что она ждьот от парня своєй мєчти. Когда же поймьошь — сдєлай ето! Пригні с парашютом ілі крікні на всю уліцу: “МЫ ВМЕСТЕ!!!”
— Ти не врахував одну художню деталь… - почав Костя.
— Какую?
— Ти пропонуєш мені зіграти роль. Можливо найбільш важливу роль у моєму житті. Це неважко, принаймні — можливо, але... якщо все вийде, то не зможу ж я все життя грати цюю роль..
— Ти нє понял. Нє надо будєт нічєго іграть. Ти же нє говоріш, что дома ти іграєш одну роль, в унівєрє — другую, а на концертє любімой групи — трєтью. В каждой із етіх сітуацій ти являєшься самім собой. Просто откриваєшься ти по-разному. Ну, так откройся єщьо с одной сторони.
— Хм, інтєрєсная мисль... Только...”
— Добрий день, пане професоре.
— О, Костянтине! Проходь будь ласка. Сідай, я зараз. — і вже з кухні — Тобі чай або каву?
— Каву, якщо можна…
За кілька хвилин професор вже сидів навпроти Костянтина, одного зі своїх студентів, з чашкою кави в руці, спостерігаючи за хлопцем. Костя намагався здаватися спокійним, і хоча це йому майже вдавалося, професор все ж помічав, що той хвилюється.
— Я прочитав твої оповідання… — Костя затримав подих в очікуванні “вироку”, секунда, друга, ще одна… — Цікаво. Краще з того, що я читав останнім часом.
Костя видихнув повітря, але, намагаючись до кінця вдавати незворушність, продовжував пити каву. Професор всміхнувся.
— Звичайно, тобі ще слід добре попрацювати над стилем. Але початок дуже непоганий. Мені сподобалась символіка сонця в “Маленькій зграї”. Що стосується “Еклектики”, то це скоріше щоденникові записи. “Оповідання”, наскільки я зрозумів, ти ще не дописав?
— Не зовсім так. Тобто на сьогодні це цілком завершена замальовка, але за кілька років я хочу спробувати продовжити відповідно до свого світосприйняття на той час.
— Цікаво. Але тут можуть виникнути певні проблеми – оповідання може втратити єдність… Саме тому, що твоє світосприйняття зміниться, важко буде поєднати різні частини.
— Саме цього я і прагну. Не втрати єдності, звичайно. Я прагну подивитись на розвиток головного героя, не фантазуючи, а більш реалістично. Цей реалізм повинні забезпечити зміни у мені самому.
— Я тобі казав, що університет збирається випускати збірку статей наших викладачів. І в цій збірці планується, так звана, “студентська” частина. В ній ми хочемо розмістити дещо з творчості наших студентів. Якщо ти не проти, я запропоную для цієї збірки кілька твоїх оповідань?
На риторичність запитання вказували хоча б очі Кості, що одразу ж загорілись.
– Якщо Ви вважаєте, що їх можна включити до цієї збірки, то я, в принципі, не проти.
– Добре. А зараз ми, мабуть, перейдемо до твоєї дипломної. Перший розділ ти вже приніс?
– Так. Ось. Другий теж майже готовий. Треба буде його лише трохи “підчистити”… На днях я його вам принесу…»
– Костя! – вигукнула Катя, зупинившись біля однієї з лавочок, що розкидані у парку Шевченка.
– О! Катя! – Костя відірвався від чорнових нотаток одного старого оповідання у блокноту й мимоволі випускаючи на обличчя світлу посмішку підвівся з лавочки – Привіт! Ти звідки й куди?
– Та, ось, з Дашкою домовилась, що забіжу до неї на роботу, за життя потеревенити.
– Ти як, дуже поспішаєш?
– Ні, я тому пішки й пішла, бо часу ще багацько... а що? – кокетливо посміхнулась Катя
– Може, заскочимо кудись на чашечку кави? – не типова для зими, практично весняна погода створювала дивовижно ліричний настрій. – Чи може чогось міцніше?
– Нєєєє, міцніше я точно – пас. Після всіх цих свят ніяк не відійду. Буквально кожного дня хтось, десь, щось обов’язково влаштовував, і скрізь треба було бути... А ось що до кави, то не відмовлюсь – посміхнулась дівчина.
...Дочекавшись поки офіціантка відійде, Костя знову втупив очі в обличчя дівчини, намагаючись заховати закоханість за склом окулярів-хамелеонів.
– Чудово виглядаєш.
– Дякую. А ти чого такий заспаний?.
– Та… ось вночі тема одна для оповідання пробила, ворочався-ворочався в ліжку, доки не зрозумів, що легше сісти за стіл та записати все, ніж намагатись заснути... – посміхнувся Костя – Там така штука повинна вийти! На днях допишу. А фінальна картинка просто стоїть перед очима! Це буде щось!!!
– До речі, Костя, я прочитала твої оповідання, що ти мені їх давав.
Костя завмер. /Чи зрозуміла... зрозуміла чи ні... невизначеність... Якщо вона зрозуміла, то... Ні, без варіантів – Одружусь!
Адже тільки її побачив, коли вона посміхнулась, зрозумів, що то доля! Одразу ж згадав, як колись давно розповідав Юльці, з чим асоціюється в мене слово “жінка”. “...Для мене жінка це – тепло.” Ось і коли Катька посміхнулась, від посмішки цієї тілом розлилось тепло, а по спині побігли мурашки./
– І?
– В мене просто немає слів... Чесно-чесно! Таке дивне відчуття виникло, коли я читала, що це написано було не для всіх і кожного, а виключно для мене! Я буквально відчула крила за спиною, а в обличчя – свіжий вітер! Світле таке відчуття... ніби літаєш уві сні!
Серце у Кості, що зупинилось було на цілу вічність, почало битись у грудях із неймовірною силою, обличчя зашарілось, а пальці гарячково жмакали серветку.
– Катьоночку… я хотів тобі дещо сказати...
– Ой! Костя! Пробач, що перебиваю, але в мене просто неймовірна новина! Я вихожу заміж!
– Куди виходиш? – поперхнувся Костя.
– Заміж! – дзвінко розсміялась Катя – Ми з Андрійком ще нікому нічого не казали. Ти – перший!
– Радий за вас... – пробурмотів Костя, приховуючи дрижання голосу.
– Мені до сих пір не віриться – не помічаючи Костіного стану, продовжувала Катя – Ми з ним класно зустріли Різдво, усю ніч розважались. Я так час не проводила вже давно! А вранці він зробив мені пропозицію! Від якої відмовитись я не могла – посміхнулась Катя – Відчуваю себе просто на 10-му небі! Так що ти хотів мені сказати?
– Та так... нічого важливого.... Ну, поздоровляю тебе. Щастя, любові взаємної... Ой! Я ж зовсім забув! Мені ж сьогодні у видавництво треба було забігти... Ну, всього тобі й побільше! Я ввечері тобі ще подзвоню...”
“...Ну, всього тобі й побільше! Я ввечері тобі ще подзвоню...” – Костя дивився на незавершений рукопис. /Блін, що я тоді вигадав із цим оповіданням? Пам’ятаю, так мене ця фінальна фішка вставила – просто зашибісь! Але ж до цієї кінцівочки була ще й підводка така...
Твою мать! Забув підводку! Склеротик довбаний! А кінцівочка, наче у кіно – так і стоїть перед очима: весна, сонце засліплює очі, об’єктив камери біжить стежкою вздовж ріки.
Вище.
Ще вище. Камера наїжджає й вихоплює одиноку могилу на високому березі річки... Біля могили стоїть жінка. В руках тримає стареньку книжку.
Волосся розвивається на вітру...
Невеликий пам’ятник. Прізвище, ім’я, по-батькові. Замість років життя, просто: “ХХ сторіччя - ХХІ сторіччя”.
І надпис на пам’ятнику.../
Телефонний дзвінок.
- Алло. Костя?
- Дашка? Привіт? Як поживаєш?
- Та я – нічого. А з тобов що трапилось?
- “Зі мнов”? – перепитав Костя посміхаючись – Та наче все в порядку, нічого не траплялось, окрім невдалої спроби дописати одне старе оповіданнячко...
- Точно нічого не трапилось? А то ми тут вже нервувати почали. На весіллі у Катьки не був, додзвонитись неможливо, мобільник відключений... Катька під час весілля від свого судженого кілька разів відривалась, до мене підходила, як до головного спеціаліста по тобі, та розпитувала – “І чому ото Кості немає?” та “Куди ж то Костя подівся?”
- Що дійсно питала?
- А то! Дуже мені треба щось вигадувати. Робити більше нема чого! Питала. Й Андрій питав: “Де ж це письменник наш видатний?”. Каже, Катька йому стільки про тебе порозповідала, що він не заспокоїться доки не зможе з тобов познайомитись. Та й взагалі, його видавництво хоч зараз готове контракт із тобов підписувати...
Так, що вважай, шанс свій зоряний ти проморгав. Я чула, що в нього справді круте видавництво...
- Це точно...
- Тож я й кажу! А тепер коли ти ще його у такому гуморі застанеш... Ну хіба що Катька його попередньо обробить – посміхнулась Дашка – Ладно, так ти як – розкажеш нарешті де ото ти був заподівся?
- Та ось до куми своєї у Польщу вибрався. Вона давно вже у гості звала, а в мене постійно справи різні, а тут стихійно так підірвався й махнув за кордон. І розумієш, ну зовсім весілля Катьки з голови вилетіло...
- Та невже? Ой не вірю я, щоб така подія просто так могла з голови вилетіти. Ти ж на Катьку наче був запав одним часом...
- З чого це ти взяла?
- Та, ладно тобі – розсміялась Дашка – теж мені Штірліц знайшовся! В тебе обличчя наче книга відкрита! Просто бери і читай. Єдина хто, по-моєму, так нічого і не зрозуміла, сама Катька і була. Вона в нас дівчинка не дуже спостережлива.
- ...Та, ні. Ось кому вже спостережливості не займати, так то їй.... – зітхнув Костя.
- Ну, то що – я права? Запав ти на неї? Було таке? – допитувалась Дашка.
- Та чи мало що було... Я може й по відношенню до тебе певний час був нерівнодушний...
- Ой, та годі вже вигадувати!
- Що не віриш? А хочеш, я доведу? Даш! Виходь за мене!
- Костянтине, ви п’яні?
- Даш, кінчай приколюватись! Я ж серйозно. Як вперше тебе побачив, одразу ж відчув, що то доля. А освідчитись... навіть не тобі, а самому собі вирішити... прийняти остаточне рішення – все боявся... А ось ти зараз про весілля згадала, і я зрозумів, що тільки твоя посмішка сповнює мене бажанням жити, тільки в твоїх очах хочу тонути, тільки запах твого волосся хочу вдихати до кінця свого життя...
- Дурак.
- Пробач?
- Дурнику ти, Костя... Не любиш ти мене... Ти ж їй, а не мені хотів ці слова сказати. Знайдеш ти ще дівчину своєї мрії. Не зійшовся ж світ клином на Катькє. Ми ще погуляємо на твоєму весіллі. Не розкисай!
- Угу... дякую, Даш, і... пробач мене... я дійсно весь день сьогодні п’ю...”
Андрій одним оком проглянув рукопис Кості і встав з-за столу:
- Уважаємиє дами і господа! Я хочу поднять етот бокал за нашого героя пєра і рєкордсмєна по продажам – Костю! Я всєгда вєріл в судьбу. Єщьо в дєтствє, корда я сдал макулатуру і, продав получєнную за тє кілограми кніжку, я рєшіл посвятіть себя етому дєлу. Многіє говорять, что мнє везло в жізні... но я то знал, что дєло нє только в вєзєніі! Судьба по достоінству оценіла мойо упорство і впослєдствіі в мойом іздатєльском дєлє постоянно своділа с нужнимі людьмі. Даже в жони судьба прєдназначіла мнє замєчателного чєловєчка – Катю. Імєнно моя жена сначала расказала, а вскорє послє свадьби і познакоміла мєня с Костєй. Єслі ваша нєвєста наканунє свадьби расказиваєт вам о свойом другє-пісатєлє – ето лі нє пєрст судьби? Вот уже десять лєт прошло со врємєні моєй свадьби і всьо ето врємя я ні разу нє пожалєл о знакомствє с етім єйо другом. Імєнно Костіни кнігі смоглі занять, долгоє врємя остававшуюся свободной, нішу украінского бєстсєллєра! Єго романи нєізмєнно наполнялі кассу нашего іздатєльского дома. Я нє побоюсь сказать, что Константін за еті годи стал фірмєнним знаком, сімволом, я би даже сказал – знаком качєства! І сєгодня, когда ми с нім подпісалі контракт на ізданіє сборніка єго ранніх рассказов, я хочу пожелать єму того єдінствєнного, что жізнєнно нєобходімо настоящєму пісатєлю! Нєт, конечно же, нє дєнєг. Счітать дєньгі ето прєрогатіва такіх как я – посміхнувся Андрій – а вот творчєской натурє нужнєй всєго – поніманіє! Костя! Прошу прощєнія за столь длінноє вступлєніє, но вот я нєпосрєдствєнно подошол к суті. Поніманія тєбє, Костя! І вхаімопоніманія! Піши, і єщьо раз піши! Я буду тєбя пєчатать і всє ми буєм наслаждаться твоімі проізвєдєніямі! Будьмо!...”
Костя відкрив пляшку Немирівської української з перцем, налив у стакан, випив. Поставив стакана на чорнову роздруківку одного старого, так і недописаного оповідання й кинув погляд на годинник.
/Пів на другу... пізно вже... усі сплять... і тобі, деміург недороблений, також по-доброму вже час баїньки... Роки вже не ті, щоби добу напроліт пити і писати, писати це оповідання і пити цю перцівку... А зрештою.../
Хитаючись, він підійшов до телефону. Набрав знайомі цифри.
- Алло. Алло! Алло, я вас слухаю!
- Катя...
- Алло, хто це?
- Кать, це я...
- Костя? Чому ти так пізно дзвониш? В тебе щось трапилось?
- Кать... я... просто хотів почути твій голос...
- Костя, ти що п’яний? Який голос – друга година ночі! Андрій спить, діти сплять... якби я тут не сиділа біля телефону, ти ж усіх би перебудив! Совість в тебе є?
- Кать... пробач мені, будь ласка... Можна задати тобі одне запитання?
- Яке ще запитання? Ну, давай, питай скоріше.
- Кать... ти ще літаєш уві сні?
- Ти що зовсім ненормальний! І заради цього ти посеред ночі мені подзвонив?
- Ти літаєш уві сні?
- Проспись! - кинула Катя трубку.
Костя поклав трубку. Намацав пляшку горілки й вийшов на балкон.
/Хм... Але ж мабуть вже й новий день розпочався... Тож можна й випити вже не просто так, а безпосередньо за мій ювілей... 45 років – це тобі не хухри-мухри... а за нашого духовно-насиченого життя творчих працівників пера та клавіатури за рік проживаєш одразу кілька років... Крутишся-вертишся... І кожного року все присипається снігом...
Містика... ось вже котрий рік поспіль, напередодні дня народження валить сніг...
Сніг...
Кружить, танцює свій обрядовий танок, міцно засипаючи минулорічні сліди... А ми, пам’ятаю, молоді так понтувались, тішили свою пиху тим, що після наших кроків завше залишиться слід.
Хрін вам!
Все що не було вчасно збережено на фотографіях, у щоденниках, архівах, цівками піску висипається з дірявої башки та перетворюється на білу муть...
Сніг – самою природою вигаданий “Reset” – нашвидкуруч очищує оперативку від накопичених протягом року помилок для наступного сеансу роботи з життям...
Tabula Rasa...
- А пам’ятаєш...
- Ні! Не пам’ятаю! Не знаю! Не бачив, не кохав і не думав про польоти!
Пам’ятаю лише, як грав словами, вибудовуючи на папері чудернацькі їхні комбінації, на благо видавничого дому “Андрій і Ко”...
Андрійко... Сподіваюсь, що хоч Катька з тобою щаслива...
...А ще якісь образи, що випадково потрапили до об’єктива фотоапарату... Хто це? Хо-хо! Так це ж я, власною персоною! А поруч? Поруч – Вона. Обов’язково з великою літери...
Катя...
Галіма романтика...
Какая попсня... Вирубітє нахуй!
Душа – відкрита усім вітрам, пляшка горілки й розкинувши руки-крила спікірувати у сугроб...
“Ми Вмєстє...” Так, тепер ми точно разом – я і сніг. І Місяць за нас.
Жменю зірок – у руку! ААА!!! Холодне полум’я обпалює долонь. Боляче... але я живу!
Я відчуваю!
Серце з останніх сил виштовхує кілька порцій червоної рідини, другої, позитивної, вперед по венах!
Ха! Є ще сили!
Ну, тоді – підйом!
Час йти!
Відпочину потім!
Скільки нам зими?/
Задзвонив телефон.
Костя повернувся до кімнати. Взяв трубку. На тому кінці дроту хтось мовчав, але було чутно дихання..
- Костя, я... я не літаю уві сні...
І все. Лише гудки.”
Весна.
Сонце сліпить в очі.
Катя йде стежкою вздовж річки.
Вище.
Ще вище...
/Ну, ось і ти, Костя...
Здравствуй, милий. Пробач, що давно не приходила.../
Катя поклала букетик квітів біля пам’ятника та присіла на лавочку біля могили.
/У нас все без змін. Андрюша, нарешті, видав повне зібрання твоїх творів... Сьогодні якраз вони влаштували презентацію в “Українському Домі”...
А мені щось так тоскно серед усієї цієї мішури... То й вирішила до тебе зайти...
Знаєш... після того як ти помер, я, не повіриш, чи не кожної ночі уві сні літаю... Але якось дивно... в дитинстві, пам’ятаю, сни, звісно, різні бачила... Й дійсно часто літала понад землею...
Але ось тепер я лечу не вперед... Наче якась сила тягне мене вгору!
Все вище і вище!
Я підіймаюсь до хмар, поринаю у них... і, знаєш, я начебто якоюсь частиною свідомості розумію, що мені повинно бути холодно та не вистачати повітря, але в той же час зовсім не дивуюсь тому, що тіло моє наповнюється теплом, по спині біжать мурашки... і я лечу назустріч світлу...”/
“...і я лечу назустріч світлу...” – дочитавши до кінця сторінки, Катя закрила стару, не одного разу читану книжку, поклала її на невеличкий столик біля могили. Довго шаруділа у сумочці. Нарешті, знайшла сигарети. Запалила. Зробила кілька нервових затяжок, загасила сигарету...
Встала.
Підійшла до обриву.
Вітерець розвивав її волосся. Сонце приємно розливалось теплом по тілу та, на своєму шляху до горизонту, відкидало силует Каті на невеличкий пам’ятник на могилі... “Вітер Костянтин Юрійович”. Замість років життя, просто: “ХХ сторіччя – ХХІ сторіччя”.
І нижче:“Тільки Твоя посмішка сповнює мене бажанням жити, тільки в Твоїх очах хочу тонути, тільки запах Твого волосся хочу вдихати до кінця свого життя...»
…Вітер подув трохи сильніше і прогорнув сторінки старенької книжки, що її Катя залишила на столику біля могили. На другій сторінці промайнув вже досить таки затертий дарчий надпис: “Тільки Твоя посмішка сповнює мене бажанням жити...”
Катя стояла біля краю обриву, дивилась на блакитне небо і посміхалась...
