Один черговий по КПП з самого вечора заходився «підмоложувати» своїх днювальних.
Черговий по КПП пильнує щоб курсанти з училища геть не розбіглися. В нього навіть спеціальна комірка папи карли є одразу на КПП. З ліжком, заправленим синьою верблюжою ковдрою, з високою казарменною тумбочкою, в якій валяються поцуплені з бібліотеки книжки без палітурок. Але спати йому дозволяється тільки не роздягаючись, поверх ковдри, бо пильнує він на прохідній усі 24 години, а не 4 через 8, як днювальні. І нарукавна пов’язка в нього навіть – синя з білою смугою посередині – така сама, як в чергового офіцера по училищу, в цей вечір – училищного капельмейстера на прізвисько Капель. (Дружина капельмейстера, до речі, завідувала училищним лазаретом і мала прізвисько Капельниця. Вони дуже одне одному пасували, принаймні за прізвиськами.)
Але в чергового по училищу був свій кабінет з диванчиком, в іншому куткові здоровенного вестибюля училища, за колонами й гігантською картою країни, на якій позначались червоними крапками міста, у які були заслані попередні випускники училища: окрім благословенного Чорного моря там були і Мурманськ, Петропавлівськ-Камчатський, Південно-Курильськ і навіть Малокурильськ. Роздягався Капель на час сну чи ні, і чи спав він взагалі, нас не обходить. Останній раз його бачили на училищному плацу на розводі о 16 годині. Подейкували, що Капель полюбляв замкнутися в кабінеті й глушити спирт, поцуплений у Капельниці, та розучувати якусь нову партію на кларнеті. Але то не наша справа. Хай би хоч на усіх дудках своїх одразу награвав чи оперу писав. Наша справа – КПП. Скляні ворота у зовнішній світ, без підйомного мосту, але з металевим бар’єром і пультом, на якому лише одна кнопка, зате яка! До неї під’єднано дзвони гучного бою по всьому училищу. Бо дзвінки на підйом, на навчання, і на перерву, і на обід навіть подає саме черговий по КПП за великим палубним годинником, що цокає на стіні.
Дуже відповідальна посада, що не кажи. І тому призначають чергового з курсантів старшого курсу. Днювальними можна і яких-небудь салаг-другокурсників, як от Забрьоха та Мамочка.
Отож в старшокурсника Гоголя був досить кепський настрій. Та хто його знає чому. З дівчиною посварився, чи навпаки – помирився. І та перша дізналась, що він з другою помирився і влаштувала йому грандіозний шкандаль просто на училищній дискотеці.
- Анна чи Леся? – бурмотів під носа Гоголь і рука його сама тягнулася до чорного старорежимного телефона. Не внутрішнього, а міського. Але він тієї ж миті неслухняну руку відсмикував, як від праски, і відводив душу на ні в чому не винному днювальному.
- Ану йди, перевір, чи замкнено перехід в механічний корпус!
І ні в чому не винний днювальний мав бігти темними, населеними привидами відрахованих курсантів, сходами й коридорами училища до брами корпусу механіків, щоб упевнитися, що ковані грати замкнено на амбарного замка.
- Леся чи Аня? – продовжував гадати на журналі чергувань Гоголь.
В журналі чергувань між іншим було позначено усі матеріальні цінності, які Гоголь прийняв від попереднього чергового Сковороди з десятої роти під розпис. Були там і дивні на наш цивільний погляд речі як от:
– бронзовий двотонний гребний гвинт перед корпусом механіків;
– чорний масивний якір Холла перед корпусом судноводіїв;
– пам’ятник невідомому рибалці перед КПП,
І навіть:
- троянди на кущі, 3 штуки.
Троянди росли на клумбі якраз під невідомим рибалкою. І начальник ОРСО саме помітив, що їх кількість підозріло зменшується кожної ночі, й наказав останніх три занести до журналу, як матеріальну цінність.
Не те щоб цінності ті (крім троянд) було легко чи взагалі можливо поцупити, але треба знати курсантів. Напишуть нецензурне слово про начальника ОРСО на постаменті, а ти потім віддувайся за чиїсь витівки.
Треба сказати, що нецензурні слова про начальника стройового відділу – конкретно, з прізвищем, можна було знайти на причалах геть по всьому світу. Заходиш, бувало, до якогось Санта-Крус-де-Тенеріфе і прямо на хвилеломі під вхідним маяком читаєш: «Куриленко... м-м... негарна людина з трьох літер». Так, хтось із наших курсантів вже в цьому порту побував.
А привід написати про начальника ОРСО Куриленка негарне слово з трьох літер саме цього вечора таки був. Справа в тому, що «дискотека» на курсантській мові означало не тільки танцульки з дівками з педінституту імені Крупської, але й дисциплінарну нараду, яка приймала рішення щодо виключення курсантів з училища. І вчора декількох курсантів за поданням Куриленка таки виключили. Саме час дістати кузбаслаку, яким фарбуюють якорі та кнехти, і який не відтерти жодним ацетоном, і написати ту ж саму фразу, що на маяку в Тенеріфе, на тому самому пам’ятнику рибалці.
Меморіальний рибалка у широкополому рибальському капелюсі, светрові під шию, у відкочених до колін рибальських чоботях вже кільканадцять років намагався подати кидальний линь із плетеною грушею на кінці на іншу сторону проспекту, а може й вцілити в тролейбус, що проходить повз училище. Він вже скойлав частину мотузки акуратними шлагами у ліву руку, й замахнувся аж з-поза спини правою рукою з грушею, напівобернувся, присів, як миронівський дискобол, аж тут його увічнив той клятий скульптор, так і не дав йому жбурнути оплетене грузило, зафіксувавши у цій незручній позі.
- Дивіться, хлопці. Бо доведеться фарбувати пам’ятника, - чи не кожні чверть години нагадував днювальним Гоголь.
- Ну то й пофарбуємо. Ділов-то, - відмахувався опецькуватий губатий Мамочка. Губатим він був тому, що грав в училищному оркестрі на баритоні. А неопецькуватих до баритонів не підпускають взагалі. Нічогенький інструмент. Самої пасти гої на нього кілограм треба, щоб надраїти.
- То ви не в курсі прокляття пам’ятника? Ех, салажня! Хочете вірте, хочете перевірте, але того, хто пофарбував цього дядька з мотузкою, ось вже десять років підряд виключають з училища на наступній же «дискотеці». Перевірена прикмета, бо фарбуюють його щороку. В тому році його фарбували Лом і Фукс з третьої роти...
- Не може бути! – в один голос вигукнули Забрьоха з Мамочкою.- Лома й Фукса вони добре пам’ятали. Воронок з військкомату забирав їх прямо з училищних сходів, щоб вони не встигли добігти до вокзалу й призватися до армії з іншого району.
- А ви спробуйте. Пензля й шарову фарбу я вже дістав про всяк випадок, - запропонував підступний Гоголь.
- Ну нє. Ми краще попильнуємо, - погоджувався телефоніст Забрьоха. - Подумаєш – дядька он через вікно КПП видно. Муха не проскочить.
- Отож бо. Прокляття дядька з мотузком утворилося тому, що він – викуп за відрахованого курсанта, - продовжив Гоголь.
- А дуже просто. Одного курсанта постановили відрахувати з училища, але його дядько виявився скульптором з Москви й умовив Чифа залишити небожа. А за це той церетелі подарував училищу цього пам’ятника невідомому рибалці. І от той племінник випустився й поїхав собі за розподілом до Поті, а прокляття передалося наступним поколінням курсантів...
- Слухай, а чому отеє слово з трьох літер неодмінно треба писати на пам’ятникові, а не, скажімо, на Куриленкових жигулях? – поцікавився Мамочка.
- Сказано – молоді, - продовжував «підмоложувати» Гоголь.
- Ви що? Досі не помітили? Рибалка може й невідомий, але ліпив його скульптор- церетелі з цілком конкретної моделі. З...
- Не може бути! – знову вигукнули Забрьоха з Мамочкою і навіть, не всидівши, вибігли за КПП дивитися на пам’ятника.
І в профіль, і в анфас кам’яний рибалка був викапаний начальник ОРСО Куриленко! Те ж вольове підборіддя, ніс картоплею і старомодні бакенбарди. Тільки трохи молодше. Ну так, років на десять. І трохи вище. У два зрости. Все ж таки – пам’ятник.
- Леся, - визначився нарешті Гоголь, - вона живе просто на Краснофлотській, навпроти екіпажу, а не в чорта на куличках, як та Анька, - і вже накручував диска телефона.
- Леся, сонечко, ну чого ти образилася? Я що? Я ж нічого з тою Анькою... Та не кидай же слухавку!
Але варто йому було покласти трубку на важелі, як хтось передзвонював на КПП.
- Леся! – радів Гоголь. Але це була якраз Аня.
- Між нами все скінчено! – рубав кінці Гоголь.
- І не дзвони! Я на вахті!
І знову відривався на днювальних, посилаючи Забрьоху перевірити на цей раз корпус судноводіїв.
Забрьоха лаявся подумки тільки до першої вестибюльної колони, а потім починав лаятися вголос. Бо корпус судноводіїв був місцевим хмарочосом на 9 поверхів – скло та бетон. Але ліфта в ньому відключили одразу після прийомки, щоб курсанти його часом не зламали. І курсанти мали ганяти сходами в перервах між парами з третього поверха на дев’ятий. Але ж то вдень. Вдень можна і поскакати, висолопивши язика на плече. А от вночі, та коли один...
Місячні промені навскіс падали на сходи через товсте матове скло. Був повний місяць – час вампірів та привидів відрахованих курсантів. Забрьоха сумлінно смикав замкнені двері зі сходів на кожному поверсі аж до третього, а потім вирішив вже було шлангонути і перекурити цю справу під училищною бібліотекою потрібний час, а Гоголеві доповісти, що перевірив аж до 9 поверха, але двері 3-го поверха несподівано виявились відкритими.
- Хто тут! – голосно вигукнув Забрьоха і заскочив на поверх. І почув у відповідь несамовитий вереск, щось впало додолу і щось просвистіло над головою вахтового курсанта. І все це – у суцільній темряві. Двері закрилися за спиною Забрьохи й огидно клацнув замок-автомат.
На КПП ж Гоголь певний час відбивався від дзвінків Ані, яка дзвонила так часто, що не давала йому жодної можливості перетелефонувати до Лесі.
- Аню, не займай службову лінію! Я на вахті! Я тебе - приїду! Я ж сказав – все, фініта ля комедія! Ми розійшлись, як в морі кораблі!
І лише коли дзвінки нарешті вщухли, навіть ще лише через деякий час, він згадав про свого днювального.
- Де ж це Забрьоха? Мамочко, сходи пошукай. Щось довго його нема. Вже сорок хвилин майже.
І от коли Мамочка, матюкаючись вголос навіть не відійшовши за першу колону, залишив на КПП одного чергового, почалася взагалі якась божевільня. Телефони на КПП, і міський і внутрішній, просто показилися. Вони дзеленчали без упину, але коли Гоголь хапав трубку, і казав у неї: «КПП морехідного училища», - на тому кінці дроту сопіли, рохкали, шипіли, але відмовлялися говорити.
- Клята Анька! – лаявся Гоголь, навіть не встигаючи додуматися, що внутрішніми телефоном вона аж ніяк не могла йому телефонувати. Вона, власне, взагалі не могла йому телефонувати, бо саме в цей час вже відкривала скляні двері КПП, прилетівши чи то останнім тролейбусом, чи то й на мітлі, хто зна.
- Аню, припини! – гукав у трубку Гоголь, а вона вже стояла просто перед ним, ще непомічена, але вже страшенно сердита.
- Що припинити? – спитала крижаним тоном. І з телефонів посипалися іскри.
- Ти? – тільки й зміг по-ідіотському запитати Гоголь, і розпочалася німа сцена. Від «Ревізора» її відрізняло тільки те, що обидва телефони продовжували дзеленчати, але Гоголь навіть не намагався вже піднімати слухавки.
Вража Анька стояла перед ним у місячному сяйві чорноволоса, бліда, закутавши плечі в якусь циганську хустку, й мовчки висвердлювала його поглядом. Як блискавка, спалахнула дуга над останнім тролейбусом, що саме рушив із зупинки. Саме час було хапати крейду, малювати свят-круг навколо себе й починати читати «Статут гарнізонної та караульної служби» вголос і безперервно.
І тільки дзеленчання телефонів вивело Гоголя з цього стану. Облишені в спокої, телефони почали дзеленчати не просто так, а змістовно. Три крапки, три тире, три крапки.
Це телефоніст Забрьоха якимось чином дістався до телефонної розподільчої коробки на третьому поверсі і тепер подавав сигнали на КПП, замикаючи та розмикаючи потрібні контакти.
Через хвилину прицокав конем Пржевальского баритонист Мамочка.
- Забрьоху на третьому поверсі замкнуло! Буди Капеля, треба в кабінеті чергового ключа шукати! І цеє, Забрьоха там не один! Упіймав когось! Але каже, що той хтось – непритомний. А світло вибило у всьому корпусі.
І чари розвіялися. Гоголь, нічого не питаючи, ухопив свою опівнічну гостю за руку і потяг до своєї комірчини папи карли за пультом КПП.
- Сиди тихо, як миша! – вже начальницьким голосом наказав капосній Аньці. – Зараз черговий офіцер на КПП прийде! Попадешся, здасть тебе особисто Крупській, сорому не оберешся!
Наганяя від Крупської Анька отримати завсім не хотіла, й тому не пручалася.
Гогользамкнув для певності двері в комірчину і побіг будити Капеля й шукати в нього на стенді ключа від третього поверха.
Капель не спав, але вже так нарозучувався партій на кларнеті, що не одразу допетрав, чого від нього хочуть.
- Стороння особа в корпусі судноводіїв? Звідки? Що значить – непритомна? Якого ключа?
Але нарешті він таки одяг свого форменного кашкета, схопив потрібну зв’язку ключів і, крокуючи підкреслено прямо, по уявній прямій лінії, як на алкогольному тесті в ДАІ, подався за Гоголем до переходу в корпус судноводіїв.
- Хай буде світло! – виголосив Гоголь, вмикаючи електричний автомат. І уся судноводійська висотка засяяла світлом крізь свої скло та бетон. Це була найвища будівля у місті Херсоні. Її було видно навіть з іншого кінця міста. Та навіть з Херсонського морського каналу. Атож.
Непритомною особою на третьому поверсі виявилася... викладачка економіки рибного господарства Кукіна. Вона засиділася в своєму кабінеті запізно, перевіряючи контрольні роботи третього курсу, і вже збиралася йти додому, замкнувши свого кабінета і вимкнувши світло на поверсі, коли якесь одоробло заскочило на поверх з темних сходів і в саме вухо вигукнуло: «Капут!». Вже непритомніючи, Кукіна встигла жбурнути в невідомого нападника своєю сумочкою. Треба сказати, що Кукіна дуже боялася гвалтівників і про всяк випадок носила в своїй сумочці обрізок броньованого кабеля розміром з міліцейську дубинку. Забрьосі дуже пощастило, що вона знепритомніла раніше, ніж видобула свою зброю з сумочки.
Ліфт не працював вже десять років і не було жодної надії його запустити саме цієї ночі, хоча він і був справний. Непритомну викладачку довелося спускати у вестибюль сходами. А позаяк була вона жінкою в тілі, все було при ній, чистісінький тобі Гойя, самих лише Гоголя із Забрьохою виявилося замало, щоб доставити цю розкіш на диванчик у кабінеті чергового офіцера, мусив взятися за непритомне тіло й Капель.
Черговий офіцер спочатку зітхав, кректав, хекав і кривився на кожному марші сходів, але потім, мабуть, розпробував, бо йому дісталася найбільш приваблива частина викладачки Кукіної, та, що з декольте. І у вестбюль він вже вносив постраждалу односібно, відсторонивши зайвих курсантів від інших частин викладачки, як справжній герой і рятівник. Айвенго та й годі!
Не роздумуючи, він поніс врятовану від Забрьохи бранку просто до кабінету чергового офіцера. В Гоголя відлягло від серця – до комірчини чергового по КПП було значно ближче.
- Адріане Миколаєвичу, вам тут телефонували... – намагався доповісти Капелеві баритоніст Мамочка, взявши під козирка, але був зупинений роздратованим мотанням головою (бо тільки вона залишалася в новітнього Айвенго вільною).
- Відчепися, не до того зараз! – дав зрозуміти Капель своїм жестом.
Капель не був би чоловіком своєї Капельниці, якби не знав, що належить робити з непритомними тілами. Перш за все належало перевірити пульс. Пульс знайшовся. Потім належало полегшити дихання врятованої дами, розстебнувши гудзики блузки і навіть (добре що Капельниця не бачить) – оте, що поляки звуть словом «станик» і що неабияк заважає диханню непритомної особи, особливо такої надмірно розкішної, як викладачка Кукіна. Який там Гойя? Рембрандт!
Капель почав розводити в сторони й прикладати до тих розкошей руки постраждалої. Дихання врятованої нарешті вирівнялося, щоки зашарілися легким рум’янцем. Вже більше для годиться, ніж за реальною потребою, Капель вирішив зробити штучне дихання. І в цей час постраждала прийшла до тями, побачила над собою розпашілого Капеля, що саме схилився над нею у якійсь двозначній позі, ляснула його по щоці і знову втратила свідомість.
- Викликайте швидку допомогу! – махнувши рукою, скомандував Капель отетерілим курсантам, що стовбичили у дверях до кімнати чергового офіцера, не в силах ні втекти, ні допомогти робити штучне дихання. Стримати регіт вони теж були не в силі.
- Так навіщо швидка допомога? – спитав баритоніст Мамочка, вже виконавши наказ, тобто швидку виклакавши. - Зараз Ваша дружина під’їде. Ви ключа від гаража їй не залишили, вона щойно телефонувала, що заїде за ним, і просила Вам передати.
- Що!? Що ж ти зразу... – накинувся був на баритоніста Капель, але тут же згадав, що вірний Мамочка намагався усе йому доповісти, але...
- Куди ж її? – гарячково розмірковував Капель, маючи на увазі бездиханну Кукіну.
- Відкривай свою «сторожку»! – гримнув він Гоголю і вже підхопив викладачку Кукіну на руки, як римлянин сабінянку. Викладачка Кукіна, не приходячи до тями, несподівано обхопила шию свого рятівника обома руками.
- Швидше! – заволав Капель, переляканий думкою про те, що саме зараз припреться Капельниця і заскочить свого благовірного у такому недвозначному становищі.
- Так до мене не можна! Там... там неприбрано! – пробував відбиватися Гоголь, але сам розумів, що Капель просто придушить його на місці, якщо він не відкриє свою комірчину папи карли на КПП зараз же.
Гоголь довго не міг втрапити ключем у шпарину, лаючи подумки вражу Аньку і міркуючи про те, як пояснювати тепер її присутність на режимному об’єктові. У цю мить він остаточно зрозумів, що Аню він зовсім не кохає, і не кохав ніколи. Він любить тільки Лесю! І завжди любив тільки її!
Але... Але Анни в приміщенні чергового по КПП не було! Мабуть, меткий Мамочка встиг випустити її, поки творився той гармидер із порятованою Кукіною в кабінеті чергового офіцера. Гоголь навіть тихцем потис Мамоччину руку, і не звернув уваги на те, що Мамочка закліпав здивовано очима. Головне – ота неправильна «дискотека» була тепер не про його честь і могла зачекати.
Капельниця з’явилася на КПП якраз вчасно для того, щоб наштовхнутися на вже аж геть бурякового Капеля в дверях Гоголевої «сторожки».
- Дорога, я зробив усе так, як ти мене вчила! – браво відрапортував Капель.
І почав сипати з історії хвороби Кукіної, як по писаному: «Пульс ледь намацується», «дихання уривчасте», «до тями... м-м... не приходила», - заводячи дипломованого медпрацівника до постраждалої.
Капельниця, хоча й зиркнула недобре на свого дипломованого музпрацівника, коли в якості постраждалої побачила саме Кукіну (Який там Рембрандт! Веласкес!), але Гіпократ у ній узяв гору над Гіменеєм, і вона схилилася над тілом все ще непритомної Кукіної, намацуючи пульс і повторюючи усе те, чому навчала Капеля на індивідуальних заняттях.
- Вийдіть всі! – наказала вона глядачам.
- Адріане, принеси аптечку з машини! – кинула в спину чоловікові.
Як тільки Капель, з полегшенням зітхнувши, залишив КПП і подався до машини, з імпровізованої амбулаторії у «сторожці» Гоголя рознісся якийсь грюкіт, гуркіт падіння великого, важкого й твердого предмета на підлогу (А що тут гадати? Впала тумбочка) і несамовитий вереск вже у дві горлянки.
Заскочивши до «сторожки» троє курсантів побачили вже двох переляканих прекрасних дам, при чому Кукіна знову була непритомною, а на Капельницю напала гикавка. Вона намагалася її стримувати, прикривши долонею очі. Другою рукою вона схопилася за серце.
- Забрьохо! Склянку води! Мамочка! Підняти тумбочку! – скомандував Гоголь. Але в тій клятій тумбочці наклали чогось такого, що йому ще й довелося Мамочці допомагати. Ледь вони з цим впоралися, з тубочки на підлогу вивалилася... несвоєчасна Анька. Гоголь штрикнув Мамочку в бока, щоб мовчав, і, поки Забрьоха відпоював Капельницю водою з карафки, витягнув дівчину у вестибюль.
- Риссю за мною! – схопив її за руку Гоголь і потяг, ні, не на вихід, де вже піднімався сходами повз кам’яного рибалку Капель, притискаючи до серця аптечку, а в геть протилежний бік.
Навіть в цьому піковому становищі в Гоголя промайнула грайлива думка сховати її в кабінеті чергового офіцера, але він вчасно схаменувся і потяг свою нічну гостю далі – темними коридорами й переходами, через корпус механіків, будівлю судноводіїв, прибудову радистів, на плац, до механічних майстерень, через футбольне поле навскіс – до заповітної дірки в паркані, через яку і ходила у самоволку геть уся бурса, щоб не ставити у незручне становище вахту на КПП, яка мала самовольників ловити і до міста не пускати.
- Ну все, цьом-цьом, давай підсажу, - вже галантно підставляв дамі спину Гоголь.
- То ми побачимося завтра? - питала захекана від такої рисі тилами училища Анька.
- Аякже, - запевняв Гоголь. Він би зараз ще й не те збрехав, аби позбутися своєї несвоєчасної гості, але вирішив бути джентельменом до кінця, і перш ніж назавжди перекинути свою помилку молодості за периметр училища, обрежно визирнув над проломом у паркані і, вражений, ледь не присвиснув.
Дірка виводила у глухий провулок між рядами приземкуватих одноповерхових будинків, безлюдний навіть вдень, але зараз провулком хтось мірно викроковував у напрямку пролому. Розмірені кроки лунко розносилися нічним провулком, вимощеним бруківкою. Відбилася на освітленій ліхтарем стіні гігантська тінь у якій Гоголь упізнав... профіль кам’яного рибалки!
Цього не могло бути, але було. Заклятий кам’яний рибалка знявся з мертвого якоря поперед КПП і обходив свої володіння, як король Карл у мультику про хлопчика Нільса. Гоголеві навіть здалося, що земля двигтить під його важкими кроками.
Тінь рибалки зігнулась і замахнулась з поза-спини, прийнявший увічнену скульптором позу, але в руках рибалка цього разу тримав щось значно більше за грушу кидального линя. В руках він тримав... портфеля! Їй-бо портфеля! А на голові в нього був не рибальсьский капелюх-зюйдвестка, а ... форменний кашкет!
- От же ж примариться! – з полегшенням зітхнув Гоголь. Це був не кам’яний господар а всього лише начальник ОРСО Куриленко власною персоною. Начальник підступно ліз на територію училища через курсантську ничку, щоб заскочити вахту зненацька! А ще офіцер!
Портфель просвистів у повітрі і впав просто під ноги Гоголя. Гоголь миттю підхопив його і вже збирався пожбурити його назад за стіну (а що? Він його – сюди, а ми – звідси. Не полишить же начальник свого портфеля?), але вчасно зрозумів усі вади свого плану.
Волейбол портфелем рано чи пізно припиниться. А тут, на прямій, на стометрівці футбольного поля, втекти від Куриленка буде неможливо. Ну й бігає ж, зараза! Ну добре, Гоголь може й втік би. Але ж Анька! Вирядилася – на височенних підборах, у хустці своїй пришелепкуватій...
Еврика! Хустка! Чорна циганська хустка!
Гоголь чимшвидше жбурнув портфеля подалі він муру, у круг світла від ліхтаря, а сам зірвав зі своєї супутниці хустку, розгорнув її, і накрив з головою і себе, і дівчину, притискаючись до стіни – у тінь та морок. Правда, довелося затулити рота переполоханій Аньці єдиним доступним способом – поцілунком.
- Еге, Нільс та гуси, - думав Гоголь, затамувавши подих. – Тут Кам’яний Господар намічається за повною програмою.
Під парканом гупнуло. Гоголь завмер, тамуючи подих, і почав рахувати. Один-два...Ось зараз Куриленко знаходить свого портфеля... Три-чотири... Обтрушує його... П’ять-шість... Роззирається навкруги... Помітить чи не помітить... Помітить чи не помітить... Двадцять один-двадцять два... Одне з двох. Пан або пропав. Гоголь обережно визирнув з-під хустки. Пан! Куриленко вже крокував на іншому боці футбольного поля, скрадаючись нечутно, як Ван Дамм у фільмі «Хижак».
Гоголь відірвався від Аньчинах губ і з полегшенням зітхнув.
- Любчику, - прошепотіла Анна. Вона геть невірно зрозуміла ситуацію і знову підставляла губи до поцілунку.
- Не зараз, - відмахнувся Гоголь.
- Училище в небезпеці!
І підсадив свою супутницю на паркан.
- А може я кохаю усе ж таки Аньку? – промайнула геть несвоєчасна думка.
Отут саме час розповісти, навіщо насправді пильнує на КПП черговий курсант. Він справді – вартовий, що береже сон та спокій своїх товаришів. Але береже він його не від самовольників і не від злодіїв та шпигунів, а від власного начальства. Його справа – вчасно натиснути оту кнопку на пульті, коли начальство заходить на територію. Начальник ОРСО – один короткий сигнал. Дзинь! І усі днювальні у ротах, що куняють на стільцях замість стовбичити біля тумбочок, усі гравці в покер чи доміно в ленінських кімнатах після відбою, усі чергові по екіпажах, що не прибрали недопалки біля урн, – все училище вже поперджене і готове дати відсіч каверзам Куриленка.
Ось для чого стоїть черговий на КПП. Ось який в нього святий обов’язок перед товаришами.
- Мерщій! – шикнув Гоголь і потяг Анну за собою темним провулком.
Він намірявся оббігти училище по зовнішньому периметру, як Гектор Трою, з вулиці заскочити на КПП і таки подати той тривожний сигнал раніше, ніж Куриленко підкрадеться до екіпажів чи навчальних корпусів. Рахунок ішов на секунди.
Там, де провулок вливався у вулицю, Гоголь наштовхнувся на знайомий салатовий жигуль Куриленка.
- Ось де він припаркувався, конспіратор!
В салоні блимнув вогник, який навів Гоголя на план порятунку училища. Це підмигував йому світлодіод сигналізації. Гоголь зупинився й глянув навіщось на свій гонконгівський годинник з мелодіями. Годинник заграв собачий вальс. Значить рівно опівночі.
- Я не здивуюся, якщо цей жигуль зараз перетвориться на гарбуза, - подумав Гоголь і
щосили ляснув рукою по капотові машини. Сирена загула. Аякже!
- Почує Куриленко? – сумнівався Гоголь. - Вже далеченько відійшов.
Але часу, щоб упевнитись, що план працював, вже не було. Гоголь мчав опівнічним проспектом до ввіреного КПП... Вірніше, мчав би, якби його не стримувала Анька на своїх підборах висотою з Останкінську телевежу. І навіщо, взагалі, було знову тягнути її на КПП? Анну терміново потрібно було кудись подіти. Але й кинути її одну просто посеред нічної вулиці сумління не дозволяло. Просто тобі «Анна на шиї». Якби таксі...
Але це було за межами реальності. Зараз, коли таксисти чатують на нас на кожному перехресті, і благально випитують «Куди їхати?», нам вже важко уявити, що колись усі таксі ішли «в парк» саме тоді, коли треба було їхати на інший кінець міста. Як ми виходили з цього становища? А от хоч би так, як Гоголь.
Побачивши на вулиці першу ж машину, нею виявилася карета швидкої допомоги, він кинувся напереріз, піднявши благально вгору руки.
- Тобі що, жити набридло! – визвірилися на нього водій та лікар.
- Хлопці, рятуйте! Треба дівчину до гуртожитку педіституту доправити! З мене – годинник з сімома мелодіями.
Зараз у це теж важко вже повірити, але колись гонконгівський електронний непотріб можна було придбати лише у моряка або в комісійному магазині за геть некепські гроші, що дорівнювали зарплаті прибиральниці. Гоголь був – моряк, що вже сходив на практику. А моряки схильні до картинних широких жестів. «Все проп’ємо, та флот не зганьбимо!» Він, не змигнувши оком, віддавав швидким медикам половину свого заробітку за рейс, аби лише вони прибрали з театру бойових дій несвоєчасну Аньку.
- Ну що? – питально подивися на водія лікар.
- А-а, підсажуй свою кралю, курсанте. Нічого з цією цяцею не станеться. Я їй три кубики заспокійливого вколов. Спатиме до самої лікарні.
Заглянувши в салон швидкої Гоголь побачив... викладачку Кукіну.
- Баба з возу, кобилі легше, - зітхнув з полегшенням Гоголь.
- Вірніше – на віз. Вірніше – дві баби.
Й чкурнув до КПП вже з усього духу. Ліхтарі обабіч проспекту замигтіли в очах, як штахетник. Шкода, що рекорди світу фіксують лише на офіційних змаганнях.
Встиг. Куриленка на КПП ще не було. На КПП були все ті ж і Капельниця. Все ті ж навіть не помітили його відсутності в цьому гамидері, і вже нервово хихотіли.
- А хлопці до мене – непритомна особа в корпусі судноводіїв! – щиро реготав Капель.
- А я ніяк кашкета знайти не можу. На біса мені той кашкет здався?
- А я їй – Хто тут! А вона як заверещить! – підхихикував Забрьоха й несвідомо рухав вухами від надміру почуттів.
- А він мені – я когось зловив! Але воно непритомне! – згадував Мамочка.
- Ледь у гроб не звели мене своєю тумбочкою. Що ви в ній зберігаєте? – питала Капельниця.
- Адріяне Миколаївичу, начальник ОРСО в училищі, - дисципліновано доповів Гоголь. І почалася німа сцена з «Ревізора» №2.
- От же ж, принесли його чорти, - подумали геть усі, але вголос не сказав ніхто.
І кожен миттю кинувся по своєму завідуванню. Мамочка – вимикати світло у корпусі судноводіїв. Забрьоха – прибирати гармидер у «сторожці». Капель швиденько повів дружину до кабінету чергового офіцера. А Гоголь крадькома натиснув на заповітну кнопку.
Дзинь! – рознеслося по екіпажам.
Навіть коротше: «Дз...». Але цього було цілком досить.
Гоголь вже розвалився за пультом ліниво, наче весь вечір ітльки те й робив, що за ним сидів і нудьгував, і зітхнув з полегшенням. Пронесло. Але це були ще не всі пригоди на цю ніч.
З кабінету чергового офіцера почувся якийсь галас. Потім вигуки. А потім, розчахнувши двері, з нього вискочила червона від люті Капельниця й попрямувала на вихід.
Нещасний Капель біг за нею слідом й бубонів:« Я що? Я робив все так, як ти мене навчала!» і вертів у руках оту частину жіночого одягу, яку поляки звуть словом станик, а німці – словом бюстгальтер.
Саме в цю мить на КПП з’явився начальник ОРСО. Цього разу, як і належить всім пристойним людям – з парадного входу.
- КПП струнко! – скомандував Гоголь і підніс руку до кашкета.
- Гоголю, один наряд поза чергою! – відрубав начальник.
- Вночі команда струнко не подається! Вчи статут!
- Товаришу начальник ОРСО! За час мого чергування надзвичайних пригод не відбулося! – продовжив доповідь Гоголь. А сам подумав:
- Егеж. Тільки б не розсміятися. Тільки б не зареготати.
А привиди ХМУ тієї ночі таки знатно попрацювали.
По-перше, з’явився сакраментальний напис про Куриленка, але не на пам’ятникові, а, як і радив Мамочка, на начальникових жигулях. За відрахованих курсантів було помщено.
Напис на пам’ятникові з’явився теж. Але стосувався він не начальника ОРСО, а капельмейстера. Хтось написав, що він – мерзотник і закинув оту частину жіночого одягу «сушитися» просто на дядьків мотузок. Напис було зроблено губною помадою. Це по-друге.
А по-третє, якась негарна людина таки зрізала з клумби останніх три троянди. Втім цю «негарну людину» Гоголь знав, бо зрізав їх власноручно, попри можливі репресії. Але кому він їх потім поніс, і що казав – таємниця.
А прокляття дядька з мотузком таки справдилося. Роздратований Капель заходився зривати того станика з мотузка і стирати ним напис на постаменті власноруч. І його таки звільнили з училища десь через місяць. Ще й Капельниця від нього пішла.
