Місця, до якого я попрямував, Босячки, ви вже не знайдете на жодній карті Києва. Власне, і в 1983 році на карті його не було. Більш того, в тодішні карти для населення спеціально вносили певні помилки, вилучали з них цілі засекречені вулиці, на яких знаходилися страшенно засекречені “поштові скриньки” (так тоді називали військові заводи, якщо хто вже забув, або ще не знав). Карти для військових були більш правдивими, але саме користування такою картою вже тягнуло на шпіонський злочин. Та Босячки не було і на військових картах. Босячка була надсекретною. Навіть військові картографи не знали цієї назви. Так називався невеличкий скверик з лавочками на розі Шота Руставелі й Саксаганського, навпроти Будинку Кіно.
Тут збиралися невизнані місцеві гітарісти з навколишніх дворів й горлали по вечорах дворових пісень. Шайба, крім того, що був хокеїстом, був ще й невизнаним гітарістом. Також він вісім років вчився грати на фортепьяні, але ходити з роялем на Босячку було незручно. Колись, через багато років, повернувшися з Далекого Сходу, він сказав мені: “Ми виросли серед книжкових шаф до стелі. І вважали, що в усіх дітей було так. Між тим, багато хто не мав в дитинстві жодної книжки і навіть гітари”. Схоже було на те, що на острові Ітуруп він не знайшов жодного роялю, і це його неабияк вразило.
Сонце вже припікало. Скрежетали жовті трамваї на повороті. Сигналили авта, серед яких не було жодного мерседеса. Навіть жодного фольцвагена-жука: самі жигулі, запорожці та волги. Невпинна підтримка вітчизняного виробника приводила до того, що навколо будь-якої закордонної машини, навіть румунської “дачі”, миттєво збирався натовп зацікавлених автолюбителів. Неляканий вітчизняний виробник розлінився до того, що усе закордонне ставало синонімом вищої якості. І це стосувалося не тільки автотранспорту.
Гітари от теж поділялися на чернігівські, болгарські і справжні. В Шайби вдома була ціла колекція гітар, ще й ГДРівське банджо. В мене в кишені стирчала лише німецька ж губна гармонька – подарунок дядька Дітера.
Від скрипки та роялю гітара відрізняється тим, що вправлятися у грі на ній можна і не наодинці, а на Босячці. Протягом усього дня молодий гітаріст міг розраховувати на принаймні на декілька вдячних слухачів, а то й захоплених слухачок, готових слухати про синього птаха чи про музИку, що повісив свого жупана на спинку стільця. Дуже багато важило вміння гітаріста “зняти один до одного” акорди пісні на слух з магнітофона. Рок-н-ролу по телевізору не було, сама естрада з Йосипом Кобзоном та Алою Пугачовою, і молодь переписувала по магнітофонах одне в одного пісні якихось рок-н-рольних підпільників, записані по гаражах та підвалах в Пітері, Свердловську чи Москві. Прізвищ музик ніхто не знав, самі назви груп, хіба що за винятком Макаревича. Його саме у всесоюзній газеті “Комсомольська правда” дуже пристрасно роздовбували, і всім молодим відразу ставало зрозуміло: наша музика.
До Києва ці записи доходили вже настільки спотвореними, що слів іноді вже не можна було розібрати. Комсомольські ватажки старанно боролися з цими записами за спеціальним заборонним списком: деякі з авторів вже сиділи навіть по в’язницях. І Віктору Хара не вдалося б потрапити до буцегарні за такі аполітичні пісеньки про нещасне кохання. Та на прикладі героїчного чилійського співака виховували молодь, а прикладом соліста “Воскрєсєнія” цю ж молодь лякали. Не знаю, чи підтримувала в таборі цього соліста Романова (прізвище я взнав лише зараз, на ювілейному концерті, який “Воскрєсєньє” чомусь вирішило провести в Києві) думка про те, що пісні його продовжують лунати по всій країні по таких ось “босячках”?
“Боже як давно все це сталось, скільки збігло в мутній ріці води. Часу коли радість зі мною кохалась, не повернути нізащо сюди,” – саме виспівував з “Воскрєсєнія” один з гітарістів, коли я підходив до Босячки. Гітаріста цього я знав. Звали його Лимоном за незмінну канарейково-жовту куртку. Над губою в Лимона вже кучерявився чорненький пушок, він навіть вже голився щодня, а не раз на тиждень. І жоден дідусь не казав йому “паваратісь-ка, онук” і не посилав стригтися під напів-бокс: патли в нього сягали комірця, хоча це було вже й немодним. Комсомольці вже боролися не з патлами, а з високо підголеними скронями й краватками-оселедцями. В них бачили натяк на нацистську Германію, але називали чомусь панками, так і не розібравшись до кінця, хто такі "Секс пістолз". Ніяк їм не вгодиш.
Пісню я теж знав. Але підспівувати не став. Натомість зітхнув. В моєму випадку води сплинуло хіба що кілька літрів. Лише два тижні минуло від того моменту, коли “моя радість” вирішила, що краще нам розбігтися, як в морі кораблі. Я механічно подивився через дорогу на вікно на четвертому поверсі, хоча й знав, що саме зараз її там немає.
- Привіт, - сказав Лимон, доспівавши. Лимон був у курсі справи. Він мешкав у тому ж будинку, на тому ж четвертому поверсі, двері в двері з тією тендітною панночкою. Два тижні тому, коли я вивалився з парадного під’їзду й побрів навпростець через дорогу, не помічаючи навіть камазів, не кажучи вже про запорожці, Лимон дуже вдало висмикнув мене з-під тридцятого трамваю, деякий час намагався лаяти, обзивати дурнем, телепнем, тупицею, тупаком, недотепою, нетямою, недоумком, дурилом, дурником, дурнилом, йолопом, бевзем, ідіотом, кретином, дауном, бовдуром, блазнюком, бовваном, довбнею, довбешкою, довбехою, надолобнем, дундуком, бараном, ослиськом, шелепою, гевалом, дурандасом, дурманом, дурбасом, дурбилом, штурпаком – тобто розумово обмеженим чоловіком, якому повилазило. А потім заявив, що такого він мене серед небезпечного міста не покине, а повезе мене з наметом туди, де нема жодного автотраспорту, навіть гужового - на Десну. У Пирнове.
І були комарі, намети, спальні мішки, Лимонові друзі й його молодша сестра, що зранку до ночі награвала на гітарі саме цю пісеньку з “Воскрєсєнія”. І каламутна вода швидкої Десни неслася повз острів, як в пісні. Потрібно було збирати хмиз, рубати дрова, ловити рибу, варити юшку і взагалі - ворушитися. За ворушінням вечір наступав швидко, відразу по обіді, який готувався на багатті напрочуд довго. Островом блукали корови, пастухи й пропливали за течією човни, в яких каталися якісь місцеві красуні. Лимонові та його друзям вдалося навіть до декількох з них позалицятися. Потім їм довелося витримати облогу місцевих красенів, які образилися на те, що хтось упадає за їхніми красунями. Прийшлося навіть врешті-решт пригощати красенів портвейном “три сімки”. Я натомість куховарив разом з лимонною сестрою. Бо кохання приходить і йде геть, а попоїсти чогось хочеться завжи. Лимонова сестра була настільки балакучою та співочою, що мені можна було просто помовчати.
- Ну й добре, - вирішив я третього дня.
- Принаймні тепер мене нічого в Києві не тримає. Нічогісінько.
Я забув про 1 999 998 інших киян, замість забути одненьку киянку. Науку логіку я тоді ще не вивчав.
- Шайба був сьогодні? – спитав я, коли Лимон облишив знущатися над гітарою.
- Був, побіг кудись, - відповів Лимон, підпалюючи болгарську цигарку “Родопі”.
Цікаво, що в самій Болгарії цигарки ці коштували на десять копійок дорожче, ніж в нас. Про кубинські сигари, що продавалися неподалеку в фірмовому магазині “Гавана” всього по 40 копійок, я вже й не згадую. Втім, тоді я ще не палив і не бував в Болгарії чи на Кубі, щоб порівнювати. Все пізнається в порівнянні. Та порівнювати більшості моїх співгромадян заважала іржава “залізна завіса”. Порівнювати могли хіба що деякі. Як от моряки.
- Шайба сьогодні від’їздить до Херсона подавати документи в морське училище, - повідомив мені Лимон.
- Саме тому й шукаю, - похлопав я долонею по течці.
- Ти теж в моряки подаєшся? Нащо? Що за щастя все життя на хвилі дивитися? Ще й без дівчат.
В цьому місці Лимон теж подивився на вікно на четвертому поверсі і вирішив тему не продовжувати.
- Поголять вас під нуль, одягнуть у кирзові черевики й примусять навіть до лазні строєм ходити. Ні, це не по мені. Я в Одесу в інститут зв’язку пробуватиму. Там військова кафедра залишилась. Я – пацифіст.
Це був певний парадокс: саме пацифістів дуже турбувало вивчення у ВУЗі військових дисциплін. Та хай вас це не дивує. Наявність військової кафедри в ВУЗі якраз дозволяла військовою справою не перейматися і в армії не служити. Та в той рік кафедри позакривали в усьому Києві, навіть в універі. То було сумною прикметою того часу. Народжуваність в СРСРі настільки скоротилася, що призивати почали навіть студентів. Ще й відразу після другого курсу, не давши довчитися. Країна наша міцно загрузла в Афгані та інших локальних конфліктах, про які ми ще й не чули тоді. Сорок років вже стояла в Європі наша окупаційна армія. Не вистачало вже навіть людей – того, що за всіх часів в СРСРі берегли найменше і враховували в останню чергу. Мабуть, черга ця вже надходила.
- Строєм то й строєм, - відмахнувся я від сумних картин майбутньої помивки в лазні, намальованих Лимоном. Я не був пацифістом. Та за іронією долі саме мені в подальшому довелося відчути усі моральні переваги неозбоєності посеред суцільних воєн. А Лимона якраз витурили з другого курсу безпосередньо до Афганістану.
- Строєм то й строєм. Можна й потерпіти. Зате потім вже – воля. Справжня. Кейптаун, Ліверпуль та Сингапур.
- От хіба що до Ліверпулю і я охоче поплив би, - зітхнув Лимон, вдарив по струнах гітари і заграв з “Бітлів”. Він скидався на старого фіолетового лабуха з Бурбон-стріт у Новому Орлеані. Тільки скажеш, що ти з Кентукі, а в нього вже й пісня про Кентукі готова. Тільки от з “Юкрейн” в того лабуха не склалося. Не знав він жодного українського блюзу.
- Як у нашому селі всі підводниками стали, посідали у човни і ставок повиливали. Ми, стиць-гриць, у підводному човні, зараз упірнем, зараз упірнем, - співав Лимон пристойною англійською, а я мав би під час цього співу булькати чайником, подавати команди в гучномовця і навіть зображати духовий оркестр на губній гармоньці, як того вимагала партитура “Жовтого підводного човна”, та не до того мені було. Міг бути хіба що басовим барабаном чи чукотським бубоном, так пусто було мені всередині.
- Де цей клятий Шайба вештається, - мляво лаявся я. Через три роки в морехідному училищі я лаятимусь вже так віртуозно, що мене не захочуть відпускати на берег у Копенгагені: капітан Радченко якось йшов повз кадетську палубу, заслухався моєю лайкою й, мабуть, перелякався за датчан (а чи й позаздрив моїй багатоповерховості). Коли виявилося, що нагороджувати за найкращі заліки слід теж мене, заборону йти на берег зняли, але й не нагородили почесною грамотою. То ж фотка з андерсенівською русалонькою з’явилася в моїй колекції лише завдяки чудовому знанню гіроскопів та ехолотів.
- Я знаю, де Шайба просто обов’язково мусить з’явитися, - сказав Лимон.
- Але ще не зараз. Увечері, о п’ятій. Сьогодні виступ в клубі на Саксаганського. Ми граємо. Приходь, заодне й послухаєш.
- Ну, якщо доти не знайду… Бувай.
А, плювати мені на сюжет! Не буду я отак нерозважливо прощатися з Лимоном, на розі Саксаганського. Ми таки зустрілися з ним в Одесі через два роки, ще до того, як його вигнали з інституту.
Він знімав кімнату біля Соборної площі, яку тоді називали ще Площею Радянської армії, а я саме приїхав до Одеси від свого училища на змагання Азово-Чорноморського басейну з греблі. Нас поселили в екіпажі одеської морехідки (екіпаж – то не тільки особовий склад судна, а й казарми на березі, де ті моряки мешкають). Вдень звозили до яхт-клубу, а ввечері я з одним товаришем по команді (теж киянином) поїхав Лимона шукати. Виявилося, що той товариш і земляк теж Лимона чудово знає, навіть свого часу гріб з ним у одній академічній четвірці від “Буревісника” на Матвіївській затоці. Що не кажіть, а Київ – все ж велике село. Варто лише з годину поговорити з будь-ким, щоб знайти спільних знайомих.
Я зателефонував у Київ до лимонної сестри (яка пізніше стане манекенницею) з площі Мартиновського (яка пізніше стане Грецькою площею), дізнався адресу, і ось ми вдвох вже чкурнули в самохід з того екіпажу, повз закопані в землю гарпунні гармати китобійної флотилії “Слава”, не дивлячись на те, що вранці вже потрібно було гребти на дистанції, попри суворі настанови нашого тренера, який поставив на нашу перемогу десять карбованців.
Студент Лимон отаборився в справжньому одеському будинку зі сходами іззовні, гелереями вздовж вікон, білизною на мотузках та пересохлим фонтаном посеред двору. В процесі пошуків потрібної квартири виявилось, що Лимона знають усі сусіди. Тоді ми ще не знали, що в Одесі геть усі сусіди знають геть усе геть про всіх. Лимона не виявилося вдома, та хазяйка кімнати в той же момент гукнула з подвір’я свого синка років дванадцяти й наказала йому нас до Лимона провести. І ми пішли якимись прохідними дворами з іншою білизною й іншими шпарками до Лимонового інституту зв’язку. Малий одесит впевнено провів нас повз той інститут до жовтої пивної діжки на бульварі (пиво в діжках в Одесі тоді було газоване, газували зі спеціальних балонів). Лимон і справді був там (а де б він ще мав бути?). Просто на бульварі перед Лимоном стояло кухлів з десять того газованого пива, а сам Лимон саме пояснював іншому студентові закон Кірхгофа. Швидше – пояснював закон Кірхгофа на пальцях, розмахуючи руками вже як справжній одесит.
- А може до “Гамбрінуса” переберемося? – спитали ми в Лимона, коли з нашою допомогою ті десять кухлів спорожніли.
- Ви що, показилися? Там пиво аж по сорок копійок! – обурився Лимон. – Який Купрін, який Сашко-музикант? Це дурилка для приїжджих, того “Гамбрінуса” вже давно нема.
З усього було видно, що часу в Одесі він не втрачав: він вже знав в яку кватирку (не кваРтирку, а саме кватирку) треба постукати серед глупої ночі, щоб тобі за десять копійок насипали склянку насіння, в якій службовій їдальні, захованій в лабіринті прохідних дворів, треба замовляти півборща й десять ложок, та в який літній кінотеатр маєш повести двох земляків на позаторішній індійський фільм, та ще й так, щоб не платити за це ні шеляга й швиденько познайомитися з дівчатами, щедро пригощаючи їх насінням.
Того вечора ми все ж таки повернулися до екіпажу з гарпунними гарматами перед входом непоміченими, а наступного ранку, як мотор “Вихор”, промчали дистанцію вздовж пляжу Ланжерон і вийшли до фіналу. Тренер скакав від захвату й на фінал поставив на нас вже п’ятдесят карбованців. Крім того, він пококетував з одною вболівальницею, що ні сіло, ні впало, приперлася за нас вболівати разом з Лимоном після вчорашнього насіння.
- Оце, я розумію, справжні моряки! Лише день в Одесі, а вже дівчата їм чепчики в повітря кидають. Хлопці, я попереджаю, ніяких зальотів сьогодні!
Та хіба візит ввічливості до киян до киянина у далекому чужому місті то зальоти? Одразу після вечірньої переклички на плацу перед екіпажем ми знову перелізли через училищний паркан і почимчикували на площу Радянської армії.
Того разу ми таки втрапили до Лимонового помешкання. В кухні меблів не було, якщо не рахувати якоїсь дореволюційної отоманки, що пам’ятала ще французьку окупацію, й діжки з фікусом. Натомість через всю кухню було натягнуто мотузка, на якому висіли самі попки від ковбаси. Лимон з сусідою з Черкас підвішували щойно куплену ковбасу на цьому мотузку, а потім відрізали скільки треба. На мотузкові врешті лишалися висіти самі хвостики. Це було ковбасне вузликове письмо, точний облік усіх лимонових стипендій та переказів з дому, отриманих в Одесі.
В самій кімнаті, власне, з меблями теж було не слава богу: лише одне на двох панцирне ліжко з шишечками й кургузий круглий стіл такого ж приблизно віку, як і отоманка з кухні. На столі стояв трьохлітровий бутиль з недопалками. Лимон та двоє його приятелів саме сиділи за столом на валізах, поставивши їх сторчма, й грали в преферанс. Лимон та його сусіда вже вигравали третю партію підряд й, схоже, махлювали й знущалися над гостем - кучерявим одеситом на ім’я Роберт. Роберт був в окулярах, але без скрипки. Він належав до тих шести процентів азартних гравців, яким краще ніколи не брати карт до рук, бо зупинится вони не можуть, поки не просадять все, що мають. Втім, хлопці грали не на гроші, а на завдання з нарисової геометрії. В запасі у Роберта було ще чотири завдання в двох екземплярах. Але здати ті завдання потрібно було вже післязавтра.
- То може ти вже підеш креслити, Роберте? – ввічливо перепитував Лимон, але Робертові будь що кортіло відігратися і він знову хапав “паровоза” з шести взяток на мізері. Коли Роберт остаточно продув останнє завдання (хто хоч раз грав у преферанс, може уявити, що було вже досить пізненько), нас повели на Дерибасівську. А потім до Морвокзалу, а потім на Французький бульвар, а потім… Ми провешталися Одесою майже до ранку, підступний тренер серед ночі влаштував в екіпажі перевірку, й коли ми вернулися з самохода, вже кричав, що не допустить нас до перегонів, напише рапорта начальникові училища і таке інше.
- Хто переспав з жінкою перед змаганнями, той вже не гребець! – безапеляційно стверджував він.
Судячи з того що тренер наш був заслуженим майстром спорту з греблі на каное, він знав про греблю і дівчат все. Цей його вислів я запам’ятав так добре, що через рік, вже в Херсоні, за схожих обставин, заперся і робив вигляд, що сплю, коли троє дівчат з сусідньої кімнати ледве двері до мене не висаджували в гуртожитку педагогічного інституту. Бо назавтра мені треба було знову бути гребцем. Та мабуть нашому заслуженому майстрові дійсно запала в душу та напівзнайома одеситка, вже не знаємо, що вона там в повітря кидала, якщо він геть не помітив коло неї Лимона.
Схоже було на те, що фінал нам треба було обов’язково вигравати, бо переможців, що не кажи, не судять, а дають їм посилене харчування по талонах ще й десять діб додаткової відпустки. І ми таки з переляку його виграли. Тренер наш не втратив свої п’ятдесят карбованців, але назавжди залишився в упевненості, що вночі ми з земляком були в тієї одеситки в чепчику, а не в гостях у друга-Лимона.
Ех, Одесо! Море, весна, квітучі каштани і молодість! І Лимон. Ще живий. Ще живий.
