Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2660
Творів: 49653
Рецензій: 94156

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Мовники: ПРОТЕЙ

© Володимир Чернишенко, 11-10-2007
1.
Центральний Штаб знаходився не у столиці Імперії, а в її тихому передмісті, подалі від цікавих поглядів і зайвих думок. З першого погляду ця велика застаріла будівля аж ніяк не була схожа на вже майже міфічну фабрику душ, про яку рідко коли балакали, навіть думали – й то рідко, але пам’ятали завжди всі.
Будинку було понад сто років. Колись тут були житлові квартири – й досі збереглися численні вікна і балкони, старі монументальні під’їзди. Небо відбивалося у шибах в ясну погоду, але під декором старого будинку було заховано кількашарову  думконепроникну стіну. Нутро будинку свого часу було повністю переплановане на великі зали зі штучним освітленням в кожному з яких працювало до півсотні слідчих. Одні – приймали відфільтровані на місцях звіти, інші – вводили їх до бази даних, ще інші – порівнювали характер звітів та виявляли тривкі в часі локалітети небезпечних думок.
Численні телепатичні звіти з усіх країв Імперії отримувалися тут у вигляді концентрованих інформаційних потоків, що вловлювалися спеціально налаштованим ретранслятором, таким чином слідчі убезпечувалися від небажаних втручань і підслуховувань. В цьому ж таки будинку базувалося Міністерство і знаходилися архіви.
Всі архіви розташовувалися глибоко під будинком і діставалися туди слід було на спеціальному ліфті. Тут теж працювали слідчі. Це була неважка робота, йшли на неї переважно жінки, але були в архіві і засекречені посади. Зокрема, цілий відділ працював зі старими карними справами, переводячи слідчі записи у мисленнєву форму. Це були мабуть єдині люди в Імперії, що легально вчилися письму. Їх було мало, звісно, адже кожен працівник-дешифратор наражався на постійну небезпеку. Кожен з них міг реально працювати не більше двох днів на тиждень, та й то мусили постійно лікуватися у цілої спеціально створеної команди психіатрів – читання нищило телепатичні здібності і викликало жахливу депресію. Звісно, дешифратори йшли на пенсію за десять років служби, мали щорічні відпустки більш як по три місяці, але однак така робота мало кого приваблювала.
Засновником відділу дешифраторів був Протей. Він і зараз офіційно його очолював, але переважно був у відрядженнях. Ось і зараз, простуючи під’їзною доріжкою до головних сходів, він пригадав, що не бачив цього будинку вже більше року. Власне, він і не хотів його бачити, намагався навіть не думати про нього. Кожного разу, виходячи з нього, він у душі сподівався не повернутись, і кожного разу вертався. І це був єдиний раз, коли він повернувся з власної волі.
Система відкриття дверей довго не могла розпізнати його думки, чи то через давність Протеєвого останнього візиту, чи то через роззосередженість. Врешті двері легко ковзнули в бік і він увійшов до прохолодного коридору. Його чекали. Блідий юнак в міністерській уніформі подумки наказав йому йти за ним. За першим же поворотом позаду Протея вигулькнув іще один працівник Міністерства. Його протей роздивитися не міг, бо не хотів привертати увагу, повертаючи голову, лише зауважив його присутність. Що це? Чергове посилення заходів безпеки чи недовіра до нього персонально? Раніше такого не бувало, подумав він, і по спині поповз неприємний холодок.
Ось вони – знайомі двері. Блідий юнак відійшов убік і пропустив Протея всередину кабінету заступниці мінстра, за сумісництвом – начальниці Штабу Синістри. Синістра знала Протея давно, вони разом прийшли у Міністерство, лише іншими шляхами і з різною метою. Так само по-різному склалися і їхні долі.
– Вітаю, Протею. – Синістра важко піднялася йому на зустріч. Це була досить огрядна жінка з великою перукою і впалими очима.
– Слава Імперії! – відповів Протей. Йому не сподобалася така фамільярність, що різко контрастувала з суворістю прийому.
– Так було треба, Протею, не переймайся. Тобі довіряють. – несподівано сказала Синістра і повернулася в крісло. Протей доклав усіх зусиль, щоб не виявити здивування Синістриною проникливістю. Вона не могла читати його думок – це він знав точно, але ж як тоді...
– Протею, Протею! Я досить добре тебе знаю, щоб передбачити твою реакцію на деякі найпростіші життєві ситуації. Приміром, я була б здивована, якби ти прореагував на такий холодний прийом інакше. Бачиш, я сама змусила тебе думати так, як мені треба, простеньким розпорядженням про посилений конвой. Я спрямувала твою думку, тож нічого дивного, що я її знаю, чи не так?
Протей важко опустився на стілець.
– Знов ти мене переграла! Не даремно ти заступниця міністра! Я думаю, будеш і вище!
– Лестощі, Протею, твій слабкий бік. – похитала головою Синістра. – Чогось вип’єш?
За мить на столі перед ними стояли два келихи і за порохнявіла пляшка з червоним вином. На аудієнцію виділено сорок п’ять хвилин, тож можна було, принаймні, вжити його як заманеться. Тривала невимушена розмова, лише співрозмовники дивилися одне-одному в обличчя, що у всій Імперії вважалося ознакою поганого смаку.
– Як там працюють мої дешифратори? – запитав наче між іншим Протей. Слідкуючи за реакцією співрозмовниці. Але та відповідала спокійно і майже байдужо, не сказавши навіть ніякого дотепу з приводу керівника відділу, який не знає про справи своїх підлеглих.
– Добре. То була видатна ідея, мушу тобі сказати. З часу заснування відділу ми виявили більше п’яти тисяч мовників у родинах, що мали проблеми й з попередніми законами. Просто дивовижно, як воно поширюється від батьків до дітей, наче спадкова хвороба.
– Воно певною мірою і є спадкова хвороба. – сумно озвався Протей, але неприємний холодок знов повернувся – Синістра у свою чергу не пройшла його психологічного тесту. Відсутність передбачуваних Протеєм зауважень свідчила, що щось таки негаразд.
– Так, хвороба. Просто злочинці перепрофілювалися. Ми нещодавно затримали одного друкаря. За даними твого відділу, його прадідусь був свого часу затриманий за поширення забороненої літератури. Зараз ще тисячі громадян під пильним наглядом. Воно себе виправдовує більш як у сорока відсотках випадків.
– Я радий. – відповів Протей і замовк. Більше не було про що говорити, лише одразу переходити до справ, але так хотілося хоч трохи відтягнути цю мить...
Синістра опустила порожню пляшку під стіл і відкоркувала нову.
– Добре, а тепер нарешті можеш розповісти мені про твого Меркурія. Тільки давай коротко, часу вже мало, не так як тоді, п’ятнадцять років тому...

2.
Протей був розтрощений. Синістра знову його розкусила, перемогла у їхньому постійному змаганні на проникливість. Тепер він мусив йти в неї на повідку, ініціативу було висмикнуто йому з рук, він був повністю в її владі. Однак, вороття не було.
– Меркурій знову вляпався. Знову таки, спадкова пошесть, як ти й сказала. Спочатку дружина, а тепер ось і син... Ти ж розумієш...
– Так. – невдоволено подумала Синістра. – Я ще тоді знала, що станеться щось подібне. Ще тоді, як Меркурій наполіг на тому дурнуватому імені, яке дала синові Марія. Щось таки є в тих іменах, хай би там що не казали вчені.
– Думаю, проект держаного іменування дітей скоро таки приймуть. ¬– додав Протей.
– Вже майже прийняли. Дітей зватимуть в залежності від часу і місця народження. Автоматично і безболісно для батьків – ніхто не буде ображений і ніхто не випрошуватиме своїм чадам старомодних імен... Але між тим, повернемося до справи.
– Так. Речислав потрапив під згубний вплив молодої мовниці, погодився на операцію і сам став мовником. Той молодий хірург, Марк, здається, не береться його оперувати – каже, загроза для життя. А Професор у вас тут. Я думаю, він міг би за це взятися... Може, хлопця ще можна врятувати...
– Ти ж знаєш, ми не допомагаємо свідомим мовникам. Операції роблять лише вродженим і діткам, зіпсованим батьками. Речислава буде відправлено в заслання, як будь-якого мовника, і ти сам чудово розумієш – це буде правильно...
– Але ж він несвідомий! – обурився Протей. – Та дівчина закрутила йому голову. Він закохався і згодився на операцію. Переконаний, що він і сам злякався того, що накоїв...
– Як мені відомо, він мало не довів до божевілля власного батька, Меркурія, криками і плачем. Його врятувала лише наша бригада швидкого реагування, що відгукнулася на виявлені нашим працівником думки їхньої розмови. Це теж був несвідомий крок?
– Це все кохання! Перехідний вік, гормони...
– Він у школі не проходив гормонотерапію?
– Та ні, проходив, звісно, як усі...
– Тоді, мій любий, це пояснення нікуди не годиться. Він злочинець, свідомий мовник, потенційний вбивця власного батька. Він заслуговує на заслання. Єдине, що його може врятувати – це правовий казус. У заслання досі не відправляли неповнолітніх, але – повторюю – досі не відправляли...
– Але ж не можна!..
– Любий Протею, якщо ти запропонуєш інший вихід, я буду тільки рада – це усуне непотрібні проблеми. Але наразі ситуація така – хлопець стане першим неповнолітнім засланцем, Меркурій – відправлений на довічну пенсію без вислуги років, якщо не з’їде з ґлузду від усього цього, звичайно.
– Ми не можемо цього допустити! – зірвався на ноги Протей.
Синістра втомлено провела рукою по обличчю.
– У нас ще п’ятнадцять хвилин. Кажи, що ти надумав, а я вирішу, чи можна тобі помогти.
Протей знову примостився на стільці і опустив очі. Йому пригадалося, як п’ятнадцять літ тому він так само сидів навпроти тоді ще зовсім молодої Синістри і благав порятувати Марію. Синістра щойно затупила на посаду керівника Штабу. Суміщати цю посаду з посадою заступника міністра вона стала значно пізніше. Протей досі червонів, згадуючи про ту мішанину думок, якою він просто засипав бідолашну Синістру, знаючи, що вона нічим не може допомогти. Мовницю, затриману при спробі прооперувати власного сина, фактично не можна було виправдати. А Меркурій... Він нічого не знав. Йому сказали, що дружину затримали за зберігання заборонених речовин і зв’язки з Альянсом. Він не знав, що його кохана – мовниця. Щодня він приходив до Протея і вимагав зустрічі з нею, а він казав, що нічого не може зробити. І ці ж самі слова говорила Протеєві Синістра – нічого не можна зробити.
Це тепер Протей розумів, що заступившись тоді за мовницю вона одразу ж позбулася б своєї щойно здобутої посади, що все одно – то була безнадійна справа. А тоді – лише горе, лише розпач...
– Я хочу побалакати з Професором, перш за все. – сказав Протей. – Я не наражатиму тебе на небезпеку цього разу. Я маю право на зустріч із ним за статутом. Це не викличе підозр...
– Якби ж то! – зітхнула Синістра. – Знаєш, чому твого Професора перевели сюди? Ні? Він почав там у себе в Інституті несанкціоновані дослідження природи мовництва і вийшов на якісь результати, в корені хибні і вкрай небезпечні для суспільства. Ми його по-суті затримали, ізолювали, а ти хочеш разом з ним вирішувати долю Речислава!
– Що ж він такого відкрив? – здивовано запитав Протей. Звістка про затримання Професора його приголомшила.
– Не знаю. – відмахнулася Синістра. – Я на цьому не розуміюся. Знаю лише, що він стверджував про якісь життєво важливі аспекти центру мови, чи щось таке. Зараз він працює, до речі, з твоїми підлеглими – дешифраторами. Так що побалакати з ним ти можеш, але не обнадіюй себе – робити операцію йому ніхто не дозволить.
– І то хліб! – майже радісно відказав Протей. Час вичерпувався, тому він підвівся з-за столу і, подякувавши Синістрі, вийшов у коридор.
На прощання Синістра ніби ненароком приклала мізинець лівої руки до вуха. Він знав цей лише їм двом відомий знак – його розмови прослуховуватимуть. Якби вона торкнулася вуха вказівним пальцем, це означало б, що вона переконана – його точно не прослуховуватимуть. Отже, діяти треба вдвічі обережніше.
Конвою не було, тому він безперешкодно спустився у архів, де збирався того ж дня побалакати з Професором. Чіткого плану дій ще не було, але він був переконаний, що вони удвох щось вигадають. Мусять вигадати.

3.
Дешифратори зустріли свого шефа без захвату. Вони вже звикли працювати самі по собі. Зрештою, рутинність роботи цьому лише сприяла. Кожен дешифратор працював шість годин на день. На своєму робочому місці він розгортав чергову папку і починав читати, ретельно нотуючи абсолютно все прочитане у силіцієвий кристал. Потім ці кристали аналізувалися на горішніх поверхах Штабу, але то вже була не їхня проблема. Вони мусили лише перевести інформацію на доступний слідчим носій, суть інформації нікого з них не цікавила. Мабуть, кожен у штабі знав історію, коли хтось із верхніх відділів підкинув дешифраторам невідомо де конфісковану кулінарну книгу і вони сумлінно перевили її в кристали. Потім того жартуна звільнили, а всю бригаду дешифраторів достроково замінили, але легенда зосталася, жила своїм життям.
Протей знуджено прослухав звіт про кількість перекладеної інформації, похвалив усіх за сумлінну працю і попросив повертатися до роботи. Сам же він пішов у відділ психіатрів, де сподівався побачити Професора. Однак спершу мусив відбути довгу розмову із психологами, що як завжди липли до нього зі своїми безглуздими і незрозумілими вимогами.
– Послухайте! – їхні думки перебивали одна одну і змішувалися. – Дешифраторам просто необхідно вміти говорити, так вони будуть легше переносити читання! Адже це справжня мука, а не робота! Це злочин, так знущатися з людей!
На цю їхню стару пісню Протей мав так само стару відповідь – що примусово робити з порядних людей мовників ще більш негуманно, а до того ж незаконно. Врешті він відбувся тим, що взяв від психіатрів кілька кристалів з „пропозиціями по реорганізації та оптимізації процесу роботи відділу” і зміг таки від них вирватися, почувши вслід, що має усі симптоми нетипової невралгії.
Він увійшов до себе у кабінет, стер зі столу товстий шар пилюки і вмостився у так само запилюжене крісло. Недоліком надсекретного режиму було, безумовно, те, що до кабінетів керівництва не міг заходити ніхто, окрім їхніх власників – так працювала система ідентифікації думки – навіть прибиральники.  Він подумки зробив запит до системи комунікації, викликаючи до себе Професора. За мить отримав відповідь, що Професор прибуде за півгодини.
Щоб якось зайняти час і відволіктися від неспокійних думок, він увімкнув один із поданих психіатрами кристалів. Все одно, він мусив їх прослухати, хоча б для звітності.
„Як відомо, питання письма було одним із найгостріших питань Переходу. Спочатку для зберігання інформації планувалося паралельне використання уніфікованої системи символів, однак глибші дослідження та застосування на практиці у межах дослідного регіону показало неспроможність таких планів. Отримавши доступ до архівних документів, ми виявили, що у перших телепатів, які послуговувалися письмом виникали розлади нервової системи, що супроводжувалися повним або частковим зникненням телепатичних здібностей. Саме тому після кількох років існування пробної програми плани по впровадженню уніфікованої системи символів було згорнуто. Натомість було використано розробки вчених, що стосувалися мисленнєвих кристалів. Це затримало процес Переходу ще на десять років, але зрештою, Імперії вдалося досягти бажаного результату і від системи символів також позбулися , як і від мови.
Цей екскурс в історію зроблено нами для того, щоб проілюструвати згубний вплив письма на людський мозок, що дорівнюється згубному впливові мови, а іноді й перевищує його за непередбачуваністю наслідків. Звернімо увагу також і на ідентичність симптомів, що спостерігаються у працівників групи дешифраторів і перших телепатів. Тобто, використовуючи дешифрацію, ми свідомо ставимо життя та здоров’я людей під загрозу, якої вдалося уникнути при Переході.
Як же нівелювати цю загрозу?
Просимо звернути увагу на такі аспекти. Перший – люди до Переходу вільно користувалися мовою і письмом без фіксованої шкоди здоров’ю та життю. Другий – ті із затриманих мовників, що володіли письмом, мали мінімальні психічні відхилення, тобто мали імунітет до згубної дії письма. Третій – люди з телепатичними здібностями болісно реагують на необхідність застосування письма.
Отже, існує можливість покращити роботу відділу вцілому, та кожного дешифратора зокрема, запровадивши...”
Далі Протей не слухав. Він аж рота відкрив з несподіванки – він знав, що робити. Спосіб, яким можна було врятувати Речислава виявився неймовірно простим. Протей звівся на ноги і схвильовано закружляв по кімнаті. Якщо вдасться прихилити на свій бік Професора, то можна буде виставити усю цю авантюру, як проект покращення роботи відділу...
Почувся попереджувальний імпульс думки і до кабінету увійшов Професор.
– Викликали? – запитав він.
– Ну що ви? Запрошував! У зручний для вас час! То, мабуть, система щось наплутала! – Протей мусив на ходу перебудовувати свій план дій стосовно Професора, адже отримана ним інформація все міняла. Він посадовив свого гостя у крісло. Сам сів навпроти, вибачився за непорозуміння і за те, що не має чого випити. Професор сказав, що нічого страшного. Це був невисокий чорнявий чоловік із високим чолом з кривою повздовжньою зморшкою, що, як видавалося, звилася досить недавно.
– Як вам сподобалися мої дешифратори? – люб’язно запитав Протей.
– Бідолашні люди. – коротко відповів Професор.
– Так, але це сувора необхідність. Ми постійно думаємо над покращенням їхніх умов праці. Постійно йдуть розробки...
– Дуже цікаво. – без ентузіазму вставив Професор.
– Так, звісно. – Протей вдав, що не відчув Професорового сарказму. – Але тепер, я вірю, справи підуть на лад. Адже у нас є ви! Найбільший фахівець у дані галузі. Ви нам дійсно потрібні і я хотів би, щоб ви долучилися до нашої роботи. Ви згодні?
– Думаєте, у мене є вибір? – гірко відповів Професор.
– Послухайте! Я ваш друг, я хочу допомогти. Я хочу, щоб i ви нам допомогли. Ось деякі дані, зібрані нашими фахівцями. – він подав йому всі кристали, укупі із не прослуханими. – Думаю, ви зможете знайти якийсь цікавий варіант. З вашими то знаннями! Думаю, ви скоро зрозумієте, що тут для вас відкриваються можливості, ще більші, ніж були у вас у вашому Інституті. Чекаю ваших ідей завтра і зі свого боку обіцяю усю можливу підтримку.
Професор мовчки взяв кристали і, не попрощавшись, вийшов. Протей вдоволено потягнувся у кріслі. Аби лиш спрацювало...

4.
Кожен працівник Міністерства та Штабу мав власну квартиру в тихому передмісті Столиці, але мало хто зі слідчих сповна користувався тими квартирами. Постійні відрядження, цілодобова праця у стінах Штабу – все це не лишало часу ні на що, окрім роботи. Проте, майже всі слідчі мали сім’ї, дітей. Ось вони й мешкали постійно у Штабних квартирах. Хоч таким чином виправдовуючи їх існування.
Протей – керівник відділу дешифраторів – також мав сім’ю. У нього була дружина і, здається, двоє дітей. Чи троє... Він не був удома вже рік, та й ніколи не вважав цю оселю домом. Можливо, окрім того часу, як народилася перша дитина. Така ситуація в родинах була властива всім імперцям і видавалася загалом достатньо нормальною, щоб підтримувати добропорядний статус слідчого. Протей навіть не повідомляв рідним про свій приїзд, але попри це його чекали. Дітей виявилося таки троє, але імені третьої дівчинки він ніяк не міг пригадати. Дружина – висока худорлява білявка – пригорнулася до широких Протеєвих грудей і підставила губи для поцілунку – вони були холодні.
Вечеря, замовлена у найкращому ресторані, минула тихо. Протей упіввуха слухав розповіді про успіхи дітей у навчанні і жінчину роботу. Вона була скеровувачем потоків – керувала потоками думок, що їх сприймав Штаб. Саме у Штабі вони свого часу й познайомилися. За годину діти попросилися з-за столу і їх відпустили. Ідеальні діти ідеального слідчого – вихованці Імперії. Освітня доктрина Уряду давала блискучі результати. Протей пам’ятав, як довго і наполегливо тривала її розробка, як сотні вчених працювали над завданням – створити уніфіковане покоління дітей Імперії і водночас зберегти інститут родини. Зараз ставало помітно, що їм це вдалося...
Протей почувався жахливо втомленим, дружина ще щось розповідала, але він не міг слухати. Подякував і вийшов із-за столу. За мит із ванної почулося хлюпання води, яке наче вивело Протеєві дружину із заціпеніння4 вона підвелася з-за столу, зібрала тарілки одноразового вжитку і скинула їх у автоматичний сміттєпровід. Коли вона увійшла до спальні, Протей вже хропів, розлігшись впоперек ліжка. Вона стенула плечима і вийшла, щоб решту ночі просидіти на кухні, підперши голову руками – сон не йшов, напосідали думки і спогади. Давні, болючі та гіркі спогади...

На ранок Протея розбудив настирний мисленнєвий сигнал-оповіщення зі Штабу – його терміново викликали на нараду. Він болісно потягнувся і піднявся з ліжка. Це був один з недоліків життя у міністерських квартирах. Деякі відчайдухи навіть намагалися постійно виводити системи оповіщення з ладу, доки за такі дії не почали стягувати чималенькі штрафи. Протей відхлюпав належне у ванні і увійшов на кухню – його дружина спала, поклавши лікті на кухонний стіл. Він не став її будити. У Штабі переїм – вирішив він.
Вже за двадцять хвилин він входив до дверей свого кабінету, ще за кілька – стрімголов мчав до зали засідань. Коли він увійшов у високі двері Рада вже зібралася. Це був найвищий установчий орган Міністерства, яким приймалися рішення щодо головних напрямків майбутньої роботи і підбивалися підсумки виконаної. Скликалася Рада нерегулярно. Як правило, ініціював зібрання Міністр, однак правом збору Ради володіли також його заступники, керівник Штабу та головний хірург Міністерства – Професор. Того разу Раду зібрав саме він.
За круглим столом посеред просторої зали сиділо близько двадцяти людей. Вирізнявся поміж них сам Міністр, бо єдиний тут мав право носити червоний одяг – решта була у робочих чорних уніформах Штабу. По праву руку від нього сиділа Синістра, стілець зліва був порожній. Звісно, подумав Протей, справа має сидіти заступник, а зліва – керівник Штабу. А якщо посади суміщаються, як ось зараз, то на лівий стілець сісти нікому...
Далі сиділи керівники відділів по знищенню символьних пам’яток, по контролю за акустичними засобами, керівник служби мовницьких таборів, заступник керівника військового департаменту... Одразу біля Протея сидів Професор із дещо схвильованим поглядом, Протей намагався на нього не дивитися.
Коли всі нарешті повмощувалися на місцях, слово узяв Міністр і оголосив про те, що збори, ініційовані Професором, оголошуються відкритими і йому надано слово. Професор подумки подякував і почав ділитися своїми думками з рештою.
– Отже, – почав він. – всі ви знаєте, що одним із ключових напрямків нашої діяльності є боротьба із мовництвом у всіх його проявах. Однак, вам також відомо, що власне про саме мовництво нам відомо не так уже й багато, хоча важливість знань такого ґатунку є безсумнівною. Дехто з присутніх тут знайомий з моїми останніми роботами у даній галузі. Результати передані спеціально створеній комісії, в яку також входять дехто з присутніх тут осіб. До остаточного з’ясування справи мої роботи заморожені і я не можу не відзначити згубний вплив такого умисного гальмування досліджень на досягнення нашої спільної мети...
Протей закрив очі – його жахливо дратували Професорові лекції, як зрештою і більшість присутніх.
– ...Одним із прикладів, що могли б довести вам важливість моїх досліджень є ситуація, що склалася довкола так званої групи дешифраторів, очолюваної Протеєм. Мені до рук потрапили матеріали, що свідчать про непоправний згубний вплив роботи з символьними інформаційними джерелами на мозок і свідомість працівників цього відділу. У них спостерігаються неврози, фобії, апатичність і депресія, а ще порушуються нормальні телепатичні здібності і травлення...
Хтось запустив у простір жартівливу думку, але її одразу ж обірвала вольова думка Міністра.
–...Водночас, психіатри, що працювали з дешифраторами стверджують, і їхні думки збігаються із моїми даними, що громадяни, здатні до мовлення, не відчувають такого згубного впливу письма. Таким чином, будь-який мовник здатен опрацьовувати архіви, переводячи їх у мисленнєву форму, значно швидше і ефективніше за нормальних людей. Я пропоную до розгляду пропозицію дозволити роботу у відділі дешифраторів пробній групі мовників під суворим наглядом з метою наукових досліджень та інтенсифікації процесу дешифрації. У мене все. Хай живе Імперія.
Деякий час панувала тиша, а потім Міністр поцікавився, чи хоче хтось висловитися з приводу почутого. Визвався Протей.
– Я, як керівник згаданого відділу, знайомий із згаданими матеріалами і визнаю слушність зроблених висновків і доцільність перевірки припущень. Тому я прошу підтримати пропозицію Професора, хоча й з деякими уточненнями. По-перше – я категорично проти допущення у Штаб групи мовників, хай навіть під наглядом. Це потенційно небезпечна ситуація, якої ми не маємо права допустити. Для початкових досліджень буде достатньо одного мовника. Друге – пропоную використати для цього Речислава – сина Меркурія. Це перш за все усуне правову колізію у яку потрапив департамент виконання покарань, а ще дозволить залучити до роботи людину, що не мала тісних контактів з іншими мовниками. І нарешті – я вважаю недоречним доручати проведення даних досліджень під керівництвом Професора, аж доки спеціальна комісія не зробить висновків по його попередніх справах. Прошу Міністра поставити на голосування Пропозицію Професора у пакеті з моїми уточненнями. Дякую. Хай живе Імперія!
Цього разу мовчанка тривала довше. Поривався щось сказати Професор, але кожного разу передумував у останню мить. Протей був цьому лише радий, адже боявся його запитань типу „а нащо взагалі мені було давати ці матеріали?” Поки що Протеєві ініціювання справи ніде не виплило і це було добре. Дехто не достатньо розумівся на згаданих речах, тому відмовчувався, а ще дехто чекав реакції Міністра. Нарешті сам Міністр, розуміючи, що мовчанка далі тривати не може, дозволив голосування.
Пропозицію було прийнято простою більшістю голосів. За проголусав Міністр і це вирішило справу. Проти була Синістра, але Протей був певен, що якби пропозиція не проходила, вона б його підтримала. Тепер же Синістра лишалася ніби осторонь процесу і, на випадок не передбачуваних обставин, лишалася чистою.
Отже, Речислава врятовано – думав Протей, і ця думка наповнювала його неймовірною радістю. Коли він востаннє його бачив, той ще був зовсім дитям, але в його обличчі вже проступали материні риси. Тепер він вже майже дорослий і схожість мусила ще поглибитися... Чи ж зможе він спокійно дивитися у це обличчя...
Рада вже готова була розходитися, коли раптом попросив слова керівник військового департаменту. Він єдиний з присутніх навіть під час наради мав право бути на зв’язку з інформаційною мережею Імперії. Він чомусь підвівся і кімнату наповнила його концентрована думка:
– Щойно західний кордон Імперії перетнули війська Альянсу. Волею, даною мені Імперією, я оголошую військовий стан і за статутом перебираю командування на себе.
Десятки зляканих думок зірвалися в простір і так само раптово зникли – всі чекали наступних слів керівника військового департаменту.
– З цієї миті переходимо у режим надбезпеки, всім керівникам відділів – проінструктувати своїх підлеглих. Усі дослідні роботи – згорнути. Всіх затриманих мовників терміново відправити у заслання, щоб унеможливити їх контакти із Аліянтами. Це стосується також і Речислава. Професора узяти під варту. Чекати наступних наказів.
Він розвернувся і швидкою ходою вийшов із залу. Всі сиділи не рухаючись – почалася війна.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.92284297943115 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …