В цієї площі не було навіть імені. Так – неозорий асфальтований майданчик розміром з невеличке летовище у самому центрі міста, між псевдокласичними колонами виходів зі стадіона та вулицею Червоноармійською, що дивилася на площу фасадами щойно відреставрованих дохідних будинків 19-го століття з Троїцькими лазнями, до яких вела підземна ріка, проміж великою банею нового планетарію, в якому всім охочим серед білого дня демонстрували Касіопею й Андромеду, й театром оперетти, в якому по вечорах співали про серце красуні, схильне до зради, та портвейн барона Айзенштейна.
По вечорах у будній день та по вихідних цілоденно на цій площі збиралася чи не половина київської молоді, щоб покататися на скейтах та роликових ковзанах, потеревенити, побачитися й просто себе показати і на людей подивится. Скейтборди саме були новою модною фішкою, як кубик Рубіка чи маенра гундосити під час розмови, й каталися на них не самі лише п’ятикласники, як зараз, а й навіть деякі моложаві предки, що не хотіли виглядати старперами в очах власних дітей. Тут було де розігнатися, вихляючи тулубом, понарізати кругів довкола своєї компанії й хвацько загальмувати, залишаючи на асфальті чорний слід. Або й розтягнутися на повний зріст під дружній регіт публіки. Награвали касетні магнітофони. Гиготіли дівчата. Горлали щось задерикувате чужі хлопці. Життя вирувало.
Молоді від будь-якої влади, власне, треба не так вже й багато. Досить такого ось майдану, на якому ввечері яскраво палають ліхтарі, щоб її просто облишили в спокої комсомоли та мєнти, і щоб в магазин «Спорттовари» нарешті завезли рибінські скейти. І вона, молодь, дасть собі раду.
В цієї площі не було навіть імені, але саме вона довгий час уособлювала для мене Київ, який варто згадувати й любити, хоча на ній не було нічого, крім декількох квадратних кілометрів асфальту.
Якби, полишивши Босячку, я всеж таки зупинився й постояв хоч недовго, хоч років з десять-п’ятнадцять, на площі перед стадіоном, я значно збагатив би цей роман цікавими спостереженнями. Бо нікуди не треба їхати, ні за чим не треба гнатися, треба бути лише терплячим та спостережливим, як ліхтарний стовп. Не потрібно навіть вибирати місце для спостережень. Де зупинився, там і згодився. І життя саме прийде до тебе, і час розгорнеться вздовж стрічкою прискореного фільму.
Спочатку засновигають на площі перед стадіоном якісь натовпи в невипрасуваних штанях, що горлатимуть “Ганьба!” та “Слава!” замість “Бабашов!” та “Дєрюгін!”. Натовпи нестимуть заборонені жовто-блакитні прапори, іноді догори ногами. Вестимуть їх поети й трибуни, що горлатимуть гасла у мегафони, а крики “Ганьба!” та “Слава!” підхоплюватимуть спеціально навчені для цього хлопці-крикуни, що якимось чином здиратимуться аж на колони паркана навколо стадіону.
- Люди, не бійтеся цих знамен! – гукатимуть поети в мегафони.
- Це стяг самого князя Володимира!
Тоді багато хто думав, що кольори прапорів cпоріднять нас зі шведами, але виявиться, що з Барбадосом.
Це буде період так званої “мітингової демократії”, коли здавалося, що кращу долю можна викричати, а не вибороти. Кричатимуть всі. В нагоді стануться історики, які пам’ятатимуть, як обраховувати людність мітингів за методом, який використовували для лічби людей римські легіонери. Київ знову повернеться в ті часи його бурхливої історії, коли віче скидало з престолу одних князів і свавільно садовило інших, навіть з порубу їх звільняючи, як от Всеслава Полоцького чи Івана Салія. Мене завжди дивувало, чому кияни чи новгородці, скинувши чергового князя, чимдуж кликали на стіл іншого, “доброго”, а англійські барони в ті ж часи нікого не скидали, а силоміць затягли свого короля на острів посеред Темзи й примусили його підписати “Хартію вольності”. Ще більше має нас і досі дивувати те, що одного разу ту хартію підписавши, король і всі його нащадки її мусили виконувати, а не вигадувати чергову “конституційну реформу”. В Англії ще й досі не скасовано жодного старовинного юридичного акту, що часом і призводить до юридичних казусів, але переповнює пересічного англійця почуттям впевненості в непорушності закону.
Наприклад, в одному з англійських університетів стався такий юридичний казус. Один зі студентів під час іспиту нахабно встав з-поза парти і став вимагати в свого професора пива та ковбасок. Виявилося, що в 1786 році університет прийняв положення, за яким студенти мають право на пиво та ковбасу, якщо іспит триває довше чотирьох годин. Професор власноніж мав збігати до кафе й приперти студентові ті ковбаски. В цьому місці розповіді я зазвичай уявляю професора Мушкудіані, що викладав в нас східну літературу, і розповідь ця мене невимовно потішає. Що б зробив з таким студентом зарозумним студентом наш шановний професор? Швидше за все примусив декламувати напам’ять всього “Витязя в тигровій шкурі” в перекладі Миколи Бажана. Та англійці не такі. Студент отримав в заліковку стільки, скільки заслуговував. Але наступного дня його викликали до ректорату. Коли наш розумник прийшов туди у своїх потертих джинсах, він спершу подумав, що потрапив на маскарад: усі професори вже чекали на розумника у мантіях, професорських капелюшках та при зброї. Розумника було виключено з університету на підставі положення 1648 року, яке забороняло студентам з’являтися на засідання ректорату без капелюха та шпаги. Закон є закон.
Англосакси, одним словом, що з них взяти. Втім, я пам’ятаю і більш принципове питання, по якому англійці плювати хотіли на закони та королівські укази – якщо вони стосувалися заборони футболу. А нараховувалося їх немало. Іноді до народних повстань за футбол доходило. Завдяки впертості англійців у відстоюванні своїх особистих прав світ врешті має і футбол, і демократію. А Київ от отримав спочатку цей стадіон, а потім і тимчасовий Гайд парк на площі перед ним.
Потім сам стадіон надовго захоплять якісь торгові люди, понаставлять яток вздовж трибун, заспівають арію варязьких гостей з Римського-Корсакова і заходяться гендлювати усім: турецькими шоколадками, китайськими пуховиками, монгольськими шкіряними куртками, чилійськими льодяниками, італійськими сандалями, болгарськими шампунями, французькими парфумами, американськими жувачками, польськими лампочками, мальтійськими джинсами, грецькими шубами, албанськими люльками, литовськими светрами, білоруськими плюшевими ведмедями, німецькими сорочками, угорським посудом, голандськими прасками, англійськими краватками, шведськими запальничками, в’єтнамськими шльопанцями, японськими магнітофонами, іспанськими консервованими оливками, естонськими шпротами й андорськими унітазами. Не буде тут лише нічого українського. Бо вся країна облишить виробляти й заходиться торгувати. Цей період так і залишиться в пам’яті народній під назвою “купи-продай”. Потім ще буде період, коли новонароджені бізнесмени при зустрічі інформуватимуть одне одного, що “купи-продай закінчилось”.
Залізна завіса впаде. Цілі ватаги “човників” штурмуватимуть базари Стамбулу та Шанхаю у пошуках дешевого заморського краму. З’явиться навіть вираз “шоппінг тур”, чи “діловий туризм”. Одну з турагенцій, що надаватиме такі тури до Стамбулу засновники з гумором назвуть “Гамалією”. Якщо ви не знали, або забули, що то таке, перечитайте Шевченка. Він присвятив вірша цьому ватажкові запорожців, що свого часу Стамбул пограбував та спалив. Новий товар нові гамалії називатимуть “темою” і шукатимуть його з не меншим хистом, ніж члени спілки письменників свої “теми”. Прибуток від “теми” називатиметься “підйомом” і мірятиметься не на проценти, а на рази. “Трійний підйом” означатиме 300% прибутку. Виздихай від заздрощів старенька Європо, ладна торгувати за 5% річного прибутку. В той час я здогадався підрахувати, який "підйом” був колись в наших чумаків, що возили сіль з Сивашу волами, і зрозумів міцні історичні корені усіх наших “човників”. Сіль в ті часи коштувала так дорого, що за склянку цього натрію-хлору можна було придбати корову. Просипати сіль на Україні ще й досі вважається дурною прикметою. Це вам не розчинну каву “Галка” просипати. Її ж не возять волами з вічної зони бойових дій через Дике поле.
Дивним чином серед сучасних “чумаків” чомусь переважали лайливі жінки середнього віку у велотрусах, але без велосипедів , у безрозмірних футболках та гаманцями на пасках, яким пальця ні до рота, ні до якого іншого місця, краще було не класти. Між тим як предки у чумаки жінок не брали ні за яких обставин. Лайку з жінкою, навіть власною дружиною, чумаки вважали нижчим власної гідності, й, повернувшись з Криму, мовчки смоктали свої люльки серед їхнього галасу та зойків.
Сіллю чумаки традиційно торгували на ярмарках. Таких як цей ось перед стадіоном. І в наш час це відновиться. То в одному, то в іншому місті, теж як правило на стадіоні, стихійно виникатимуть навіть цілі біржі певного краму. І торговці з інших областей наїжджатимуть до цих міст спеціально для обміну шила на мило. Цьому сприятиме як звичай тих часів видавати заробітну плату, скажімо, автомобільними шинами чи чайними сервізами, так і пільги пенсіонерів на безкоштовний проїзд в електричках. Знаю песіонерів, що таким чином мандрували тоді вздовж всієї України. В Керч по хамсу. В Хмельницький по мануфактуру. В Одесуна Сьомий кілометр по електровіники. Наш перший президент навіть колишніх істориків КПРС з універу заохотив матеріально, щоб увійти в історію як батько української незалежності, але увійшов лише як винахідник відповідного возика, який народ охрестить “кравчучками”. Возики, лантухи та сумки – то теж окрема тема. За винахідливістю у повторному використанні бананових картонних ящиків ми перевершимо усі бананові республіки разом узяті.
Зі значно більшими, ніж творчі, муками усі ці “теми” звозитимуться пароплавами, автобусами, потягами і навіть військовими транспортними літаками на цей стадіон в Києві. І про пригоди “човників” у світах та по дорозі додому потрібно комусь написати ще не одного детективного романа. Про самі лише побори на кордоні та розбій шляхах в мене вже на півтора романи спогадів потерпілих вистачить. Шкода що я не детективник-Кокотюха. В розбійників наших – теж старовинні корені, ще від Кармалюка з Довбушем. Чи й від Солов’я Розбійника.
Ось і на стадіоні сновигатимуть торговим натовпом якість висловухі молодики у шкірянках. Спочатку їх називатимуть на американський манер рекетирами, потім на виробничий - бригадами, потім евфемістично -охороною, а потім вже зневажливо - бандюками. Від кого “охорона” охороняла так і залишиться загадкою на всі віки. Потім молодики обліняться сновигати й лише над’їжджатимуть у БМВ чи джипах Черокі. Це буде початком їх кінця. Ліньки-бо до добра не доводять навіть в такому ремеслі, як розбійницьке . Молодики кудись зникнуть, замінені вже іншими охоронцями у чорних уніформах. Чи то їх просто перевдягнуть?
Ярмарок без грошей неможливий, навіть якщо усі гроші при розділі Союзного майна залишаться у Москві, на іншому стадіоні – “Лужники”. Та українці не розгубляться й надрукують власних папірців цілком за рецептом Папандопула з “Весілля в Малинівці”: бери, я собі іще намалюю. Це теж в національних традиціях. За часів громадянської війни серед обивателів Києва існувала неписана угода вважати фальшиві гроші справжніми. А от в Батумі тоді на грошах писали адресу, щоб можна було замінити купюру, якщо вона виявиться несправжньою. В новітні часи і ми, і грузини домовилися вважати грошима папірці. Спочатку гроші видаватимуть здоровенними аркушами й відрізатимуть ножицями скільки треба. Потім їх удосконалять до купоно-карбованців і вивчать чуже слово “інфляція”, потім “галопуюча інфляція”. Усі стануть міліонерами. Гроші стануть носити в целофанових кульках, а не в гаманцях. Нестиме вітер під ногами торжища цілі купи тих купоно-карбованців, за якими людям ліньки буде нахилятися. Інфляція сягне за тисячу процентів. Зате нам нарешті стануть зрозумілими усі тонкощі гумору Ремарка з “Чорного обеліску” чи “Трьох товаришів”.
Цікаво, що радянський дріб’язок все ж мав ходіння. В країні без монет виявилося, що хлопчакам у школі нічим грати в пристінок, орлянку та інші обов'язкові нелегальні хлопчачі ігри. І радянські мідяки та “срібні” монетки продовжували залишатися спеціальною шкільною валютою, на яку можна було купувати фантики, вкладиші від жувачок і навіть солдатиків через п’ять років по тому як їх відмінили у світі дорослих.
Стадіон же остаточно перейде у розрахунках на чужі доляри, які пізніше стануть називати зеленими, баксами, умовними одиницями та убитими ондатрами.
Присосуться до ринку міняли, ломщики, катали й інші фокусники. Подумати тільки, що на початку цього прискореного фільму їх ще називали жахливо “валютчиками” й саджали до в’язниць на недитячі строки лише за те, що потримався за доллар. І хтось з них все ще продовжував сидіти, коли вся країна вже розраховувалася тільки долярами.
Потім то тут, то там вигулькнуть жовто-чорні обмінні пункти “Денді”. Й головний банкір країни, відомий усім за підписом на купонах, особисто мінятиме в них доляри, щоб перевірити й закрити, якщо не видадуть квитанцію. Фотокартка головного банкіра, мабуть, висіла у кожному кіоску під склом і квитанцію йому щораз видавали. Так обмінники й доляри остаточно увійдуть до нашого життя, хоча в сусідній Росії мінятимуть тільки в банках і тільки до чотирнадцятої години, що, погодьтеся, досить незручно для населення, особливо ярмарчан.
Потім увесь цей ярмарок виженуть на площу перед стадіоном і пересадять в більш цивілізовані трейлери. На числені замовлення публіки встановлть навіть біотуалети. Потім цей табір переселять взагалі за місто. А на площі перед стадіоном почнуть рити котлована під респектабельний торговий центр з майже морською назвою мегамол. На момент написання цього розділу котлован вже навіть забетонували й вигнали перший поверх. Стадіонна епоха закінчилась. Амінь.
(На момент внесення правок той мегамол вже знову хочуть знести, під гаслом приготувань до чемпіонату Європи з футболу 2012. Завдяки панам Суркісу та Платіні ми, може, знову отримаємо ту саму площу перед стадіоном, і цикл замкнеться. Віва Суркіс!)
Дивно, але саме ця бурхлива “епоха купи-продай” дала змогу українським підприємствам вижити, піднявши ціни на крам до ринкових і світових, а не вигаданих в держплані, і ті з фабрик, які до останнього гвинта власні роботяги не розтягли в металобрухт, мають щиро дякувати усім тим “човникам”. Перед кондитерською фабрикою Карла Маркса має стояти пам’ятник Роксолані, що торгує на києвському стадіоні турецькими шоколадками, привезеними зі Стамбулу через дві митниці, Чорне море, Одеський порт та залізничний вокзал.
- Тю! І оцю сойю вони називають шоколадом? Тільки що фантик гарний. Та ми!..
З шоколаду ж, звичайно, має бути пам’ятник.
Нічого занадто страшного не відбулося скрізь, де наш виробник міг сказати оте “Тю”. Де казати було нічого – ну що ж, що згорить, те не зотліє. Ще я пам’ятаю, як всього через декілька років велика та озброєна ядерними боєголовками до кутніх зубів Росія з вереском у Думі захищалася від навали українських цукерок. Виявилося, що атомні бомби й стратегічна авіація проти карамельок безсилі.
На пагорбі над стадіоном теж все зміниться. Як гриби після дощу, почнуть рости халупки, палацики, й будиночки. Спочатку тут отаборяться польські будівничі, що будуватимуть готель “Президентський”, та так і залишаться, навіть побудувавши готель. Польща саме переживатиме часи “шокової терапії” за планом Бальцеровича й від неї на згадку залишиться в Києві приказка: “Поляк це не національність, а професія”. Тут торгуватимуть усім. Я сам є свідком чудового гендля з одним паном з будівничих: поршень до суднового двигуна “Зульцер-Манн”, без якого наш пароплав став всього лише купою металобрухту, ми спокійно виміняли в будівельника на 20 магнето до навісних моторів “Салют”. Поршні ці вироблялися лише на одному заводі в Гданську. Та нашого контрагента це ніскільки не збентежило. Гданськ то й Гданськ. Два магнето зверху. Втім, і магнето виробляли лише в Запоріжжі.
Останній з Габсбургів колись признався, що в їхній клаптиковій імперії саме поляків було заведено призначати міністрами фінансів. А українців? Нас – міністрами освіти та охорони здоров’я. Тож маємо непогану рекомендацію від європейських монархів. Тільки от платити освітянам наші власні міністри, не поляки, в ті часи зовсім забули.
Кожного Першого Вересня, відводячи дочку до школи, я з жахом чекав великого амбарного замка на дверях.
- Господи, і чому ці люди ще працюють? – питав я себе щораз, так ні разу замка й не побачивши.
- Звичка, - пояснила мені одна вчителька англійської. – От якщо гроші за вхід на роботу з МЕНЕ братимуть, тоді мабуть вже не піду.
Звичка, у ті непрості часи Україну вкотре порятувала звичка до життя та праці. Простоїш отак на одному місці років надцять, а потім озирнешся навкруги – геть усе не те. І говорять не так, і сміються не над тим, і навіть цілуються інакше. І найтяжче вже позаду.
Та я відволікся. Ліхтарний стовб зі стадіону не може мандрувати до школи, хіба що до сто сорок п’ятої. Але хіба ж то школа? Дисбат для математиків. Я ж поспішав до звичайної українсько-англійської школи, де дітей не мучили задачками зі збірника Сканаві, а всього лише пропонували читати в оригіналі Джефрі Чосера. Я справедливо вирішив, що Шайба перед від’їздом захоче з тим Чосером попрощатися.
І я таки побачив Шайбу! Ген на тому кінці площі. Він саме попрощався з якоюсь незнайомою мені компанією і пірнув у перехід метро.
