Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46224
Рецензій: 90327

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Революційна лірика

Два товариша

© Владислав Івченко, 22-09-2007
Присвячується Б.Д. Антонечко-Давидовичу

- Розумієш, Петре, ми не маємо права на слабкість! Гострі, як шабля, швидкі, як куля, безжальні, наче бомба! Це важко. Людина занадто слабка істота для історичних випробувань. Але ми повинні боротися з собою, перемагати себе. Бо комунізм, Петре, це ідеологія переможців! Сильних і впевнених. Жодних сумнівів і вагань! Карбований крок назустріч майбутньому! Ось як!
По вузькій сільській дорозі їде віз, вщент завантажений оклунками зі збіжжям. Впряжені дві конячки ледь тягнуть вантаж, усі в піні. При возі йдуть двоє з гвинтівками і одягнені по-міському. Один - чолов'яга років вже за тридцять, дебелий, рвучкий, вже з невеличкою лисиною, що блимає темною шкірою з-під білявого волосся. Ще один - хлопець років за двадцять, худенький, в окулярах, які роблять його зовсім дитяче обличчя хоч трохи дорослішим.
Старшого звати Спартак Кравченко, а молодшого Петро Калмиков. Вони йдуть з хутору Зачепилівка, де зібрали продподаток. Увесь. Хоч спочатку селяни, три родини, що жили у невеличкому ярку серед полів, клялися, що зерно не вродило і в них нічого немає. Петро б повірив, як він міг не вірити поважним сільським дядькам у свитках і з бородами, які клали хрести, торкаючись погнутими землею пальцями до своїх засмаглих лобів? Розповідали про мишей, сарану, посуху, які знищили врожай і залишили їх на голодну зиму. Петро кліпав очима і важко думав, що без продподатку так ж сама голодна зима буде у безвісних робітників десь на Донбасі чи у Москві. І що робити?
Петро ледь не заплакав от думок, хоч був вже дорослий, приймав участь у двох боях з бандитами. Навіть був поранений у руку. Іноді, коли почував себе непевно, він любив доторкнутися до шраму від кулі і набратися від нього сил. Ось і на хуторі, він знайшов пальцями шрам. Поки ось так стояв, Спартак дістав маузер з дерев'яної кобури. Нічого не казав, просто дістав маузер і наставив у лоба одному з селян.  
- Рахую до трьох. Або хліб, або ляжете тут усі.
Він сказав це тихо, але з такою внутрішньою упевненістю, як міг говорити лише товариш Спартак. Петро захоплювався цією впевненістю, як захоплювався усім у старшому товаришеві, який був йому прикладом для життя, висотою, яку він мріяв колись досягти.
Тоді Петро здивувався діям Спартака. Навіщо він наставляє наган на цих дядьків. Це ж звичайні селяни, зовсім не куркулі! Хіба не заради них робилися революція? Хіба не для таких простих хліборобів, що століттями конали під панським ярмом, проливали кров солдати комунізму?
- Спартак...
- Мовчи. Раз.
Спартак зробив невеличку паузу. Зненацька з ближнього двору вибігла жінка і кинулися в ноги до Спартака.
- Не вбивай, не вбивай господаря! Дітки, троє діток у нас!
Вона цілувала Спартакові чоботи, а чоловік її напружено дивився на руку Спартака.
- Жіночка, мене твої прохання ні до чого. Хліб давайте. Два.
Спартак подивився на чоловіка. Середнього зросту, міцного, з люттю в очах. Не боявся, стерво, він же зовсім не боявся, хоч розумів, що Спартак не жартує, не комедію тут ламає. Подумки Спартак вилаявся. Ну звідки ця впертість? Звідки? Чому ось так він може стояти і не боятися смерті, а раніше, коли помикали їм паничі, чому не повставав він і не воював за свої права? Оце наша тупість хохляцька, коли і сам не гам і другому не дам! Коли сиділи під царем і голосу не подавали, чужі на власній землі. Зробили їм революцію, погнали панів, сказали – будьте господарями життя! І тут не хочуть. Хочуть сидіти у своєму кутку, а життя їм ні до чого. Ладні вмерти за ті кляті пуди хліба, а не віддати своїм же братам-робітникам!
З ненавистю дивився Спартак на чоловіка.
- Три.
Спартак вже зробив рух пальцем, коли жінка заволала.
- Покажу, все покажу!
- Мовчи, дурепо! – рикнув чоловік і тут же отримав у обличчя рукояттю маузеру. Впав на землю, плюючись кров'ю та зубами.
- Веди хазяйко, якщо не хочеш удовицею залишитись.
Ось так і набили вони віз збіжжям. Узяли навіть більше, аніж сподівалися. Он конячки вже ледь плентаються, а до міста ще верст сім.
- Готуйся Петре, он горбок попереду, треба буде попхати воза. За горбком ставок, там трохи перепочинемо.
- Ага.
Поклали гвинтівки на віз, штовхають, допомагають конячкам, щоб не зупинитися під горою. Є і інший шлях, але через ліс. А там банда. Яка чикатися з ними не буде. Скільки вже комуністів загинуло там. Вилетить з кущів куля, забере життя і спробуй знайти вбивцю у хащах. Краще не заходити у ліс. І зовсім не через те, що бояться. Хіба чогось боїться Спартак? Та він на кулемети ходив ще під час війни з німцями. І зараз скільки вже разів з бандами воював! Спартак нічого не боїться! – захоплено думає Петро. Але сам Спартак сказав йти степовою дорогою. Бо з ними хліб, який не до банди мусить потрапити, а до робітників, які гартують комунізм на далеких заводах і фабриках. Оце і пішли степом, оце пнуться на горбок, який на вигляд зовсім маленький, але як пхати воза, так прямо нескінчений. Хоча б ще коні кращі, але усі добрі коні віддані каральному загону, який носиться по уїзду, вишукуючи бандитів. То і дісталися старі та безсилі клячи у возі.
Та нічого, випхали потроху, швиденько скотилися з горбка і зупинилися біля невеличкого ставка. Колись тут для панів вирощували карасів та карпів, які славилися чи не на всю губернію. Навіть до Харкова, самому губернаторові на стіл їх возили. Але зараз покинута хатинка сторожа, а сам ставок спустошений, бо кілька років ловили тут рибу, кидаючи гранати і вибили усе, навіть жаб.
- Тпр-у-у, холера!
- Та хай водичку поп'ють, коні.
- Петре, от вже міська ти людина! Коням зараз води не можна, нехай прохолонуть трохи. А то і так ледь живі, а ще, як здохнуть, так самим прийдеться віз тягнути до міста!
Спартак усе знає і у всьому обізнаний, Петро вже звик до цього. Прилягає під віз, у затінок.
- Гвинтівку чого залишив? – строго питає Спартак.  
- Так до лісу ж далеко. – виправдовується Петро.
- До лісу далеко, а до ворога бозна! – вчить Спартак. – Ти зрозумій, що ми з тобою на війні! На війні за всесвітнє щастя! І ми не маємо права на помилку, на програш. То мусимо так жити, наче ворог за крок. Завжди бути готовим бій дати. То вилізай і сторожи, поки я покупаюся трохи.
Спартак знімає з себе піджак, сорочку і штани, залишається у кальсонах, акуратно складає верхній одяг. Він завжди оце такий організований. Любить порядок та дисципліну. Потім і кальсони знімає, нахиляється, теж складує. Потім заходить потроху у воду. Петро сором'язливо відвертається, заздрячи товаришу. Он він який велетень, білотілий, м'язистий, складений, як ті кам'яні чолов'яги, що підпирають балкон у колишньому будинку цукрозаводчика Терещенка, де зараз Будинок пролетарської культури. Петро завжди, коли дивиться на тих чолов'яг, відчуває водночас захоплення і відчуття власної ниці. Бо ж він худий, як шкапа, з вузькими плечима та тонкими руками, а ще це прокляте дитяче обличчя, на якому навіть борода рости не хоче, хоч Петро чи не щодня дере свої щоки лезом. Він якась потвора, справжній нікчема у порівнянні зі Спартаком! Он як він легко, наче птаха, пірнув, ладно увійшов у воду, наче риба, довго йшов під водою, потім схопив повітря и пароплавом поплив, майже миттю здолавши ставок!
Цей Спартак справжній герой. Справжній Спартак. Петро згадує кілька історичних книжок, які він забрав з пограбованої бібліотеки Терещенків. У книжках розповідалося про атлетів та гладіаторів Давнього Світу, кремезних та мужніх чоловіків з досконалими тілами. Спартак міг легко бути одним з них, а він, Петро, він хоч там, хоч тут був і є мотлохом, нікчемою! Жалюгідним та слабким.
Петро від цих думок схопився з шрам на руці. І почав згадувати бій. Вони були в селі Пушкарівка, забирали коней для армії. Селяни пручалися, влаштовували скандали, тільки коли розстріляли трьох заручників, то заспокоїлися – поховалися по хатах і анічичирк. А потім з дворів і городів наскочила банда. Зненацька і з усіх боків. Дріботіння пострілів, зойки поранених, іржання коней. Командир загону, товариш Чернишов, загинув одним з перших, його заступник, товариш Горон, був важко поранений і втратив свідомість. Комунари злякалися і побігли у сад, розбитий біля колишньої земської лікарні. Там би їх усіх і перебили, наче курчат, коли прискакав Спартак. Він вже вийшов за село з першою партією коней, коли почув постріли. Інший би помчав у місто за допомогою, але Спартак був героєм. Він повернувся з кількома комунарами, кинувся у саме пекло!
Петро пам'ятав все дуже добре. Він лежав у канаві під кам'яним парканом і думав, що не здасться живим. Він знав, що робили бандити з полоненими. Ні, йому не потрібні тортури. Петро стріляв, а коли залишився один набій, наставив на себе гвинтівку. Бігти навіть не намагався, бо навколо Пушкарівки ліси, куди ти звідси втечеш?
Петро скинув черевики, розмотав онучу, поклав великий палець ноги на гачок, та ніяк не наважувався вистрелити. Лежав з дулом у роті, коли побачив, як до лікарні вискочив Спартак. Під ним майже одразу вбили коня, але Спартак, як справжній вояка, вправно зіскочив на землю і покотився до дверей лікарні. Заскочив туди і закричав накази, підбадьорював комунарів. Наплів, що ескадрон вже на марші і за кілька хвилин буде тут. Він знав, що робити і що казати у ті страшні миті відчаю. Спартак зміг зібрати комунарів і організувати оборону. Відстрілювалися у лікарні дві години, поки з міста не прийшла допомога.
Банда відступила до лісу, біля лікарні ходили комунари, які збирали трупи товаришів. Петро, спантеличений сидів під парканом і дивився на червону пляму на власній сорочці.
- Що, боєць, поранений? Нічого, до весілля заживе!
Спартак поплескав його по плечу, зареготав і пішов далі. Петро дивився йому вслід і відчував на плечі доторк його сильних рук. З того часу Спартак став для Петра героєм і недосяжною метою. Петро ходив за ним, наче собачка, і волів не розлучатися з ним ніколи. Ось навіть у цю справу до Зачепилівки пішов. Хоч ніхто не хотів йти, бо ж на шляхах небезпечно, можна виходити тільки загонами, а цей несамовитий Спартак збирався їхати за проподатком сам. Звісно, він вправний боєць, він ще на війні заробив собі Георгіївського хреста, а його простим солдатам аби за що не давали. Та й потім Спартак робив багато чого. Але ж то він, герой, а інші – прості люди, яких кули не обходять і шаблі не минають. То вони краще в місті посидять, чим йти до тих селюків, зовсім оскаженілих за свій хліб.
То Спартак пішов сам, ну ще з цим дурником Петром Калмиковим, але це можна вважати, що сам, бо від того Петра ніякої користі. Дитина ще, нічого не вміє, тільки книжки читати, до того дочитався, що уже в окулярах ходить, читач. І чого Спартак з ним вошкається? Нагнав би тай все, але тримає його поруч. Казали, що у Спартака брат був молодший, який втонув. Разом купалися на річці, а потім Спартак випірнув, а брата немає. Дуже вбивався потім і оце зараз того Петра пригрів за брата.
Петро прислухався до тихенького хлюпання Спартака і іноді косирував на ставок. Ось Спартак в останній раз пірнув, під водою пройшов майже увесь ставок і вийшов на берег. Петро подумав, що Спартак дійсно виглядає, як атлет, а не як селюк. Серед сільських дядьків також бували міцні, але зовсім по іншому. Кремезні, з товстим тулубом і руками, схожі на ведмедів. А Спартак був, наче скульптура. З тонкою талією, від якої шли красиві скоси до широких плечей. Його білі руки були прикрашені довершеними кругляками біцепсів, так само, як і ноги, м'язисті, вкрити золотавим волоссям. А ще пальці, довгі, тонкі та міцні пальці. Таких пальців не знайдеш у селян.
Спартак стояв на бережку і мружився, підставляючи своє довершене тіло сонцю. Задоволений, розслаблений і водночас сильний та хуткий. Ось почувся стукіт копит, Петро ще тільки думав, а Спартак вже вплигнув у кальсони, схопив гвинтівку і сховався за возом.
- Чого стоїш? Сюди!
Стояли обидва за возом, чекаючи хто ж зараз вискочить з кущів. Спартак спокійно розмірковував, що коней небагато. Чотири-п'ять. Стільки ж і вершників. Якщо з перших пострілів вбити кількох, то і зрівняються. А там вже повоюють. Гірше, коли це тільки розвідка, а банда йде позаду. Ставок внизу, достатньо здертися на горбок і зверху лупити. Якщо банда, то гірше. Та нічого, де не бували, а якось відбивалися. Спартак всміхнувся, відчуваючи збудження битви. Аж трохи затремтів від напруження.
Петро відчув те тремтіння і густий запах поту товариша. Ні про що інше думати не міг. Теж не боявся смерті. Нехай банда, нехай уб'ють. Хіба це страшно? Головне, що поховають їх разом. Петро побачив труни, оркестр Будинку культури, сумних товаришів.
Спартак зареготав. Бо на шлях вивалилися кілька вершників у шкірянках. Це була розвідка карального загону.
- Ну, чорти! А я вже подумав, що банда, ледь не постріляв вас!
- Спартак! А ти що тут робиш?
- Та ось, збіжжя веземо.
- Що, сам?
- Чого сам, з товаришем Петром.
Петро відчув вдячність до Спартака. Бо ж Петра завжди не помічали, не рахували, його як і не було на світі. Тільки для Спартака він існував і щось важив.
- Ну, ти дурень, Спартак! Банди під саме місто ходять, а ти сунувся селами за збіжжям! – здивувався один з вершників.
- А чого мені боятися? Це моя країна. Нехай бандити бояться, а я куди треба, туди і поїду.
Спартак всміхався. Інший би у старих, багато раз штопаних кальсонах виглядав смішно, сам би нітився, але Спартак стояв наче він у царських шатах. І ніхто з вершників навіть не думав пожартувати про його одяг. Спартака поважали.
- Може поплаваєте трохи? Вода – молоко.
- Яке там плавання! Тут десь банда ходить.
- Ми з Зачепилівки йдемо, нікого не бачили.
- Тоді ми на Вакаловщину поїдемо. А ти тут не розлежуйся, до міста їдьте.
- Поїдемо, не хвилюйся.
Вершники погнали на горбок, швидко на нього здерлися і зникли. Спартак встиг одягнутися.
- Пішли.
Здерлися на гору, далі до міста шлях був легкий, без підйомів, тільки плутав серед ярків, зарослих кущами. Йшли мовчки. Спартак задоволено посміхався і сопів, щасливий після купання. Петру зненацька закортіло почути голос товариша.
- Спартак.
- Що?
Що казати далі Петро не знав.
- Що?
Придумав.
- Я про дітей думаю.
- Яких дітей? – здивувався Спартак.
- З Зачепилівки. Ось вони дивилися і бачили, як їх мати на колінах перед нами плазувала, як ми їх батька били, а потім хліб забрали. Вони ж нас ненавидітимуть.
- Не обов'язково.
- А як по-іншому?
- А так, що тут освіта повинна попрацювати. Звісно, як вони сидять на своєму хуторі, слухають тільки батьків, то ненавидітимуть. А як вирвати їх звідти, щоб пішли до школи, щоб там їм пояснили, що ми ж не для себе хліб беремо. Ми ж для Країни Рад, для нашої держави, тобто для всіх нас. Якби це усі селяни розуміли, тоді б вони самі збіжжя віддавали.
- Але ж не підуть ті діти в школу.
- Підуть, ще й як підуть! Оце зараз розберемося з бандитами, порядок наведемо і за освіту візьмемося. Щоб кожна дитина до школи ходила і знала правду, знала, за що ти і я боремося, а за що їх темні батьки тримаються. Обов'язково це буде і стануть вони солдатами комунізму, а не ворогами.
Спартак говорив тихо, але чітко і впевнено, Петро аж спітнів трохи від млосного хвилювання, яке викликав голос товариша. Петро хотів чути його ще і ще. То узяв і бовкнув:
- А правда, що ти офіцерський син?
- Що?
Спартак аж здригнувся і гнівно подивився на Петра. Той зніяковів.
- Балакають таке. Сам чув.
- Дурниці балакають!
- Я просто, щоб ти знав.
- Я знаю! Просто деякі товариши занадто люблять язиками чесати. Як за продподатком йти у села, так вони не можуть, а язиками - залюбки!
Спартак замовчав і вже не посміхався. Петро від цього розхвилювався, кусав собі губи, думаючи, як продовжити розмову.
- Я свого батька не пам'ятаю. Згорів він. Пішов у камору за керосином, мабуть лампу не втримав, пихнуло усе. Тато ще вискочити встиг на вулицю, впав там у траву, постогнав трохи і вмер. А хата згоріла. Ми потім по чужих людях жили. Мені вчитель у школі казав, що "ты Калмыков настоящий калмик, все кочуешь".
- А хто такий калмик? – питає Спартак, який не має жодної освіти, окрім революційної боротьби.
- Народ такий, кочовий, десь біля Волги живуть.
- Наче цигани?
- Еге ж. Мабуть предки мого батька з калмиків були, а потім зросійщилися.
- А я свого батька і зовсім не знаю. – скрізь зуби каже Спартак. - Якийсь покидьок був. Зробив мене і втік. Маму її батько з дому вигнав, бо ж на все село сором. Прямо серед зими, узяв за косу і викинув на мороз, наче собаку приблудну. І ніхто її у селі не прийняв, пішла вона до міста. Воду людям носили. З ранку до вечора тягала ті кляті цеберка. Два цеберка - копійка, криниці далеко, так за день набігається, що і на ногах не стоїть. Важко їй було заробляти собі й мені на прожиток. Потім другий раз завагітніла, народила мого брата Миколу і вмерла. Слабка була, грошей на лікаря зась, отак і залишилися ми з братом сиротами. Нас дід у село забрав. За внуків не вважав, бо ж ми так, байстрюки, але кусок хліба давав та куток на печі, де спати. А за це працювати ми повинні були увесь день. Безплатні холопи.
- Так і не прийняв вас за онуків?
- Впертий був. Оцією тупою селянською впертістю. Всруся, а не покорюся. Ох я його і ненавидів! Як тільки зміг, втік від нього.
- А брат? – Петро спитав аби тільки продовжити розмову.
- Втопився брат. А я втік подалі від діда. У місто. Голодно, холодно, але сам собі господар. Нічого, вижив.  
- Бачив ще діда?
- Бачив. Минулого року. Пам'ятаєш, розбили під Тростянцем велику банду? Дивлюся, а серед полонених дід мій. Старий вже, потерть сиплеться, а пішов з одрізаном проти комунізму.
- І що далі?
- Розстріляв я його. Їх всіх до стінки вирішили, перед строєм, а діда я особисто попрохав. Нагадав йому про матінку свою, яку він серед зими на вулицю вигнав. Дід ледь від гніву не луснув. Давай її лаяти і кричати, що мій батько офіцером був. Проходив селом полк, закрутив якійсь золотопогонник дівчину і кинув. Таке брехав. Я діда пристрелив, але чутки побігли.
- А мати, мати твоя щось казала?
- Тільки плакала.
- А ти сам як думаєш?
- А мені байдуже. Бо хто б не був, а мені він не батько.
- Не схожий ти на селянина. І обличчям і тілом.
- Еге ж, це мені одна медична сестричка казала. Коли поранили мене під Перемишлем, то я у шпиталі опинився. А там сестричка одна, дворянка, білошкіра така. Оклигав я швиденько, вона все поруч зі мною сиділа, а потім і прилягла.
- Що? – не розуміє Петро, навіщо це медсестрі прилягати до пораненого, що за процедура така?
- Та не червоній, наче не розумієш! – регоче Спартак і задоволено облизує губи. - Запальна жіночка була. І казала, що я не інакше, як аристократ, бо дуже вже складений добре. Щось там про череп верзла, якісь пропорції. А ще пальці мої любила. Казала, що у мене пальці, наче у піаніста.
Петро аж здригається від люті. Якась дворянська сучка відчувала і думала те саме, що і він! Захоплювалася спартаківськими пальцями! Стерво! Уявив, як розстрілює її! Ні! Протикає багнетом, не просто протикає, але крутить ще його, намотує її кляті кішки на сталь! Петро ледь кривиться і відвертається, а Спартак у спогадах не помічає страждання товариша.
- Добре ми відпочивали з нею, коли прискакав з Могильова її чоловік. Хтось йому написав, що сплуталася його жінка з якимось селюком, нехай і Георгієвським кавалером. Примчав він, велике цабе, у ставці при царі був, забіг до палати, кричить, пояснень вимагає. А які там пояснення, коли ми в ліжку, голі та розпалені? Наставив він на мене свій пістолет, маленький такий. Ольга казала, що в нього і хуй не більший. Так от наставив, руки трясуться, кричить, що вб'є нас. Смішний такий. Я підвівся, підійшов до нього, забрав пістолет, у вікно викинув і наказав забиратися геть. Він плакати давай, по голові себе долонями бити. Потім вискочив, на вулиці пістолет знайшов і застрелився. От же дурень! В мене стріляти не зміг, а сам застрелився! Скандал великий був, мене швиденько на фронт відправили. Лити далі кров за капіталістів. Я ще полив трохи і улив звідти, коли розумні люди про комунізм мені розповіли.
Спартак широко крокує за возом і посміхається, згадуючи минуле. Петро ледь встигає за ним, майже біжить, потіє і дратується.
- А скільки ж разів я померти міг на війні! От погано б було! Загинув би і нічого не знав! – весело каже Спартак, аж плескає у долоні.
- Про що не знав?
- Про головне! Про комунізм, про робітничо-селянську диктатуру, про революцію. Я ж темною людиною, Петре, був. Не повіриш наскільки темною! Нічого не знав, нічого не розумів! Як навчили мене, що я - селюк, ніхто і сидіти повинен тихо, так і сидів. Соромився говірки своєї селянської, того, що ледь читаю, що ношу якісь опорки. Як ж я тоді паничам заздрив! У яких їжі досхочу, які каву п'ють, у школу ходять, чи не ходять, а їздять! І одягнені як! У костюми, у черевики! А панночки у сукнях з мереживом. Морозиво їдять, оркестри у парку слухають, на вистави їздять! А розмовляють як! Мене то можна теж було, як панича одягнути, та тільки я рота роззявлю, так вже і ясно, хто я і що. Наче тавро в мене на лобі!
Спартак хитає головою і сміється з власної неосвіченості. Петро йде слідом і дивиться на шию товариша. Не товсту, як у мордатих селян і не тонку, як у жидів. Міцну, помірно довгу, красиву шию давньогрецького героя.
- Я ж чого і на фронт пішов. Хотів вислужитися у офіцери. Інакше мені ніякого шляху вгору не було. Або борсатися у лайні, ледь заробляти на хліб та воду, або в офіцери. На фронті я себе не жалів, в атаки перший йшов, у розвідку ходив, полонених приводив. Георгіївський заробив. Мене обіцяли до школи прапорщиків послати. Коли відкрилися мені очі. Зустрів я кількох товаришів, наших, українців. От вони мені і сказали, що не треба за крихту боротися, коли весь хліб твій. Що не селюк я, не хохол, а народ. Який справжній господар всього, що є. Не ці паничі та офіцерики, а я. Я, Агафангел Кравченко.
- Хто?
- Агафангел. Це мене так звали раніше. Мабуть, не було у мами грошей попу, ось він мене і наділив таким ім'ям. Ніколи воно мене не подобалося, а коли пристав я до революції, то попрохав товаришів знайти мені нове ім'я. Не рабське, а людське. Розповіли мені про Спартака, який бозна коли ще революцію робив, тодішніх царів трусив, наче грушу. Сподобався мені чолов'яга і став я Спартаком. Насправді, це правильно. Бо я ж, наче, знову народився. А як народжується людина, то їй ім'я потрібне. Обов’язково.
Спартак говорить, іноді поправляє гвинтівку на плечі, іноді підганяє коней. Петро йде слідом і наче пливе у голосі товариша. Іноді дивиться на його швидкі рухи, на широкі плечі, на впевнені кроки. Який же красивий! Петру хочеться наблизитися до товариша, притиснутися до нього, відчути братерську силу його обіймів. Ледь стримується. Бо боїться. І вони ж на службі, на війні за перемогу революції. Тут не до цього!
Петро рішуче думає про це, щоб збити хід думок, але знову дивиться на сильну спину Спартака і про все забуває. Коли постріл. Спартак вже лежить на землі і стріляє у відповідь, а Петро неквапливо осідає по возу. Падає обличчям в землю. Мляві думки, що, мабуть, він вбитий. Спартак стріляє знову, підповзає до Петра.
- Петрику, що з тобою? – кричить він і трясе товариша.
Ще постріли. Спартак пригинається, майже притискається до Петра. Кулі свистять десь поруч. Петро зомліло посміхається, відчуваючи тепло і силу товаришевого тіла.
- Все буде добре, Петрику, все буде добре!
Спартак шепоче це на вухо хлопцю, скидає кілька мішків збіжжя, робить наче невеличку барикаду. Стріляє у кущі. Клятий ярок, що викочується майже до шляху, ось там і сидять бандити. Скоріше один бандит.
- Зараз, зараз, терпи! – переконливо шепоче Спартак. Плескає Петра по плечу, гладить волосся. І Петро не відчуває болю, не боїться, Петро тремтить від щастя і радості. Ще ніколи йому не було так добре.
- На тобі!
Спартак кричить після влучного пострілу, коли в кущах, хтось скрикує. Вичікує хвилину.
- Зараз, зараз до міста поїдемо, там лікарі, все добре буде! Ти міцний, ти боєць, ти мені за брата! Ми ще на твоєму весіллі погуляємо!
Петро нічого не чує, тільки дотики сильних Спартакових рук. Як же йому добре!
Спартак вискакує з-під возу і біжить до кущів. Це ризиковано, бо бандит міг удати, що в нього потрапили. Але треба рятувати Петрика. Спартак біжить з маузером наперевіс. У кущах знаходить чоловіка. Того самого, з Зачепилівки. У нього ще кров сочиться з розбитих губ. Мститися побіг, хліб відбивати. Сволото! Спартак пхає тіло загиблого ногою і повертається до возу. Вантажить скинуті оклунки з зерном – не можна залишати хліб, наганяє коняк, сам бере Петра на руки і несе, якомога обережніше. Серед мороку Петро обхоплює шию Спартака руками і притискається головою до його плеча. Посміхається і шепотить щось незрозуміле.
Спартак доніс Петра до лікарні. Було зроблено операцію, кулю дістали, Спартак просвердлив її і зробив товаришу амулет.
- На пам'ять! Будеш дітям розповідати, як смерть бачив, а вона тебе не помітила!
Спартак регоче, сидячи на Петровому ліжку. Заходив до лікарні щодня, якщо не їздив у каральні операції в далекі села.
- Борсається ворог! Землю гризе, не хоче здаватися! Та нічого, проте комунізму не підеш! Дотиснемо ми, вже скоро дотиснемо! Наступного року ніхто про банди і не згадає! – обіцяє Спартак і Петро вірить йому.
Спартак крутить цигарку, закурює. Дивиться на Петра. Той відчуває запах поту, тютюну і пороху, який віє від товариша. Такий романтичний і хвилюючий запах. Бачить, як Спартак впав з лиця, бачить нові зморшки на високому чолі. Сильні губи, що схопили жадібно цигарку і втягують дим. Петро відвертається, аж стогне від надміру почуттів.
- Боляче? – хвилюється Спартак.
- Ні, нормально. – Петро намагається бути сильним. Хоча б трохи таким сильним, як Спартак. - Бережи себе. Вже шепоче.
- А чого мене себе берегти? – дивується Спартак. - Жінки в мене немає, дітей теж. Відданий я увесь революції і як треба заради неї голову накласти, то накладу. Але не сам, а ще побільше ворогів революції прихоплю! А ти станеш на моє місце і будеш битися аж до самої перемоги. Не берегти себе треба, а витрачати заради перемогу комунізму. Ось як. – Спартак тягне з цигарки останній дим. - Ладно, пішов я.
- Посидь ще трохи. – просить Петро.
- Не можу. Мені треба з тюрми якусь контру відвести.
- Куди?
- У Будинок культури. Там робітнича школа мистецтв тепер працює, вчаться наші хлопці і дівчата малювати і таке інше. Так ось знадобилися їм якісь контрики.
- Це небезпечно?
- Та там жінки! Панянки якісь! Мабуть, будуть вчити малювати. З робітників же не вистачає спеціалістів, то приходиться колишніх використовувати. Але це тимчасово, як з'явилися зараз червоні командири, так з'являться і червоні інженери, викладачі! Усе буде! Тоді контриків приберемо, не потрібні вони будуть, бо ми прийдемо. Але то згодом буде, поки ти давай, одужуй швидше. Роботи в нас багато!
Спартак уходить, Петро мрійливо дивиться йому вслід. Потім закриває очі і бачить його тоді, у ставку. Як мружиться на сонці, голий та сильний, наче виточений з білого мармуру. Бог. Ні, бог то погано, опіум для народу, герой. Спартак справжній герой. Геракл. Петро згадує улюблені картинки з книжок, де майже голі давньогрецькі герої робили свої подвиги. Спартак міг бути серед них.  
Наступного дня сусід по палаті каже Петру, що треба у мистецьку школу записатися.
- Навіщо? – той не розуміє.
- Як навіщо? Та ти знаєш, що там зараз робиться?
- А що?
- Товариш твій, Спартак, не просто так панночок привів!
- Не розумію.
- Вони там голі стоять!
- Навіщо?
- Щоб їх малювали! Це тепер позуванням зветься! Зараз же все по-новому! Раніше просто блядство, а зараз – позування!
З губ сусіда капає слина, Петро здригається від огиди. І від думок, що Спартак ось там стоїть і дивиться на тих проклятих панночок.
- Їх там три! – продовжує розпалений хіттю сусід. – Але дві так собі, а ось третя – жінка ротмістра Бахарєва! Ото така красуня, що вимовити не можливо! Через неї люди голову клали! Двоє застрелилися, коли вона їм відмовляла! Справжня цариця! Така вже горда була! І не гляне ніколи! Я ось швейцаром у Дворянському зібранні працював, так пройде поруч, наче і немає тебе, наче я у повітрі розчинився. А колись я їй записку передав від одного корнета. Помітила мене, так глянула, наче червонець дала, я потім три місяці спати спокійно не міг, все про неї думав, ледь не запив! Ой жінка! Після революції вона втекти спробувала, казали, що до Парижу. Але не доїхала. Оце недавно повернулася, а її Чека узяло і на виправні роботи. Вулиці мела, так і то люди сходилися на неї подивитися! А тут гола!
Петро підвівся. Він не міг більше це слухати, вийшов до коридору. Але сусід не дав спокою і там.
- Слухай, Петро, а поговори зі своїм товаришем. З цим, зі Спартаком.
- Про що?
- Як про що! Він же цих панночок конвоює! Водить з тюрми і до тюрми!
- То й що?
- А в мене будинок як раз по дорозі. От якби він завів її. На пів-годинки! Я заплачу, у мене гроші є!
- Про що ти балакаєш? – губиться Петро.
- Про справу! Ти хоч розумієш, скільки я слини виковтав, про ту Бахарєву мріючи! А тут така можливість! Як все співпало! З неї ж не убуде, не прибуде! Хліба їй дамо, їх в Чека голодними тримають! Давай!
- Та як ти смієш навіть казати про таке!
Петро різко відштовхнув сусіда і застогнав від болю у пораненому боці.
- Ти чого, ти чого? – не зрозумів люті Петра сусід.
- Більше не підходь до мене! Ніколи! – кричить той і голос його дає півня.
- Що?
- Негідник! – шепоче Петро.
- Ти на себе подивися! Чи ви самі, зі Спартаком своїм хочете панночкою ласувати! – кричить сусід.
Петро тікає до сходів. Майже збіг ними, вискочив з лікарні на вулицю. Він знав, що усе, що казав сусід – дурниці. Знав, знав! Спартак не такий, він навіть не подивиться на ту панночку. Та смішно навіть думати, що вона зацікавить Спартака!
Це було зрозуміло, але Петро чомусь пішов до Будинку культури. Поспішав. Пояснював собі, що йде, щоб побачити Спартака, почути його голос, розповісти про сусіда. Хтивого та тупого.
Петро швидко запихався, був же дуже слабкий, перед очима почали бігати різнобарвні кола, ледь не впав, схопився за стовп давно розбитого вуличного ліхтаря, трохи постояв. Ішов далі, вже не так швидко, ледь вгамовуючи дихання. Добре, хоч місце невеличке, ось площа, а ось і Будинок культури. Спитав у хлопця, який сидів на вході, де робітнича мистецька школа.
- На третьому поверсі, але заняття вже закінчилися.
- Закінчилися?
Петро вже хотів піти, коли згадав про панночок.
- А з Чека, заарештованих вже відвели?
- Поки ні, вони ще на горі, з товаришем Спартаком.
Хлопець якось підозріло реготнув і закрутив головою. Петро ледь втримався, щоб не сказати щось зле. Побіг по сходах. Ледь випхався на третій поверх. Переламався навпіл, важко хекаючи. У боці пече, наче вогонь палає, серце вискакує, піт поточками, слабкість у всьому тілі. Хвилину перепочинку, пішов до дверей з табличкою "Мистецька школа для робітників та селян".
Петро став перед дверима і довго не наважувався їх відкрити. Потім згадав, що Спартак завжди наказував бути рішучим, інакше в революції немає чого робити. Вдарив себе у лоба кулаком, наче прокинутися хотів, і швидко увійшов. У кімнаті сиділо дві перелякані жінки, яки вирячилися на нього, наче, на привид. Петро знітився.
- А, а, а товариш Спартак де? – спитав тихенько, майже пошепки.
Від питання зніяковіли вже жінки. Подивилися одна на одну і нічого не відповіли.
- Де товариш Спартак?
Петро почув сміх товариша за дверима, біля яких сиділи жінки. Зрадів, зробив крок і почув жіночий голос. Він не міг зупинитися на очах цих тіток, він відкрив двері і побачив Спартака. Побачив і затремтів. Голий Спартак лежав на якийсь жінці, міцно тримав одною рукою її руки за головою, а іншою пестив її. А ще цілував, сміявся, покусував її, лизав, терся об її білу шкіру щоками і підборіддям. Жінка стогнала.
- Я тебе розпалю, я тебе розпалю, сучко!
Голос Спартака зробився хрипкий, але такий же впевнений, як завжди. Петро дивився на рух Спартаковськіх стегон. Невпинний, якійсь приваблюючи хижий. Такого Петро ніколи не бачив.
- Що, запалилася, сучка! Схотіла мене! А то плювалася, кричала!
- Негодяй, мерзавец, подлец! – хрипіла жінка, хрипіла якось дивно, наче ледь дихала.  
- Попливла, краля, ой попливла! Перебив тебе робітничо-селянський хуй, перебив! – Спартак теж хрипів і прискорювався у якомусь дикому і звабливому русі стегон, від спостерігання якого у Петра затрусилися коліна.
- Тварь! Тварь!
Жінка плакала і стогнала. Дивно стогнала, від болю так не стогнуть! А ось і Петро застогнав, став робити різкі, рвучкі рухи, наче вганяв у жінку багнет. Сильним тілом Спартака пішли судоми м’язів, він стогнав і ричав, це було задоволення. Дике, страшне задоволення, Петро це зрозумів і застогнав, але вже від болю, розпачу та відчаю. Спартак почув той стогін і здивовано подивися на товариша.
- Петрику, ти що тут робиш? – він все лежав на тій білошкірій жінки, що хрипіла під Спартаком, наче важко поранена.
Петро дивився на нього. Потім заридав. Як мала дитина. Сльози приснули з очей наче весняний дощ!
- Як ти міг? – скрикнув Петро і голос знову підвів його, зірвався ледь не на пищання.
- Що? Знімай штани, давай! Виїби цю офіцерську сучку! – махнув рукою Спартак. Жінка спробував вирватися з-під нього, але він заламав їй руку, вдарив чолом у потилицю, вдарив так сильно, що жінка обличчям ляснулася об підлогу. І застогнала. – Ти бачиш, яка ніжна? А шкіра яка! А цицьки!
- Як ти міг? – шепоче Петро, шепоче, бо довіри голосу немає.
- Що?
- З нею!
Спартак посміхається.
- Це не те, про що ти подумав! Не хіть, ні! Просто я мусив її зламати! Цю офіцерську сучку!
- Ти як усі! – кричить Петро і голос знову зривається. – Ти побіг за нею!
Спартак крутить головою.
- Ні! Ні! Я не хотів і не хочу її! Ти знаєш, що я відданий тільки революції! Просто мені було потрібно перемогти її! Бо вона дивилася на нас, як цариця на рабів! І це в нашій радянській країні! Ми скинули царів не для того, щоб якась сучка дивилася на робітників та селян, як на лайно! Я попереджав її! Але вона все дивилася і дивилася. Бідні хлопці нічого не могли малювати, просили, щоб я більше не приводив її! Але комуністи не мають права відступати! Розумієш! Ми повинні перемагати! І я переміг її! Завтра вона вийде на поміст і буди дивитися на хлопців, як раба, а не як володарка!
- Ти зґвалтував її?
- Ні! Я довів їй, що вона ніяка не цариця, а звичайна істота! Хтива та брудна!  
- Ти взяв її!
- Не проста взяв! Мені не потрібно було просто взяти її! Щоб я їбав її, а вона дивилася в стелю, удаючи з себе царицю, що віддає на поталу лише тіло, але не душу? Е ні! Я розпалив її! Я вдарив її по губах, узяв її, а потім почав пестити! І я зламав її! Вона почала стогнати не від приниження, а від задоволення! Вона дерла мене кігтями не від ненависті, а від пристрасті! Вона, дворянка, уроджена графиня, вона отримала задоволення от звичайного селюка, якогось паршивого комуніста, який вже кілька тижнів не голився і не мився! Тепер вона втратить свій царський погляд! Так, суко, так?
Спартак зробив крок і нахилився до жінки. Схопив її за волосся і підняв до себе.
- Немає цариці, а є блядь! Так, люба?
- Так.
Вона сказала це хрипко і впилася своїми скривавленими губами у губи Спартака. І той не відскочив, як дідько від ладану, а впився теж, ще й схопився рукою за її цицьку з помітним синцем. Вони зійшлися у тому поцілунку-битві, вони їли один одного і Петро бачив, як тремтить від пристрасті тіло Спартака. Хлопець заклекотав від ненависті. У якомусь мареві схопив зі стола маузер Спартака, подивився, як нігті жінки деруть до крові його сильну білу спину. Закричав і вистрелив. Тепер вже Спартак закричав, Петро вистрелив ще, Спартак кахкав, Петро вистрелив знову, Спартак застиг на жінці. Петро підійшов, забрав тіло товариша від тої сучки, відтягнув до стіни. Там поцілував його в скривавлені губи і вистрелив собі в рот.
Жінка ротмістра Бахарєва наклала на себе руки трохи згодом.
22.09.07.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Немає місця для співпереживання

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 25-09-2007

Правільним путьом ідьотє, товаріщ Владюша!

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 24-09-2007

як завжди, файно,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Tatchyn, 23-09-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.95895886421204 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …