А дзуськи тим з читачів, хто вже вирішив, що Шайба у мене в кишені, і я отак легко зараз схоплю його за комірця й швиденько повирішую усі свої справи. Шайба спускався до підземного переходу, а я все ще біг через ту нескінченну площу перед стадіоном, маневруючи між купками відпочиваючої молоді. Я так поспішав, що ледь не збив одну дівулю на скейті, чи то вона мене ледь не збила, ми зіштовхнулися, я ледь зловив її, чи то вона мене зловила, міцно обхопивши руками, щоб не впасти, а скейт поїхав собі далі через площу. Дівуля щиро розреготалася, я поставив її на ноги, вірніше, опустив прямо собі на ногу, приклав руки до грудей (своїх) на знак вибачення, підняв з асфальту свою течку з крокодилової шкіри і швиденько побіг собі далі, все ще оповитий запахом її парфумів. Парфуми були приємні. Та й дівчисько нічого собі. Принаймні вміло щиро – від вуха до вуха – посміхнутися.
Цей маленький прикрий інцидент призвів до того, що Шайба знову від мене вислизнув – тепер я вже точно не знав, в яку саме сторону він собі летить: вискочив з переходу на тому боці Червоноармійської чи сів собі у метро й кудись поїхав. Я на хвилинку задумався, пробігаючи переходом повз скляні двері метро, але вирішив, що пустелю слід прочісувати методично, й швидше за все Шайба попрямував до нашої з ним школи, тепер вже, - аж не вірилося, - колишньої.
Біжи, кролику, біжи. Як автор-всезнайко можу лише хмикнути й відмітити, що інцидент цей виявиться не таким вже й маленьким і зовсім не прикрим, навіть навпаки. Але коли біжиш за тим, що здається тобі страшенно важливим саме в цей момент, ніколи не звертаєш уваги на такі ось дрібні випадковості, хай навіть саме вони, а не те, за чим ти женеш, висолопивши язика, насправді змінюють твою долю. Усі найважливіші речі у житті людини, усе, що їй варто любити і за що варто битися до останнього: Батьківщину, батьків, батьківщину, рідну вулицю, місто, мову, свій клас, свою роту й своїх родичів та своїх друзів, подруг, дружину - людина отримує цілком випадково, у подарунок. Та для того, щоб це помітити, треба бодай на секунду зупинитися. А ось саме цього людина зазвичай не робить, заклопотана гонитвою за зовсім не вартими уваги речами, які вона свідомо обирає. Принаймні, їй здається, що то вона їх обирає.
Я ж вже біг повз вітрини кондитерського магазину «Золотий ключик» до школи. Як усе варте любові, ця школа теж дісталася мені цілком випадково. Просто мій батько працював з нею поряд. Та й іншої української школи в радіусі 10 кілометрів від мого дому в ті часи вже не було. Також суто випадково вона виявилася українсько-англійською, спеціалізованою.
22 ЧЕРВНЯ 1983, 11:31. Схоластика
Усі школи схожі одна на одну, коли б їх там не побудували – у 30-ті, 50-ті чи 80-ті. Є щось таке, що об’єднує усі епохи, країни, архітектурні стилі й напрямки, щось таке, що дозволяє одразу зрозуміти – перед вами школа. І це щось – і неозброєним оком видно, що саме на цій споруді будівничі неабияк економили.
Нашу школу обабіч кондитерської «Золотий ключик» я б відніс до повоєнного сталінського ампіру, як ось будинки на Хрещатику в Києві чи Кутузівському проспекті в Москві. Все ті ж кахельні рослинні орнаменти, якісь традиційні для України соняшники й кукурудза, й виразно окреслений карниз даху, що робив будівлю трохи схожою на китайську пагоду. Натяк на античні колони, і не якісь там суворі дорійські , а найхимерніший коринфський ордер, - навколо високих дубових дверей з різьбленням, якого вже майже не видно під щорічними, як річні кільця дерев, шарами фарби. Розлогий масивний балкон на другому поверсі, з якого в разі необхідності можна було б приймати демонстрації усім політбюро чи й зачитувати Третій універсал перед юрбами народу. Мальовничі арки над вікнами з тими ж таки орнаментами. Але уся так краса – лише по фасаду. Більш того – лише на першому поверсі. Вище йшла звичайна цегляна кладка, звичайні вікна, сіренький шифер на даху – без вибриків. Поглянеш – і одразу зрозумієш, що то школа, а не райком партії.
Від гомінкої вкритої бруківкою вулиці школа відгородилася невеличким сквериком з берізками та горобиною. Жахливий сон буржуазного націоналіста, «то бєрьозка, то рябіна...». Поруч бетонним грибом виштрикнувся купол бомбосховища – ще одна «весела» ознака часів, коли школу було збудовано. Країна саме готувалася до ядерної війни з рештою світу і під школою добряче попрацювали непосидючі кроти з цивільної оборони. Підозрюю, що підземні поверхи й лабіринти нітрохи не поступалися тим чотирьом поверхам, що виткнулися над земною поверхнею. Поки та війна, деякі з цих підземних закапелків вирішили використовувати під навчальний процес – там були облаштовані слюсарні та токарні майстерні для хлопчиків й навіть стрілковий тир. І саме там мешкав шкільний Вельзевул – якраз вчитель праці й військової підготовки в одній особі, бо колишній танкіст, а вони вміють не лише стріляти, а й точити на верстаті болти та гайки для своїх танків. Дітей виховувати я б танкістам все ж таки не доручав. «Чим більше в арміїї дубів, тим кріпче наша оборона» - не кращий принцип для цивільної педагогіки. Гей ви троє, обоє до мене! Якщо ви такі розумні, то чому строєм не ходите? До порожньої голови руку не прикладують. Але то таке.
Я потягнув за масивну ручку вхідних дверей, теж виточену тим Вельзевулом, метикуючи, куди саме міг би піти Шайба, якщо він таки припхався до школи. Ну там якісь документи в приймальні директора забрати – раз, може ще якісь книжки до шкільної бібліотеки здати – два, двійко-трійко вчителів улюблених провідати – три. Ось тільки я геть не уявляв, яких саме улюблених учителів може обрати собі хокеїст.
У вахтера «дяді» Миші, який сидів біля роздягалки за вкритим коленкором письмовим столом і читав якусь «Вечірку», питати про Шайбу було марно. Дядя Миша був сивочолим інвалідом голосу, замість адамового яблука мав акуратну дірочку, в яку повсякчас харкався в картатий носовичок, тому розібрати, що він там каже, можна було лише, коли дядьо Мишо емоційно лаявся, розмахуючи руками й шамкаючи, крекчучи, торохтячи, цокаючи язиком. Йому давалися лише шумні приголосні. Десь так мала б спілкуватися й Андерсонова Русалонька, віддавши свій голос відьмі. Це не додавало йому лагідності характеру. Втім його буроктлива грізність часто була показною, вряди-годи він, зітхнувши, видавав старшокласникам пальта, навіть якщо пасонути хімію вирішило чи не півкласу одночасно. Ось і зараз дядьо Мишо щось буркнув у відповідь на моє привітання, щось свиснув і прохрипів, потім махнув рукою і заходився креслити далі свого кросворда, облишивши мене вирішувати проблему улюблених вчителів Шайби самотужки.
Взагалі-то людині досить, щоб їй на життєвій путі трапився хоча б один путній вчитель. Такий, що від Бога. Батьки пристрасні до своїх чад. А гарний вчитель якось уміє придивитися до тебе й необразливо натякнути: «Ось це – твоє. Це можеш спробувати. А про це краще забудь». І навчальний предмет, який він читатиме, не гратиме жодної ролі.
Нам мабуть страшенно пощастило. В нас таких улюблених вчителів було аж троє.
22 ЧЕРВНЯ 1983, 11: 37. Ортогонально
В мене ось улюбленим вчителем був кресляр на прізвисько Йоська. Колишній архітектор - колоритний, показний, голомозий та сивобородий, у давно вже немодному але напрочуд елегантському двобортному шевіотовому піджакові з накладними плечима, з незмінним великим наплічником, в якому він таскав свої пастельні та акварельні пейзажі й наші креслення гайок М8 в ортогональній проекції - він умів якось перевернути свідомість статевозрілих оболтусів, зацікавити нас геть далекими від креслення та дівок речами, захоплююче розповісти про якусь всіма забуту книжку Всеволода Іванова «У», несподівано затягти всіх на виставку Філонова на Узвозі замість свого уроку чи й власноруч провести екскурсію в музеї Терещенка чи Ханенка (тоді імена засновників з певних причин не називалися - просто Західного та Російського мистецтва).
Професійні екскурсоводи й мистецтвознавці цих музеїв збігалися при цьому послухати, що він утне цього разу, настільки несхожим це було на нудне радянське мистецтвознавство, в якому усі митці поділялися на прогресивних, що підтримували пролетарську ідею, хай навіть її лише передчуваючи за сотні років до Жовтневої революції, та реакційних мракобісів, що зневажали трударів і декадентствували.
Йоська ж говорив тільки про мистецтво й про те, як красиво автор конкретної картини вирішив свої авторські задачі на рівні сюжету, композиції, палітри, перспективи тощо. Мистецтвознавці зазвичай розглядають картину як доконаний факт. Йоська, як художник, розглядав її лише як один з варіантів, свідомо обраний митцем з певних причин. Ось ви, наприклад, знали, що першим майстром, який набрався нахабства залишити мазок пензля на холстові був Тиціан? Замість глянсової затертості й лиску картин своїх попередників він дав змогу глядачеві прослідкувати за думкою й настроєм художника під час роботи над картиною. Це виявилося продуктивним. Екскурсоводи з музею Ханенка, схоже, вперше чули. А ми відтепер теж знали, і усвідомлювали, що нахабним в мистецтві бути не гріх, якщо знаєш, що робиш.
Чи ось... Та досить, про Йоську можна довго розповідати. Наприклад, про те, що всю свою квартиру він перетворив на запасник майбутнього музею дитячого малюнка, який він тільки намірявся вибити в столичної влади, і роботи його колишніх учнів з багатьох київських шкіл (а поносило його по різних школах таки багато, не всіх директорів влаштовувала його показна аполітичність), зберігалися в кімнаті за всіма правилами музейної справи, через що сам господар квартири мусив мешкати на кухні.
Ця людина повинна була дати нам лише навички креслення, принаймні, платили йому лише за це. Але що саме він вклав у наші збуджені гормонами голови й душі я став розуміти, лише через багато років, коли... Та байдуже з тим «коли».
Я б мабуть таки перш завсе завіявся б саме до нашого кресляра, бо й кабінет його був тут же, на першому поверсі. Але Шайба? Хокеїсти, власне, це трохи образливе прізвисько для нашого кресляра й вигадали. Вони зневажали й брали на кпини усе, що знаходилося за межами хокейної коробки і їх зрозумілої картини світу з воротами, суперинками, бортами й лавою штрафників. А тут перець про якогось Гойю їм після двох тренувань втирає...
Задля заспокоєння сумління я таки пройшовся першим поверхом, посмикав двері зачинених класів, позаглядав у відкриті кабінети, отримав портфелем по пиці від якихось верескливих восьмикласниць, коли на автоматі зазирнув і до дівчачої спортивної роздягальні, повернувся до вестибюлю з погруддям Шевченка й став підніматися сходами до якихось будьонівців на вітражі, які невідомо навіщо потрапили на сходи школи ім.Т.Г.Шевченка. Шевченко ж бо написав «Гайдамаків», а не «Конармію». Обабіч з вигуками з’їжджали перилами піонери у червоних галстуках.
22 ЧЕРВНЯ 1983, 11: 42. Кисла капуста
На другому поверсі я проінспектував лише їдальню й актову залу, бо тут були самі лише початкові класи. В їдальні незнищенно пахло смаженою кислою капустою. В актовій залі якісь комсомольці саме читали зі сцени пафосними голосами зі шпаргалки «Київ бомбили, нам сповістили, що почалася війна...». В залі нудилися якісь ветерани в орденах та медалях, і професійний молодик з райкому комсомолу у білій сорочці та чорній краватці. Ось воно що. Дійсно, 22-ге. Сорок два роки тому Сашкові родичі таки справді бомбили Київ о четвертій ранку.
Дата була скорботна, але комсомольський пафос вже дратував, як реклама жіночих проладок. Навіть більше: переключити канал ДУшкою не було жодної можливості. Саме цю інсценізацію віршів фронтових поетів минулого року читали ми, а до того – слухали у виконанні інших старшокласників, а ще до цього... Слово в слово, кому в кому, поета в поета... Симонов-Сурков-Саймойлов-Муса Джаліль. Мені, наприклад, колись подобався флотський поет Олексій Лебедєв, що загинув на підводному човні під фінським Ханко у 41-му, але він до узгодженого переліку чомусь не входив, і мої намагання почитати його вірші завершилися істерикою нашої директриси. Шайби тут стопудово не було. Не тому, що він не був комсомольцем, ба, він був навіть комсоргом школи. Це він нам ті заборонні списки рок-груп з райкому й приносив потайки, щоб ми бува когось вартого уваги не пропустили. Але навіть гладко зачесаний професійний молодик, який на цій туфті робив кар’єру, навряд чи погодився б слухати все це надцятий раз добровільно.
Цур мене корчагінський, комсомольский пек. На волю, в пампаси. Тобто на третій поверх, де шанси зловити Шайбу, як мені здавалося, значно підвищувалися.
Географія-Математика-Англійська-Англійська ще раз-Українська-Математика-Історія. Саме такі кабінети саме у такій послідовності. Ну, ще учительська. Коли ловиш лева в пустелі, закреслювати клітинки можна у будь-якій послідовності. Я волів починати з того, що мені було приємніше. З «Англійської ще раз». Ху із он д’юті тудей?
22 ЧЕРВНЯ 1983, 11: 48. Сіті оф Ландан
Мешкала в «Англійській ще раз» наша улюблена І.Я. Ю ар велкам. Саме «англійки», як не дивно, знали нас довше за всіх вчителів, бо приймали нас в першому класі, а випускали в десятому. Май фемілі консістс оф фор персонс. Я ще пам’ятаю, як І.Я. грала з нами на уроці в солдатики, щоб примусити хлопців вивчити складний текст про здобуття греками Трої, що за якимись вивертами програми потрапив до підручників четверокласників, які ще не вчили ні історії Греції, ні Гомера в перекладі Бориса Тена. Мені дісталися репліки хитромудрого Одісея, якого в тексті чомусь дражнили Улісом. Але найскладніше І.Я. було в цьому випадку з дівчатами. Самі здогадайтесь чому, згадавши попередньо, через що почалася перша Троянська війна. Через роль Єлени ледь не почалася друга, вже у нашому четвертому «А».
Ми зростали, програма ускладнювалася, та І.Я. пропонувала нам все нові забавки. Ландан із е кепітал оф Юнайтед Кіндом оф Грейт Брітн енд Нозерн Айрланд. У восьмому класі вона з великими труднощами діставала «Білий альбом» Бітлз, справжній, з собачим посвистом, лише для того, щоб ми заспівали з бітлами хором у лінгафонному кабінеті і покращили таким чином свою вимову. Еврібаді геть самсінг ту хайд ексепт мі енд май манкі. Так, граючи, чимало з наших дівчат потім вступило до інязу та на романо-германський, а Борюсик-емігрант стверджував, що в американській школі перший рік його вважали питомим англійцем за його оксфордську вимову. Прибріхував мабуть. Бо ще він казав, що математику своїм випускникам америкоси дають таку простеньку, з якою упорався б будь-який наш шестикласник. Ріллі.
Завжди напрочуд ввічлива, навіть коли нас за щось лаяла, але здебільшого усміхнена – ми намагалися її не розчаровувати, І.Я. була для нас класична «вчителько моя». Ось і зараз вона приязно посміхнулася, побачивши мене у дверях, не турбуючись про зморшки навколо очей, які, як кажуть косметологи, утворюються від посміху. Десятикласникові вона вже здавалася маленькою тендітною жіночкою, а колись же ми дивилися на неї знизу вгору.
- Ну і правильно, - сказала І.Я. на прощання.
- Мені чомусь завжди здавалося, що ти обереш щось таке незвичайне. Господи, як мені завжди хотілося хоча б раз в житті потрапити до Лондона. Але мабуть не судилося.
Я згадав про чудові уроки, які вона проводила за докладною картою Лондона з якогось туристичного путівника, збільшивши її на ватмані в декілька разів, і подумав, як то прикро – все життя вчити чужої мови, не чувши її інакше, ніж з платівок, де тексти начитують оксфордські професори та диктори БіБіСі. І розповідати про Лондон, так і не побувавши на Пікаділлі. До речі, про БіБіСі. Одна з наших однокласниць, Ірочка-маленька, потім потрапила туди на стажування, втіливши таким чином мрію І.Я. В цьому ще одна принада праці вчителів – твої мрії хтось з твоїх учнів обов’язково втілить. Сьортенлі.
От хто мені зараз пояснить, за яким принципом в ті часи вирішувалось, випускати радянську людину туристом за кордон, чи вона недостатньо політично грамотна й надійна? Власне, за великого бажання І.Я. могла б виїхати за кордон назавжди, п’ята графа їй дозволяла, а мову вчити було не треба. Але назавжди їй ніколи не хотілося, усе її тут влаштовувало. А просто подивитися на колону Нельсона на Трафалгар сквері й повернутися до пам’ятника Леніну на Бесарабці їй чомусь не дозволялося.
- Мені до Ліверпулю більше хочеться, - признався я і почав прощатися, бо Шайба не чекав, а все ще блукав у нетрях школи невловивимий, як ковбой Джо. Отже, англійської Шайба також не шанував. Велл. А як щодо фізики?
22 ЧЕРВНЯ 1983, 11: 59. Резерфордович
О, фізик на прізвисько Микола Резерфордович, був окрасою нашого ZOO! Я швиденько оббіг решту кабінетів на третьому поверсі й піднявся до кабінету фізики на четвертому. Мужчина в школі в ті часи – то вже оригінал. А ви спробуйте не втратити самоповагу на зарплатні вчителя, коли якийсь гегемон третього розряду заробляє вдвічі більше. Але Резерфордович гегемонів не любив. Принаймні не робив жодних знижок на робітничо-селянське походження, важкі сім’ї, нестачу вітамінів, дерев’яні іграшки та інші дурниці, за якими з року в рік звикли ховатися ледарі й прогульники, і не перевів до 9 класу жодного, хто не склав фізики.
Такий мужчина, як Микола Резерфордович, був оригінал двічі. Вайлуватий, показний, в піджачкові, що ледь сходився на суто українському черевці, рукав у крейді, ніс сливою, хвіст пістолетом. Жахливий сон радянської педагогіки. Важко назвати педагогічні настанови, яких він не порушував за один лише урок, вірніше – пару. Ледь перевівшися до нашої школи, він змусив завучку покраяти розклад таким чином, щоб старшокласники мали одразу дві фізики на день. Усю пару він стояв біля настіж відкритого вікна, смалив цигарку за цигаркою, посьорбував каву й начитував чергову лекцію. Якщо кава закінчувалася, він без докорів сумління вручав свій термос на три чашки якомусь двієчнику й посилав до «Золотого ключика», сказавши лише: «Ну, як завжди». В «Золотому ключику» і вправду вже давно знали, що «три двійних половинки, без цукру» і обслуговували термос поза чергою.
Він дуже непедагогічно виганяв безперспективних двієчників з авдиторії одразу після дзвінка, а тих, з кого можуть ще бути люди, мучив додатковими задачами та дослідами до турецької пасхи.
- Дурні діти, - казала нам одна мамаша з батьківського комітету. – Щоб потрапити до нього на репетиторство батьки інших дітей платять за кожен урок, і це того варто, а вас він муштрує безкоштовно, а ви ще й скаржитеся.
Він не добирав слів ні для хлопців, ні для дівчат, не зважав на авторитет і колишні заслуги. Показова відмінниця й майбутня медалістка Зіта не один раз ревіла на задній парті від його характеристик її розумових здібностей, особливо дошкульних, бо Микола Резерфордович був таки гострим на язика. Грубуваті жарти, кпини й промовки сипалися з нього, як з артиста оригінального жанру, просто посеред лекції. Шкода, що я таки загубив того записничка, куди із задоволенням виписував його перли. Як от: «теорія Нільса Бора по понеділках і середах – квантова, а по вівторках та четвергах – класична», «необхідна точність обрахунку – плюс-мінус дві корови» тощо. Викладав він вишуканою українською, після якої мені завжди хочеться реготати, в черговий раз почувши від якогось «вумника», що наша наукова термінологія недостатньо розвинена, і краще послуговуватися російською чи англійською.
Підозрюю, що діставалося від нього на горіхи і манірним мешканкам учительської. Бо жити за правилами бабського царства фізик наш не бажав, і міг, не криючись, пропустити чарчину після занять в себе в лаборантській. Правда, виключно коньяк або сухе вино.
Може саме тому перевірки сипалися на нього щось підозріло часто, але він з легкістю їх проходив, як Ігор Кіо видобувши з підсобки якийсь чарівний реквізит, і суворі методистки з районо вже хлопали в долоні, розглядаючи на стіні кольорові зайчики від дифракційних граток, чи щиро дивувалися на досліди сера Айзека Ньютона з інтерференції сонячних променів, під час яких два яскравих промені, накладаючись в протифазі, давали темну пляму.
Ось так, з лекції в лекцію, від цигарки до цигарки, формула за формулою, цеглинка за цеглинкою, за якийсь рік з хвостиком Резерфордович вкотре вибудував перед учнями стрункий храм класичної ньютонівської фізики, яка дуже логічно описувала гармонію усього навколишнього світу. Лише дві цеглинки ніяк не хотіли ставати в той довершений храм. А саме досліди Столєтова з фотоефекту та постулат Максвелла про кінцевість швидкості світла. І Резерфордович, посміюючися й знущаючися, показав нам як з цих двох маленьких шпаринок Альберт Ейнштейн, теж як фокусник, видобув за вуха усю фізику 20-го століття з її протонами, нейтронами, нейтріно, кварками й іншими витребеньками, що через три роки доведуть нас до Чорнобиля.
Каюся, саме я довів Резерфордовича до ручки. Одного разу після позакласних занять він, як водиться, хотів побалуватися сухим винцем у підсобці, і позаглядати в телескопа на вбиральні якихось співачок у Оперетті, але послав до магазину саме мене, який у сухих винах ні бельмеса, і я приніс йому пляшку якогось шмурдяку. Резерфордович вилаяв мене, але пляшку приговорив – не пропадати ж добру. І пішов у піке. Зі шмурдяка він перейшов на горілку, потім став вчащати до ресторану «Лейпціг», над яким жив, потім... Потім мене ж посилали з школи шукати його вдома, просто щоб переконатися що з ним все гаразд. Йому пригадали і те, що він називав завучку зарозумілою гускою, і те що на позакласні заняття до нього приходили учні з інших шкіл (за гроші!), і... Втім того разу він отямився досить швидко, його помилували й випускні іспити ми складали все ж йому. Остаточне падіння Ікара прийшлося вже пізніші часи, але початок заклав саме я.
- Про вовка промовка, - сказав мені Резерфордович, ледь я зазирнув до кабінету фізики.
- Це не твій батько читав спецкурс на мехматі університету у 79 році?
- Ну й дурень, - без усілякої дипломатії сказав Резерфордович мені на прощання, довідавшися, що я не піду на мехмат по стопах батька.
- Парубче, мозок свій треба хоч трохи шанувати. Він того вартий.
І ось саме в цю мить зі знаменитого вікна Резерфордовича, біля якого він як завжди смалив цигарку та пив каву я нарешті побачив Шайбу. Він... саме вибрався з бомбосховища і потискав руку нашому запасному танкістові. Т-с-с, фью, гей! І чого я в дитинстві так і не навчився свистіти в два пальці? Зараз вже було пізно вчитися. Шайба мене не чув і простував собі між березками та горобиною до тролейбусної зупинки.
Отакої! Оце так вибрав Шайба собі наставника! Про те, що хтось може полізти через броньовані двері до бомбосховища прощатися з воєнруком мені просто не могло спасти на думку.
Але хай втішаються його прикладом усі воєнруки та викладачі БЖД, що читатимуть мій опус.
