– Довго там ще біля дзеркала... крутитися будеш… іди вже! Запізнишся… і знов будеш брехати… що довго маршрутки не було…
Попри паузи, викликані ранковою дозою алкоголю в крові матері, Михайло мусів визнати присутність у її словах певної логіки. Він кинув передостанній погляд у дзеркало і розправив складки сорочки біля пояса. Сьогодні – перший робочий день на новому місці, тож його вигляд має бути бездоганний.
Секретар директора приватної фірми. Не бозна яка посада, але чого ще хотіти в наш час чоловікові без вищої освіти? Жінок і на роботу приймають з більшою охотою, і зарплата в них суттєво вища за чоловічу. Бо жінки ж загалом розумніші і витриваліші, до того ж краще надаються до роботи, пов’язаної з емоційним та фізичним навантаженням. А ще – здатні швидко приймати самостійні рішення, гнучко реагують на несподівані зміни обставин… Ну і взагалі ліпше працюють за чоловіків – це зараз відомо всім. А тупі і ліниві мужики тільки й можуть, що листати глянцеві журнали, розкладати комп’ютерні пасьянси і годинами теревенити по телефону про футбол, бокс і подібні дурниці. Сказано ж – ребро Єви. До речі – єдина кістка людського організму, в якій немає мозку!
Ось і наш Михась після поліграфічного училища робити нічого не вмів, друкував двома пальцями і тетріс проходив не далі четвертого рівня, але його струнка постава подобалася жінкам і він це знав. Вперше хлопчина зауважив підвищену увагу до себе ще у сьомому класі, коли вчителька з української мови викликала його до дошки і спостерігала не так за написаним текстом, як за рухами молодого чоловічого тіла. З часом Михайло навчився використовувати цю жіночу слабкість на користь своїм маленьким привілеям, як то – вечеря у симпатичному ресторанчику в товаристві тупенької дівчинки з ланцюгом на шиї, товстим гаманцем і безтямно закоханими очима, або ж круїз по місту на таксі взамін за чарівну усмішку галантній водійці.
Звісно, така життєва позиція мала й побічні ефекти. У громадському транспорті до Михася часто чіплялися жіночки, зазвичай добряче вмазані, і дихаючи в обличчя часничним перегаром норовили як не поцілувати, то принаймні ніжно, як їм здавалося, обійняти його за плечі. Після сумної-пресумної історії двох одружень і трьох розлучень неодмінно слідувало зізнання у коханні з першого дотику, а інколи й запрошення до себе в гуртожиток на ПМЖ. У натовпі перехожих хлопця не раз прагнули обмацати грубі жіночі ручиська, а ввечері біля під’їзду його перестрівала тусівка місцевих блатних дівок у шкірянках. І все ж, темними самотніми ночами Михайлик не переставав мріяти про свою принцесу, яка незабаром повинна приїхати верхи на білому коні. І поїдуть вони з нею до романтичного середньовічного замку, де будуть жити, кохатися і помруть в один день. Як це зазвичай буває, вранці мрії розсіювалися і думки тонули у хатніх прибираннях та готуванні їжі для матері-алкоголічки та безалаберної сестри-студентки.
Аж ось, здалося, фортуна нарешті повернулася до Михайла передньою частиною свого тіла. Якось за пивною розмовою сусід Вітя порадив полистати газету з працевлаштування. Ще й розказав на які оголошення варто звертати увагу – аби роботи було негусто і передбачалася “перспектива кар’єрного росту”. Справді, а чом би й ні? Таки хто шукає, той знайде! 15 хвилин із носом у газеті – і очі хлопця впали на текст: “Директорка приватної фірми шукає секретаря”. Ось він – шанс на нове життя! Михайло вирішив діяти.
Цілий ранок пішов на порпання в гардеробі у пошуках “не знаю чого, але хочу, щоб було класно”. Коли нарешті вибір був зроблений, енергія хлопця переключилася на колекцію одеколонів – із тією ж метою. Михась вирішив одягнути тісні вельветові штани, а на сорочці залишив зверху три незастібнуті ґудзики. Це мало б справити враження на Олену Петрівну – директорку, з якою він можливо буде працювати. Як невдовзі з’ясувалося, чоловіча інтуїція і тут не підвела.
Однак перш ніж підкорити гіпотетичну шефову, всеранкові старання справили неабияке враження на сусідську пацанку Свєтку, яка хвилин десять не випускала хлопця з підїзду і настирливо добивалася побачення на вечір. Не залишилися байдужими й пенсіонерки, що розкладали доміно на столику в подвір’ї і мало шиї не поскручували, коли Михайло проходив повз них своєю фірмовою котячою ходою. Вже у трамваї на сидіння поруч з нашим кокетником знову впала якась п’яничка невизначеного віку (на вигляд десь між 30 і 50) та смороду (як вам поєнання цибулі, сечі, брудних шкарпеток і прокислого оселедця?). Все це викликало в хлопця рішучу огиду і непереборне бажання вийти на найближчій зупинці. Попри це, врятуватися від вимушеної співрозмовниці було не так легко. Правду люди кажуть: що в тверезої на умі – у п’яної на язиці. Ні! Ніколи такого симпатичного молодого чоловіка вона ще не бачила і ніколи більше не побачить, а значить їм обов’язково треба вийти зараз біля РАГСу, оформити стосунки і ввечері летіти до Мурманська, бо вона там служить на флоті і не може більше жити сама без чоловічої ласки. На щастя, кінцева зупинка не забарилася і Михайло прожогом вистрибнув на свіже повітря.
Фірма виявилася невеличкою, а директриса – жінкою сучасною і енергійною. Попри незначну надмірну вагу, вона видалася Михайлові доволі привабливою жінкою. Як з’ясувалося, більшу частину справ вона виконувала сама, а від секретаря їй потрібно було зовсім небагато – підготовка вибіркових документів до підпису, час від часу кава/чай на підносі і “окремі зовсім необтяжливі дрібнички”. Що малося на увазі під “дрібничками” – Олена Петрівна не уточнила, але здогадатися було неважко. Кільканадцять секунд вона роздягала Михайла своїм грайливим поглядом згори донизу і в зворотньому напрямку. Тоді встала з-за столу, підійшла до хлопця впритул і поклала ліву руку йому на сідницю. По шкірі пробігли мурашки.
– Ну что, Мишутка… думаю мы сработаемся, а? – очі хитро звузилися, а губи розпливлися в усмішці, від якої втім хлопцеві ліпше не стало. Враз Михайло чітко відчув свою перспективу на новій роботі. Сідниця – ось вона перспектива. І він не зможе відмовити, бо йому потрібна ця робота. Безпомічність і незахищеність перед владолюбною жінкою по вінця заповнювала серце Михася. Враз згадалася нещодавня передача по радіо, в якій один із представників маскулістичного руху, прозаїк Олексій Запрутко розповідав про поневіряння і несправедливості, яких останнім часом зазнають чоловіки в Україні. Мовляв, століттями жінки втовкмачували в голову чоловікам, що їхнє покликання у цьому житті – звеселяти дозвілля жінок, розважати і прикрашати собою їхнє існування, виховувати їхніх дітей і тримати дім у чистоті. Жити заради жінок. І це в той час, коли чоловіки всього світу підіймаються на боротьбу за свої права, а у Фінляндії навіть Президентом став чоловік! Ми можемо не тільки цвях у стінку забити чи борщ зварити, а й державою керувати! Геть жінок від влади!
Тоді слова письменника видавалися хлопцеві глупим перебільшенням, а його ідеї – агресивними і провокаційними. Але у хвилину приниження вони знайшли в хлоп’ячому серці якнайміцнішу підтримку. Повернувшись додому після першого робочого дня і стоячи під душем, Михайло вже в деталях уявляв собі, як незадоволена особистим життям директорка буде використовувати його в якості засобу задоволення своїх сексуальних потреб…
Коли вже ці с%#& перестануть над нами знущатися? Все, йду в маскулісти!..
Стоп! А як же з роботою?.. Як жити далі??? Що робити?..
Ну чому ж така важка чоловіча доля, Господи-и-и...
Ноги мимоволі підкосилися. Хлопчина сів на холодну підлогу, опустив обличчя в долоні і заплакав… "Ненько наша... Ти що єси на Небесах, да святиться..."
– Мішка-а... кобелячий ти сину!!! Ти чого суп не зварив?? А підлогу шо, я мити буду?!! Знов три години сидиш у тій ванні!!! – здригалося повітря від істеричного крику матері.
Хлопець рвучко підхопився до умивальника і миттю змив з обличчя сльози.
– Зараз зараз, мамочко! Вже йду! Тільки секунда… – Михайло схопив рушника, так-сяк витерся, нап’ялив халат і болісно усміхнувшись посунув на кухню.
