Нога розбила калюжу. Задрижали білі ковпаки гір, вії дерев, що вже поскидали листкове пір’я, і тонзури відьомських пагорбів, хитаючись у потурбованім відображенні в каламутній воді.
Масивні замшілі мури Гольв Додбласа - Проваллі Смертельного Вітру, зустрічались у вузькому проході, що закінчувався рівною, наче полірованою брамою імли, куди, страхаючись, не просочувався жодний промінь світла.
Рука Міцно стискала сокиру. Обладунок скреготів, заважаючи гному просуватися вперед. Випроставши по-верх вороненої сталі панциру мітлицю рудої бороди, мала кремезна постать крокувала напівпустельною рівниною, вкритою віспинами гейзерів, вулканічним камінням і трощеною шкарлупою снігових купок. По щоках, розриваючи шкіру, осатаніло бив крижаний вітер.
Стейнар кривив обличчя, з краєчків очей виривалися сльози, заповнюючи гирла зморшок, і майже одразу перетворюючись у льодові леза.
У грудях боліло – відчай стискався у кулак, проштрикуючи долонь власними нігтями. Він називав його відчаєм, але це було не так. Надто просте слово для того сонму почуттів, які вирували зараз у його душі. Так він думав. Так йому хотілося. Так він бажав. У дійсності ж все було іще простішим, і будь хто (чи майже будь хто), міг би йому пояснити, що причиною того стану, в якім він тепер знаходився, було бажання пожаліти себе, привернути увагу до своєї особи. Це ж , в свою чергу, було викликано душевною кризою та кризою світобачення, що само по собі не може слугувати надто вагомою причиною для чужого жалю і співчуття, і примушувало його робити відчайдушні вчинки, ламати своє життя уздовж і впоперек, хапатися за сокиру, іти назустріч смерті, ризикувати усім, робити собі якомога більше болю, щоби отримати у кінці кінців жадану втіху. Але Стейнар про це не думав. Перед ним була темрява, така густа, що здавалася твердою стіною, тупиком, а не входом у тунель. Вже відчувалося смердюче дихання чудовиськ, шепіт, гарчання, шурхіт шкіряних крил. Гольв Додбласа – єдиний вихід з долини. Так би мовити “вихід”, бо звідти ніхто ніколи не виходив. Це було казкою, нібито з Хантверкеру десь можна вийти. Не казкою було те, що у печері жило страховисько, щось, що з’їдало охочих до байок дурників на кшталт Стейнара, і тим жило. Жило байками.
- Ні, я таки стану ним! Хочеш вір, а хочеш – не вір! – ображено кинув Стейнар до Туріна. Не треба було видавати йому свою таємницю. Це ніколи не закінчується добре, коли відкриваєш свої секрети, навіть найкращім друзям. Тепер Турін сидів, відкинувшись на спинку крісла, і осміхався з його, Стейнарового наїву.
- Хрін там! Тобі ніколи не стати хамінгія! Дзуськи!
- Ні, стану!
- Та, - відмахнувся Турін. - Ти же знаєш скільки гномів Живе у Хантверкері, і що, хочеш сказати, що ти найкращий? Кращий за Глоіна, Аустрі, Дваліна?
Себе Турін назвати, звичайно, не міг, але саме ця думка не давала йому спокою. Те, що Стейнар хотів стати хамінгія – тобто найкращім з гномів, якому дозволялося усе, якому надавалася абсолютна влада строком на п’ять років, і який був верховним правителем Хантверкера – гномового міста, - це ображало Туріна, бо виходило, що Стейнар думав, що він, а не Турін був кращим. Турін був гордим гномом, і, звичайно, гіднішим за Стейнара для такої посади. Дивак і тюхтій Стейнар програвав йому в усьому: у статурі, розумі і силі. Ні, такі як він не бувають хамінгія – це точно. Турін навіть не помітив, як несвідомо заспокоював себе цими думками. Значить був якийсь сумнів! Була невпевненість! А що як не так? А раптом... Тані, дурня, не може такого бути.
Багаття горіло за зубами камінних гратів, плямуючи кімнату чудернацькими, начебто взятими із театру тіней, силуетами. Напускало на обличчя Туріна різноманітних чортиків, бісів і демонів. Ті стрибали у нього з носу на вилиці, з’їжджали на щоки, перекочувались на підборіддя, заривалися в бороду, і всюди там де перебували, і звідки пішли, залишали по собі криваві червоно – оранжеві спалахи.
- Я напевно піду, - сказав Стейнар, припідіймаючись зі стільця. – Завтра рано вставати. Треба чистити вентиляцію перед першою зміною.
- Так, іди. Я за тобою зачиню.
Турін пройшов у хол і відкрив двері.
- Бувай.
- Бувай, - брякнув Стейнар, і зник у горлі нічної вулиці.
На душі було гидко. Він повільно плівся пустими коридорами нічного міста. Справді, як можна було закортіти такого – бути кращім за всіх? Вважати себе таким! Та це ж гординя і нахабство! Стейнар пригнічено дивився на гладеньке, рівно укладене каміння мостової у себе під ногами. Самокритика стискала його карк тонким зашморгом. Але ж це не було для нього головним. Він же хотів кращого! Кращого всім! А це був лише засіб, тільки зброя... “Стейнаре, ти себе обманюєш, шукаєш виправдання своїм порокам,” – збагнув раптом він. – “Не треба. Полиш це дурне зайняття. Краще віддайся долі. Вона вирішить справедливо. Не думай. Не думай ні про що. Так буде легше.”
Це і справді було б легше. Проблема в тому, що не думати ні про що – завдання само по собі дуже складне.
Те, кому бути хамінгія вирішував елдертінг – рада старійшин, мудреців, які жили у печері Храпа, нічого не робили, а тільки гуляли містом і дивились, дивились, дивились...
“Хропунів”, як їх жартома називали по за очі, поважали усі. Честю вважалося, коли хтось із них гостював у когось в домі. Їх одягали, годували, поїли за суспільний рахунок. Доглядали. А у шостий день Дайнетварку (чому саме в цей день – біс його зна), кожного п’ятого року на площі Вайнара вони виносили свій вердикт – називали того, хто мав стати хамінгія. Завтра мав бути саме такий день. Завтра, тому вони так запекло сварились із Туріном, бо якби це було в інший час, вони би просто пропустили це повз вуха, вважали би, може, кумедним жартом, вибриком або чимось несерйозним. Але ж завтра. Завтра! Як важко буде дочекатись цього дня!
Вночі Стейнар погано спав. Він довго крутився не в змозі заплющити очей. Заважали то тверда подушка, то матрац здавався якимось незручним. Було то надто спекотно, то надто холодно. Він пітнів, ноги заплутувались у ковдрі, затікала рука, шия, боліла спина. Він заснув тільки тоді, коли сонце торкнулося цілушкою своєї паляниці блискучих зубів гір. Все навколо припинило існувати, і він пірнув у небуття.
Стейнар пролежав у ліжку до самого вечора. Він не пішов на роботу, пропустив елдертінг, і не знав котра тепер година. Настрій був жахливий, руки опускалися. Він не знав що робити. Цілий день, залишаючись один вдома, гном потихеньку з’їжджав із глузду. Більше за все на світі він чекав на прихід сестри. Несучи у собі елемент сімейного спокою, вона була в цей момент для нього месією, тим чинником, який змусив би його нормально мислити. Та квашня, яка зараз булькотіла у його голові аж ніяк не підпадала під характеристику “нормально”. Здавалося, череп зараз просто репне, як стиглий кавун, і червоний смачний сік розіллється по підлозі. Так! Як же йому цього хотілося! У цьому вбачався вихід з усіх проблем, які постали тепер перед ним. Як він з’явиться завтра на роботі? Як з’явиться на вулиці, пропустивши елдертінг? Це сприйматимуть як образу, непошану до всіх. Звичайно, могли не звернути уваги... А могли і звернути. Як тепер жити? Стейнар не знав. Не думати. Головне – просто не думати. І жити буде набагато легше.
Бенгрбода прийшла пізно. Вона обережно провернула ключ у замку, намагаючись зробити так, щоб він не клацнув, і тихо, майже навшпиньках, пройшла в будинок. Сестра хамінгія! Це звучало гордо. Вона була рада за брата. Таке щастя! Вона любила брата, хотіла зробити йому сюрприз. Вона не скаже йому нічого, а як буде питати, то збреше. Вранці, коли він вийде, пригнічений, на вулицю, і все місто вклонятиметься йому в ноги, яке здивоване обличчя буде у нього, як розпливатиметься воно у щасливій посмішці з приходом розуміння! Так, вона нічого не скаже йому сьогодні. Нічого.
- Бенгрбодо! – як з-під землі виріс перед нею Стейнар. Вона ще ніколи не бачила його таким: із впалими червоними очима, з обвислими щоками, зблідлого, близького до лихоманки. З ним було щось не те. Може сказати? Та ні. Все в порядку, їй тільки здалося. Просто сьогодні в нього все шкереберть.
- Бенгрбодо, хто?
- Турін. Справді, він гідний цього, як гадаєш?
Стейнар відповів не одразу. В цю мить він нібито щось зламав у собі.
- Так, гідний. Не інакше. Якби він не був гідним, елдертінг не обрав би його хамінгія.
Ніхто із втомлених міщан не побачив як гном, обраний сьогодні їхнім правителем, зібрав невелику торбинку, і, одягнувши важкий обладунок, пішов світ за очі, кудись в напрямку Гольв Додбласа. Вранці на град Хантверкер очікував безлад.
Великим було здивування Бенгрбоди, коли вона дізналася рішення елдертінгу. Вийшло так, що її слова стали пророцтвом. Турін був обраний хамінгія. У місті панували галас, стукіт, шум у всіх своїх проявах. Вона сиділа і отупіло дивилася у вікно. Бігали діти, проходили, здивовано знизуючи плечима, дорослі гноми. Такого ще ніколи не бувало, щоби обраний елдертінгом раптово зникав. Це вперше.
Вона думала. Намагалася думати. Куди? Чому? Вона відчувала на собі провину. Де він тепер? Що з ним? Як же це болісно, жахливо. Краще не думати. Так, краще просто дивитися крізь шибку, відкинувши від себе всі почуття. Забутись.
Туріну в пору було б стрибати від щастя, але він, чомусь, цього не робив. Раніше він не замислювався над тим чому хамінгія завжди були похмурі і серйозні. Хамінгія, що значить щасливий само по собі. Чому ж тоді вони ходили так міцно прибиті до землі, зігнуті і засмучені? Тепер він знав. Нажаль. Краще б йому було цього не знати. Його якось не цікавило раніше, де ж вони ті, колишні хамінгія, куди поділися? Не було ще жодного разу, щоби він зустрічав когось із них на вулиці, хто жив би поряд із ним, був би сусідом, сусідом його сусіда або сусідом сусіда його сусіда. Де вони? Куди зникають? Тільки сьогодні постало перед ним це питання. Постало у всій своїй величі і важливості. Бо він тепер теж хамінгія, його також спіткає їхня доля – смерть. Всі хамінгія вмирають. Самі, від отруї, кинджалу, подушки. Не може бажати щастя комусь той, у кого є можливість дарувати його собі. Не може бути відвертим той, хто має таку спокусу. П’ять років. Протягом цього часу, одного прекрасного дня, він позбудеться всього на світі. А поки що... роби що завгодно. На все воля твоя. Тепер ти хамінгія – щасливий.
Стейнар знав, що зараз помре. Назавжди стуляться повіки над двома льохами, що утворяться на місці висохлих очей. Завмруть пальці ребер, не масажуючи більше його легень. Перетвориться на домовину масивний панцир із чорної сталі. Що ж, - це все, кінець. З цим можна змиритися, розглядати себе як когось стороннього, з віддалю, ніби тебе б тут не було. Тільки, чомусь, жахлива радість пронизувала його всього, з голови до п’ят, примушувала рухатись швидше, ледь не пританцьовуючи на кожному кроці. Радість за те, що він робив собі зле, за те, що він робив те, чого від нього ніхто не чекав. Який ідіот скерує свої стопи до Гольв Додбласа? Хто буде настільки дурним? О так! Він, Стейнар, і ніхто інший!
Його проковтнула темрява, всмоктала у своє нутро. Тут було тепліше ніж назовні, але тепер гном відчував холод всередині себе, лютий, неймовірний мороз, який на хвилину уповільнив його ходу, але далі Стейнар знов перейшов на старий темп.
Кожний крок гучно відбивався від стін нудним, тягучим голосом набату. Відбивався НА них, гравіюючи попіл і пил підлоги.
Шаруділо каміння. Чіплялись за чоботи незримі потвори, не давали іти, заважали, плуталися в ногах. Та він плівся, брів, майже навпомацки. Пролазив далі і далі.
“Хто тут?” – почулося так, що залишалося думати, чулося щось чи ні? – “Хто ти?” – питали нібито самі стіни. Звук просочувався крізь їхнє тло, обгортаючи гнома собою, наче простирадлом.
Вужчав прохід. Сходились стіни, стискались, змикались вкруг нього кільцями удаву. Душили. Давили, Шипіло. Перед очима швидко пробігали нечіткі прозорі марення: Турін, Бенгрбода, страховисько з різними обличчями. Вони горіли, світилися. Танули вогненні спалахи у безодні вічної ночі. Вони налилися силою, стали твердими в єдиному образі, монолітнім і багатограннім водночас.
Стейнар відчував як божеволів, як тьмарилося його свідомість, втрачаючи чітку окресленість думок і впевненість будь в чому. Повне ніщо, предмет без власного “я”.
Змах сокирою. Замах. Лезо вгрузло в ніщо, розітнуло пустіль. Завмерло здивовано. Знов на по готові. Удар без якогось результату. Новий, новий. Постійне відродження старих помилок, нескінченне, безкрає.
По щоці вдарило лапою з пазурами. Прибило до землі. Біль зовсім не відчувався. Стейнар швидко відповз, одним єдиним рухом підтягнувшись на руках. Підхопився. Спробував вгледітись, і... прозрів. Чудовисько з іклами, прикрашеними тріщинами. Великі ікла і ніздрі задрані вгору, як свиняче рило. Людське тіло, антропоморфне. Очі великі. Кратери вух.
Гном завмер, не в силах поворухнутися. Здивування і страх зкували кінцівки, змусивши тіло заклякнути із сокирою поперед себе. Стейнар стояв, розкривши рота, буцімто статуя, частина кам’яного інтер’єру.
Чудовисько кинулось на нього, роззявивши пащу, наштрикнулося грудьми на лезо. Тепер був його час дивуватися, впасти на землю, залитися кров’ю.
Стейнар відскочив. Руки самі притислися до грудей, бажали очиститись, витертись. А далі він побіг, побіг, не відаючи куди, але дихати стало легше. З’явилося світло. Там був вихід. Вихід із Хантверкера. Казка, неправда і байка.
Сонце тільки виповзло з-за обрію і одразу ж пірнуло в туман. Сетер був припорошений росою. Бебекали вівці, блукаючи де їм заманеться.
Стейнар прокинувся легко, начебто він і не спав, а просто заплющив очі. Гном повернув голову. Обладунок лежав поряд. Там же сидів чоловік із ґирлигою у руках та в кожусі хутром назовні. Він помітив погляд Стейнара, губи розійшлись у посмішці, сірі яскраві очі заблищали сильніше. – Доброго ранку. Прокинувся?
Вони познайомилися з Храфном вчора, коли Стейнар вийшов із Гольв Додбласа. Храфн сказав, що він часто зустрічав таких, тобто гномів (сам Храфн гномом не був), і допомагав їм влаштуватись у новому житті.
- Ви там у себе в Хантверкері думаєте, що на тому земля і закінчується: на горах, які оточують вас і на копальнях, - сказав тоді Храфн. – Он, подивися.
І чолові підвів гнома до зеленої кручі.
Тут гори різко обривалися, і далі, на сотні і сотні мили простягалися рівнини, порізані ріками й озерами, з вкрапленнями гаїв і мохастих лісів.
Стейнар стояв, заворожено вдивляючись у далеч. Серце його билося, шаленіючи з кожним ударом. У голові паморочилося від неосяжного простору.
- Я маю там побувати, - гном подивився на Храфна.
- Побуваєш, - сказав той ласкаво. – Лягай зараз спати, а вранці прокинешся й підемо.
Він розумів Стейнара, розумів ейфорію, яка панувала в той момент у його душі. Він не міг псувати цього почуття, казати, що шлях униз довгий і складний. Що часто доведеться проходити небезпечними ущелинами, де зайвий крок – і тим шугонеш у прірву, головою вниз, на гранітні кряжі. Де доводитиметься здирати в кров шкіру на руках і залишатися без нігтів. Якщо, звичайно, не обрати довгий шлях – із вівцями. Цього казати було неможна. Не можна порушувати святість миті.
Зараз вже був ранок. Стейнар відчував себе напрочуд бадьоро. Тільки тепер він розумів наскільки щасливий. Тільки тепер він відчував себе хамінгія. Це було прекрасне відчуття, воно не прибивало до землі, хоча і вело туди. Але чим нижче Стейнар спускався, тим, здавалося, вищим ставав сам.
