Дрібний настирний дощик, сірий передранок – середина жовтня. Ти стоятимеш на мокрій вулиці, оточений мокрими будинками, супроводжуючи знудженим поглядом кожну автівку. Ліхтарі, що світили лише півгодини тому, вже згаснуть, а позад тебе почнуть шикуватися люди. Але тобі буде байдуже, бо того дня ти будеш першим.
Тебе звуть Вільґельмом. Зрештою, тоді тобі не буде жодного діла до власного імені, та й до розповіді це не має жодного стосунку, але коли тебе це зараз так хвилює, будь Вільґельмом. Ім’я не краще й не гірше за тисячі інших, дарма що рідковживане.
Перед собою ти бачитимеш скляні двері з пластиковою ручкою і наліпками сигналізації по той бік скла. Скло можливо трохи запріє і ним котитимуться тонкі патьоки конденсованої вологи. Крапельки гарно мінитимуться зеленим блиском, коли на них потраплятиме світло автомобільних фар. Однак, тебе напевне відриватимуть від споглядання, до того ж, не один раз.
Нехай першого разу це буде якась старенька з онучком дев’яти-чотирнадцяти років, на вибір. На онучку буде вдягнений довгий мамин дощовик, навиворіт, щоб чорна підкладка опинилася назовні, а на голові стримітиме чудернацький крислатий і гостроверхий капелюх. Ти зауважиш, що у чималенькій вже черзі за тобою труться чимало дітей і підлітків у чудернацькому вбранні та їхніх невиспаних батьків. У декого будуть при собі мітли.
Старенька підійде до тебе впритул і довірливо загляне в обличчя:
– Молодий чоловіче, я звісно перепрошую, але чи не могли б ви пропустити нас із Васею перед себе? Розумієте, ми так чекали цього дня, Вася позначив на календарі, скільки днів лишилося, як тільки оголосили точну дату...
Ще говорячи, вона вже знатиме відповідь із твого незворушного обличчя. Ти вкрай чемно, але впевнено похитаєш головою, можливо, промовиш якісь вибачливі слова, а потім знову втупишся на патьоки у скляних дверях. У склі одбиватиметься засмучене обличчя онучка з такими ж патьоками... Хоча, любий Вільґельме, ти завжди мав бурхливу уяву.
Підійде якийсь інтелігент, запитає, чому ти вирішив витратити час на дитячу забавку. З-за його спини виглядатиме дитя і ти, одразу ж збагувши, куди він хилить, відповіси на доволі таки ввічливе питання, що чергою не поступишся. Інтелігент зло скривиться і з досадою скаже тобі щось на кшталт „ім’я Вільгельм німецького походження не пишеться через ґ, Wilhelm, літера h транслітерується, як м’яка г”. Ти навіть не встигнеш запитати його, звідки він дізнався такі подробиці, як інтеліґент (з вашого дозволу) зникне у хвості черги.
Коли до відкриття лишатиметься менше двадцяти хвилин, біля крамниці припаркується чорний джипоїд. Із джипоїда вискочить огрядний дядечко або фарбована тітонька, витягне із заднього сидіння синка – невисокого хлопчину із білим прилизаним волоссям у справжній мантії і підійде до тебе.
– Здрастуйте! Не дивуйтеся, будь-ласка. Ми хочемо купити ваше місце в черзі. Скільки ви хочете? Сто? Двісті?
Огрядний дядечко чи нафарбована тітонька дістане тугий гаманець із кишені брюк чи із дамської сумочки і помахає тобі перед носом пачечкою шорстких сірих папірців. Головне, любий Вільгельме, щоб цей його чи її жест не вивів тебе з рівноваги, бо тоді тебе легко прибере з черги хлопець у синій формі, що постійно чергуватиме за рогом. Добре, що хоч тоді ти це зауважиш...
Скажеш, що гроші тобі ні до чого і відвернешся, щоб не бачити, як червоніє у дядечка шия або бліднуть губи у тітоньки.
– Нічого, любий, – звернеться він або вона до синка. – Ми однаково купимо найперші!
І пара з джипоїда з незалежним виглядом почимчикує до задніх дверей крамниці. Тобі стане смішно.
Скоро відкриються двері і ти увійдеш до крамниці мокрим і задоволеним. Тебе зустріне симпатична продавщиця і веселий лисуватий дядечко з бакенбардами. За дверима примостяться кілька репортерів з камерами.
– А ось і наш найперший покупець! – радісно оголосить дядечко з бакенбардами. Заклацають невидимі фотоапарати. – Найперша людина в Україні та СНД, яка прочитає наш переклад „Гаррі Поттера”! Ось вона, ось, така жадана книга...
Він обернеться до прилавку, щоб піднести тобі грубезний том у глянцевій обкладинці, але тут озвешся ти:
– Та я, власне, прошу пана, хотів би купити „Джури козака Швайки”...
– Перепрошую?.. – перепитає дядечко, опускаючи протягнуту руку із книгою. Хтось із репортерів коротко реготне.
– Я хочу купити „Джури козака Швайки”. Чи ви маєте цю книгу? – єлейним голосом запитаєш ти. Дядечко з бакенбардами перезирнеться із продавщицею і, здвигнувши плечима, подасть тобі з полиці іншу книгу. Ти розплатишся і скажеш „До побачення!”
При виході ледь не зіткнешся зі знайомою бабусею і онучком, оченята малого палатимуть від захвату. Бабуся кине зацікавлений погляд на палітурку твоєї книги, але не помітить підміни. Вже зачиняючи за собою двері крамниці, ти почуєш слова дядечка з бакенбардами:
– А ось і наш найперший покупець! Найперша людина в Україні та СНД...
(збіг назв книг з реальними вважати не випадковим) :)
