Бувальщина
Ця історія сталась у селі Велике Груддя, яке б мало називатись „великі груди”. (А може під назвою Велике Груддя саме це і малось на увазі!) Отож, в такому досить незвичайному селі жили гарні, як і всі українки, повногруді молодиці. Та що там повногруді! Навіть слова такого не знайти, бо жінки були справді розкішні.Певна річ, жили вони зі своїми чоловіками, діток ростили, господарство тримали. Одним словом, жили в достатку і злагоді.
Чоловіки, звичайно, понад усе любили і шанували своїх жіночок. Бо було ж таки за що цінувати! І так поволі собі текло життя, в пишногрудих молодиць підростали такі ж красуні дочки...і так , мабуть, і понині...
Але мова не про це.
Оселився в тому селі один солдат-відставник, Тодір. Побачив світу вдосталь та й вирішив погосподарювати, біля земельки походити. Збудував собі в Великому Грудді хатинку на пагорбі, зліва від ставка. А такий був нівроку – здоровий та дужий, на вроду удався, то й почали ходити великогрудівські молодиці потроху ...наліво. Від ставка.(Бо проти Тодора їхні чоловіки й справді були якісь мізерні) То й вихвалялись одна перед одною молодиці, що такий вже той солдат в коханні, що рівні йому не знайти. Ото бувало зустрінуться дві сусідки біля криниці, та й давай перешіптуватись
- Була?
- Ой! Була, сусідонько, була!
- То й як? Бо я все не наважусь.
- Іди і не сумнівайся! Що вже цілунки – жар, а руки – сталь, а як штани зніме – ой! Ото вже бугай!
А тут і третя до них приєднується:
- А я вже, дівчатонька, без його любові сохну! Ото як відчула справжню хіть, то вже мені ні чоловік не милий, ні робити нічого не можу, лиш одне на умі...! - та як зайдуться сміхом .
І таке той „вояка” заварив у селі, чоловіки вже своїх дружин не задовольняють, бачте, жінки за Тодорові «штани» мало в черзі не б’ються!А йому й горе невелике. Що ж ми „всєгда пожалуста для жєнщіни, ето ж святе!” І вже що перелапав та перелузав він молодиць! Аж набридати почало, та й чоловіки скоса подивляються. Ото й надумав тоді Тодір оженитися. І наречена була „підходяща” – одна вдовиця, Уляна. Сподобалась йому – постава струнка, очі сірі, задумані, вуста, мов пелюстки. Чи не найкраща в селі. А ще більше приваблювала тим, що не бігала за ним, як інші, одна з-поміж усіх бабів не бігала до нього. Хоч скільки разів він сам уявляв, як цілує корону її кіс, як пестить її розкішне тіло...Вона була горда. Зневажала його чи що? При зустрічі обминала, голову відвертала. Чи може сміялась в душі, що він такий бабій? Губився в здогадках, але ж так вона йому до душі припала! Та й самотня вона, як і він. Жити б їм разом! Ех! Ніяк не наважувався підійти до неї. Та якось зустрілись випадково в селі.
- Уляно! Здрастуй!
Подивилась, аж якось ніби холодно йому в очі:
- І вам хай Господь здоров’я посилає, бо вже геть баби заїздили!
Тодір зніяковів, а вона пішла, сипнувши йому в обличчя дзвінким сміхом.
- Уляно, я ж той, хотів по доброму з тобою, - тупцював позад неї, не відриваючи очей від пружних сідниць, що вгадувались під спідницею, - якось той по-людському хотів...
Уляна різко обернулась.
- А по-людському це як? – іронічно прошептала, - хочеш свататись, то приходь додому, а на інше і не розраховуй, зрозумів?!
І пішла, несучи своє тіло, мов боячись, що розіб’ється. „Пишна чортиця! – Тодір проводжав жадібно її очима, - ну, що ж, свататись так свататись!”
Було це саме перед Великоднем. Тодір причепурився, взяв все, що „полагається” в таких випадках і попрямував до Уляниної садиби. Ото вже розмов було по селі! А заздрощів, а сліз! Ну, то таке. А як надумав женитись, то на цьому й клямка!
...Нерішуче постояв перед порогом, кашлянув і несміливо ступив до світлиці. Уляна, схоже, гостей не чекала так скоро, бо мирно собі мастила в печі, наспівуючи. Картина була, що називається, саме для сватання – з черені виглядала лиш пухка задниця і закочена спідниця оголяла тугі литочки та стегна.
- Хто це? – озвалася „піч”.
- Та я, Тодір, Уляно.
- А! Прийшов таки! Трохи бач невчасно! – не відриваючись від роботи, торохтіла Уляна, - то як, кажеш, надумав по-людськи?
І знов „піч” залилась дзвінким сміхом.
Ах! Так! То ти ще сміятимешся з мене! Тодір впевнено розтібав штани, виймаючи вже затверділого прутня. Підходячи до печі ще більше задер спідницю. Білизна і оголеність додали сильнішого збудження.
- Ну, як хочеш по-людськи – зробимо по-людськи! – посміхнувся в вуса Тодір.
- Ой! Що ти робиш! Ти що!!! Ой! Рятуйте!!
Уляна засмикалась в печі, але на біду застрягла, ні туди, ні сюди! Одним словом – розкішна молодиця! Гвалт та й годі! Репетує на всю хату! А Тодорові цього лиш і треба.
- Покричи, рибонько, покричи! А й голосок у тебе прекрасний! - шепотів, зливаючись з її плоттю, вилюблюючи кожну шпариночку в ній.
-Ой,ой,ой!!!! Пусти! Кинь цю свою дурну справу!
А Тодір знав свою справу, ще й як знав! Та... власне, Уляна не так уже й пручатись стала, рухалась назустріч йому так, наче хотіла щоб і він утопився в тій печі.
- Ой, йой, йой! Ой? Ой! Ой....Ой...ой.....!!!! – солодкі стогони чулись десь з глибини печі, де й поділось сердите репетування. Аж піч двигтіла таке в ній виробляв Тодір. Коли ж відчув, що жінка на хвилі задоволення, припав вустами до її розпашілої „господиньки”, вилизуючи стегна. А вона зовсім виснажена лиш щось нерозбірливо шепотіла...
Тодір визволив нарешті Уляну з полону. Розкуйовджена, засоромлена, розчервоніла і задоволена – такою вона подобалась йому ще більше.
- То як же воно тепер, той... – обтягуючи і пригладжуючи сорочку, ніяково запитала, не підводячи на нього очей.
- А як? Це вже вважай, що ти засватана! Як не як, по-людському ж все вийшло...
Так у Великих Груддях з’явилась ще одна щаслива сім’я. Тодір перебрався до Уляни, на правий берег, то молодицям великогрудівським вже не стало куди ходити наліво. І у селі все повернулось на старий лад.
А Уляна з Тодором зажили щасливо, діток надбали, господарство. Все, як говориться, по-людському!
