Немилосердно палило сонце. Над полем витали духмяні пахощі свіжоскошеного жита. Настирливо стрекотіли коники, а мухи бриніли і не давали косарю спокою.
Любомир зіпер кісся об землю, вийняв бруса із кушки, що на поясі і „вжик-вжик”, забриніла сталь. Очі заливав їдкий піт. Витер лоба. Оглянувся.
Позаду золотистого лану жінки в‘язали снопи. Чоловіки завзято косили жито, залишаючи позаду себе широкі язики покосів. Де-не-де виднілися червоні квітки маків і сині очі волошок, а над цим всім буйством життя виспівував свою пісню жайворонок.
Жінки на хвильку зупинилися перепочити і над полем рознеслася дзвінка пісня:
Вгору, сонечко, вгору,
Хай я нивоньку дожну.
Ой, лане-ланочку,
Скажи ж мені правдочку,
Чи будемо ми в кінці,
Чи підемо ми в вінці?
Ой, будем, доню, будем,
Лише нивоньку дожнем!
На мить перестав косити і Любомир, заслухавшись голосистого співу.
Його думок не покидала Ориська. Її гарненьке личко, чорні оченята, струнка постава, голос, що викликав ніжне тремтіння серця, не давали хлопцю спокою.
“Причарувала, приворожила, - неодноразово зринали думки. - Ну і нехай. Я її кохаю! Вона для мене все. Не вірю в ніякі пересуди і плітки, що ходять селом! Цього ж року пошлю сватів. Я небідний, працьовитий, душі в ній не чаю. Хату недавно побудував, маю чималий шмат поля. Чого ж ще треба? Ну то й що з того, що вона дочка багатого козака. Я ж не бідняк, не гевал, не розбійник якийсь.”
Рівно свистіла коса. Жито рівними рядами лягало на землю. Любомир оглянувся. Мати швидко і вміло в’язала снопи і складала їх на купи, не відстаючи від сина.
Краєм ока він помітив тінь, що мелькнула поміж колосками. Приглядівся. Нікого. Лише колоски гойдаються.
“Сьогодні ввечері треба поговорити про це з Ориською”, - посміхнувся молодик і знову взявся до роботи.
Десь на краю поля несамовито завалували собаки.
Згодом все стихло.
Тривали жнива.
* * *
Вечоріло.
- Любку, ти йдеш на вечорниці? – мати поралася коло печі, готуючи вечерю.
Парубок витирав обличчя рушником. Промовчав, думаючи щось про своє.
Мотря витягнула борщ і поклала його на стіл. Згодом виросли миска з кулешем, пиріжки з квасом.
Сіла перед сином, що почав з апетитом наминати страви.
- Зголоднів, синку?
- Умгу...
- Як же ти схожий на Миколу! Так, само як батько, після поля нагулюєш вовчий апетит. Роботи на жнива, ой як багато, і лишні руки б не помішали. Взагалі з господаркою ми вдвох ледве справляємося. Був б ще батько...
- Я знаю до чого ти хилиш, - наїжачився син.
- Любку...
- Мамо, ви знову за своє! – сердито кинув ложку на стіл. – Скільки можна починати однієї і тієї ж. Сватаєте мене і сватаєте. Кого тепер маєте на увазі? Меланку?! Оксану?! Олену?! А чи може Маруську – дочку мельника?
- Та скільки ж тобі упадати з тією Ориською? Вона тобі не пара, хоч і не панянка. Але бач, її батько в пани преться, дарма, що козак. Лихий то чоловік, - її очі враз посмутніли. – Ти думаєш Іван тебе в зяті схоче? Якби не так?! Він тебе позбудеться! Я ж тобі добра бажаю! Взяти хоча б Оксану...
- Досить! – Любомир став з-за столу. – Як ж ви мені надокучили з цими балачками! - махнув рукою.
Взяв шапку, попростував до сіней. На порозі озирнувся.
- Я кохаю її! Більше всього на світі! Як ви цього не розумієте?!
Грюкнув дверима і залишив матір наодинці із незакінченою вечерею.
В очах жінки палав вогонь розуміння.
* * *
На самому краю Млинівки височів пагорб, на вершку якого бовваніли залишки панського замку, зруйнованого ще козаками Хмельницького. Село розкинулося біля його підніжжя. Воно перерізалося кількома вуличками, які, немов потічки до озера, збігалися до єдиного перехрестя, біля якого знаходився невеликий майданчик, де селяни зазвичай влаштовували сходи, а молодь вечорами веселилася і гуляла. Скраю притулився невеличкий шинок жида Мошка.
Тут, зазвичай, любила збиратися та відпочивати молодь.
В цю вечірню пору там вже було досить гамірно і велелюдно. Весело вигравали троїсті музики, а вдячна публіка витанцювала так, що курява густою хмарою піднімалися над головами.
Хлопець не приєднався до танцівників, а виглядав ту, заради якої і придибав на ці гульки. Ось побачив Орисю і його серце затріпотіло як впіймана у клітку пташка. Він пробрався через веселу і захмелілу молодь, підхопив дівчину за талію і потягнув до танцю.
Вже зночіло, коли вони добряче втомились. Якоїсь миті хлопець згадав, що треба поговорити наодинці, адже часу до кінця вечорниць, залишається так мало, а вони все не можуть нагулятися, намилуватися одне з одним. Бесіда ж чекала їх серйозна.
- Йдемо до панського маєтку, - прошепотів він.
- Добре.
Вони покинули веселу компанію і пішли ледь помітною вуличкою, поміж оточених вишнями і грушами хат та оброслих повитицею тинів. Вуличка незабаром перетворилася на ледь помітну стежку, яка гадюкою вилася по горбу, гублячись десь на вершку.
Любомир почув як позаду щось зашурхотіло. Оглянувся. Тінь, здається великої собаки, нирнула в кущі, які густо розрослися краєм стежки.
- Напевно це пес старого коваля, - кинула Ориська. – В нього такий ж великий. Ходімо.
За кілька хвилин вони були на самому вершку. Навколо лежали купи каміння, бовваніло кілька молодих деревець серед залишків фундаменту панського замку, і взагалі було моторошно. Але водночас з пагорба відкривався чудовий вид на село, яке розкинулося знизу і тепло мерехтіло вогниками рідних осель.
Це місце в силу поганих чуток, які блукали в селі, відлякувало цікавих і тримало всіх на віддалі від себе. Але воно допомагало таким закоханим як Любко і Ориська утаємничуватися на самоті подалі від цікавих очей.
- Любку, коханий, ти вже розмовляв з моїм батьком? Ти казав йому, що будеш посилати сватів восени?
- Казав, моя голубонько. Але він проти. Навіть бачити мене не хоче. Далебі вчора я зустрів його біля ставка і знову почав просити, благати твоєї руки, а він вигаркався на мене, як на останнього лайдака чи жебрака, та наказав пахолкам мене побити. Я ледь втік, - хвильку мовчав. – Якщо нічого не вийде, давай втечемо! Підемо на Слобожанщину. Там нас ніхто не знайде. Поберемося.
Дівчина на встигла випустити й пари з вуст, як поруч з ними виросли три темні постаті.
- В’яжіть його! - гаркнув знайомий хлопцю голос і на нього навалилися нападники.
Він пручався, брикався, зацідив одному в пику і розквасив носа, але справитися з ними не зміг. Його спритно вспокоїли, міцно зв’язали, запхали кляпа в рот, кинули на землю.
- Батьку, що ти чиниш?
- Цить, донько! - гаркнув на неї Іван Паливода. – Мені вже остогиділи ваші ігри в любов! Теж мені, покохала якогось холопа! Я не потерплю такої ганьби! Вийдеш заміж за того, кого я тобі вкажу, а цього лайдака, - він хвильку подумав, - продам Хенгі-азі. Бодай якась з нього буде користь. А ти, - він впритул наблизився до дочки, - спробуй-но комусь про це розповісти. Ти мене добре знаєш!
Любомир пручався на землі, звивався як змія, намагаючись звільнитись з пут, але марно. Ще отримав на горіхи від пахолків і притих зіщулившись від болю.
Паливода подивився на його пручання, подумав.
- Ти диви, який впертий, ще втече від агарян та завдасть мені лиха. Такий самий як батько, - він сплюнув. – Мабуть тре’ тебе порішити, так буде спокійніше.
Закричала Орися, але один з нападників швидко затулив їй рота.
- Порішити його тут, чи відвезти у степ? – поцікавився другий пахолок.
- Я його сам заб’ю, для впевненості, а потім відвезете труп в степ. Там тварі швидко дадуть раду з його плоттю.
Він витягнув з халяви ножа і зігнувся над хлопцем.
* * *
Все трапилося раптово.
Із-за брил каміння вискочив вовк, стрибнув Паливоді на плечі та вчепився в карк. Той несамовито закричав і спробував скинути його із себе. Закрутився на місці, як дзиґа. До нього кинулися пахолки і миттю народилася купа-мала, яка завзято вовтузилася біля закоханих.
Орися вагалася хвильку, потім схопила впущеного батьком ножа та перерізала мотузки, які тримали хлопця. Любомир зірвався на ноги.
- Втікаймо! – скрикнула любка.
Та він її не чув. Дивився на колотнечу і пробував запхатися у всередину та щоразу відскакував, боячись, щоб його не зачепили. Тим часом, бійка вщухала. Один з пахолків вискочив із колотнечі, та відразу впав, забитий Любомиром.
- Не чіпай батька! – крикнула йому Орися.
Все затихло, так несподівано, як і розпочалося.
На землі лежали Іван Паливода та його спільник із перегризеними горлянками, а біля них сидів, важко дихаючи, здоровенний вовк і пильно дивився на Любомира. Той злякався і порачкував назад аж поки не вперся у камінну брилу. До нього притулилася дівчина і сунула в руки пістоля, забраного, вочевидь, у когось із вбитих пахолків. Він прицілився, але вагався стріляти. Вовк порятував їх, а платити за поміч смертю, хлопцеві було не до снаги.
- Стріляй! – скрикнула Оксана, коли той звівся на лапи.
Любомир прицілився і з подивом помітив, як у вовка течуть з очей сльози.
“Що за дивина?“ – встиг подумати він, прицілюючись, як невідь звідки появилася Мотря.
- Любку, зажди! – закричала вона.
Він завмер.
Жінка, тим часом, підхопила із землі два ножі, забила їх у землю. Тоді повернулася до вовка.
- Перекинься три рази через голову!
Той добре зрозумів її. Хоч був дуже ослаблений, стікав кров’ю, що сочилася з ран та все ж знайшов в собі сили перекинутися раз, другий. З великими потугами він перекинувся втретє, і, перетворившись на чоловіка, впав долілиць, більше не ворушачись.
“Та це ж вовкулак!“ – здогадався Любомир.
* * *
Мати перев’язувала батькові рани і заливалася слізьми радості. Він стійко терпів, інколи шиплячи крізь зуби. Любомир присів на лаву поруч і вдивлявся у батькове обличчя, котрого ніколи не бачив. Високе чоло, прямий довгий ніс, блакитні очі, копиця світлого, ніби солом’яного волосся.
Той спостеріг його погляд, усміхнувся у вуса.
- А ти на мене вдався.
Хлопець промовчав, не знаючи, що й відповісти. Він ніколи не сподівався, що побачить батька живим, виріс із цією думкою, і тепер, дивлячись на зовсім незнайому людину з власними рисами обличчя, плутався у думках, не знав, що й сказати.
Нарешті мати перев’язала йому рани та присіла поруч, не в силі відвести погляду.
- Може ви мені розкажете, що сталося? Чому батько став перевертнем? Яке відношення до цього має Паливода? – нарешті вичавив із себе Любомир, дивуючись тремтінню в голосі.
Батько зітхнув.
- Ця гісторія почалася ще задовго до твоєї появи на світ, до того, як ми побралися з Мотрею.
Ми з Іваном росли товаришували змалку, завжди ходили разом, спільно отримували на горіхи, ділилися тим останнім, що мали. Але як то деколи буває нами заволодів дух суперництва, змагання, кожен хтів бути ліпшим від іншого в тому чи іншому. Спочатку це були вікторії у дитячих іграх, різних змаганнях, на які обоє були вигадливі, потім володіння кращим одягом, зброєю, конем (ми вже тоді козакували), аж поки так не сталося, що ми закохалися у твою матір. І коли перед нею постав вибір, то вона вибрала мене, а Паливода затаїв не мене зло. З тих пір, між нами пробігла чорна кішка. Ні, ми товаришували, але тої приязні, що раніше, вже не було.
Одного разу, після того, як відгуляли весілля і чекали на твою появу, зустрілися ми у шинку. Випили як годиться, трохи загуляли, аж поки якогось дідька не опинилися біля руйновища панського замку. Забив тоді Іван два ножі в землю та й каже: „Давай-но подивимося хто з нас кращий, хто наважиться перекинутися на вовкулака!” Тоді сам тричі перекувирнувся через голову і перетворився на вовка. Я онімів з страху. Він перекинувся назад на людину, посміхнувся до мене: „Зробиш, чи боїшся?”. Очі його світилися радістю перемоги, а мо’, то мені привиділося, а далебі він точно знав, що я не втримаюся і сам полізу в зашморг, тому й радів.
Я, дурень, тричі перекинувся через голову та перетворився на вовка. Не встиг я це втямити, як Іван витягнув ножі і чкурнув геть. Поки я хмільний та переляканий схаменувся, погнав за ним, було вже пізно. Так я став перевертнем. Я пробував його вистежити, але це не вдавалося, бо він завжди ходив із вовкодавами, які легко могли порішити мене. Появлявся я перед Мотрею, сподівався, що вона впізнає, але…
- Якби ж то я знала, що це був ти, Микольцю…
- Серденько моє, а звідки ти могла знати?.. – трішки перепочив і продовжив. - Чим довше я був у вовчій шкурі, тим більше розум тьмарився, і поступово я перетворився на справжнього сіроманця. Навіть не хочу вам оповідати, яким було донедавна моє життя. Добре, що ніякий мисливець мене не вполював.
Але Бог зглянувся на мою заблудлу душу, бо вчора я почав потроху приходити до тями, а сьогодні вже мав ясний розум.
Я вернувся у село, почав за вами слідкувати. Собаки вчули мене лише раз під час косовиці, а потім на них мов яка пелена впала, і я спокійно пересувався селом. Коли я запримітив як Любко пішов на горб з Ориською, покрався за ними. Моє серце віщувало про лиху годину, яка на нього там чекатиме. Так і сталося. Я вчасно приспів на поміч. А Мотря порятувала мене.
- Пізніше, коли я розповіла про зустріч з вовком, люди мені сказали, що могло трапитися з батьком. Порадили і як його порятувати. А сьогодні, після того як ти пішов, Любку, я не могла знайти собі місця. Крутилась, бігала туди-сюди, а спокою не мала. Чула, що ти в біді. Поки шукала вас по селу, набігалась, нагукалась, аж поки не здогадалась піти на горб. Ледь встигла, - додали мати.
- Оце й все. Закінчилося наше давнішнє суперництво і так вийшло, що я став звитяжцем. Але почуваюся так, ніби зазнав поразки, - батько зітхнув. – Обоє програли.
