Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47035
Рецензій: 91442

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Нездолане прокляття (друга редакція)

© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 17-05-2005
У руїнах вив злий гарячий вітер, жбурляючи в обличчя колючий солоний пил. Кілька куль перекотиполя котилося вулицею, якою давно не ступала нога людини. Білі, знебарвлені пекучим сонцем величезні камені лежали посеред вулиці, ніби їх умисно порозкидав могутній божевільний велет. Мертве місто або місто Забуття – так його називали тепер. Справжню назву забули - мабуть хотіли забути, бо його історія не така вже і давня, а моторошні злочини Великого Завойовника й досі холодять кров. Навіть сучасні тирани, що прагнули зрівнятися із Завойовником здаються настільки ж схожими на нього, як мавпа, вбрана в людську одіж - на людину. Його справжнє ім'я, як і назву його столиці люди дбайливо забули.
Кінь обережно ступав залишками бруківки, вершниця насторожено вслухалася в звуки Мертвого міста. Органи чуття: зір, слух, те чому беззаперечно довіряєш, тут можуть зіграти злий жарт. Вона рвучко обернулась на плач дитини за спиною, але там, звісно, лише вітер гуляв серед розпеченого каміння. Де ж тут взятися дитині, в мертвій пустелі, де до води три кінні переходи... Її переслідував гомін східного базару, галас забутими давніми мовами. З гарячого марева все чіткіше і чіткіше повставав палац, дивна суміш багатоярусних, загнутих догори червоних ханьських дашків, круглих блакитних куполів, схожих на кянзькі та стрімких фризьких веж, що рвались в небо, - творіння поневолених будівничих з різних країн. Великий Завойовник спочатку звелів їх убити, але потім розчулився красою палацу і лише осліпив, - так каже легенда.  Гра давніх проклять і гарячого пустельного повітря розвіялася, перетворившись на безколірну купу каміння.
Вона відчувала, що її розум вже втомлюється боротися з ілюзіями і намагалася вловити лише знайомі звуки – шурхіт піску під чиєюсь ногою, тихий дзенькіт збої. За наступним поворотом лежало тіло людини. Вершниця зіскочила з коня і схилилася над останками невідомого шукача пригод. Пусті очниці черепа глянули на неї з докором. Простий сірий плащ майже зотлів, фаланги пальців досі стискали короткого східного меча. Але вона побачила те, що хотіла, - майже порожній сагайдак і стрілу, що провалилася між ребрами. Кілька дрібних монеток з горбоносим профілем останнього правителя Кянджу, вказували на те, що бідолаха зустрів свою смерть де далі як кілька років тому і захищався до останнього.
Отже, Мертве місто, ти не таке вже і мертве, - прошепотіла вона до себе і звела самостріл.
Мапу Міста Забуття у вигляді квітки, вишитої на шовку вона запам’ятала і одразу ж спалила. Ще два повороти і буде усипальниця Завойовника.
Величну циклопічну споруду час обійшов стороною. Лише замість почесної варти на стінах нерухомо сиділи великі чорні ворони, ніби чогось очікуючи. Що ж, може за мить забринить тятива лука чи самостріла і їхній ритуальний спокій розвіється галасливим карканням і бенкетною суєтою. Велетенські ковані ворота світилися свіжим металом, без плямки іржі, ніби вчора зроблені. Вона зіскочила з коня і приклала руки до гарячого заліза. Ледь відчутне тремтіння вказувало на присутність магії.
На мить вона втратила пильність і сухе клацання пострілу самостріла застало її зненацька. Але стріла призначалась не їй. З бурдюка на коні витікала цівка дорогоцінної води. Втекти не вдасться, доведеться прийняти бій. Вершник у синьому бурнусі летів, спрямувавши на неї сяюче жало короткого тонкого списа...

****

Ларн повертався додому темними провулками рідного Кянджу. Останнім часом місто стало чужим і ворожим. Він проігнорував образи, кинуті в спину гуртом п'яних киданьських солдатів. Розумніше було б втекти, щезнути в вузьких темних завулках, які він знав досконало. Але Ларн теж випив немало, хоч розум був ясний, але десь з мутних глибин душі підіймалася сліпуча біла лють до цих дикунів-завойовників. Ні, він не побіжить, хай би що. Він і далі йшов, не пришвидшуючи крок. Ще кілька фраз на чужій мові і п’яний сміх. На жаль, він добре розумів, про що йдеться. Зараз вони будуть вправлятися в стрільбі з лука. Ларну було байдуже, наче йшлося не про нього. Він ворухнув довгими тонкими пальцями, в темряві з тихим шелестом проскочили дрібні блакитні іскорки. Стріла свиснула десь далеко в стороні і за спиною зареготали над стрільцем-невдахою. З уривків фраз, що розібрав Ларн, стрілець, що схибив, програв випивку і уся ватага посунула назад у шинок, повністю втративши до нього інтерес.
Липкий страх наздогнав його, коли все скінчилося. Звісно, чотирьом п’яним як чіп киданьським воякам важко було б влучити навіть виделкою в тарілку, але він ледь стримався, щоб не повбивати їх. А тоді його шукало б усе киданьське військо разом з місцевими мисливцями за головами. Усе, додому, спати... Вистачить пригод...
За рогом добігала кінця маленька міська трагедія. На вуздечці коня завис кремезний чолов’яга, двоє інших стягували з коня вершника, який намагався відбитися нагайкою. Усе відбувалося майже безшумно, в невірному місячному світлі блиснуло лезо ножа... Заряд енергії майже мимоволі зірвався з кінчиків пальців Ларна. Один з нападників кілька разів перевернувшись в повітрі, впав на бруківку. Інший на мить втративши пильність,    затих назавжди, отримавши удар захалявним ножем. Вершник звівся на ноги і швидким рухом вихопив меча. Останній із грабіжників-невдах озирався як загнаний звір і в останню мить кинувся з  ножем на Ларна. Той холоднокровно відійшов в сторону, і грабіжник щез в темряві провулка. Ларн опустив голову і швидким кроком пішов далі, ніби нічого не сталося. Настрій був зіпсований остаточно. Він побачив, кого намагався врятувати.  
Це була жінка. Вона витирала ножа  і здивовано дивилася на Ларна, наче на якусь рідкісну казкову істоту. Незнайомка відкинула з очей пасмо чорного волосся і усміхнулася білозубою усмішкою:
- О великий могутній чаклуне! Дякую тобі за чудесний порятунок
Ларн зупинився і подивився на неї здивованим холодним поглядом.
- Сармійки – барси ловлять на скаку перстень списом, влучають стрілою в око за сто кроків і досконало володіють мечем  і кинджалом обома руками, - він кивнув на затертого, колись позолоченого барса, нашитого на її шкіряній куртці, - мені здається, рятувати слід було тих невдах, що напали на тебе.
Вона весело розсміялася.
- Звісно, я повбивала б тих дурнів. Просто хотілося хоч раз в житті побути нещасною жінкою, що потребує захисту. А якщо ти такий тонкосльозий, можеш вважати, що все ж врятував два людських життя, я  цим негідникам не дала б утекти.
- А ти кумедна, сармійко. - Ларн усміхнувся, - чим я можу спокутувати те, що не дав тобі розважитися?
- Пригости мене, я голодна, а цей товстун таки встиг поцупити усі мої гроші.

Помешкання Ларна було аскетичним, навіть бідним. Книги в дешевих корінцях, простий стіл, кілька стільців складали весь інтер'єр помешкання. Черствий чорний хліб і бідна юшка смакували обом. Вже при світлі каганця Ларн роздивився свою гостю. Ії глибокі, загадкові чорні очі, правильні точені риси обличчя і ясна, сонячна усмішка випарували його неприязнь до цієї сармійки, однієї з тих легендарних лицарів смерті, жорстокіших і безжальніших за киданів.
Він зосередився. Сармійка ніби мимоволі розстебнула зайвий гудзик сорочки, увага Ларна перемістилася на її груди і плетиво заклинань розсипалося. Вона розсміялася.
- О великий і могутній чаклуне, що намагався врятувати мені життя! Мені буде ніяково, якщо ти намагатимешся читати мої нескромні думки.
- Чорт, - не стримався Ларн, - не називай мене чаклуном. Я лише майстер охоронних заклять. Різниця між таким як я і чаклуном-творителем ... - він на мить задумався, ну як між сільським ковалем і знаним кянзьким майстром-зброярем.
- Отже, ти вмієш відчиняти двері? - зацікавлено запитала сармійка.
Він зітхнув.
- Так, вмію. А тобі що з того?
Вона обвела скептичним поглядом помешкання Ларна, низьку потріскану стелю, вузькі вікна, зношені хиткі меблі. І глянула йому в очі.
- Ларне,  чому ти любиш і бережеш власну бідність? Чого тобі не вистачає? Амбітності? Бажання жити?  Чому ти не хочеш володіти десятком товстозадих хтивих румійок, носити дорогий парчевий халат, їздити містом на баскому пустельному скакуні в супроводі  десятка лютих вусатих охоронців?
Здивуванню Ларна не було меж. Вона читала його думки, а він навіть не відчув коли. Більше того, вона, як і його любий брат Касим, вчила його жити.
- Отже, ти хочеш запропонувати щось таке, що докорінно змінить мій жахливий побут? -
байдуже запитав Ларн.
- Я знаю, де покоїться Великий Завойовник, - відповіла вона.
Ларн розчаровано скривився.
- Його могилу шукають вже два століття і ніхто навіть не натрапив на слід. Крім того, мені подобається моє життя і я не збираюся його марнувати на дурниці.
- Ларне, мені про це місце розказав один старий чарівник. А люди перед смертю не брешуть,  - вона говорила серйозно, без тіні усмішки.
- Це ти вкоротила йому життя? - запитав Ларн.
- Ні, я намагалася його врятувати, - сармійка пропустила  повз вуха шпильку, - могилу Завойовника охороняють закляття найкращих магів Ашуру, Ніру і країни Хань. Мені їх не здолати.
- Лише в голові божевільної сармійки могла зародитися думка потривожити останки Великого Завойовника. Він ще за життя вважався богом. Ти впевнена, що цей культ мертвий? Може десь у неприступних гірських печерах йому ще й досі палять чорні свічки? - Ларн задумався. Це чисте божевілля. Надпотужні, майже непідвладні часу нірські чари, поєднані з складним витонченим плетивом магії ханьців здолати майже неможливо. Це відомі школи, він знав їх сильні і слабкі сторони. А про ашурців він не знав майже нічого, крім того, що невдовзі після смерті Завойовника цей народ майже повністю знищили.
- Ларне, ти на когось чекаєш? - несподівано запитала сармійка й не дочекавшись відповіді, витягла кинджал і стала за дверима. Ларн теж почув чиїсь кроки. Це характерне човгання підошов і важке сопіння він не переплутав би ні з чим.
- Вітаю тебе, мій любий брате Касиме! - гукнув він ще до того, як той відчинив двері. Сармійка заховала кинджала.
- Привіт Ларне, здається ти не дуже радий мені, - він озирнувся, - а це хто?
- Придбав невільницю, брате. Ти давно радив мені це зробити. - Ларн силувано усміхнувся.
- Брате, ти купив свою смерть. Це сармійка, вона вб'є тебе вночі й утече. Чому ти ніколи не радишся зі мною? - Касим ще раз прискіпливо оглянув  сармійку, вона люто блиснула очима на Ларна.
- Просто вона мені сподобалася, Касиме, можливо я їй теж, - відповів він.
- Здається, Ларне, ти почав багатіти. За цього коня можна купити  маєток, зброя теж нівроку – він кивнув на оздоблену бірюзою і самоцвітами шаблю сармійки. Не забувай свого брата, а я спробую знайти того шахрая, що продав тобі цю небезпечну невільницю, - Касим повернувся і пішов. Запала тиша.
- Ларне, я маю покинути місто, обирай – ти зі мною чи ні, - в її очах стояло запитання.
Ларн ніби востаннє обвів поглядом павутину по кутках свого помешкання. Що власне тримає його в місті: відчуття ілюзорної безпеки? Звичка? В будь-який момент задля розваги серед вулиці його міг зарубати п’яний киданьський зайда, давнє і складне мистецтво накладання і подолання охоронних заклять тепер нікому непотрібне. Варвари не вірять в магію...
- Я їду з тобою, але я досі не знаю як тебе звати, – Ларн нарешті усвідомив, що не знає її імені.
- Дуже вчасне запитання, друже, - вона сліпучо усміхнулася, - можеш називати мене сармійкою або варваркою, я не ображатимусь. Моє ім'я надто важке для твоїх вух.
Ларн хмикнув. А ти не така проста, дівчино, - подумав він.

***

Вони виїхали вдосвіта. Вулиці Кянджу були безлюдними. Вона недбало відповіла на підкреслено ввічливе привітання кількох киданів, що поверталися з нічної варти. Виявляється, сармійок побоювалися навіть могутні завойовники. За рогом старий мандрівний музика, що в ранковій тиші настроював  цитру, зупинив рукою струни і до землі вклонився їм. Та трохи спохмурніла і нічого не відповіла на запитальний погляд Ларна. Вони під’їджали до міської брами. Командир варти був досвідчений і прискіпливий. Він недовірливо міряв своїм одним оком сармійку з ніг до голови.
- Щось не так? - байдуже запитала сармійка.
- Північанко, як ти насмілилася приїхати в Кяндж? Злазь з коня, - загрозливо промовив кидань і схопився за шаблю. Її обличчя потемніло від гніву. Страх пробрав навіть Ларна. Вона схопила за комір киданьского старшину  і вихопила кинджал.
- Я сотник союзного вам війська. Як посмів ти, нікчема, що відсиджувався за стінами Кянджу, ображати мене? Де був ти під час битви на Волтві, коли ви, кидані побігли, лишивши нас одних проти війська Аль Іссі? З чого ти взяв, що я північанка?
- Червоні китиці на упряжі коня... - здавлено прохрипів кидань.
Вона презирливо пирхнула і відпустила його.
- Кінь трофейний, ти мабуть ніколи не чув про звичай забирати коня і зброю вбитого ворога.
- Та опустіть вже луки, недоумки, - зігнав злість на своїх підлеглих кидань, - а ви проїжджайте швидше.
Вони їхали мовчки, занурені кожен у свої думки. Ларн крадькома дивився на красуню сармійку. Сильна, жорстока, розумна... Що зупинить її не вгородити в нього кинджал чи розкраяти навпіл мечем, коли вони здобудуть скарби Великого Завойовника?
- Куди ми їдемо? - запитав Ларн.
- У місто Забуття, - не обертаючись відповіла сармійка .
Ларн чув немало моторошних оповідок, що розповідали про Місто Забуття і більшу частину з того вважав побрехеньками.  Він був чарівником і розумів, що заблукалі мандрівники, що змогли вирватися, бачили лише далекі відблиски могутності Міста. Воно сильніше і страшніше. Колись воно поглинуло ціле військо правителя-невдахи, що хотів поповнити порожню скарбницю золотом міста.  Караван, що проходив неподалік, підібрав кількох божевільних бідолах – усе, що залишилося від того нещасливого війська. Отже, це подорож в одну сторону. Він надто захопився цією дівчиною...
Вона помітила тінь, що пробігла по обличчю Ларна і з докором запитала:
- Ларне, я не казала тобі, що буде легко. Це ж не ганятися за заклятою скринею з дихремами, захованою якимось купчиком перед війною.
- Гробниця Завойовника захищена складним плетивом точних формул заклять, мертву логіку не порубаєш мечем і не підіймеш на спис. Багато воїнів і чарівників згинули навіки в Місті, хоча навіть не намагалися потривожити останки Завойовника.
Вона благально подивилася на нього.
- Ларне, щоб стати сильним треба ризикнути, подолати щоденну логіку.
- Дівчино, є тонка грань між сміливістю і самогубством. Ти її перетнула, - але за мить він пошкодував, що сказав це. Сармійка дивилася на нього своїми великими чорними очима. - Що ж, Ларне, тоді прощавай. Мені казали, що слово кянзьця нетривке, як теплий весняний вітерець, але мені чомусь здалося, що ти інший. Вона усміхнулася і несподівано поцілувала його, - побажай мені удачі, Ларне, вона мені стане в пригоді.
- Щасти тобі, бідна маленька варварко. Нехай Місто не буде надто жорстоким з тобою.
Сармійка  вдарила острогами коня і погнала його назустріч сліпучо-білому пустельному сонцю.

***

Невдовзі вона перевела коня на нешвидку рись. Під копитами розбігалися прудкі брунатні ящірки. Її гострий слух вловив стукіт копит. Ларне, Ларне... Ти сильніший, ніж сам гадаєш... Вона чекала його і була впевнена, що він повернеться.
Коли коні майже зрівнялись, вона здивовано запитала: Ларне, хіба тобі по дорозі з божевільною сармійкою, схильною до самогубства?
- Я не хочу щоб мені до кінця днів снився твій останній погляд. Я не зміг тебе зупинити, та можливо, хоч зможу витягнути з Міста.
Вона промовчала і сяйнула білозубою усмішкою, - Ларне, я знала, що ти повернешся.
Дорога була важка. Це був давній караванний шлях, час від часу вони минали руїни колись розкішних караван-сараїв, пересохлі, засипані піском криниці. Лише камені-дороговкази й досі справно сповіщали кількома мовами, що подорожні наближаються до столиці світу. Короткими холодними ночами Ларн майже не спав. Серед незнайомих звуків пустелі часом розпізнавав загрозливе шурхотіння змії по піску, передсмертний вереск невдахи – тушканчика. Вдень страшного отруйного гада, що невдало сховався, знайде і підійме в небесну блакить щоб вбити сірий пустельний орел. Дивне, карикатурно схоже на людське, нічне життя пустелі розважало його. Сармійка ж була спокійна і зосереджена.
- Ларне, ти б спробував заснути, - стурбовано сказала вона, дивлячись на його червоні від безсоння очі.
- Уже недовго, я витримаю, - відповів Ларн. Він заздрив їй, свіжій і бадьорій. Тих кількох крапель води, що вони могли собі дозволити, вистачало йому лише щоб змочити вуста, сармійка ж примудрялася ще й вмитися.
Білі, обвітрені стіни Міста з'явилися на обрії. Пустеля часом жартувала над ними, будуючи на гарячому піску казкові палаци або гостинні оази. Але місто було реальне.
- Зупинися на мить, Ларне.
Він спинив коня. Сармійка затягла тугіше пояс, поцілувала ефес своєї шаблі і щось прошепотіла.
Ларн не був впевнений, але здається він почув два слова сармійською: “заради честі”.
- Друже, зараз буде по справжньому страшно. Ти готовий? - запитала вона. Ларн кивнув.

***

Сармійка стурбовано дивилася на Ларна. Блідий і розгублений, він постійно озирався на голоси, що звучали лише в його голові та ілюзії, що виникали на гарячому камінні. Він несподівано метнув потужну вогняну кулю, від якої вона ледь встигла ухилитися.
- Ларне, ти разом зі своїми дитячими страхами мало не спалив і мене. Те, що ти тут бачиш і чуєш - не обов'язково реальне, - сармійка тримала руку на зарядженому самострілі і тривожно вглядалася в мертве каміння Міста.
Він беззвучно шепотів заклинання і потрохи опановував себе. Гострий біль в голові змінив яскраві ілюзії і голоси, але все ж, це краще, ніж потрохи втрачати розум.
Гробниця Великого Завойовника вразила Ларна своєю величчю і маленький хробачок сумніву тихо прошепотів десь у глибині мозку: ти слабка людинка, що ти зможеш вдіяти проти величі древніх, що змогли сперечатися з вічністю?
Він підійшов до гранітної плити біля входу в гробницю і змахнув з неї пил. Проступили письмена:
“Тут я лежу, володар світу грізний,
я підкорив народи непокірні,
щоб славили моє ім’я довіку… ”

Продекламував Ларн: Дивися, - показав їй на сколотий край плити, - Він втратив ім’я. Схоже на якесь прокляття. Про нього писали в багатьох книгах, однак справжнього його імені   немає в жодній. Що ж, почнемо долати перший рубіж цієї гробниці.
- Ларне, ворота, - це другий рубіж, перший долатиму я. Якщо ти побачиш когось, крім мене –  значить я вже мертва, утікай - сармійка здибила коня і погнала його широкою вулицею Міста. Він витяг невеликого мішечка і поклав під ворітьми. Всередині щось почало злегка вовтузитись. Ларн погладив його рукою.
- Базікало, починай.
Мішечок жалібно заскімлив.
- Що таке, Базікало?
- Там зло, я боюся, - промовив мішечок.
- Базікало, любий, починай. Якщо ти це зробиш, я відпущу тебе. Ми знайдемо глибоку прохолодну криницю чи мальовничу ущелину, де ти житимеш серед таких, як сам, - Ларн знову погладив мішечок. Той кілька раз схлипнув і почав говорити. Перші слова линули поволі, далі швидше та швидше, поки не злилися в нерозбірливе бурмотіння. На воротах були зображені змієподібні ханьські дракони зі сплетеними хвостами. Мабуть і слово ханьське. Ларн не знав скільки часу мине, поки Базікало вимовить його.

***

Вона гнала щодуху коня запиленими мертвими вулицями Міста. Гучний стукіт копит рвав вікову тишу. Сармійка, ніби пустуючи, зривала коня в карколомні стрибки через напівзруйновані стіни. Поява охоронця у синьому бурнусі не була для неї неподіванкою. Вона круто розвернула коня і пустилася навтіки. Кілька випущених нею стріл розлетілися на друзки об сяючий обладунок ворога. Але  сармійка не переймалася цим. Вона прийме бій, але трохи згодом, коли вони достатньо віддаляться від гробниці...
Незбагненна тривога охопила Ларна. З нею щось сталося... Він пішов вглиб міста, керуючись своїми відчуттями. З-за рогу вибіг наляканий кінь сармійки. Воїн в синьому схилився над чимось схожим на тіло людини, блиснуло лезо кинджала. Ларн усе зрозумів. Клубок блакитного полум’я зібрав в собі весь його відчай. Ларн схибив, але ударна хвиля вибуху відкинула синього від нерухомої сармійки. Ларн повільно йшов вперед, посилаючи удар за ударом. Синій, отямившись,  теж зближався з ним, роблячи неймовірні кульбіти, щоб уникнути заклять. Ларн недооцінив його. Виявилося, що ворог теж володіє магією. Сильний удар в груди відірвав його від землі і кинув на купу каміння. Від болі аж навернулися сльози. В рожевому тумані, на грані свідомості він побачив сяючий клинок ледь зігнутої бактрійської шаблі торжествуючого ворога. Ось і усе... Несподівано, Ларн побачив її примружені очі і сині, закушені від болю губи. Усе відбувалося нереально повільно: клацання пострілу самостріла і здивоване обличчя пробитого навиліт гартованою стрілою ворога, що повільно валився на нього.
- Хто він? - запитав Ларн.
Сармійка подивилася уважно на Ларна.
- Це спадкові охоронці могили, сорок ашурських родів, що володіють давніми бойовими уміннями. Ларне, у тебе не було шансів лишитися живим. Навіщо ти це зробив?
- Придумай сама якусь причину, мені щось нічого розумного не спадає на думку, - стомлено відповів Ларн, і лише зараз помітив, що крізь її розрізану шкіряну рукавичку   текла кров. Щоб встигнути врятувати його, вона мусила звести  самостріл рукою, ріжучи пальці до костей тугою тятивою.

Ворота гробниці були напіввідчинені. Ларн підняв сірий мішечок, що тихо схлипував і погладив його.
- Що це? - запитала сармійка.
- Одне з нижчих ефірних створінь, дух відлуння. Його звуть Базікало. Це він знайшов потрібне слово, що відчинило ворота.
Ларн ввійшов в темряву склепу. Чорний пил, щіпку якого він кинув перед собою, розвіявся в темряві.
- Сармійко, далі магії немає. Але я впевнений, що є звичайні пастки: замасковані провалля, розтяжки з самострілами, можливо ще щось, ханьські майстри були вмілими і вигадливими.
Сармійка кивнула і, запаливши смолоскипа, обережно пішла вперед.
- Ларне ступай слід в слід, я бачу їх.
Він слухав її і дивувався. Ідеально відполіровані плити підлоги з складними візерунками були на його погляд абсолютно однаковими, хоч вона час від часу шепотіла: обережно, справа провалля, Ларне, переступи розтяжку, пригнись - тут щось незрозуміле. Він не розумів, як вона бачила приховані небезпеки, але все ж, вони дійшли до наступних дверей.

***

Він рішуче відчинив їх і ввійшов. Дрібка чорного пилу, що він розвіяв перед собою,  розсипалася в затхлому повітрі яскравими зеленими іскрами.
Світло вихоплювало з темряви фрески, що зображували звитяжні моменти життя Великого Завойовника. Ось чорновусий велет-лицар на баскому коні списом повергає когось із своїх коронованих ворогів. Митець дуже вдало зобразив спокійну велич Завойовника та страждання і біль ворога  . Трохи далі він верхи на коні приймає капітуляцію якогось правителя-невдахи, той на колінах про щось благає, мабуть випрошує собі нице і ганебне животіння. Далі усе  повторювалося знов. Ну і звісно ніші в стіні з вічними бронзовими охоронцями. Закуті в обладунки, обвішані зброєю воїни. Дивно, обличчя у всіх різні. Лише вираз однаковий – відсутність жодних сумнівів і спокійна впевненість, страшніша за божевільну лють. У центрі зали стояв кам’яний саркофаг і в головах насипом скидані коштовності: кубки, зброя, зливки, монети. Ларн скептично усміхнувся. Очевидна пастка. Достатньо лише торкнутися до якоїсь з цих речей і Завойовнику буде не так самотньо спочивати.
- Сармійко, доки я не закінчу, не підходь до коштовностей.
- Звісно, о великий і могутній чаклуне. Я буду смиренно чекати, доки твоя мудрість не подолає ці жахливі могильні закляття, - вона з майже щирим захватом глянула на Ларна.
Він почав шепотіти заклинання. В повітрі  з’явилися вогняні літери, що почали складатися в слова. Ларн вилаявся. Це давні нірські закляття. Строгі, точні, міцні і гладкі, як полірований метал. Немає за що зачепитися. Палаючі слова летіли далі, гаснучи в темряві склепіння вишневим жаром. Ларн із розпачем розумів, що змінивши будь-де ці закляття він оживить охоронців могили. Він навіть не знав напевно, що це буде: бронзові  вояки, що причаїлись в нішах, те що лежало в простих кам’яних саркофагах вздовж стін чи щось, що вони ще не бачили, вміло приховане будівничими гробниці.
Але ось з'явилась надія. Це вже творила інша людина. В майстерності не відмовиш, майже геніально, але розум не дисциплінований, Ларн побачив кілька дрібних огріх. Він скористався цим, вплівши в цей ряд кілька своїх заклинань. “Не марнуй часу, дурню!!!” - засвітилися в повітрі блакитні літери. Він чув як пирхнула сармійка. Чорт, звідки вона знає нірське магічне письмо? Ні, це неможливо... Він далі заглибився в роботу. Знову замигтіли палаючі літери. Далі було ще цікавіше. Цей чарівник вплів в закляття сороміцький віршик, ніби знущаючись над цим величним і скорботним місцем. Літери мигтіли далі, складні охоронні закляття здається були невразливі. Він знову зачепився за неточність формули. “Ти все ще тут, божевільний?” - засвітилося в повітрі. В Ларна всередині похололо, він двічі помилився, згідно традиції, третій раз буде останнім.
- Сармійко, якщо я зараз помилюся, то загину, відійди.
- Ларне, я вірю в тебе і буду поруч.
Вона вперто блиснула очима. Знову побігли вогняні письмена. Ось він, момент істини. Це вже не неточність, це помилка майстра. Ларн гарячково вплітав свої заклинання в прогалину захисту. Майже вийшло, ще мить... Сліпучо спалахнули блакитні літери.
“Я Джамір, майстер-творитель вітаю тебе, брате. Жити мені лишилося кілька днів, що конатиме цей деспот. Потім усіх чарівників, причетних до захисту гробниці вб’ють. Я вмисно лишив кілька слабких місць, щоб випробувати тебе. Скористайся ними. Я дарую тобі всі коштовності, що лежать тут.”
Ларн гарячково почав вплітати свої заклинання поміж вогняних рядків. Усе стало просто і ясно, він зрозумів як це зробити, лише трохи часу і грандіозна конструкція захисту гробниці розсиплеться холодними іскрами нірських ієрогліфів.
Знайомий голос вирвав його з невидимого світу магічних формул.
- Я йшов вашими слідами, я переживав, щоб ця дикунка не вбила тебе, Ларне,  - це був його брат Касим. Якесь незбагненне, зле щастя дозволило йому обійти всі пастки коридору гробниці, - ось звідки в тебе з'явилася дорога зброя, кінь, кращий, ніж в киданьського гурхана, невільниця-сармійка, - ображено продовжував він, - я допомагав тобі в ті часи, коли ти сидів без крихти хліба. Як ти міг не поділитися цим усім зі мною? - в очах Касима відбивався недобрий жовтий полиск золота. Він рішуче пішов до коштовностей.
- Касиме, зупинися, ми загинемо, - крикнув він, але брат ніби не чув його. Ларн наче у страшному  сні бачив, як сармійка м’яким рухом вихопила кинджал. Він штовхнув її, і неточно пущений кинджал брязнув об стіну. Касим з розбігу пірнув в купу золотих монет.
- Я багатий, казково багатий ... - божевільно шепотів він.
Сармійка і Ларн мовчки прислухалися до зловісної тиші гробниці, щоб визначити звідки з'явиться небезпека. Важкий бронзовий спис, потужно кинутий з протилежного кутка гробниці пришпилив до підлоги Касима. Сармійка миттєво кинулася на Ларна, звалила його на землю і притисла до підлоги. Ще кілька списів просвистіло в них над головами. З тіні ніш лункою важкою ходою виходили бронзові вояки-охоронці, відрізаючи шлях до відступу. З скреготом відчинялися кам’яні саркофаги...
- Ларне, там приховані двері, - шепнула вона, показавши рукою на фреску, що зображала Завойовника, що роздавав солодощі вуличним дітям. З тієї сторони до них наближався бронзовий воїн.
Ларне, зараз або ніколи... Вона кинулася вперед, назустріч охоронцю. Спокійне бронзове обличчя, важка впевнена хода невідворотно наближали їхню недобру долю. Два магічних удари, що одночасно завдали Ларн і сармійка похитнули бронзового вояка. Вона вихопила меча, щоб зустріти його і Ларн, зціпивши зуби, з останніх сил завдав ще одного удару. Він навіть не сподівався на успіх, але важкий металевий охоронець з гуркотом впав на кам’яні плити підлоги. За спиною чулася хода інших бронзових потвор. Маленькі двері, приховані настінним розписом тепер побачив і Ларн. На щастя, вони були незамкнені. Сармійка добре бачила в темряві і швидко знайшла і запалила смолоскип. Це було невелике службове приміщення, мабуть кабінет когось з тих, хто створював захисні закляття гробниці.

***

Ларн безсило опустився на запилюжену підлогу, намагаючись усвідомити те, що сталося. Можливо, Касиму ще пощастило. Бронзові вояки не втомлюються, не відчувають спраги та голоду, з ними неможливо домовитися чи обманути. Вони можуть чекати цілу вічність. А скільки може протриматися без води та їжі людина? Він ковзнув поглядом по сірих стінах. Дві плити з однаковими текстами на ашурській та нірській мові чомусь виявилися непотрібними  будівничим і так і лишилися в цій кімнаті. Йшлося про якийсь амулет, що належав Завойовнику. “Він дасть силу здійснити те, про що ти мрієш. Але бажання має бути сильним і щирим, інакше він спалить тебе... Він хотів напоїти  свого бойового коня з двох океанів. Здійснивши мрію, він згас, усміхнувшись богам...” Мабуть, цей амулет і є осердя захисту гробниці, те, що рухає бронзових вояків і мешканців саркофагів. Але зрештою, яке це вже має значення?
- Сармійко, знаєш, я був за крок від успіху. Ще мить, і ми були б багаті. А я навіть не доторкнувся до цих коштовностей, через які ми загинемо.
- Ларне, це так важливо для тебе? - співчутливо запитала вона.
- Це багатство здатне змусити розквітнути цю пустелю, воно може змінити долю цілих народів. Але вам, варварам годі це зрозуміти. Ваші мрії закінчуються добрим конем та  зброєю.
- Ларне, я багата. Ти хочеш грошей? - гостро запитала вона.
- Мені дивно чути це від людини, яку пограбували кянзькі батярі, - відповів Ларн.
- Ларне, ти цілковитий дикун. Гроші не обов’язково носити з собою. Скільки тебе влаштує? Тисяча кянзьких дихремів, може дві? Не соромся, - вона дивилася на нього з ірочною усмішкою.
- П’ять тисяч задовольнить мої скромні потреби, о зоре моїх очей, - засміявся Ларн.
Та вона була цілковито серйозною. Дістала з сумки складений лист паперу, перо і почала швидко писати. В самому кінці рішуче поставила розмашистий підпис і віддала Ларну.

“Вельмишановний лихварю Сураме,
Прошу видати майстру Ларну п'ять тисяч кянзьких дихремів золотом, сріблом або іншим способом, запропонованим ним, одразу, або по частинах, за його бажанням.

Аль Іссі, королева Сармії”

- Чорт, не може бути ... - Ларн розгублено дивився на неї. Сармійка кинула йому якусь дрібну монетку. В нерівному світлі смолоскипа він прочитав надпис по кругу “Алісія королева сармів” і впізнав знайомий профіль.
- Отже ти та сама Аль Іссі, переможниця киданів. Ти могла помахом руки послати тисячі воїнів на смерть. Навіщо ти гралася мною, маленькою людиною? Чому сама потрапила в цю безнадійну пастку?
Вона рішуче відкинула з очей пасмо волосся.
- Ларне, ти мабуть тепер здогадався, що наша зустріч була невипадкова. До когось з творителів я не могла звернутися з певних причин. А щодо перемоги, то ми розбили лише розвідувальний загін киданів, під керівництвом незначного нойона. Я просто добре заплатила мандрівним музикам. Вони і розносили по усіх усюдах звістку про велику перемогу. А справжня війна розпочнеться навесні і ми її програємо – нас зрадили південні роди й нас надто мало.
- Аль Іссі, чому ти знову щось приховуєш? Я так і не зрозумів, чому ми опинилися тут, – запитав він.
- Ларне, як це працює? - запитала вона протягнувши йому амулет з невеликим чорним камінчиком неправильної форми. Хвиля потужної непідвладної йому сили пронизала Ларна. Промінчик зрадливої непорядної надії блиснув в його очах.
- Аль Іссі, його достатньо надіти і ми зможемо  вийти. А ти впевнена, що маєш велику і щиру мету? Такі речі забирають в людини більше, ніж дають.
- Так, - її погляд блиснув металом.
Вони вийшли зі своєї кімнати. Ларн йшов на крок позаду Аль Іссі. Бронзові вояки повернулися спинами до них і поволі поверталися до своїх ніш. Якісь бліді істоти з  довгими гострими іклами, залазили до саркофагів і вкривалися кам’яними кришками.
Яскраве сонячне світло гострим ножем різонуло очі після напівмороку гробниці. Лише за мить він побачив вершників в синьому, що півкільцем оточили вихід.
- Воїни Ашуру, я королева Аль Іссі, силою цього каменя знімаю з вас прокляття Великого Завойовника. Ви вільні і можете повертатися до нормального життя.
Напружена тиша зависла в повітрі вічністю. Нарешті один з них кинув на гарячий пісок шаблю і розвернувши коня, чвалом погнав його  геть з міста. Вони один за одним робили теж саме. Хижими променями відсвічувала кинута зброя.
- Ось і усе, Ларне, ми вільні, - сказала сармійка, коли останній охоронець гробниці здійнявши хмару куряви, щез за обрієм.
- Аль Іссі, вільні для чого? - запитав Ларн.
- Ти зможеш реалізувати свої мрії, хочеш - можеш розпочинати заквітчувати пустелю, але я раджу купити невільниць-румійок, коня і халат – примружилась вона.
- А ти? - не усміхнувшись на жарт запитав  він.
- Ларне, я граю в серйозну гру, гру сильних. Коли все закінчиться, спробуй зрозуміти і простити мене.

***

Вони проїхали мовчки всю дорогу. Сармійка була зосереджена на якихось своїх невеселих думках. Ларна гризло сумління. Що забере цей амулет в обмін на могутність, яка мабуть і спокусила Аль Іссі? Чому Завойовник усміхнувся богам перед смертю? Він помер одразу, як тільки здійснив свою мрію – створив гігантську імперію, яку омивало два океани. Він навіть не залишив спадкоємців. Провінції, керовані амбітними намісниками, на яких лежав відсвіт його величі, розпочали війну між собою, спаливши за якесь десятиліття в цьому пекельному вогні власний народ. Помирав Завойовник в страшних муках, в смерті звинуватили його вчителя, дивака-філософа, який намагався знайти в цій потворі щось людське. Ларн тепер був впевнений, що учитель не труїв свого учня. Це лише платня, яку заплатив Завойовник цьому амулету за здійснення мрії...
Коли вони повернулися до Кянжу, сармійка несподівано запитала : Ларне, що тебе мучить?
- Аль Іссі, ти знаєш як помер Завойовник?
Вона глянула на нього своїми великими чорними очима.
- Ларне, я знаю до чого ти хилиш. Його вбив амулет. Поки ти знешкоджував охоронні закляття, я читала стели в гробниці.
- Аль Іссі, ти перетворишся на руйнівного демона, все що створиш, існуватиме лише доки ти жива і розвіється одразу після смерті.
Вона стисла уста і очі блиснули металом.
- Я вже все зважила і вирішила. Прощавай Ларне, ти великий чарівник, хоробра та добра людина. Лише благаю - не ставай на моєму шляху, я не зупинюся ні перед чим, - вона шмагонула коня нагайкою і щезла в завулках міста.

***

Щось не так, Сураме? - запитав Ларн.
Старий лихвар лише похитав головою.
- На жаль, папір дійсний, майстре Ларне, - сказав він і важко зітхнув.
- Що тебе засмутило, Сураме? Ти не маєш стільки грошей? - обережно запитав Ларн.
- Юначе, ці гроші не настільки великі, щоб пустити мене по світу. Я маю і багатших клієнтів. Справа в іншому: сармійська королева несподівано забрала усі свої активи з Кянджу. Ти розумієш, що це означає?
- Ні, - відповів Ларн..
- Це війна, юначе. Вона розпочнеться найближчими днями.
Ларн повернувся в пустку своєї кімнати. Рідні облуплені стіни тепер здалися йому такими ж чужими і мертвими, як могила Завойовника. Золоті монети лежали на столі єдиним свідченням його неймовірної та небезпечної пригоди. Усе попереднє життя стало якимось бляклим і сірим, як чужі спогади. Тривожні думки, що металися в його голові, розлетілися, лишилась лише байдужість і порожнеча. Втома долала Ларна. Але сон не приніс спокою. Він знову боровся з охоронцями гробниці. Бронзові вояки обступали з усіх сторін, сила його магії розсипалася на їх широких металевих грудях.  Він в безнадії схопився за кинджал. Ларн носив його лише як символ вільної людини і не дуже вмів ним користуватися, розум підказував, що це не допоможе, але щось усередині не хотіло здаватися. Холодна металева рука схопила його за шию...
Він проснувся серед ночі в холодному поту. В місті щось відбувалося. Під вікнами риссю проскакав загін киданів. Вони не часто з’являлися в цьому районі. Потім брязкаючи зброєю пробіг в напрямі центру піший загін місцевих найманців. Ларн побіг за ними. Згодом він потрапив у безладний озброєний натовп киданів та кянзьких добровольців, що зібрався на бічних вулицях навколо палацової площі.
- Що сталося? - запитав Ларн в кянзьця, що стояв поряд.
- Якась чарівниця з’їхала з глузду. Хоче поєдинку з великим гурханом. Вже встигла спалити три ряди лучників. В неї небачена сила. Треба чекати... Вона не зможе довго протриматися...
На площі щось догоряло, валялося обвуглені трупи. В сполохах полум’я на гарячому коні крутилася Аль Іссі, сармійська королева. Зараз в ній було щось надлюдське, демонічне. Її сильний, з металевими нотками, голос лунав в боязкій тиші.
- Великий киданьський гурхане, я, королева Аль Іссі, викликаю тебе на двобій. Якщо ти не боягуз, то не ховатимеся за широкими спинами своїх вояків. Вони не захистять тебе від долі.
Кілька киданів нап’яло луки і Аль Іссі не обертаючись, метнула за спину вогняну кулю, що гучно вибухнула, охопивши жарким полум’ям необачних стрільців.
- Гурхане, захисти цих людей від мене. Чи в тебе їх надто багато? - в Ларна пробіг мороз шкірою від її сміху.
Несподівано розкрилися широкі ворота палацу. Всемогутній киданьський гурман, володар половини світу, виїхав на поєдинок. Він зупинив на мить свого коня.
- Аль Іссі, королева приреченого народу!  Навесні мої війська розтопчуть усе, що звалося сармійським. За інших умов я не став би вас зачіпати, але сталося так, що ви закриваєте собою численні втомлені багатством народи. Що ж, я сподіваюся, ми вирішимо все в чесному поєдинку.
Він вихопив шаблю і вгородив остроги в боки коня. Задзвеніла зброя. Ларн боявся, що за мить почує її передсмертний зойк і побачить як вона скривавлена валиться з коня. Шаблі мерехтіли все швидше і швидше, кидаючи в темряву великі блакитні іскри. Бійці вже давно мали б впасти від втоми, хтось з них мав би припуститися фатальної помилки, але ж поєдинок тривав ... Це було схоже на битву древніх божеств. Від постатей сармійки і киданя  стало випромінюватися слабке сяйво. Несподівано шабля Аль Іссі птахою випурхнула з руки, кидань замахнувся для останнього удару. Але він не встиг. Сармійка метнула вогняну кулю небаченої сили. Вершник з конем перетворилися на клубок полум’я, киданева шабля брязнула об бруківку..
- Тупий самовпевнений дурень,  – презирливо кинула вона.
Жах охопив киданів. Скориставшись цією миттю Ларн побіг до Аль Іссі. Вона захиталася в сідлі і він підхопив її на руки.
- А, це ти, маленька хоробра людина... - вона глянула на нього з жалем, - кидані зараз вб’ють нас, Ларне. Ти прийшов невчасно.
- Ти поранена, моя королево? - він дивився в її затуманені очі.
- Ларне, любий, яке це вже має значення. Я вбила гурхана, здійснила своє бажання. А  зараз амулет забирає своє. Цей покидьок таки дістав мене шаблею. Рятуй себе, Ларне.
Він опустив її на землю. Натовп оговтався і рішуче сунув на них. Ларн ясно бачив  перекошені люттю обличчя киданів. Він піднявся, рішучий, холодний, спокійний. Вал смертоносного полум’я прокотився площею. Ларн посилав вогонь хвиля за хвилею, доки площа не спорожніла. Він знов схилився над сармійкою. Вона відкрила очі.
- Ларне, знаєш що мене вразило в гробниці: Завойовник був зростом мені по плече і рудий, а скрізь був зображений як чорноволосий велет. Мабуть це ще одне з проклять амулету. Це прикро, Ларне... - ледь чутно прошепотіла вона і померла. Ларн зняв з неї амулет і затис у руці. Дивно, але він не був гарячим. Ларн несподівано побачив якусь дивовижну постать, що брела через вогонь. Він впізнав його. Це був той самий старий мандрівний музика.
- Ти знаєш, хто я? - запитав старий.
- Мабуть один із творителів, прості люди не ходять по вогню, - відповів Ларн.
Старий глянув на нього вивчаючим поглядом.
- Нам потрібно поговорити, майстре Ларне, - він змахнув рукою і перед ним виросли два розкішні оксамитові дивани, - вмощуйся зручніше, розмова буде довгою.
Серед ясної місячної ночі, на тлі пожежі, серед обвуглених мертвих тіл два чарівники вели неквапну розмову.
- Отже, чим міг зацікавити пересічний нижчий чарівник могутніх творителів? - запитав Ларн. Старий здивовано звів свої густі сиві брови.
- Те, що ти тримаєш в руці не пече? - несподівано запитав дід.
- Ні, він майже холодний, - відповів Ларн.
- Отже, амулет вважає, що ти готовий його надіти, це погано, - нахмурився творитель.
- Чому? – не зрозумів Ларн.
Старий зітхнув, - Ларне, в тебе з'явилася велика мета, інакше ти б його не зміг взяти в руки. Ти готовий його надіти, щоб відомстити цілому світу за її смерть?
Ларн криво усміхнувся.
- Творителю, я знаю, що ви розшукуєте і ховаєте від людей такі іграшки. Ви не гребуєте нічим, щоб зупинити їхніх власників на шляху до мети. Отже, чому ви дозволили їй це зробити. Де ви були?
- Ларне, ми навіть вказали їй, де знати цей амулет, - творитель дивився на нього своїми світлими старечими очима.
- Та хто ви такі, щоб гратися чужими життями? Вам подобається маніпулювати людьми для якихось своїх світлих ідеалів? - Ларн почав сердитись.
- Юначе, світ складніший від твоїх уявлень про нього, твої знання обмежені. Є істини доступні лише творителям. Тобі не спадало на думку, що існує близнюк цього амулету? Такі речі завжди створюються парами, щоб зберегти баланс сили в світі.
Старий чарівник дивився на Ларна.
- Отже, інший амулет зараз знаходиться на його шиї, - Ларн вказав на обгоріле тіло правителя киданів.
- Так, майстре, - відповів старий творитель.
Очі Ларна потемніли від гніву.
- Чому ж ніхто з вас, могутніх творителів не надів амулета Завойовника, щоб зупинити вселенське зло? Може ви просто купка немічних старих інтриганів, здатних жертвувати лише чужими життями? На її місці мав би бути хтось із вас, - Ларн простягнув руку, між пальцями з тріском проскочили іскри.
Старий дивився на нього з співчуттям.
- Майстре, ти нагадуєш мені п’ятирічну дитину в тілі великого і сильного чоловіка. Ти став могутніший від більшості творителів, але розум лишився той самий. Аль Іссі не можливо було не захоплюватися. Красива, сильна, розумна... Вона просто скористалася єдиним шансом врятувати свій народ. Тепер похід киданів на захід не відбудеться. Між іншим, якби ти намагався їй завадити, то був би вже мертвим.
Гнів відійшов, усе стало сліпучо-ясним, як полудень в пустелі. Він несподівано запитав старого чарівника:
- Творителю, невже люди платять за твій спів?
Він знизав плечима
- Я не в захваті від свого таланту, але вони чомусь кидають гроші. На обід вистачає. А ти що робитимеш далі?
- Куплю десяток хтивих товстозадих румійок, парчевих халат та дорогого коня. Здається це і є рецепт мого щастя. А, мало не забув, забирай, адже ти ж прийшов саме за цим?
Ларн кинув творителю зловісний амулет.  
Вони піднялися, дивани розвіялися хмарками чорного диму. Ларн не був щирим з творителем. Він повинен був виконати свій останній обов’язок перед Аль Іссі – привезти її на батьківщину, в безкраї ковилові степи Сармії.
Ларн зіскочив з коня перед криницею, дістав невеликий полотняний мішечок і розв’язав його.
- Прощавай Базікало, мій старий друже. Нехай тобі буде добре тут.

***

Відгриміла виснажлива та жорстока війна, від непереможних киданьських туменів лишилися лише страшні спогади. Залишки цього народу, рятуючись від помсти переможців, відкотилися вглиб Великої пустелі. Але світ без них не став кращий, просто він став інший...
Сивий та ще не старий чоловік в багатому парчевому халаті з кривим кянзьким кинджалом за поясом їхав на чолі невеликого загону під сармійським посольським прапором.
- Пане посол, не бажаєте відвідати кянзький базар? - запитав командир супроводу.
- Гаразд, - відповів він.
Йому в очі впала картина, яку завершував маляр. Серед місячної ночі на тлі палацу кянзького правителя рожевощока грудаста білявка в недоладному обладунку з відкритим ліфом пронизувала списом якогось вузькоокого кочівника.
- Що це? – збентежено запитав сармієць.
- Королева Аль Іссі повергає киданьського гурхана. Хочете купити, пане?
Сармієць зблід, дістав гаманця і висипав в руки ошелешеному маляру, не рахуючи, жменю золотих монет.
- Це забагато, ваша високість, - художник з переляку почав плутатися в титулах.
- Хлопче, це за те, щоб ти ніколи в житті більше не малював її, - сармієць не жартував та й гроші були дуже великі.
- Гаразд, милостивий пане, більше ніколи не буду, - винувато промовив маляр не розуміючи причин щедрості цього варвара.
Загін вузькими кривими вуличками виїхав на центральну площу. Посол схопився за серце. На величезній глухій стіні була та сама жахлива картина, де білявка пронизувала списом киданя. Художник продав копію.
- Вибач Аль Іссі, це прокляття мені не здолати... , зітхнув посол.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Після того, як Антон Санченко коротко розповів про Ваш літературний шлях,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 07-08-2009

Золотий фонд ГАКу (версія Хижого Птаха)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Хижий Птах, 09-03-2008

Кое-что о рассказе

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Виталий Карацупа, 09-05-2007

Прокляття пам’яттю (раджу прочитати)

© Наталія Дев’ятко, 28-03-2007

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Геннадій Акуленко, 17-10-2005

Захід є захід, а Кипчак є Кипчак...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 08-06-2005

Ілюзії від Юрія Камаєва

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Академія, 25-05-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 20.167582035065 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …