Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2613
Творів: 47575
Рецензій: 92421

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Переклад

Сон

© Ірина , 05-12-2007
Kate Chopin: The Story of an Hour

Knowing that Mrs. Mallard was afflicted with a heart trouble, great care was taken to break to her as gently as possible the news of her husband's death.
It was her sister Josephine who told her, in broken sentences; veiled hints that revealed in half concealing. Her husband's friend Richards was there, too, near her. It was he who had been in the newspaper office when intelligence of the railroad disaster was received, with Brently Mallard's name leading the list of "killed." He had only taken the time to assure himself of its truth by a second telegram, and had hastened to forestall any less careful, less tender friend in bearing the sad message.
She did not hear the story as many women have heard the same, with a paralyzed inability to accept its significance. She wept at once, with sudden, wild abandonment, in her sister's arms. When the storm of grief had spent itself she went away to her room alone. She would have no one follow her.
There stood, facing the open window, a comfortable, roomy armchair. Into this she sank, pressed down by a physical exhaustion that haunted her body and seemed to reach into her soul.
She could see in the open square before her house the tops of trees that were all aquiver with the new spring life. The delicious breath of rain was in the air. In the street below a peddler was crying his wares. The notes of a distant song which some one was singing reached her faintly, and countless sparrows were twittering in the eaves.
There were patches of blue sky showing here and there through the clouds that had met and piled one above the other in the west facing her window.
She sat with her head thrown back upon the cushion of the chair, quite motionless, except when a sob came up into her throat and shook her, as a child who has cried itself to sleep continues to sob in its dreams.
She was young, with a fair, calm face, whose lines bespoke repression and even a certain strength. But now there was a dull stare in her eyes, whose gaze was fixed away off yonder on one of those patches of blue sky. It was not a glance of reflection, but rather indicated a suspension of intelligent thought.
There was something coming to her and she was waiting for it, fearfully. What was it? She did not know; it was too subtle and elusive to name. But she felt it, creeping out of the sky, reaching toward her through the sounds, the scents, the color that filled the air.
Now her bosom rose and fell tumultuously. She was beginning to recognize this thing that was approaching to possess her, and she was striving to beat it back with her will - as powerless as her two white slender hands would have been.
When she abandoned herself a little whispered word escaped her slightly parted lips. She said it over and over under her breath: "free, free, free!" The vacant stare and the look of terror that had followed it went from her eyes. They stayed keen and bright. Her pulses beat fast, and the coursing blood warmed and relaxed every inch of her body.
She did not stop to ask if it were or were not a monstrous joy that held her. A clear and exalted perception enabled her to dismiss the suggestion as trivial.
She knew that she would weep again when she saw the kind, tender hands folded in death; the face that had never looked save with love upon her, fixed and gray and dead. But she saw beyond that bitter moment a long procession of years to come that would belong to her absolutely. And she opened and spread her arms out to them in welcome.
There would be no one to live for during those coming years; she would live for herself. There would be no powerful will bending hers in that blind persistence with which men and women believe they have a right to impose a private will upon a fellow-creature. A kind intention or a cruel intention made the act seem no less a crime as she looked upon it in that brief moment of illumination.
And yet she had loved him - sometimes. Often she had not. What did it matter! What could love, the unsolved mystery, count for in face of this possession of self-assertion which she suddenly recognized as the strongest impulse of her being!
"Free! Body and soul free!" she kept whispering.
Josephine was kneeling before the closed door with her lips to the keyhole, imploring for admission. "Louise, open the door! I beg, open the door - you will make yourself ill. What are you doing Louise? For heaven's sake open the door."
"Go away. I am not making myself ill." No; she was drinking in a very elixir of life through that open window.
Her fancy was running riot along those days ahead of her. Spring days, and summer days, and all sorts of days that would be her own. She breathed a quick prayer that life might be long. It was only yesterday she had thought with a shudder that life might be long.
She arose at length and opened the door to her sister's importunities. There was a feverish triumph in her eyes, and she carried herself unwittingly like a goddess of Victory. She clasped her sister's waist, and together they descended the stairs. Richards stood waiting for them at the bottom.
Some one was opening the front door with a latchkey. It was Brently Mallard who entered, a little travel-stained, composedly carrying his grip-sack and umbrella. He had been far from the scene of accident, and did not even know there had been one. He stood amazed at Josephine's piercing cry; at Richards' quick motion to screen him from the view of his wife.
But Richards was too late.
When the doctors came they said she had died of heart disease - of joy that kills.


Сон

Знаючи, що пані Маллард мала хворе серце, родичі зробили усе можливе, щоб якомога обережніше повідомити їй страшну новину про смерть чоловіка.
Саме її сестра Жозефіна натяками та ламаними реченнями розповіла їй усе. Друг чоловіка Річардз також був поряд. Саме він був у редакції, коли стало відомо про аварію на залізниці, в якій Брентлі Маллард загинув одним з перших. Він лише дочекався другої телеграми, щоб пересвідчитись у достовірності отриманої інформації, а потім поспішив до пані Маллард, щоб випередити будь-кого іншого, не такого обережного та співчутливого, у викладенні цієї сумної новини.
Вона не поводилась так, як більшість жінок у такій ситуації. Вона не відмовлялась вірити в очевидне. Вона плакала у сестри на руках з диким, раптовим відчаєм. Коли шквал емоцій пройшов, вона пішла до своєї кімнати. Вона хотіла залишитись одна.
У кімнаті напроти вікна стояло велике зручне крісло. Вона безсило опустилась у нього через фізичне виснаження, яке полювало на тіло, а спіймало душу.
У дворі перед будинком вона бачила вершечки дерев, що були сповненні нового життя. У повітрі приємно пахло дощем. На вулиці крамар продавав свій товар, до неї донісся мотив пісеньки, яку хтось тихенько співав, а на дахах щебетали горобці.
На заході з вікна її кімнати було видно суцільні пухнасті хмари, крізь які де-не-де виднілась блакить неба.
Вона сиділа нерухомо, відкинувши голову на подушки на кріслі, але за хвилю до горла підкотив клубок і вона почала ридати, як дитина, яка перед сном сильно плакала та продовжує схлипувати уві сні.
Вона була молодою, з красивими та спокійними рисами обличчям, в яких крились стриманість та, навіть, деяка сила. Але зараз її погляд був пустим, вона дивилась крізь предмети на блакить неба крізь своє вікно. У погляді не було й тіні роздумів, він радше вказував на відсторонення від думок.
Щось наближалось, і вона з острахом очікувала його. Але що ж це було? Вона не знала. Це щось було примарним та не мало назви. Та вона його відчувала; воно підкрадалось з неба, досягало її через звуки, запахи та кольори, що наповнювали повітря.
Вона переривчасто дихала. Вона уже зрозуміла почуття, що наближалось, і силою волі намагалась не дати йому заволодіти собою. Та марно. Воля її була такою ж слабкою, як і білі ніжні руки.
Потім вона дала собі волю і з її напіввідкритих вуст ледь чутно злетіло лиш слово. Вона повторювала його знову і знову: “вільна, вільна, вільна!” З її очей зник пустий погляд, а потім зник і жах. Очі стали світлими та радісними. Серце билось швидко, розганяючи кров по всьому тілу, зігріваючи та розслаблюючи кожну клітинку її тіла.
Вона все питала себе, чи її охопила величезна радість? Проте, здоровий глузд дозволив відкинути таке банальне припущення.
Вона знала, що знову плакатиме, коли побачить добрі, ніжні, складені на грудях руки померлого чоловіка, обличчя, сіре та нерухоме, на якому ніколи не було виразу любові до неї. Але після цієї гіркої миті вона уявила собі наступні роки свого життя, що цілковито належатимуть їй. І вона радісно простягнула руки їм назустріч.
Тепер більше ніхто і ніколи не буде жити за неї, вона сама буде жити  лиш для себе. Тепер більше ніхто і ніколи не буде насаджати їй свою волю, з тією сліпою наполегливістю, з якою, як вважають деякі чоловіки та жінки, вони мають право це робити. Тепер, у хвилину просвітлення, вона поглянула на цю ситуацію і їй здалось, що хороші або погані наміри робили насадження чужої волі майже злочином.
Але все ж інколи вона любила його. Дуже рідко. Та яка різниця! Чи могло кохання, ця нерозкрита таємниця, зрівнятись з відчуттям боротьби за свої права, яке несподівано стало найважливішим для неї.
“Вільна! Вільні тіло і душа!” все повторювала вона.
Жозефіна стояла на колінах перед зачиненими дверима та молила впустити її. “Луїзо, прошу, відчини двері! Відчини двері, люба, ти ж так захворієш. Луїзо, що ти там робиш? Чуєш? Заради Бога, відчини двері.”
“Йди геть. Не захворію я.” О ні, вона пила еліксир життя крізь відчинене вікно.
Її уява малювала ті дні, які були попереду. Весняні дні, літні дні і інші, які належатимуть тільки їй. Вона сподівалась, що життя буде довгим. А лише вчора з жахом думала, що життя може бути довгим.
Вона піднялась та за вимогою сестри відчинила двері. В її очах був тріумф, вона навіть не помічала, що йшла, як богиня Вікторія. Внизу їх чекав Річардз.
Хтось відчиняв вхідні двері своїм ключем. Трохи стомлений після подорожі, спокійно тримаючи у руках свою валізу та парасольку у дім зайшов Брентлі Маллард. Він був далеко від місця катастрофи і навіть не знав про неї. Він здивувався, почувши пронизливий крик Жозефіни та побачивши, що Річардз намагався сховати його від дружини.
Але Річардз спізнився.
Лікарі сказали, що вона померла від серцевого нападу, від радості, що може вбити.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Загальна картинка хороша.

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 05-12-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80743789672852 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …