Для Аїда моєї душі…
В душі моїй не розпач, не образа, не плач… Я вже нічого не відчуваю. Нічого… Для кого було це вигідно? Для кого? Не знаю, що тоді керувало мною. Що? Для чого? В душі нічого не залишилось. Нічого… Мені хочеться кричати. Хоча ні, і цього не хочеться. Нічого вже не хочу. Нічого… Мені трішки дивно від цього.
В душі моїй не розпач, не образа, не плач… Мій день обіцяв бути чудовим. Спочатку мені вдалося оминути відповіді на уроці, згодом мені сказали, що мій реферат з історії одержав перше місце на обласному конкурсі. Все було чудово, прекрасно, божественно!... Сонце визирнуло з-за цупких та дрімучих хмар! День віщував мені радість! Та після його реляції я прийшла додому, сіла та почала писати йому листа. Мама щось говорить та звертається до мене. Та я нічого не сприймаю. Нічого…
В душі моїй не розпач, не образа, не плач… Зараз в ній лише порожнеча. Одна суцільна порожнеча. Бездонна та неозора. Вона наче темне царство Аїда. Хоча мені здається, що він мій Аїд, а я його Персефона. Ми не Ромео і Джульетта, не Отелло і Дездемона. Ми мабуть вже ніхто.
В душі моїй не розпач, не образа, не плач… Просто мені сьогодні «хтось» сильно вдарив по серцю. Воно почало стискатися та ущільнюватися. Хоча я його навіть ніколи і не любила. Але він був моїм кращим другом.
В мені вже немає нічого. Лише вакуум. Я навіть не можу підібрати слів, я не знаю про що написати. Я гублюся. Гублюся в своєму підземному царстві Аїда.
Мені інколи здається, що між нами яблуко розбрату. Але це яблуко зовсім не визначає красу, а навпаки відсторонює нас одне від іншого. Мені страшно від цього. А якщо усі почнуть відвертатися від мене? Що тоді буде? Що?
В душі моїй не розпач, не образа, не плач… Лише підземне царство шириться та шириться в мені. Воно мене заковтує. Таки нема таких слів, щоб це зрозуміти. Це треба пережити. Лише пережити. Мені залишилось тільки пережити…
В душі моїй не розпач, не образа, не плач…
