Він цмулив пиво просто з горла. Стояв посеред стежини, впівоберта до Гелени, то ж добре бачила, на просвіт, що пляшка ще майже повна. Робив ковток, тоді опускав руку із пляшкою й звертався до когось, посміхаючись. Цей хтось мав сидіти долі, бо його геть не було видно – затуляли кущі ялівцю.
Гелена зупинилась. Вона не злякалася – власне кажучи, давно зрозуміла, що в цьому житті вже нікого не боїться, ну хіба стоматологів та гінекологів – але цей дядько вочевидь був не з їхньої когорти. Одежина на ньому була чистенька й цілком пристойна, але мала вигляд, наче була зібрана звідки трапиться. Джинсові штани й джинсова курточка - різні по кольору, рукави в курточки ще й закороткі, тому далеко виступають манжети білої сорочки, яка була б доречною хіба що з костюмом-трійкою та краваткою. Але дядько не мав краватки, і з розстібнутого, завеликого для нього комірця сорочки стирчала худа гола шия.
Цією стежиною, що тяглася обіч гамірного проспекту, але на пів-рівня нижче, так, що з одного боку в неї був невисокий зелений схил, а з іншого - зарості здичавілих кущів та бур’яни, раніше можна було пройти, скоротивши шлях, від зупинки метро до приміського залізничного вокзалу. Але розпочате нещодавно будівництво перерізало цю хитру стежинку, і тепер нею ніхто не користувався за призначенням.
Гелена зайшла аж сюди, бо на всьому шляху від свого будинку до станції метро не побачила жодного приблудного собаки.
Зазвичай одна собача зграя вилежувалися на закутковому подвір’ї, біля будки прийому склотари, далі - біля ковбасної крамнички, тоді на п’ятачку біля метро, де невеличкий майданчик обстали кіоски з їстівним та мало їстівним крамом, чебуречні, непрезентабельні генделики – усе, що могло знадобитися народові на шляху до приміських поїздів.
У торбинці Гелени – ще порожній, бо вийшла ж саме до супермаркету за щоденними покупками – лежав єдиний пластиковий мішечок з їжею для бездомних собак. Там були завітрені крайні кружальця ковбаси, скоринки від сардельок, шматочки котлет, залишки Кіті-Кет’у, від якого з якихось причин відвернув мордочку кіт Гелени, і ще багато чого.
З того дня, коли гицелі вбили собаку, якого Гелена із чоловіком цілу вічність годували біля свого гаражу, пройшло вже більше двох років. Помалу вона призвичаїлася жити без нього. Спочатку ще залишалася його донька, Крихітка, єдина з останнього виводку Красуні, у якої того фатального літа було кохання з Монстром – так Гелена та її чоловік кликали свого улюбленця. Був бо найстарішим, найповажнішим і найлютішим на вигляд псом в окрузі. Красуню вбили разом с Монстром, в одному із сусідніх дворів, де ще якась нерозумна жінка наладила щось на кшталт їдальні для чотирилапих приблуд. Добропорядні сусіди, обурені таким порушенням громадського порядку, викликали гицелів. Коли ввечері Монстр та Красуня не з’явились в звичний час біля гаражу, Гелена із чоловіком, шукаючи їх, натрапили на цю жінку, що плакала, оточена найдрібнішими цуциками – тими, на яких гицелі пошкодували куль та часу.
Крихітка начебто прибилася до подвір’я транспортної контори неподалік. То ж мали надію, що з нею буде все гаразд. Як і її батькам свого часу, купили їй ошийника – ошийники доводилось купувати часто, бо хтось знімав їх із ший довірливих собак, що звикли підходити до людей, сподіваючись на частування.
Дивлячись на тендітну каштанову Крихітку, яка лише віддалено, виразом очей, нагадувала свого сірого, як вовк, і такого ж могутнього батька, Гелена сподівалась якось перетерпіти, дочекатися того часу, коли біль у грудях при погляді на ворота гаражного подвір’я, звідки стільки років день у день, година в годину, з’являлася постать старого Монстра, стане не таким гострим.
Але прийшла нова весна, і ще недоросла, дрібненька Крихітка зустрілася зі своїм першим коханням. Це був не зовсім порідний молодий боксер із подвір’я в тому ж провулку. Подвір’я разом із двоповерховим будинком було обнесено високою огорожею, то ж не можна було напевне сказати, чим займаються його мешканці. Хоча збоку це більш за все скидалося на нелегальне виробництво наркотиків. Вантажівки із закритими кузовами, миттєве впорядкування безлічі лантухів, що знімали з них хлопці з голеними потилицями, завжди щільно замкнені ворота, глухі штори на вікнах, що дивилися в провулок. Але Гелену аж ніяк не обходив бізнес хазяїв боксера – Рудого, як назвали його вони із чоловіком – сподівалася лише, що вони, як люди не нужденні, дбають про собаку.
І насправді, він, здається був не таким голодним, як Крихітка, коли прибігав услід за нею до воріт їхнього гаражу. Він не відбирав їжу в Крихітки, хоча був майже у два рази більший за неї. Гелена кидала і йому шматочок-другий, для годиться, бо була нездатна відмовити в їжі собаці, будь-якому. І він відповідав їй за те любов’ю, великою, як те серце, що билося в його широких грудях. Мабуть, у своїх ділових господарів не бачив ласки, а вона ж була йому необхідною, як їжа, як повітря. То ж варто було Гелені або її чоловікові простягти до нього руку, як радо вставляв до неї своє опукле ясно-руде чоло, і завмирав від щастя. А коли Гелена, покінчивши з годуванням, сідала на брезентовий ослінчик, аби в затишку й спокою випити із чоловіком по пляшці пива перше, ніж прийти додому й поринути в клопотнечу та гамір, Рудий підходив впритул до неї та з голосним зітханням плюхався їй на ноги, важко притискаючи їх своїм міцним тілом. Зігнати його було неможливо, бо дивився неймовірно відданим поглядом своїх схожих на людські й тому дурнуватих очей.
Це юне собаче кохання, мабуть, не сподобалося комусь, не хотілося мати клопоту із цуценятами. Одного ранку чоловік Гелени не побачив Крихітки на її звичайному місці, біля воріт транспортного підприємства, де вона зазвичай чекала на сніданок. Не прийшла вона до гаражу й увечері. Разом із нею пропав і Рудий, назавжди.
Хоч Рудий і навіть Крихітка не могли ані на йоту замінити собою Монстра, наймудрішого й найшляхетнішого собаку в усьому світі, але вони були немов останньою ниточкою, що тяглася від нього. Коли ж було перерізано і її, Гелена відчула, що таке відчай. Це був не той штир, який встромився їй у серце із загибеллю Монстра, коли вона протягом довгих тижнів не могла поглянути на будь-якого собаку, аби не залитися сльозами. Ні, це була втрата орієнтирів. Вона більше не розуміла, як жити в цьому світі, де тварини є втіленням ласки й любові, а люди виказують звірячу жорстокість.
Але голодних собак, худючих, укритих струпами, кульгавих, на вулицях не меншало. То ж стала давати їжу, не розбираючи, першій-ліпшій приблудній собаці, намагаючись не виділяти жодну з кола інших. Звісно, до кінця це не спрацьовувало – усі ж бо були різні, як і люди. Висипала їжу на землю, намагаючись не дивитися в собачі очі, у яких не відразу прокидалося усвідомлення того, що це – насправді, і швидко йшла геть, не озираючись.
А от сьогодні там, де зазвичай зустрічала когось із голодного плем’я, нікого не побачила, то довелося пройти трохи далі, у напрямку захаращеного пустиря, у який упиралися залізничні платформи. Там собак завжди була сила-силенна.
І ось тепер цей п’яничка, та ще й, схоже, не сам, взявся посеред дороги, заважаючи їй дістатися того пустиря.
Можна було б повернути назад, відмовившись від свого наміру. Але куди подіти мішечок із собачою їжею? Гелена уявила, як вона здає його до камери схову на вході до супермаркету або, ще гірше, її затримує охорона на виході в підозрі, чи не з’їла вона в залі ковбасу та сардельки, а недоїдки вкинула до сумки... Був, звісно, ще один варіант – викинути геть собачу їжу та йти собі у своїх справах.
- Ні вже, дзуськи! – розлютилася Гелена. – Через п’яного бовдура якийсь собака не поїсть!
Вона рішуче зробила кілька кроків. І одразу побачила дядькового співрозмовника. На травичці біля стежки сидів саме один із тих, кого розшукувала Гелена. Собачка, не великий і не малий, бруднувато-білий, з кумедними вухами, одне з яких наразі стирчало над його кошлатою головою як знак питання.
Слухав бо уважно, що каже до нього дядько. На шиї песика Гелена помітила чорний шкіряний ошийник. Вона зупинилась, а дядько, який щойно її побачив, зрозумів це по-своєму:
- Ходіть, не бійтеся, - гукнув він до Гелени. – Він не вкусить. Він хороший собачка.
- Чи це, бува, не дядьків песик? – спало на думку Гелені, але зрозуміла, що це не так. По-перше, на ошийнику не було шворки, а по-друге, песик сидів поодалік від дядька, і був сама сторожкість.
- Домашній цуцик, - з гіркотою подумала Гелена. – Бродяжить ще недовго, не охляв, і до людей тягнеться....
Собакам, що не звикли до вуличного життя, прибитися до зграї було найважче. А вижити поодинці – годі й сподіватися...
Гелена взялася до справи. Тихенько, аби не налякати собаку, витягла мішечок з їжею, розв’язала його, і, муркочучи щось нерозбірливо-ласкаве, кинула шматочок ковбаси між собою й собакою. Не можна кидати собі біля ніг, бо цуцик побоїться підійти; не можна кидати й аж до нього, бо якщо вже вчений, отримував каменюкою від добрих людей, то враз утече. Можна було б висипати все купкою та йти собі, але Гелена хотіла подивитися, чи стане їсти. А ну як вона помиляється, і це хазяйський пес, що вибіг он, наприклад, з однієї зі станційних будівель на хвильку, і пузце в нього набите вщерть. Пропаде Геленине частування. А стільки ж голодних собацюр навколо...
Упевнившись, що собака накинувся на їжу, Гелена висипала все, що мала.
- Овва! – вигукнув дядько. - Але ж має тут справжній бенкет! Поталанило тобі, друзяко!
Гелена гостро поглянула на дядька. Годуючи отак собак, на різних людей надивилася. Зустрічалися такі, що аж скаженіли, коли бачили, що вона кидає їжу собаці – мабуть, вигляд їжі, що не потрапила до їхнього черева, був для них нестерпним. Гелені було на те начхати, але ж ті нелюди могли зірвати свою лють на собаці - копнути ногою, абощо. Бували й зовсім кумедні випадки. Наприклад, одного разу вона тільки-но збиралася пригостити ліверною ковбасою, яку навмисне купувала для таких оказій, чорного собачку, викапаний йоржик для пляшок, що дрімав на сонечку біля кіоску, як пошарпаного вигляду чолов’яга з одноразовим стаканом у руці кинувся їй навперейми. Виявилось, що в стакані – самогон, грошей вистачило лише на нього, а їсти дуже хочеться. Довелося розділити ліверку навпіл – не обманювати ж сподівання собачки, що вже так завзято крутив хвостом, що ось-ось відірветься...
Ні, дядько дивився на цуцика, що взявся до їжі, із щирою приязню, забувши навіть прикладатися до своєї пляшки. Гелена відчула, що він і сам із радістю пригостив би того, але ж не мав у руках геть нічого. Тільки пляшку з пивом.
Дядько перевів погляд на Гелену:
- Ось за те, що ви собак годуєте, добро для них, значить, робите... буде й вам добро. Бог за цим пильнує, хто до собак добрий...
Говорячи це, він поглянув Гелені просто в очі, і очі в нього виявилися сині-сині, ще і ясні, мов небо.
- Та він ще не старий, мабуть, молодше за мене, - промайнуло в неї в голові.
Гелена була в тому віці, коли хтось на вулиці, наздоганяючи її, аби розпитати дорогу, абощо, зазвичай гукав до неї: - Дівчино! - От коли вона оберталась, бувало по-різному... Траплялись й такі, занадто ввічливі, що, глянувши їй в обличчя, ніяково бурмотіли: - Ой, даруйте...
А дядько тим часом вів далі: - Я правду кажу. Я знаю. Бог завжди тих береже й добро тим робить, хто собачок не зобижає...
Гелена вже не раз чула цю теорію. Траплялися навіть і крутіші версії. Сторож у їхньому гаражному кооперативі колись повідав Гелені та її чоловікові, що всі люди на Землі - нащадки прибульців із Сузір’я Гончих Псів. Тому ті, хто роблять собакам добро, попадуть до раю...
Гелена не заперечила сторожеві, бо нащо б стала це робити, як він, надиханий, може, цією дурнуватою теорією, у ті голодні перебудовчі роки, щовечора, заступаючи на чергування, куховарив щось у великому баняку та годував тим варивом зграю приблудних псів, що сходилися до вечері з усієї округи. Так і відбулося знайомство із зовсім ще молодим тоді Монстром ...
Задушивши сухий схлип, Гелена налаштувалася відповісти дядькові щось для годиться, мовляв, от і добре, то ж і ви собачок жалуйте, хай і вам будуть усілякі гаразди, чи ще якусь таку ж нісенітницю, та й іти собі своєю дорогою. Дядько їй чимось сподобався. Вона вже бачила, що ніякий він не пияк, просто людина п’є собі пляшку пива, може, першу й останню на сьогодні. Зрозуміла, що п’є пиво з горла, а не з келиха в пивничці, яких навкруги вокзалу була безліч, бо так воно на кільканадцять копійок дешевше. А чому зайшов на цю безлюдну стежку - теж ясно: аби не втягуватися в п’яні розмови, яких не уникнути, влаштуйся він десь на ослінчику на платформі чи на парапеті біля метро. Хотів випити своє пиво в спокої. Тож вона не буде ламати йому кайф.
Але наступна дядькова фраза змусила її прикипіти до місця.
- ... я знаю, - вів своєї дядько. – Ось мене Бог зберіг і під кулями, і серед вибухів. Бо я ніколи в житті собаку не вдарив. І ще як дитиною був, і потім – ніколи. П’ять років у полоні, а знайшли мене, викупили. Це вже так мені Бог дав, бо я собак не зобижав...
Гелена дивилася на нього в усі очі. Ні, це не було схоже на п’яну маячню. Дядько ще й півпляшки пива не випив. Стояв за два кроки від неї, дивився на цуцика, що вже добирав останні шматочки, і проказував якісь неймовірні речі.
- У якому полоні? – нарешті спромоглася на запитання.
- В афганському, у якому ж ще, - охоче відповів дядько. – П’ять років. Думав уже, що там і залишуся. А собачок не зобижав і там, ні. Що маю, тим поділюся...
Перед очима Гелени прискореною кінострічкою промайнули картини – цей дядько, та ні – тоді ще, мабуть, молодий хлопчина, але такий же непоказний, худорлявий, зі світлим, але ще без сивизни волоссям, з тими ж ясними синіми очима, з тією ж дитячою посмішкою, кидає голодній афганській собаці кусень від свого невольничого пайку...
... Свого часу десь із рік жила поміж мусульман. Відтоді не поділяла байок про їх нібито вороже ставлення до позамусульманського світу, але, що собак вони мають за ніщо, теж знала. То ж, мабуть, полоненому добряче перепадало ще й за те, що кидає хліб собаці, істоті нечистій на погляд мусульманина...
У цю мить у її голові обрушилася ціла конструкція, побудована зі стереотипів. Ось він стояв перед нею, цей дядько, якщо вірити численним кінострічкам - вітчизняний Рембо, машина для вбивства, трагедія якого нібито полягала в тому, що не мав більше змоги займатися улюбленою справою. Нішею, де він міг знайти собі притулок, якщо знову ж таки вірити тим горе-митцям та писакам, були охоронні агентства чи ще якісь воєнізовані служби, де він міг би знайти продуховину для своїх войовничих інстинктів...
Тепер вона бачила, що все те була маячня.
...Відійшовши від своїх думок, почула, що дядько переповідає вже інші епізоди зі свого життя: - ... На полюванні ж усього трапиться... Знаєте, як ото кажуть: «Собака жайворонка ловив та й господаря загубив»... Буває, значить, і схибить собака... Хлопці своїх собак лупцюють, і до мене гукають: «Льохо, чого ж ти свого не учиш як годиться!» А я, знаєте, ото не страшкою, а ласкою... Бо як же ти його вдариш! Воно ж як людина...
На цих словах дядько наче осікся, і вона миттєво його зрозуміла. Мабуть, уже багато разів його брали на кпини та цькували за такі крамольні слова, що собака – як людина...
- Ні, хіба ж собака як людина? Вона набагато краще. Адже в неї нема й крихти зла, - відказала без усмішки, аби дядько не подумав, що вона жартує, або, ще гірше, глузує з нього.
А він посміхнувся у відповідь. Мабуть, угледів, що одного садочку ягідки...
Вони стояли серед стежки, поряд із кошлатим цуциком, який уже підібрав їжу до останньої порошини, обнюхав землю навкруги, і тепер, переконавшись, що шукати більше нема чого, вдивлявся в їхні обличчя, переводячи погляд з одного на іншого, та наставляючи на того, хто говорив, довге вухо із загнутим кінчиком - як мовчазний знак питання.
- Ну що ж, зіронько, - звернулася до собаки Гелена. – Попоїла хоч трошки, моя малесенька? Тримайся, може, якось призвичаїшся... Хай тобі Бог помага, - і хотіла вже йти, коли її зупинили слова, мовлені дядьком – до кого? До неї? До себе?
- Це хлопчик, - сказав дядько, і в голосі його було щось таке, що примусило Гелену знов гостро поглянути на нього.
- У мене є собака. Кличуть Ласкавчик, - продовжував дядько, наче відповідаючи на запитання, якого не було. – Він і насправді ну такий уже ласкавий... А розумний!... Як людина...
Він подивився на неї й посміхнувся: - Розумніший, ніж людина.. Оце прийду додому, а він уже на мене чекає... Так чекає...
І знову замовк, наче обмірковуючи щось. Гелена не йшла, наче теж на щось чекаючи.
Дядько допив пиво, одним ковтком, високо піднявши пляшку, аби не залишити жодної краплі. Тоді обережно поставив її в траву обіч стежини.
- Щоб не розбилася, а хтось із бідаків підібрав, - зрозуміла Гелена. Чомусь так розуміла того дядька, наче знала його все життя. Угадала й те, що зараз має статися, хоча ще й не вірила тому. Адже казки не справджуються ось так, зненацька, біля засміченого пристанційного пустиря.
- А цього буду звати Малим. Бо він же поряд із моїм Ласкавчиком – як цуценя мале... Ви ж не бачили мого Ласкавчика – холка, лапи...
- А в цього хвіст он який гарний, наче пів-бублика, - захриплим голосом вимовила Гелена.
- Еге ж, - легко погодився дядько. – Гарний хлопчик. – Ну, Малий, пішли, - і він поцьомкав губами.
Песик подивився на Гелену, яка поспіхом зробила крок назад, аби не заважати, тоді на дядька. Вухо стирчало догори тим самим знаком питання. Але ось він, здається, знайшов вірну відповідь, і подріботів слідом за дядьком, який, оглядаючись на песика впівоберта, прямував пустирем до вокзалу. Гелена ще з мить дивилися їм услід. Тепер їй впало в очі, що дядько накульгує.
... Сьогодні Гелена трохи затрималась, то ж поверталась із супермаркету додому, коли з офісів, банків, численних у цьому районі міста, уже висипав натовп, весело збуджений, як воно буває після закінчення робочого дня, в очікуванні вечора. Розрізуючи людське море, Гелена, як завжди, проказувала подумки молитву. Її навчила цьому одна сусідка. Спочатку Гелені здавалося дивним, ідучи, промовляти до себе слова, що зазвичай лунають у храмі, або перед іконами на покутті. Але потроху це стало звичкою й потребою. Молитва, що була нібито з геть іншого світу, у той же час народжувалась, промовлялась тут, на землі. Вона, наче мазок чистого кольору на картині, який збирає всю мішанину інших барв і відтінків в одну гамму, утишувала жорстокість і дріб’язковість життя й надавала йому сенсу.
Молячись, Гелена згадувала всіх добрих: своїх рідних - і тих, що були поруч із нею, і тих, кого вже не було, і тих, хто ще мали з’явитися на світ Божий, своїх друзів, своїх незабутніх собак, свого безцінного кота, птахів - горобців і галок -, що траплялися їй на очі. Відсьогодні в її молитві йшлося ще й про афганця Льоху - хазяїна Ласкавчика, а тепер і Малого, непоказного кульгавого дядька в одежині із чужого плеча, селюка із сивими скронями й очима синіми-синіми... Та ще і ясними, як кришталь... Як кришталевий келих...
... Хоча келиха в руках у нього не було, не було навіть гранчака. Цмулив пиво просто з пляшки, біля засміченого пристанційного пустирища.
