В Скельку – маленьке село в Катеринославськiй губернії – приїхала нова родина: Петро, Маруся та їхня донька, Варка. Ранiше вони жили на Бiлгородщинi, а переїхали через дуже надзвичайну (для селян початку ХХ столiття) причину – Петровi захотiлося пожити в новому краю – змiнити довколишнє середовище, сказали б ми тепер.
Досить швидко родина влаштувалася на новому мiсцi. Коли вони зi свого рiдного села приїжджали в Бiлгород, то там їх звали «хахлами», але в Скельцi вже – «кацапами». Проте це їм якось не заважало, бо головний подiл мiж тутешнiми людьми був: хрестьянин чи нi, мужик чи пан. А в цьому Петро з Марусею нiчим не вiдрiзнялися вiд мiсцевих родин.
Зi Скельки менш заможнi селяне реґулярно виправлялися в Катеринослав на заробiтки, i одного разу Петро пристав до них. Хоча в грошах нагальної потреби не було: ще залишалося дещо з рiзницi, отриманої вiд продажу колишньої оселi й покупки нової.
Петра не було три мiсяцi. I Маруся може й була б сяк-так спокiйна (бо у вiрностi його вона не мала сумнiвiв), якби не сусiдки, що лякали її мiстом, куди, якщо чоловiк їде виключно за грошима, то й привозить їх, а от коли їде з цiкавостi, то повертається як не свiй. Бо там научають i в Бога не вiрити («Як повернеться й на iкони не перехреститься – вiрна ознака»), i бомби робити, щоби в царя кинути («Заприязниться зi сiцiлiстами-антихристами»). В те, що Петро не стане злочинцем, вона була певна, а от те, що зi своєї цiкавостi може потрапити у халепу – рiч цiлком iмовiрна.
Ледве дочекалася повернення Петра. З порогу вiн одразу пiшов обiйняти її, а потiм до Варки – з подарунками. Мале застрибало зi щастя, а в Марусi в очах потемнiло – невже i справдi зрiкся вiри, раз на iкони не перехрестився. В недiлю Петро вiдмовився йти в церкву, тому що «став баптистом». Довго вiн пояснював їй, що це таке, але марно – Маруся тiльки плакала i розумiла одне: халепа таки трапилася. Кiлька спроб хоча б щось втокмачити жiнцi також не дали результату. I так потроху вони дiйшли до мовчазної угоди: Петро не заважає Марусi й Варцi бути хрестьянками, а сам робитиме хай там що.
Вже за мiсяць їх стали на селi звати «баптистами». Маруся, коли це чула, лише плювалася, а Варка здивовано клiпала очима. Кiлька разiв на рiк до нього в гостi приїжджали новi друзi («Сiцiлiсти, баптисти, бомбiсти – хай вас чорт вiзьме», – шепотiла Маруся, готуючи їм їжу). А розмови за столом точилися довкола «молiльного дому», який Петро хотiв спорудити в сусiдньому селi. Там була купка баптистiв, якiй бракувало лише лiдера – ним i став Петро. Вiн спромiгся зорґанiзувати своїх, чого грiха таїти, трохи недолугих одновiрцiв, i в 1912 роцi повстав новий Молiльний Дiм.
В той же рiк Петро й помер. Як за життя вiн переселявся й змiнив край i вiру, так i пiсля смертi його труну переселив пiп зi вже виритої ями в нову, поза огорожею, де i поховали Петра без хреста над могилою.
Життя простого селюка не задовольняло Петра, i, можливо, це був дуже щасливий збiг обставин, що вiн потрапив не в гурток революцьйонерiв, а до людей, якi по-своєму шукали Бога; що вiн помер до того, як бiльшовики почали переслiдувати всiх -истiв й -iстiв, хто не були комунiстами, а заодно й членiв їх сiмей.
Маруся вдруге одружилася. Потiм – Варка. Так i зникло петрове прiзвище. Та i згадувала Петра лише Варка: пiд час сварок зi своїм чоловiком, коли вiн лаявся на неї «кацапкою», вона згадувала тi часи, як була «баптисткою».
Молiльний Дiм за радянської влади перетворився на сiльський клуб, який в 90-i остаточно зруйнувався. Але недавно цю землю скупила заможна баптистська громада i вже починає споруджувати нову молiльню. Нiхто вже не пам’ятає, з чого все починалася – це давня iсторiя, але все ж хтось повинен закладати пiдвалини цiєї iсторiї.
