“...ніколи, ніколи не буде Вкраїна,
не буде рабою московських катів...”
Українська пісня часів радянсько-української війни
Квапливо висунутий в засаду на Таманському березі, Леонід Ляховський від-сипався, приходив до тями після тижня безперервних боїв. Часу було доволі – попереду був майже весь день і ціла ніч.
Близький фронт ухав, гримів і поблискував спалахами вибухів. Очманілі літа-ки проносилися на швидкості, петляли по заплавам, брижачи воду і гонячи хвилею очерет – всього цього лейтенант не чув. “Піднімати тільки у випадку команди по радіо “Атака!” і на обід...” – наказав він вкладаючись під крилом свого “Грифона” на розсте-лених техніком чохлах. Леонід відчував себе на межі фізичних сил, йому здавалося: всі бачать, як він спустошений останнім боєм з “яками” над Керченською протокою...
- Льонь, не спи, – смикав його напарник по засаді, Амет-Хан Султан, який не-спокійно вовтузився поряд, – Льонь, я вранці літав на Анапу... Ти також туди літав. – Амет водив пальцем по карті. – Три хвилини льоту по прямій...
- Чотири, – уточнив Ляховський, не відкриваючи очей.
- Нехай так, чотири хвилин. Сказали, тут у “червоних” аеродром винищува-чів. Звідси вони наші штурмовики б’ють. Перевірте... – Він підняв темні очі на Леоніда. – Ти літаки там бачив?
Обличчя Амета по-східному замкнене, потайне, з довгастим розрізом очей, припухлими повіками і суворою лінією рота. Але це тільки так здається. Враження це пропадає, коли на нього сходить натхнення спілкування. Траплялося це не часто, але коли траплялося, то зізнання були до дна. Тоді вже Амет звільняв душу від вагань та тривог. Він вже виливав Ляховському душу у кривдах, заданих командиром морської авіагрупи , утаємничив в невдачу своєї нічної вилазки до станиці, де в батальйоні зв’язку знаходилася бровастенька козачка Капа, Капітоліна, – але головного він ще не сказав.
- А людей ти там бачив? Техніку, заправники, пускачі?
- Ні. Ні людей, ні техніки...
Серед льотчиків Амет-Хан – єдиний, кому Ляховський міг довіритися після Керченської протоки: яке у Амета чуття! “Амет, ззаду “як”! “Як” на хвості! ” – “Про-маже”, – коротко відповідав Амет, все бачив і, головне, розпізнав у противнику хапли-вого нетерпеливця, який не зуміє втриматися в хвості. І весь подальший перебіг подій підтверджував правоту Амета: так і не відкривши прицільного вогню, “червоний” від-валював переворотом, вважаючи за краще не зв’язуватися з цим “хохлом”. Кому, як не Амету відкритися після незрозуміло-прихованого – на пустому місці, з нічого – виник-нення над Керченською протокою “Яка-першого”? Ляховський тоді проґавив ту мить, що передує двобою, коли противник, готовий до бою, ніби ледь відкриє себе, свою ви-учку, свій клас... Цієї дорогої секунди, якою так майстерно користується Амет-Хан, Ле-онід не отримав того разу. Обпалила смертельна близькість раптом виниклого на хвості противника і він відчув миттєвий параліч волі, коли льотчик відчуває себе зловленим у приціл. Відмова на “яку” гармати чи спустошені боєм снарядні коробки – тільки це врятувало Леоніда. І далі взагалі відбувалося таке, що тлумаченню не підлягає. Як він вивернувся і потім сам піймав у приціл “як”, Ляховський і сам до пуття не розумів. За-питати у когось було безглуздо, але переможний кінець не повинен закривати собою прорахунків і помилок. Переможець повинен їх першим знати, бо недовго тоді йому ходити переможцем...
Амет, звичайно, найкращий порадник у цьому випадку.
...В авіагрупі ходили чутки про незвичайне завдання. Когось кудись мали від-правити. На чию долю воно випаде, того ніхто не знав. Як завжди, при появі подібних чуток всі цілими днями думали, гадали, сперечалися. Коли вранці в другу ескадрилью прийшов підполковник Клімов, здогадалися – випало їм.
Без всякого вступу, вислухавши рапорт командира ескадрильї, підполковник оголосив:
- Дві пари вашої ескадрильї завтра зранку перебазуються на підскок. Працю-вати з підскоку будуть лейтенанти Ляховський, Удовиченко і Амет-Хан, Левчук. Підго-туватися до перельоту на підскок сьогодні ж. Механікам до кінця дня провести регла-ментні роботи на машинах, інженеру перевірити підготовку літаків, щоб жодного дефе-кту... Робота у вас буде напружена, по особливим завданням авіагрупи і штабу повітря-ної армії. Командиром підскоку призначаю лейтенанта Ляховського. Питання є?
На світанку ланка перелетіла через протоку на Таманський берег і до сходу сонця була на новому аеродромі...
...Керч потрапила під артилерійський обстріл з першої хвилини війни. Зви-чайно ж, евакуювали цивільне населення заздалегідь і берегові батареї подавили вста-новлені на косі Чушка і мисі Тузла гармати росіян, але загроза нового обстрілу залиша-лася. А Керч, як порт і промисловий центр, мала надто велике значення, щоб можна було не зважати на це. Тому вже через три тижні бойових дій до Криму перебазували повітряно-штурмову бригаду для проведення десантної операції на Таманському півос-трові. Підтримати дії десантників доручили фронтовій авіації Кримського ОК : двом штурмовим та бомбардувальній авіаційним бригадам. Не рахуючи власної авіації деса-нту.
Район висадки знаходився в межах досяжності берегової артилерії і успіх операції визначився саме своєчасною і потужною підтримкою десантників. Аеромобі-льні підрозділи, по суті, представляють з себе легку піхоту і, відповідно, їм властивий і основний недолік таких формувань – відносно низька вогнева міць. Цей недолік вима-гає якоїсь компенсації. Підтримка далекобійних артсистем дозволила виконати задачу з низькими втратами. Висаджені з гелікоптерів батальйони змогли під прикриттям поту-жного артилерійського вогню закріпитися на п’ятикілометровому перешийку між Ки-зилташським та Ахтанизовським лиманами. Поки в радянських штабах зрозуміли, що трапилося, і спробували знищити десантників, вони встигли заритися в землю і звести в проході між лиманами і на перешийках між Чорним морем і Кизилташським лиманом і Азовським морем і Ахтанизовським лиманом траншеї. Зосереджені на узбережжі Кер-ченської протоки радянські частини не чекали удару з тилу і оборону не готували – очевидний прорахунок вищестоящих штабів. Одних тільки гармат А-19 було взято півсотні. Та півдюжини боєкомплектів на кожну. Захоплені гармати негайно розверну-ли на сто вісімдесят градусів. А за півгодини кораблі Азовської флотилії висадили мор-ський ешелон десанту. До кінця дня на плацдармі були обладнані опорні пункти і кіль-кість артилерійських стволів доведено до шістдесяти на кожний кілометр оборони. І ніяка атака в лоб – а по іншому ударити не було ніякої змоги, фланги прикрила артиле-рія з Криму, – стала нестрашна...
...Аеродром підскоку знаходився в двох кілометрах від передової. На тріскот-ню на передовій перестали зважати вже до кінця першого дня. Зліт в бік Азовського моря і набір висоти, тільки досить відійшовши від аеродрому. Посадка також за один захід з бриючого. Це щоб не засікли майданчик по хвостам пилу і не накрили артилері-єю. Втім, сапери встановили для винищувачів легкі арочні перекриття і тепер знищити літак могло тільки пряме влучання в капонір. Згори майданчик виглядає, як ґрунтова дорога. Власне, це й була дорога, її просто розрівняли танковими бульдозерами і утра-мбували котками та встелили металічними плитами злітно-посадочну смугу, щоб не демаскувати пилом. На голій землі стовп пилу від винищувача при злеті піднімається на висоту триповерхового дому. Сірий піщаний пил служив “якам” і “лагам” сигналом для нападу. Для мисливців такий момент – роздолля, ціль іде по прямій, нічого зробити не в змозі. Бий на вибір!
Завдання ланці випадали цікаві. Піднімаючись позаду радянських розвідни-ків, які летіли в тил, “Грифони” відрізали їм шлях до відступу, знімали коригувальни-ків, допомагали своїм фронтовим бомбардувальникам та штурмовикам, які поверталися з завдання. Винищувачі з’являлися з тилу і спочатку радянські льотчики приймали їх за своїх. Тому навіть підходили так, щоб важко було розпізнати силует літака.
Пару днів виконували роботу без якихось випадків. Правда, росіяни винюху-вали підскок, і ввечері над майданчиком довго кружляла пара “яків”, а коли вони поле-тіли всі тривожно очікували обстрілу – передова, ось вона, поряд! Але до самого ранку все було спокійно. Розвідники підскок не помітили.
Наступного дня поблизу лінії фронту, над Кубанню, ескадрилья штурмовиків вела важкий бій з ворожими винищувачами. Ескорт – перша ескадрилья морської ви-нищувальної авіагрупи підполковника Клімова, – був зв’язаний боєм з “яками”. І тут шлях назад штурмовикам заступила група “лаггів” – шість машин, які невідомо звідки вискочили. Ланка Ляховського встигла з’явитися вчасно і відбити напад. За кілька го-дин історія повторилася знову. Стало зрозуміло, що ця шістка – ворожий підскок...
“Іли”, які піднімалися з таманських аеродромів, йшли на Керч дев’ятками. Кожна отримувала винищувачів супроводу при підльоті до лінії фронту. Колона в три-дцять шість бойових одиниць, кожною своєю клітиною скоряючись головному літаку, сформувалася, кожна машина знайшла своє місце в строю, заспокоїлась, збуджуючи спільне відчуття зібраності, неподільної – вінець командирських зусиль! – єдності, до-зволяючи ведучому, як кажуть льотчики, “додати газку”, збільшила швидкість польо-ту...
Слідом за штурмовиками йшли “Пе-другі”. Будуть завершувати удар штур-мового полку, ставити в Керчі остаточну крапку...
Пілоти засади, попереджені повітряним пунктом спостереження, сиділи в ка-бінах і прислухалися до рацій. Все готове до миттєвого запуску, шоломи застебнуті, весь технічний склад біля машин. Але сигналу все немає. Ось вже десять хвилин, як ворожі літаки в повітрі. І раптом коротке, спокійне:
- “Замок”, давай! – Заревли двигуни і прямо зі своїх стоянок “Грифони” пішли на зліт. – Давай, рідненькі!
Сонце, косо струменіло в розривах хмар, пробігало по живому тілу колони. Відчуваючи в собі силу для удару, Леонід від набору висоти відмовився: зверху до строю потай не підійдеш. Сутінкове повітря внизу над Азовським морем пом’якшувало фарби, розмивало обриси предметів і це було йому на руку. Ведучий штурмовиків зблискував у променях сонця, як “караючий меч революції в мозолистій руці пролета-ріату”. В цьому блиску грав виклик приманки – визивної, ніби заговореної. Але смерт-ної. Смертної!
- Б’ємо в голову! – Скомандував Ляховський. Бити в голову – значило рубати під корінь. Бити знизу, з сутінок, які ще стелилися внизу над морем, підкоряючись по-риву, що звучав у ньому при розгоні.
“Кого побачимо в повітрі – уб’ємо, і баста!” – сказав льотчикам перед стар-том Амет-Хан Султан. Або ми їх побачимо першими і вб’ємо, або нас побачать і вб’ють. Ланка розділилася, пара Амета пішла круто вгору – вони битимуть штурмовики зверху ззаду. Щось усохло, стислося в душі Ляховського, затверділо, звільнивши від передпольотного томління, яке завжди виснажує душу. Страхи, неясні картини, нама-гання приховати від інших сум’яття душі – все скінчилося. Війна витравила в ньому все, що стоїть між бійцем і ціллю. “Ні дрібки жиру...” – подумав про себе і лінію його рота спотворила скорбна тінь...
...Він побачив, що вже не вуса, не віжки, а прямо полотнища інверсії зрива-ються з крил “Грифона”, – вологе повітря не маскувало рух його пари, а видавало з го-ловою. Розрахунок на раптовість впав, розвалився, він обмер – і тут все перестало існу-вати: залишилося одне небо. Одне тільки небо. Воно йшло, скоряючись Ляховському, гострий ніс літака прошивав небо, як корабельний бушприт. Вдавлений в чашку сидін-ня, з відвислою щелепою і відтягнутими перевантаженням донизу – по-бульдожому – повіками, нічого, крім неба не бачачи – ні “ілів”, ні “яків”, ні власного веденого, – Лео-нід чекав: наколе він флагмана задертим носом? Випередить його трасою? Чи промаже, підвісить обох без швидкості під вогонь “яків”? Широкі крила і гострий поплавок носа штурмовика ввійшли в сітку кола прицілу. Леонід вдарив, на склі затанцювали сполохи гарматного полум’я в коренях площин за спиною. В дзеркало заднього огляду він поба-чив, як вдарили чотири гармати веденого по веденому флагмана. Бризнули тіні оскол-ків від кабіни і крил. Дрібні тріски, шматки дюралю в сяйві вогню на тому місці, де щойно плив, погойдуючись у повітряних хвилях і похитуючи плавниками рулів, флаг-ман штурмовиків. Найближчий до Леоніда “як” завагався і цієї миті йому вистачило. Передчуваючи мить зближення, він знав, що “як”, схоплений ним, приречений.
“Бити їх до останнього!” – сказав він своїм пілотам, коли отримали завдання на виліт.
- Вріж! – Льотчики в повітрі не теревенять, закликів до уваги не люблять, ко-ротка команда замість “Відкрити вогонь!” кидає напарника вперед. – Вріж йому!
“Грифони” пройшли стрій штурмовиків наскрізь. Зверху падала на стрій шту-рмовиків, який розсипався, друга пара “Грифонів”. Амет-Хан доконає, Амет-Хан дове-ршить...
***
День з ранку накалявся боєм. Сонячна спека без сліду нищила залишки нічно-го дощу. За ніч небо охололо від вчорашніх боїв, дим пожарищ осів, відкрив погляду далекі перспективи звивин лінії фронту, позначену догораючими багаттями бойового заліза, сіл та хуторів, нескошеної пшениці і жита. Тремтливе марево гарячого, курного від піднятого вибухами пилу і димного повітря знову піднімалося і пливло над полями боїв, розмивало контури наземних орієнтирів і маскувало від пілотів ворожі війська.
Раннім світанком Мельник вів десятку штурмових гелікоптерів на пошук тан-ків. Йому потрібні були тільки танки. На пілонах по два блоки з некерованими ракета-ми. Ракети тоненькі, довгі, загострені, ніби олівці, не викликають на перший погляд довіри. Їх привезли вчора ввечері транспортним літаком прямо з заводу і заводські ін-женери до ночі пояснювали, що це за новинка.
Дві четвірки “Кобр”, які йшли в колоні ланок, пара Мельника попереду та ес-кадрилья винищувачів етажеркою над ними були поки одні в повітрі. По всьому вихо-дило, їм сьогодні починати в небі новий день війни. Тиша була оманливою, ненадій-ною, тому Мельник заздалегідь почав готувати себе до зустрічі з ворогом. Хвилина від-діляла його від ворожої території, група гелікоптерів почала розгін, плила непомітно з боку в бік, збиваючи ймовірну наводку прицілів зенітників. “Найголовніше – побачити перший залп розривів. Не дати зенітникам зробити його по-справжньому прицільно.”
Двокілометрова карта, ніби хороша фотографія, точно копіювала місцевість, яка пролітала під машинами. Потрібно було не тільки знайти танки, але й точно знати, де ти їх знайшов, щоб не вдарити по своїм, щоб дати потім розвіддані.
Карта... Місцевість... Маневр... Головний гелікоптер непомітно ковзав по со-нячних променях, ніби дитячі санчата по сніговій гірці. За ним слухняно повторювали маневр ведені пари.
Сплеск спалахів і перед штурмовими гвинтокрилами постала стіна загоро-джувального вогню.
- Розосередитися, “смугасті”. Лінія фронту! – Мельник плавно переклав ма-шину в інший непомітний розворот, ще збільшив швидкість. – “Сто двадцятий”, як там позаду?
- Все нормально. – Ведений перейшов у правий пеленг. – Розриви вище за хвостами...
- “Маленькі”, я шукати ціль буду. Дивіться за повітрям краще... Все, пішов вгору... – Мельник збільшив крок і газ, його гелікоптер слухняно поліз вгору.
Розриви... Маневр... Розворот... Вниз...
Повітря... Група... Ведені на місці, добре. Місцевість... Карта...
Розриви... Маневр... Розворот... Вгору... Місцевість... Карта... Ведені...
Нарешті очі знайшли. Дві паралельні дороги. На дні неглибокої балки вони були суціль заставлені танками, які стояли нерухомо. Обабіч колон – пузаті автоцисте-рни. Заправляються. Оце пощастило, так пощастило!
- “Маленькі”, бачу танки! Як повітря, Гєра?
- Працюй. – Лінькуватим тенорком відізвався ведучий винищувачів. – Спо-кійно.
- “Смугасті”, два заходи. Біда, твоя ланка б’є ближню дорогу, я дальню.
З бронетранспортерів вдарили чергами великокаліберні кулемети і зенітні ав-томати. Беззвучно неслися по небу траси, загороджуючи шлях до танків. Але гострі, як ніж, силуети гелікоптерів спритно ухилилися від червоних розчерків МЗА і, зависнув-ши на три-п’ять секунд, з висоти сорока метрів вдарили по нерухомим коробкам “три-дцятьчетвірок” п’ятисантиметровими кумулятивним некерованими ракетами. Досить влучити хоча б одній, як танк буде на якийсь час виведений з ладу. Нова зброя відразу ж заявила про себе в повний голос. А потім, закладаючи неймовірні піруети, виходили з зони вогню зенітних установок. Пірнали вниз, ховаючись від трас МЗА і кулеметів за зеленими купами дерев.
Другий захід. Дві пари гелікоптерів вдарили по виявленим БТРам з зенітними автоматами і кулеметами, інші пішли вздовж колон, розстрілюючи з підвісних кулеме-тних контейнерів все, що залишалося ще живим на землі. Танки боком і кормою несли-ся назустріч, збільшуючись у розмірах. Очі фіксували в прицілі чорні фігурки танкістів, які вискакували з своїх броньованих коробок. І палець синхронно з поглядом натиску-вав гашетку на ручці управління, посилаючи вперед вогонь великокаліберних кулеме-тів з підвісних контейнерів. Льотчик-оператор горбився над прицілом відшукуючи цілі і турельний кулемет викидав простирадла вогню то праворуч, то ліворуч, то бив прямо по курсу, краяв димний простір чіткими розчерками трасуючих куль.
Скільки триває бій? Скільки разів ми вже атакували? На все відповідає лічи-льник пального... Є, ще є... Всі відчуття і думки поглинає бій. Нудить від цього слалому над землею, відчуття пітного одягу і прилиплих рукавичок. Світ увесь – круговий шви-дкий погляд, автоматичні рухи рук і ніг, сітка прицілу. Вже не розрізняється свистячий гул турбін. Здається, гуде в голові і кулемети вистукують у скронях.
- Сто чотирнадцятий, я двісті дев’ятий, тобі не набридло повзати по кущам і шукати зроблений для тебе снаряд? – Мельник пізнав голос командира винищувально-го полку. – Час відходити.
- Набридло, двісті дев’ятий. Тільки ж потрібно. Потерпи ще трохи.
- Потерплю. Тільки май на увазі, на трьох тисячах шістка “нових щурів ” хо-дить. Підійдуть ще дві-три ланки, і тоді нас звідси не випустять.
Від бронетранспортерів потяглися до замикаючої пари гелікоптерів червоні шнури трас. Промах. Але зараз кулеметники скорегують вогонь і кулі “браунінгів” роз-несуть тонку броню на шматки. Мельник “дав ногу ”, машина пішла боком, заганяючи БТР-ЗУ в “лузу ”. Два “ереса ”, які Мельник залишив саме на такий випадок, коротке виття ракетного залпу і до нього раптом прийшло відчуття, що він сам, і льотчик-оператор, і машина – одне ціле, злилися нероздільно. І ще – думка, як спалах: “Своїми б осколками себе не дістати...” Гелікоптер качнуло, вогненні стріли реактивних снарядів ввіткнулися в сіру броню бронетранспортера, фонтани вогню і земного праху розпли-лися на ній, запинаючи сталевий гроб димно-сизою хмарою, і відвертаючи, Мельник бачив, як летіли з цієї хмари шматки заліза і людських тіл.
- “Смугасті”, закінчуємо роботу. Розворот на сонце. – Мельник глянув чи всі цілі. Всі.
- Давай краще до землі. – Озвався двісті дев’ятий. – Я з четвіркою залишуся зверху, з тобою Гєра низом піде. “Маленькі”, пішли вгору. Дивитися за Германом.
Три пари винищувачів, зблиснувши небесною синню, за півхвилини перетво-рилися на маленькі хрестики високо вгорі. З гелікоптерами залишалася ланка старшого лейтенанта Германа Острозького.
Мельник вирішив стримати командира винищувального полку. Характер у того був гарячий та “забіякуватий”, капітан хотів підказати йому, щоб не встрявав у непотрібну вже бійку.
- Двісті дев’ятий, коли “комми ” з’являться, не зв’язуйся з ними. Справу-то вже зроблено.
- Не бійся, чкурнемо, якщо кеби вистачить. І коли вони нам дозволять.
Але вже наступної миті насмішкуватість в голосі майора пропала.
- Дві ланки “щурів” зверху! На нас падають! Розворот віялом! – Голос “плив”, перевантаження відтискувало ларингофони від горла. – Герман, одну пару став вище від себе. А ми цих притримаємо...
Мельник зрозумів, що за хвостом почалася нова сутичка. Прибавив, скільки міг, притискуючи гелікоптери до землі. Квапився додому, ховав свої машини в земній різноманітності лісків і гаїв, дивився навколо напружено. На війні у бою важко. Будь-який бій, найпереможніший, для когось може стати останнім. А коли твій маневр, твою безпеку прикриває своїм життям хтось інший, тягар може стати непомірним.
...“Кобри” вийшли на свою територію. Мельник ще раз оглядівся навкруги. Все ніби добре. Всі його машини на місці. Ворога в повітрі не видно.
- Гєра, ми далі самі підемо. Якщо є ще пальне, йди до двісті дев’ятого...
- Ага! – Радісно відізвався той у відповідь. Де тільки його недавня статечність і лінькуватість подівалися. – Спасибі, Паша! Ми назад!
Винищувачі молодецьким розворотом розтанули в блакиті неба, пішли назад у вогонь захищати не свої, а інші людські життя та долі...
...Ранок зайнявся радянською артилерійською канонадою. Слідом за вогневи-ми нальотами близько восьмисот танків, намагаючись снарядом, вогнеметом, гусени-цею розірвати канати окопів і траншей, ринули вперед. Коли розвиднілося, на допомо-гу танкам прийшли пеленги, клини і колони літаків з червоними зірками на площинах крил. Але в небі вони виявилися не одні – літаків з жовтим тризубом на блакитному щиті було не менше. Натужне виття авіаційних двигунів, винищувачів, які носилися один за одним, гул бомбардувальників та штурмовиків, стрекотання “шваків ” та “ка-беесів” , стукіт великокаліберних кулеметів, заливиста стрілянина зенітних автоматів, довгі, громоподібні розкати серій бомб, які вибухали, знову і знову впліталися звуко-вою мозаїкою в бій, який то затухав, то розгорявся з новою силою.
Знову людина проти людини, люди проти людей. Тільки одні захищали свій дім, інші намагалися пограбувати його. Одні хотіли жити в своєму домі з “вишневим садком”, де “хрущі над вишнями гудуть”, а інші намагалися загнати їх в “світову кому-ну” “вільної праці”. Вільної від результатів цієї праці.
Серпневий наступ радянських військ очікували і готувалися. Сорок третій рік обидві армії, які стояли одна проти одної, зустрічали майже на тих самих рубежах, на яких почалася ця війна. Після зимового наступу бої на Сумському, Куп’янському та Донецькому напрямках стали затихати. Радянські фронти поступово припиняли спроби прорвати оборону українських армій. А на початку весни наступила загальна глибока і тривала пауза, яка означала початок підготовки до нового наступу. Це було зрозуміло по обидва боки від лінії фронту. Літа одні чекали з неминучим зреченням, що будуть знову наступати і сподівалися, що новий наступ буде вдалим, інші були впевнені, що ворогу і цього разу не вдасться зрушити їх з місця.
...Перше експериментальне підтвердження довоєнної теорії “глибокої опера-ції”, розробленої за товстими стінами Генерального Штабу РСЧА та НКО, пройшло в степах і напівпустелях далекої Монголії, де війська 57 особливого корпусу комдива Георгія Жукова (невдовзі розгорнутого у 1-шу армійську групу, а Жукова отримав звання комкора) провели першу в двадцятому столітті “блискавичну війну”. 20 серпня радянсько-монгольські війська завдали удару по ворожим дивізіям і 23 серпня замкну-ли кільце оточення навколо 6-ї японської армії. Головним героєм цієї битви став танк, головна ударна сила Сухопутних військ.
Танк, породження “позиційного тупика” Першої Світової війни, вперше голо-сно заявив про себе, як про основний аргумент, який схилить шальку терезів у воєнно-му протиборстві. І “мирна батьківщина світового пролетаріату” енергійно взялися за накачування броньованих кулаків. Створені в Радянському Союзі за ідеями танкового генія Вальтера Крісті та незрозумілій допомозі державного департаменту США танки БТ і радянську версію британського “Віккерса-6 тонн”, випереджало наступне поколін-ня “сухопутних броненосців”, вже самостійно розроблене радянськими конструкторами – танки Т-34 і КВ. Після Хасану і Халхін-Голу в Україні вже ні кого не виникало сумні-вів, де наступного разу на практиці застосують теорію “глибокої операції” сталінські полководці. Потрібна була дієва противага “танковій довбні”.
В кінці тридцятих років в українському Головному Штабі та Міністерстві оборони точилися гарячі дискусії про способи нейтралізації “броньованого кулака Кра-їни Рад”. Тоді ж, несподівано для всіх, на сцену вирвалися гелікоптери, новий клас лі-тальних апаратів. Розроблені фірмою Ігоря Сікорського – він заради давньої мрії обли-шив всі перспективні проекти своїх літаючих човнів і передав справи літакобудівної фірми своєму сину, – вони зробили в прямому розумінні слова переворот у транспорту-ванні та висадці військ. Особливий успіх вони мали під час Близькосхідного конфлікту навколо Суецького каналу, коли за лічені години перевезли з транспортів, які йшли по-вним ходом, на необладнаних берег конче необхідні підкріплення. Чотири піхотні ба-тальйони тоді вирішили долю цілої країни. Тільки бойові генерали, виховані на битвах минулої війни, не хотіли бачити в якихось повільних, слабозахищених літаючих кара-катицях з пропелером на маківці (коли були в зеніті слави стрімкі винищувачі з зализа-ною аеродинамікою!) новий засіб збройної боротьби, який придавав військам принци-пово інші, небачені досі можливості.
Втім, під час тих подій гелікоптери тільки заявили про себе і перспективи їх існування були ще досить туманні. Але враження на деяких українських військовиків вони зробили. Одним таким генералом і був Євграф Миколайович Крутень, давній друг Сікорського. Ще під час Великої війни по технічним вимогам відомого руського аса-винищувача розробив Ігор Іванович Сікорський свій літак для повітряного бою.
В сороковому році Головний Штаб ВПС України замовив фірмі “Сікорський гелікоптер” півсотні нових літальних апаратів С-34 з недавно розробленою для майбут-ніх винищувачів потужною – 1400 кінських сил! – чотирнадцятициліндровою “зіркою”, ліцензійного німецького двигуна. І в кінці року з 36 гелікоптерів був висаджений де-сант піхоти з артилерією і автомобілями. Наступного року провели ще кілька дослідних навчань по висадці в тил противника гелікоптерних десантів масштабом від роти до полку.
На основі цих навчань були доопрацьовані вимоги для перспективного війсь-кового гелікоптера і почалося створення нових – аеромобільних або повітряно-штурмових військ. Заради справедливості потрібно сказати, що ідея повітряних десан-тів, як перекидання військових формувань в тил противника повітрям, виникла, мабуть, разом з самими військовими формуваннями. Але до двадцятого століття вона була іде-єю фантастичною і лише в роки Першої Світової війни змогла отримати матеріальний базис у вигляді повітряного транспортного засобу – літака-аероплана. І, хоча вона но-сила спочатку виключно розвідувально-диверсійний характер, однак невдовзі бурний розвиток авіації явив світу надійні і місткі повітряні судна, що привело до мітчеловсь-кої ідеї висадки в тилу германських військ спочатку дивізії, а потім навіть цілої “повіт-ряно-десантної армії”. І коли б війна продовжилася ще рік чи два, можна було б гадати, був би реалізований цей “прожект” або ж ні. У всякому разі, після закінчення війни ідея не отримала серйозного матеріального втілення, але продовжувала баламутити голови. “Позиційний жах” Західного фронту був ще на пам’яті і багато теоретиків, які мали схильність до новаторства (або вважали себе такими), вперто шукали інноваційні шля-хи, які були б здатні попередити таку ситуацію в майбутньому. Ідея “вертикального охвату” знайшла своїх адептів у Генеральних Штабах багатьох країн і створення нового роду військ – повітряно-десантних – йшло повним ходом. А в Радянському Союзі бу-шував справжній парашутний психоз, разом з авіаційно-планерним. Розвивалися повіт-ряно-десантні війська і в Україні. Тому мало хто розумів, навіщо потрібні ще якісь час-тини, які будуть висаджуватися в тил ворога з нових чудернацьких апаратів.
Ще більший подив викликав масштаб десантів – взвод, рота, батальйон, на-віть не полк. Це коли “повітряно-десантні війська повинні використовуватися масова-но, а не дрібними групами, і тільки там, де їх дії можуть спричинити рішучий вплив, а не в багатьох пунктах, де вони здатні досягти тільки місцевого тактичного успіху. ” Крутеню довелося переборювати опір багатьох заслужених генералів, але вже наступ-ного, сорок першого року в складі армійської авіації було 1140 гелікоптерів, тоді як на початку сорокового було всього тільки п’ятдесят шість одиниць. В кожному з операти-вних командувань напередодні радянсько-української війни було створено по аеромо-більній (повітряно-штурмовій) бригаді. І, не зважаючи на не достатнє теоретичне об-ґрунтування таких операцій, не кажучи вже про практичні заняття, ці нові з’єднання показали себе з найкращого боку при проведенні контрнаступу. А теорія “об’ємної операції” учнів генерала Крутеня отримала перше успішне підтвердження. Правда, не-доліків у нової справи було ще багато...
...Основою оборони українців слугували на сході країни Харківський і Доне-цький укріплені райони, які мали бути складовою частиною так званої “лінії Скоропад-ського” – захисного бар’єру проти комуністичної Росії, зведеному на кордоні з Радян-ським Союзом. Проте в сороковому році було визнано недоцільним витрачати кошти на побудову наперед безглуздого будівництва. (Артилерія Червоної Армії виросла які-сно і кількісно настільки, що в смузі наступу її щільність досягала двохсот-двохсот п’ятдесяти стволів на кілометр фронту. А при таких артилерійських щільностях не ка-жуть про якийсь там опір, тільки доповідають про рубежі, до яких дійшли війська.) То-му всі зусилля української військової науки і оборонної промисловості були зосере-джені на створені дієвої панацеї від такої загрози. І засіб було знайдено. Він полягав у нових, закритих бронею самохідних далекобійних артилерійських системах, нових боє-припасах, ефективному виявленні цілей, швидкому і гнучкому управлінні багатоголо-сим артилерійським оркестром. Польова артилерія української армії в сороковому році рішуче переступила тридцятикілометровий рубіж.
Впевненості надавало те, що радянська артилерія не могла дістати вогневі по-зиції українських гармат навіть на межі дальності, і радянські танки та піхота йшли в наступ без вогневої підтримки, по суті на розстріл. Особливість української оборони полягала ще й в тому, що підняті за переднім рубежем аеростати несли в своїх гондолах радіолокаційну, телевізійну і теплову апаратуру спостереження, яка дозволяла визнача-ти цілі на десятки кілометрів вглиб ворожої оборони і відкривати вогонь на ураження на таких відстанях, коли противник перебував на марші і не був надійно захищений в окопах та прикритий артилерійським вогнем. Підвезти ж і встановити багатотонну арт-систему під прицільним обстрілом противника було справою для росіян апріорі безна-дійною. А легкі гармати і міномети дрібних піхотних підрозділів нічого зробити для прориву оборонного рубежу вздовж кордону не могли.
На ділянках УРів українські війська вели дуже жорстку оборону. РСЧА не змогла просунутися більше ніж на 5-12 кілометрів вглиб української території. Для цього українці організували суцільне вогневе ураження противника вздовж кордону, використовуючи в першу чергу реактивні системи залпового вогню “Вихор” і “Буря” з касетними боєприпасами та далекобійну артилерію. Постійно проводилися удари фро-нтової і штурмової авіації. При такому розкладі піхотні та механізовані частини РСЧА, які висувалися до лінії бойового зіткнення, втрачали до трьох четвертей свого складу ще на підході до передової. А це вже були неприйняті навіть по радянським стандартам втрати. Авіарозвідка не зівала і, до того ж, самохідні артсистеми мали механізми заря-джання, щоб заряджаючі під час бою не надто перетруджувалися. А в укріплених райо-нах були накопичені і заскладовані такі запаси, що їх вистачало на ведення самого не-економічного обстрілу переднього краю та ближнього тилу ворога на протязі багатьох місяців.
Спроби ж “сталінських соколів” завдати ударів з повітря легко парирувалися далекобійними зенітними ракетами, які “знімали” радянські бомбовози з великих ви-сот. А польоти броньованих штурмовиків “Іл-2” на бриючому та середніх висотах зво-дили нанівець самохідні зенітні установки з скорострільними автоматичними гармата-ми. Пройти рубежі такої оборони не вдавалося ні з першого, ні з другого, ні з двадцять другого разу. Спроби ж радянських військ діяти вночі не досягли успіху, до них РСЧА була готова значно гірше, ніж українська армія, а приладів нічного бачення в радянсь-ких військах не було зовсім. В тих нічних ударах по транспортних колонах противника особливо відзначилися десантно-бойові гелікоптери фірми Сікорського: поршневий С-40 – подальший розвиток С-34, і С-41 – газотурбінний, більш відомий у військах, як “Нічний Яструб”.
Тому штурмувати Харківський та Донецький укріплені райони радянські вій-ська перестали ще зимою сорок другого року. А весною сорок третього почався страте-гічний контрнаступ української армії. Зупинивши і вимотавши війська противника на рубежах укріплених районів і стабілізувавши фронт (на 4-15 день війни) українці поча-ли підготовку до крупномасштабних часткових контрнаступальних операцій з метою витиснути радянські війська з української території. В подальшому хід контрнаступа-льних операцій залежав від дій авіації. Відсутність у РСЧА ефективних систем управ-ління ППО, без яких зенітні засоби напівмертві, та мала чисельність зенітних автоматів на початку війни не дозволяли надійно захистити радянські війська від повітряних уда-рів. Зенітники при масованих нальотах не могли захистити навіть самих себе. А відсут-ність самохідних зенітних установок, які б прикривали війська на марші і в бою, дозво-ляла ударній авіації українців наносити удари по наступаючим військам і тим, які вису-валися з глибини Росії.
Втім, вже літом сорок третього ситуація з протиповітряними засобами випра-вилася – росіянам допомогла союзна Америка. Радіолокатори, станції орудійної навод-ки, ліцензійні “бофорси” потоком ринули в Росію разом з цілими заводами по виробни-цтву МЗА та необхідних для цих гармат боєприпасів...
...Коли на початку війни на ділянках укріплених районів росіянам не вдалося заглибитися далеко на українську територію, то на Чернігівщині, Сумщині, Куп’янському напрямку радянські танкові клини цілком підтвердили довоєнну теорію “глибокої операції”, розроблену радянськими генералами. В Поліських болотах танкові і стрілецькі з’єднання також прорвалися через непрохідні для важкої техніки трясовини і майже вийшли на оперативний простір. Здавалося, війська “українських буржуазних націоналістів” просто розступаються перед сталевою лавиною. Залишалося збити кіль-ка заслонів, але...
Але тут спрацювала пастка, влаштована “хитрими хохлами”. Українські час-тини не стали рвати і “прогризати” хоч тонку, але все-таки обладнану радянськими час-тинами лінію оборони на флангах танкових проривів. Вони просто “перескочили” її, обминаючи вузли опору. Дивні “літаючі вітряки” пронеслися рокітливо над окопами і висадили в тилу – на перехрестях доріг, залізничних станціях, біля переправ, мостів, загони десантників, які захоплювали і нищили об’єкти транспортної інфраструктури, вузли зв’язку і командні пункти. Дрібні – взвод, рота – підрозділи завдавали ударів по складах, позиціях артилерії, атакували транспортні колони, без яких передові частини військ втрачали свій наступальний порив.
Маючи перевагу в швидкості і маневреності над наземними військами, ці “лі-таючі вітряки” створювали місцеву перевагу над певним районом, вибиваючи з борто-вих кулеметів та автоматичних гармат радянську піхоту, обстрілюючи ракетами позиції артилерії та важливі об’єкти росіян в їхньому близькому тилу. І, закінчивши свою справу, так само миттєво зникали, розчиняючись в блакитному холодному сяйві верес-невого неба. Послані на перехват винищувачі поверталися, піймавши облизня – атаку-вати вертку машину, яка могла літати чи не боком, було для швидкісного “яка” чи “мі-га” справою безнадійною. Користуючись маневреністю своїх машин, пілоти гелікопте-рів легко виходили з-під удару.
До кінця місяця угрупування радянських військ, які прорвалися вглиб україн-ської території, втратили свій наступальний порив і перейшли до оборони. Але, випе-реджаючи задуми радянських полководців, українські генерали прорвали лінію оборо-ни ворога на флангах танкових проривів і оточили радянські війська. Опір був недов-гим. Як тільки аеромобільній частини захопили панівні висоти в тилу, українська арти-лерія перемішала з землею окопи та бліндажі на передовій, звільняючи прохід для тан-ків, які замкнули прорив радянських військ. Вже на третій день радянські панцерні бригади залишилися без пального і екіпажам довелося спішитися. Закопані в землю, а де навіть і не замасковані, танки противника перетворилися в прості сталеві коробки. Правда, вони ще могли стріляти, але нерухомий танк сам ставав беззахисною мішенню. І тоді знову до справи взялися танки. Вони пройшли через котли, як ніж крізь масло. До перших чисел жовтня трофеями українців стали три тисячі першокласних танків і сотні гармат. В полон здалися десятки тисяч червоноармійців, які не бажали воювати за лю-доїдську владу в Радянській Росії...
Але на цьому війна не скінчилася. Наданий урок комуністи врахували насту-пного літа...
Виявили прорахунки та недоліки і українські військовики. Найперше, враху-вали недосконалість авіатехніки і насамперед авіаційного озброєння. Виявилася слабка спроможність бомбардувальників, штурмовиків та гелікоптерів знищувати броньовані цілі. Нові радянські танки з товстою бронею не могли уразити існуючі авіабомби, а га-рматні снаряди взагалі могли пробивати тільки верхні листи корпуса і башти. Для уда-рної фронтової авіації необхідна була нова зброя проти танків. А армійській авіації – гелікоптерам повітряно-штурмових бригад – вона потрібно була особливо.
Коли з літаками ситуація була зрозумілою і її можна було виправити найбли-жчим часом, то з гелікоптерами справа була значно складнішою. В гелікоптерній авіа-ції використовувалися модифікації однієї машини – турбінного С-41. Такими були пе-редвоєнні погляди на бойове застосування гелікоптерів, які визначали, що буде потріб-но тільки дві модифікації однієї транспортної машини. Один тип був чисто транспорт-ною машиною з двома-трьома кулеметами для самооборони, цей гелікоптер міг нести до чотирьох тонн вантажу чи до двадцяти п’яти повністю екіпірованих бійців. А другий тип мав броньовану підлогу і стінки і ніс на пілонах до тонни бойового вантажу і де-сять-дванадцять піхотинців у вантажній кабіні. Життя вимагало створення спеціально-го гелікоптера, який би виконував задачі вогневої підтримки десанту та міг завдавати ударів по броньованим цілям. Нагальна потреба розробки нового, – протитанкового, ударного, штурмового, вогневої підтримки – гелікоптера постала на повен зріст. І такий гелікоптер був створений. Штурмова “Кобра” з’явилася на світ навесні сорок третього року. Одночасно для нього створювалися – з допомогою і участю німецьких спеціаліс-тів – і керовані ракетні снаряди для ураження танків з товстою бронею на відстані, яка дозволяла гелікоптеру не потрапляти під вогонь засобів протиповітряної оборони тан-кових колон. Бо вціліти при обстрілі малокаліберною зенітною артилерією гелікоптер з його алюмінієвим корпусом не міг. І гелікоптерні частини понесли відчутні втрати, ко-ли пілоти намагалися штурмувати вогневі позиції артилерії та піхоти, прикриті зеніт-ними автоматами та великокаліберними кулеметами. А радянські війська з весни сорок третього швидко насичувалися такою зброєю...
...Ще одна спроба ворога танковим тараном прорвати оборону закінчилася не-вдачею. Війська фронту, відійшовши на тилову армійську смугу, встояли, і всю ніч самі готувалися до контрудару, намагаючись рішучими діями випередити нові наміри про-тивника.
День зайнявся похмурий. Але авіація фронту ще вдосвіта піднялася в повітря, щоб своїми ударами підготувати майбутню атаку. Фронтові бомбардувальники і штур-мовики обробляли цілі в ближньому тилу радянських військ: станції розвантаження резервів, штаби корпусів, армій, склади боєприпасів і паливно-мастильних матеріалів; штурмові гелікоптерні полки працювали безпосередньо по військам на передньому краї і ближньому тилу: опорних пунктах рот і батальйонів, позиціям полкової і дивізійної артилерії.
Підняті в небо були всі справні машини. “Стариків” не вистачало, довелося взяти з собою частину з прибулого напередодні поповнення. Йшли колоною ланок в повному радіомовчанні, але приймачі бортових радіостанцій вщент були заповнені го-лосами чиїхось доповідей, запитів та команд – попереду вже почалося знищення радян-ських танків та артилерії. А небо, ніби сердилося на цю битву людей, воно нависало над бойовищем, яке розгорялося і притискувало літаки та гелікоптери до землі, позбав-ляючи їх свободи маневру. Винищувачам, штурмовикам, бомбардувальникам, гелікоп-терам було затісно у вузькому підхмарному коридорі.
- Мельник, я – Гніздо. Ти по плану йдеш? Відповідай коротко. – Командний пункт корпусу запитував відкритим текстом.
- Я – Мельник. По плану.
- Ціль підтверджую. Артилерія північніше байраку. Весь боєкомплект за один захід і відходь на бриючому. Серед наших окремі пари “яків” снують. Дивись там сам.
“Дивись сам! Хіба тут щось побачиш, в цій каламуті... Он скільки “єропла-нів”. Йдуть, ніби кета на нерест. Чужого коли й знайдеш, стріляти не можна – у своїх влучиш...”
- Увага, “смугасті”! Я – сто чотирнадцятий, вказівка для всіх: хто побачить зенітку, негайно бити самостійно і доповісти, що по своїй цілі не працював!
“Зенітні автомати, мабуть, вже видихались. Тридцять хвилин їх тут лупцю-ють. Стволи, либонь, червоні, або снарядів вже не лишилося...”
Мельник знайшов виділені йому для удару батареї польової артилерії і спря-мував на них вогонь ракетних блоків, кулеметних контейнерів і бортових гармат. По-кидаючи район, він більше турбувався не про те, чи буде бити його ворог, а щоб не по-трапити під чиїсь бомби.
Йшли змійкою понад верхівками дерев, пожежі, небесна тіснява та рідкий зе-нітний вогонь залишилися позаду. Під “Кобрами” своя земля, вона густо димить кур-ними шлейфами, пилюка до неба: по дорогам і полям батальйонні й ротні колони тан-ків. Свої танки – десятки, сотні – йшли до лінії фронту. Мельник ще ні разу не бачив в одному місці стільки танків. Він подумки уявив, що буде всього через кілька хвилин. “Коли авіація супостата не зірве атаку, то буде неслабий бій. І великі наслідки...”
- “Смугасті”, не спутайте. Дивитися уважно за своїми танками. Розпізнавальні – зелена ракета.
Він хотів уникнути випадковостей, сподівався, що командири ланок досвід-чені, не помиляться. Але неспокій залишався.
За кілька хвилин небо над лінією фронту звільнилося від літаків, і простір під хмарами заповнився новим гуркотом – артилерія почала підготовку атаки, забезпечую-чи розгортання танків в атакуючі лінії. Але ні Мельник, ні його пілоти цього вже не бачили – гвинтокрилі машини зайшли на посадку...
