На дніпровській кручі стояло двоє чоловіків, навіть трохи схожих між собою – обоє стрижені «іжачком», обидва в хакі і перетягнуті портупеями. Втім, різниця була – у одного із них в кобурі був наган.
- Ти знаєш, що я повинен зробити. Інакше ніяк не можна.
Інший лише з розумінням кивнув.
Той простягнув співрозмовнику срібний портсигар з вензелем у вигляді стилізованої латинської літери «Z» і сам взяв папіроску. Поволі котилися сині дніпровські хвилі і інший берег тонув у сірому серпанку. Ранок був вже по осінньому холодним. Вони мовчки запалили цигарки.
- Хочеш, можеш написати листа рідним, я відішлю.
Той, що з наганом дістав з планшетки недогризок хемічного олівця і листок паперу.
- Пусте, я одинак, - відповів інший.
- Якщо віруєш, помолись.
- Ні, не треба, закінчуй вже.
Гримнув постріл і за мить хвилі понесли мертве тіло, наче бавлячись ним, воно то ховалося під воду, то знову виринало. Чоловік на кручі сховав револьвера і перехрестився….
***
Ескадрон йшов курним степовим шляхом. «Ми смєло в бой пойдьом за власть совєтов» - виводив чистим високим дискантом ескадронний запєвала Пєтруха. «І как одін умрьом в борьбє за ето»- вторили йому грубі баси бувалих вояк.
- Наврочиш, дурню, - шикнув на нього Завгородній. Він підніс до очей далекогляда. Цейсівські скельця приблизили село, що наче дрімало. Плетені тини з горщиками, вулики серед вишневих садочків, білі хатки мазанки із маленькими підсліпуватими віконцями, дядько з довгими сивими вусами у вишиванці солодко дрімає на возі, запряженому парою сивих волів, що меланхолійно ремигають жуйкою. Про щось сокочуть двійко дівчат коло криниці. Завгородній знав, що цей спокій оманливий. Це не театральна постановка малоросійської п’єси, а сучасне українське село і що будь-якої миті з під вишитої дівочої плахти може полетіти граната, а схожий на гоголівського героя сонний дядько несподівано спритно, наче фокусник вихопить обріза чи нагана. Не той нині Миргород і Хорол-річка не та - приблудилася звідкілясь знайома фраза. А ось і вони - біля церкви стояла бричка, запряжена баскими вороними кіньми, на задку якої був приладнаний кулемет із заправленою стрічкою. Там далі - кілька верхових з гвинтівками, трохи західніше – ще десяток…
- Ескадрон, шашки наголо, рисью марш, - закричав комексадрону.
Бій закінчився швидко, за кілька хвилин. Тридцять застрелених і зарубаних бандитів разом з отаманом, два десятка здалося і були замкнуті у старій панській клуні, решта розбіглася. Місцеву банду Грицька Кривого ліквідовано.
-Товаріщ, не хочу я бути головою сєльсовєта. Ось ви поїдете завтра, а мені тут жити. В мене троє дітей сиротами лишаться, - благав миршавий дядько комісара. Он сусід мій Микитка у червоній армії служив і він ще бідніший од мене. Я ж що, я совєцку власть всією душею люблю і поважаю, але нащот прєдсєдатєля – то я недостойний.
- Мать твою, а гдє я тєбє тут найду достойних? – визвірився комісар Рощін, - ти будєш прєдсєдатєлєм. А нєт…, - він багатозначно поляскав по кобурі з наганом. Так что на вєчєр готов могорич за отвєтствєнную должность, - реготнув він.
Червоноармійці наводили лад у будинку сільради, що вже вже другий рік стояв пусткою і у якому встигли поселитися кажани. Інші вояки весело ловили птицю по подвір’ях. Хазяйнувати по хатах і порпатися в скринях ніхто не наважувався, знаючи круту вдачу свого командира. До обіду совєцка власть в селі вже була установлена, на хаті сільради висів червоний прапор, а заляканий комісарським наганом прєдсєдатєль приречено сидів разом із сусідом Микиткою, що пів години тому став начальником міліції, за столом, накритим новою кумачевою скатертиною.
Більше значних банд в окрузі наче не було і три-чотири дні просидіти на добрих харчах і подалі від начальства було за щастя, хоча уберегти ескадрон від морального разложенія тут, у краю густого червоного борщу, галушок, цицькатих молодиць і міцного самогону теж не просто.
- Я же с сєрйознимі намєрєніямі, - хапав Пєтруха за рукав карооку дівчину.
- Та вам, товаріщ, одне на умі, - вирвала та руку.
- Я ж чесно, пріході вєчєром к тому більшому сараю, ну хотя би на п’ять мінуток. Я тєбє пєрстєньок подарю, - благав Пєтруха.
- Та брешеш, - засумнівалася чорнявка.
Той дістав із кишені щось замотане у брудну ганчірку.
- Та хіба товаріщу ви зможете дівчині добре зробити за п’ять мінуток?
- Ну так ти прідьош? Тєбя как звать?
- Катерина, - відповіла вона.
- Красівоє імя, как в стіхах у вашего Шевчєнкі, – промовив Пєтруха.
Вона розспівно продекламувала .
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине
- Я нє такой, я может женится хочу, - образився Пєтруха.
- Я теж не така, - відповіла дівчина і чомусь розміялася.
***
- До нас йде якийсь загін, - доповів вістовий.
- Бандити?
- Та наче ні, наші.
Під прицілом кулеметів поволі під’їжджала сотня вершників.
- Хто такі?- запитав Завгородній.
- Спецопергрупа по борьбє з бандітізмом, оперуполномочєний Філенко, відповів їхній командир, недбало кинувши руку у військовому вітанні і простягнув мандата із печаткою ГубЧК.
- Ну ви чекісти завжди до розбору шапок встигаєте, банда в селі ліквідована.
Той лише посміхнувся кутиками уст.
- Ми, товаріщ, всякою шпаною на кшталт Грицька Кривого не займаємося, не наш інтерес. Цими місцями рейдує банда отамана Заболотного силою приблизно у двісті шабель. Чули про такого?
Завгородній знітився. Про цю банду ні у штабі не казали, ні з полонених на допитах ніхто не прохопився.
- А тепер ви пред’явіть документи, - спокійно сказав чекіст.
Завгородній дістав свою посвідку.
- Наче все гаразд, - поглянувши на папір промовив оперуполномочений, - бо цей Заболотний хитрий вражина, вони здебільшого червоноармійцями або чонівцівцями прикидаються.
Завгородній кинув оком на мовчазних похмурих чекістів. Одразу видно - бувалі вояки і озброєні добре. Як не як, ще сотня – тепер вже точно відіб’ємося, якщо бандити сюди заскочать.
- Ну тоді облаштовуйтесь, а ви товаріщ Філенко заходьте до нас у штаб на вечерю.
***
У хаті було сиво від цигаркового диму, на столі стояла велика напівпорожня сулія мутного самогону. Новоспечений прєдсєдатєль і начальник міліції вже лика не в’язали і були спроваджені червоноармійцями попід руки по хатах.
- За совєцку власть, - підняв стакана чекіст.
- За радянську Україну, - відповів Завгородній і ковтнув ядучу каламуть. Хвацько ж п’є горілку цей чортяка Філенко, подумав він. Та брешеш, враже. Щоб якийсь чекіст мене перепив?
Випили за диктатуру пролетаріату, потім окремо за товаріща Лєніна і товаріща Троцького. Після «побєди мирової революції» комісар ескадрону Рощін, що досі вже невпевнено повертав язиком, впав обличчям в тарілку з огірками. Далі було випито на погибель світового імперіалізму, за соціалізм та за міцну спілку робітників і селян, потім за українізацію, потім ще за щось… А далі якось само собою – хто ж першим затягнув?
«Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю
Чому я не сокіл
Чому не літаю…»
Линула над нічним селом пісня. Гарний голос у цього Філенка – мякий приємний баритон. Чудово співає. Що може бути краще гарної української пісні – тужливої і ліричної, від якої душа рветься на волю, хоче злетіти над грішною землею, над цим кривавим брудом сьогоденням і торкнутися чогось вічного, незримого, тих тонких матерій, існування яких вперто заперечували бородаті більшовицькі мудреці.
- Слухай, Завгородній, а тобі чорти не сняться? – несподівано запитав Філенко, коли закінчили співати.
- Та ні, з чого б це? – здивувався той.
- А мені, брате, часто…
***
- Ну ось, товаріщ, я прийшла, де ж твій перстень? - прошепотів з темряви дівочий голос.
- Погодь с кольцом, поцелуй хоть сначала, - відповів Пєтруха і спер гвинтівку до стіни клуні.
***
Пружний жовтий струмінь бив об стіну, лишаючи на ній темний вологий слід. Яскраві зорі хиталися і двоїлися на чорному нічному небі. У голові гуло і Завгородній нарешті відчув, що сильно захмелів. Десь далеко тривожно валували собаки, але він особливо не переймався. Караули подвоєно, бандити несподівано не заскочать. Якщо що - відіб’ємось, - міркував Завгородній.
Та він не зауважив кілька тіней, що майнули поруч, він не знав, що Пєтруха, кращий запєвала цілого полку і пошукач жіночої ласки у цьому недоброму до нього краю, лежить неподалік із перетятою ножем горлянкою, що більшість вартових теж сплять вічним сном і комісар Рощін вже ніколи не захоче похмелитися …
Він відчув легкий рух – його мавзер висковзнув із кобури і до потилиці торкнулася холодна цівка пістолетного ствола…
