Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2631
Творів: 48092
Рецензій: 92833

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Укрстерн

Дика Ганна

© Владислав Івченко, 09-07-2007
Бою, як такого, і не було. Кінні загони з'явилися зненацька, легко збили нечисленну охорону на в'їзді до містечка - і все було вирішено. Потім тільки пограбування шпиталю, гонитва за переляканими медсестрами, розсипи пострілів, якими вирішували проблему поранених, спирт, ціла діжка справжнього спирту, який стояв у кабінеті начальника шпиталю, товстого чоловіка, що встиг пустити собі кулю в скроню раніше, аніж до нього добралися вовчики. Справжні бандити, зігнані вітрами війни у одну зграю, страшну зграю, яка несла смерть та катування.
Чет чув про "подвиги" вовчиків. Не тільки чув, але й бачив їх жертв. Коли з'явилися чутки, що вовчики десь поруч, сказав собі, що не потрапить їм в руки. Хоч він був і лікар, але пістолет в нього був. Той клятий пістолет саме сьогодні він забув в хаті, де жив останні дні. Вранці за Четом прибігли, треба було робити термінові операції свіжій партії поранених. Чет скочив з ліжка і побіг в будинок місцевого багача, давно розстріляного, де розміщувався шпиталь. Роботи було багато, Чет працював, тільки подумав, що ще один поранений і можна буди вколотися, коли дріботінь пострілів і крики. Два десятки козаків, якими посилили охорону шпиталю, відразу зникли з села на своїх швидких конях, а кілька десятків солдат, що стояли при дорозі, чи то були вбиті, чи то здалися вовчикам.
Чет хотів застрелитися, але не знайшов чим. Зараз розумів, що можна було різнути себе скальпелем по венах, але він же планував задіяти пістолет, він завжди все робив по плану, кинувся в кабінет до начальника шпиталю, звідки пролунав постріл. Але не добіг, його збили з ніг, почали бити. Ці вовчики, вони були такі швидкі. Ось їх не було, ось дріботіння пострілів, а ось вони вже вбивають поранених, тих самих поранених, яких Чет рятував зранку, ось вже ґвалтують медсестер, гигочуть про спирт, але не п'ють. Бо в них, бач, дисципліна. Чекають керівництва, якогось свого кривавого отамана. Чи, навіть, отаманку. Чет щось чув, наче одну з великих банд очолила жінка, жорстока настільки, що змогла приборкати цих вбивць.
Так, точно, щось кажуть про Маму Ганну, як її звуть підлеглі, чи Дику Ганну, як її звуть інші. Її усі бояться, бо вона – смерть, уособлення смерті. До її приїзду спирт краще не чіпати і полонених потримати. Їх вже відвели до паркану біля церкви. Цегляний паркан, колись побілений, зараз став сіро-чорним. Бо біля нього розстрілювали усі, хто брав владу в селі. І вовчики будуть розстрілювати, вони весело поглядають на кілька десятків полонених, серед яких і Чет. Він сидить у пилюці і думає, що вмирати зовсім не страшно. Він і так пожив досить багато, можливо, навіть забагато. Він мав стільки нагод вмерти, але все якось рятувався. Тепер вже ні, тепер стіна, рушниці в руках цих сильних селян, яким набридло борсатися в землі в такі веселі часи, коли смілива людина може розбагатіти війною, як личить справжньому козаку.
Ці вовчики, вони ж хороші бійці, це визнавали навіть кадрові офіцери з штабу дивізії. Єдиним їх недоліком був брак дисципліни, але, судячи з того, що ніхто навіть не подумав торкатися діжки зі спиртом, дисципліну вдалося встановити. А так, вони швидкі, завдяки своїм добірним коням, добре стріляють, ще краще рубляться, знають кілька тактик ведення бою, освоїли навіть артилерію, невеличкі гарматки з'являються то там, то тут і наносять болючі удари. Офіцери казали, що якби була лінія фронту, якби окопи і бруствери, якби сталі позиції, цих вовчиків можна було б розчавити, як черваків. Але нема ліній фронту, є суцільний бедлам, в якому ці вовчики почувають себе, як риба в воді.
- Ти, вставай!
- Що?
Чет вже бував в полоні, то знав, що не можна перепитувати озброєну людину, він зробив помилку і миттєво отримав прикладом гвинтівки у зуби. Впав у пилюку, хтось схопив його за ноги і потягнув. Чет не пручався, можливо, його хочуть вбити першим, то хай. Вже не тягнуть, ніж під горло.
- Тільки спробуй пручатися!
Чиїсь міцні та спритні пальці лізуть Четові в рот. Він ковтає кров, солонувату та приємну. Пальці вилазять з рота, Чет бачить приклад і знову удар, потім знову пальці.
- Ось!
Один з вовчиків показує кілька золотих зубів, які він дістав з Четового рота. Ці зуби Чету зробили після першого полону, коли він втратив майже всі власні. Зробив висококласний спеціаліст з Москви, за те, що Чет врятував його сина. Встиг встановити лише чотири зуба, потім шпиталь попав в оточення, Чет дивом врятувався в болоті, кілька днів блукав лісами, ще більшим дивом натрапив на загін білих. Що сталося зі спеціалістом та його сином, не знав. Зараз плювався кров'ю і дивувався, що майже не боляче. Тільки губи роздулися, як вареники.
- Їде, їде!
Вовчики забігали, Чета погнали до стіни, боєць, який видряпав зуби, швидко замотав їх в хустинку та засунув кудись під серце. Ось з'явилися перші вершники, потім екіпаж. З нього вискочила якась людина у шкіряній курточці. Невеличка, худенька, але вовчики аж тремтіли перед нею, звітували, що захопили, особливо розповідали про діжку зі спиртом, яка ось стоїть, ціла.
- Ну то добре.
Голос був жіночий, і від нього Чет аж сіпнувся. Дуже знайомим був цей голос, Чет хотів підвестися та подивитися, але отримав стусана і впав на землю.
- З пораненими ми вже розібралися, он ще полонених трохи є.
- Що за полонені?
- Та охорона і лікарі деякі.
Ягнятко в шкіряній курточці, з великим наганом на боці і хвацькій хутряній шапці, з-під якої вибивалися біляві кучери, йшла до полонених. За нею десяток вовчиків її особистої охорони, начштабу та кілька командирів з'єднань.
- Як завжди їх, Мамо, до стінки?
- А що ж ще, до стінки.
Вона сказала це і засміялася, за нею почали сміятися і інші, тільки охорона її не сміялася, а дивилася по боках, тримаючи руки на пістолетах. А Дика Ганна своєю легкою ходою підлетіла до полонених і зухвало спитала їх.
- Ну що, підлабузники! За білих воювали, за царя-батюшку! І де той цар і що вам від того царя?
Полонені мовчали. Потім один, молоденький солдатик зі скривавленим обличчям кинувся в ноги до отаманки. Мабуть, хотів просити милості, хотів жити, хотів служити Дикій Ганні, але замість цього - кілька пострілів і незворушні обличчя охоронців. Солдатик впав обличчям в землю - і кілька острівців крові, що швидко розпливалися на його спині. Усі засміялися, дивуючись дурості покійника. Це ж треба, милості у кого хотів просити! У самої Мами Ганни, у тої, в якої замість серця каменюка, в якої руки по лікоть у крові, якої бояться навіть найстрашніші з вовчиків. Дурень!
Ягнятко дивиться на полонених, вже піднімає руку, щоб віддати наказ про страту, та їхати далі, справ багато, похід у самому розпалі, треба не втрачати ритм, треба бути завжди попереду, бити першим, перемагати першим, щоб ворог не встиг оклигати. Вона вже робить крок, свій невеликий та легкий крок, коли бачить Чета, що сидить біля стіни і вп'явся поглядом у землю. Зупиняється. Дивиться. Відчуває, як щось всередині, наче обривається. Але всередині, глибоко всередині, ззовні вона незворушна, вона, як кам'яна.
- А це хто?
Вона вказує на Чета. Кілька вовчиків кидаються до нього, піднімають.
- Це лікар, зі шпиталю. Хотів втекти, але ми його спіймали.
- Лікар? Що робить лікар на війні?
Вона всміхається і дивиться на Чета, той дивиться в землю. Його хапають за волосся і примушують дивитися Мамі Ганні в очі. Усі знають, що іноді Мама може порозмовляти з полоненим. Ніхто не може збагнути Маму, навіщо їй це і для чого. Ніхто не задає собі таких питань. Бо усі знають, що з Мамою важливі відповіді, а не питання. Чета б'ють.
- Відповідай, коли тебе питають!
- Я лікував поранених.
Чета підводить голос, він зривається, потім сам Чет починає тремтіти, закриває очі, щоб не бачити її. Ту, яку він давно вже поховав і зустрічі з якою чекав, коли спокійно думав про смерть під скривавленим парканом. Секунди починають довшати. Таке вже бувало, коли Чета поставили розстрілювати, і секунди стали такими довгими, що він згадав усе своє життя, поки не прийшов наказ розстріл відмінити, бо поруч виявили білих, комісар боявся, що постріли видадуть його ескадрон. Зараз Чет згадував потяг на південь, який уносив їх подалі від зчуженілої, червоної Москви. Сімейну пару, молодого студента, який так і не встиг довчитися на лікаря, його чарівну жінку і маленьку дитинку.
Вони їхали до Одеси, щоб сісти на пароплав і втекти з пекла громадянської війни. Але десь під Конотопом потяг зупинили озброєні люди, які почали потрошити вагон за вагоном. Забирати усе більш-менш цінне і вантажити на великі вози. В них забрали усе, а потім якийсь чолов'яга, вже років за п'ятдесят, у кожусі, з бородою і вусами, він схопив за руки жінку студента. Чет скочив. Постріл. Чет впав на брудну підлогу вагону. Важкі чоботи б'ють по голові, темрява. Прийшов до тями лише наступного дня. Йому пощастило, у вагоні був ще лікар, який витяг кулю з грудей, обробив рани. Чет хотів повертатися, щоб знайти і врятувати жінку і дитину, але йому сказали, що це ні до чого. Хіба не відомо, що сталося з його родиною? Бандити, звісно, вбили дитину, зґвалтували жінку, потім вбили і її. Вони так завжди роблять, щоб не залишалося свідків. Ось і все. Куди повертатися і для чого?
Він не повернувся, кілька тижнів валявся в шпиталі, потім залишився там же працювати. Бігти нікуди вже не хотів, думав про самогубство, але начальник шпиталю лікар Міщеряков попрохав його ще пожити, бо поранених багато, а спеціалістів нема. Лікар же професія жертовна, яка передбачає, що не завжди можна буде робити те, що захочеш. Чет залишився жити. Без спогадів. Він заборонив собі згадувати минуле, казав, що нічого в нього не було, колов собі морфій, коли Ягнятко з дитинкою снилися йому вночі.
Ось тепер Ягнятко стояла перед ним. У цій дурній шкіряній курточці, з наганом на боці, на її маленькому боці з гострими кісточками тазу. Вона залишилася такою ж худенькою, як і була. Колись біле обличчя з ніжною шкірою стало обвітреним, вкрилося павутинням дрібних зморшок, особливо біля оченят, оцей зарозумілий капелюх - змінилося у ній багато. Але ж сміх її, білі кучери, різкі, трохи незграбні рухи - все це залишилося. Ягнятко. Як вона стала Мамою цих вбивць? Як вона вижила тоді і виживала потім? Де їх син, їх Павлуша?
- Усіх той-той, а цього лікарчика - до мене.
Легко, наче птаха в польоті, Ягнятко йде до будинку, де був шпиталь, а зараз буде штаб Дикої Ганни. Охоронці поспішають за нею, мовчазні і сурові. Чета штовхають і ведуть, куди наказано. Біля будинку б'ють по ногах, Чет падає на землю і лежить. Чекає, поки Мама Ганна проведе нараду. Хоче плакати, але сліз нема. В голові щось гупає і тисне. Аж ось його піднімають, кудись ведуть, якась кімната, саджають на стіл і виходять. Чет бачить Ягнятко. Вона посміхається. Колись Чет покохав її саме за посмішку, світлу і чисту, майже святу посмішку. Яка зараз зовсім не світла і не чиста. Чужа, колюча, роздерта.
- Привіт.
- Привіт.
- Я думала, ти вмер.
- Я теж.
- Що теж?
- Думав, що ти вмерла.
- Та ні, жива.
Чет не знає, що говорити. Це дивно, він же кохав цю жінку, він вив, як поранена тварина, бо не міг змиритися з тим, що її немає з ним. Ось тепер зустрів і мовчав.
- Чого ти не в Парижі?
- Де?
- Ти ж мріяв про Париж, там же в тебе друзі.
- Я мріяв про Париж з тобою.
- Краще ти був би в Парижі.
- Краще б ми були там разом.
- Мені і тут непогано.
- Де Павлуша?
- Ти не знаєш?
- Ні.
- Мертвий. Червоні захопили обоз, захопили Павлушу, почали вимагати, щоб я здалася.
- І що?
- Я напала на них. Я вбила всіх їх. Усіх полонених я вбивала сама. Оцим ось пістолетом, він так нагрівся, що я вимушена було одягти рукавички.
Ягнятко всміхається так легко і безтурботно, наче з Павлушою нічого і не трапилося.
- Господи, це ж наш син!
- Ні.
- Що ні?
- То був твій син. А мої діти - це вовчики, я їх мама, вони для мене головні.
- Що ти кажеш?
- Те, що є.
- Ти стала зовсім інша.
- Люди змінюються.
Ягнятко всміхається і дивиться на Чета. Колись, ще у минулому житті вона кохала його. Кохала по-справжньому. Ледь не тремтіла від щастя, коли бачила його. Коли вони одружилися, Ягнятко прокидалася вночі і плакала, дякуючи Богові за щастя. Тоді вона ще вірила в Бога. А потім - напад на потяг, міцні руки того дідугана, що вбив Чета і схопив її. Дідуган, його звали Савич, виявився добрим, він не вбив Павлушу і не вбив її, хоч в тому селі був звичай вбивати чужих, щоб не лишалося свідків. Ягнятко жила зі старим кілька місяців, встигла завагітніти, коли в село прийшли червоні, перестріляли усіх чоловіків і спалили половину хат. Ягнятко узяла Павлушу і пішла собі світ за очі.
Пройшла недовго, десь на лісовій дорозі зустрівся їй отаман Черень. Колишній дрібний злодій з Харкова, власник смішного прізвища Чересчуров з початком Громадянської війни сколотив банду і зробився грізним отаманом, що дуже опікувався скарбами покинутих панських будинків та касами банків. Цей Черень угледів гарненьку подорожницю, вдарив її в живіт, щоб вирішити проблему вагітності, хотів і Павлушу вбити, але вона дуже просила залишити сина. Черень не послухав би, але згадав, що у жінок, які годують груддю такі приємні цицьки, а ще він мріяв попити жіночого молока. Вб'єш того покидька і перегорить молоко, хай живе.
Цього Череня Ягнятко вбила через кілька тижнів. Тому що він був і залишався дрібним злодієм, думав лише про гроші, про гроші для себе. Заради грошей поперся у самі тили червоних, їх там оточили, довелося тікати лісами, банда була невдоволена, а Черень все бігав біля воза з картинами, які він надибав в одному селі у мужиків, що встигли пограбувати панський будинок. Ті картини, мабуть, багато коштували, бо заради них Черень навіть наказав кинути поранених, не віддав воза для своїх же, заливши їх на поталу червоним! Бійці гули від невдоволення, і Ягнятко зрозуміла, що зараз настає її час. Вона ненавиділа цього Череня. За його жорстку щетину, за його чіпкі пальці, що кожного разу залишали сінці на її білій шкірі, за його збочення, коли він смоктав її груди, наче був немовлям, а не дорослим чоловіком. І у ліжку він був нікчема, не те що Савич, який навчив Ягнятко таким соромностям, про які вона і не здогадувалася у шлюбі з Четом.
Банда сиділа на невеличкій галявинці, не випускаючи зброї з рук, розмовляли пошепки, чекали, що ось-ось з'являться червоні, Черень презирливо дивився на всіх і казав, що не треба лякатися, що усе буде добре. Йому було плювати на всіх, він тільки і робив, що озирався на віз з картинами. Уся банда ненавиділа Череня, але він дуже швидко стріляв, наче фокусник, ніхто не міг зрозуміти, як йому вдається так хутко діставати наган. Хлопці сиділи і сопіли у дві дірочки, бо ніхто з них не хотів бути першим. Ягнятко підвелася, йшла до Череня, наче щоб піднести йому води. Ніхто не бачив ніж у рукаві. Потім - удар. Різкий та вмілий. Ягнятку, коли вони жили з Четом, доводилося різати курей, бо ж грошей на прислугу не вистачало. Ягнятко знала, що головне – вдарити сильно і не вагаючись. В горло. Черень впав і став кахикати кров'ю. Ягнятко тихо сказала, що тепер вона буде головною і хай тільки хтось не буде слухати її. Бандити очманіло дивилися на цю жіночку, яка заважала їм спокійно жити, бо Черень постійно бавився з нею, а вони тільки бігали в кущі. І ось ця сучка вбила Череня та хоче стати головною. Один із бандитів кинувся на неї, щоб тут же зґвалтувати її, потім віддати всій банді, а самому стати отаманом. Бандит впав з невеличкою дірочкою у лобі. Ягнятко вистрелила, наган навіть не сіпнувся в її тонкій руці. Наказала сідати на коней, і ніхто не схотів спробувати не виконати її слова.
Так почався її шлях отаманки. Вона ввела залізну дисципліну і навчила бандитів воювати. Воювати з білими, з червоними, з усіма. Саме воювати, а не просто наскакувати вночі, щоб потім зникнути, розчинитися у лісах чи степах. Вона завела штаб, вона наказала здобути гармати, вона заборонила пиячити. Усі дивувалися, як жінка може керувати ордою вбивць, а коли ця орда перетворилася на непереможну армію, то дивуватися перестали. Про неї почали ходити легенди, казали, що вона колишня князівна, чи може навіть царівна. Люди вірили, бо вона не залишила нікого з тих, хто знав її минуле. Вона розуміла, що у справжнього вождя повинна буди красива легенда. То хай вона царівна. А ще хай її називають Мама Ганна. І кожний її боєць носить шматок вовчого хвоста на шапці, як і вона. А той, хто хоче вступити до її війська, повинен вклонитися їй в ноги і тричі завити по-вовчому.
Бажаючих було багато, бо Вовча армія била усіх, бо бійцям залишали половину здобичі, а про Маму Ганну казали, що вона чаклунка, яка знає майбутнє, а тому всесильна. Ягнятко слухала ці дурниці і посміхалася. Бо сама ж і розпускала вигідні собі чутки. Вона багато чому навчилася, вона тримала ціле військо у своїх гостреньких кулачках, вона відчувала себе щасливою, коли в штабі планувала операції, коли віддавала накази, коли мчала кудись, де потрібні були її рішучість і запеклість. Іноді, після особливо жорсткого бою, коли вона лежала в ліжку, знесилена і задоволена, вона згадувала своє минуле. Господи, вона була домогосподаркою, готувала їжу, прала, чекала Чета з університету, поралась біля Павлуші і їй здавалося, що це добре! Але ж вона просто нічого не знала! Вона була малою дурепою, яка вигадала бозна що. І як вона плакала, як хотіла вона вмерти, коли згадувала вбитого Чета на брудній підлозі вагону! Вигадала, що кохала його, вигадала, що без коханого їй не жити.
Дурниці. Вона не кохала його! Вона кохала своє військо, кохала битви, кохала запах пороху і стрілянину, кохала скажені перегони безкрайніми степами, кохала пекло кулеметного вогню, черги полонених, крики її вовчиків, готових віддати за неї життя. Бо вона була їх матір'ю, бо вона жила лише ними. В неї не було чоловіків, а коли комісари прийшли шантажувати її захопленим сином, то вона сказала, що в неї немає дітей, окрім вовчиків. І наказала стяти комісарам голови. А потім повела вовчиків в бій, розрізала позиції червоних і розтрощила їх усіх, розтрощила так, що від трьох полків залишилися тільки розповіді про те, як вона вбивала усіх полонених, вбивала своїм наганом, який розпікся до того, що їй довелося одягати рукавички і вбивати далі. Ціла гора трупів, не якийсь там пагорб, а гора трупів! Не можна шуткувати з Дикою Ганною! Не можна йти проти неї! Не можна чіпати її вовчиків! Це всі запам’ятали дуже добре.
Ягнятко посміхнулася. Вона дивилася на скривавлене Четове обличчя. Бачила, як він постарів, хоч пройшло зовсім небагато часу. Розуміла, що не має до нього жодних почуттів. Щось було між ними, але десь так далеко, наче в іншому житті, чи у сні, дурному сні, які трапляються вже під ранок, коли і не розумієш, чи це сон, чи маячня.
- Ти не просиш про порятунок?
- А хіба ти можеш його дати?
- Можу, бо я тут головна.
- Ти головна, але ти рабиня.
- Хто?
- Рабиня.
- Інші вже б наклали головою за ці слова.
- Ти повинна вбити мене. Не те, що хочеш чи не хочеш, ти просто повинна вбити мене. Повинна і все.  
- Що ти верзеш, Чете?
- Якщо ні, то почнуться розмови. Чого це вона не вбила його, хоч завжди вбивала? Якась таємниця? Чи він якось важливий для неї? Плітки, розмови, ревнощі. Бо ж ти повинна бути їхня. Лише їхня, лише вовчиків, вони не схочуть мати ще когось біля тебе, Мамо Ганно. Я чув про тебе, але навіть і уявити не міг, що це ти. Я думав, що ти загинула тоді, пам'ятаєш, ти в потязі казала, що коли буде напад і нічого не залишиться, ти накладеш на себе руки.
- Я була дурна, я полізла у зашморг, але Савич, це той чолов'яга, який забрав мене з потягу, він витяг мене і надавав ляпасів. Він багато чому навчив мене, я стала розуміти усе по-іншому.
- Я бачу.
- Що у тебе з ротом?
- Один з твоїх вовчиків вирвав звідти золоті зуби.
- Золоті зуби?
- Так, чотири штуки, мені зробив їх у шпиталі один лікар.
- Ти ж теж не збирався жити, якщо доля б розлучила нас.
- Людина призвичаюється до усього. Я не міг без тебе жити, але морфій трохи вгамував біль, а робота відволікала від думок. Поранених було багато, операції йшли одна за одною. Не те щоб я хотів жити, але вмирати все якось було ніколи. Аж ось час настав.
- Я могла б помилувати тебе.
- Не могла, Ягнятку.
- Не називай мене так!
Вона сіпнулася і затремтіла, наче конячка, якій ставлять тавро.
- Ніколи!
- Добре, Мамо Ганно, не буду. Я розумію, що ти не можеш залишити мене живим. Та я й не дуже хочу жити. Але в мене є одне невелике прохання.
- Яке?
- Вбий мене.
- Що?
- Це не викличе подиву, бо ти вже вбила достатньо полонених. А мені буде приємно.
- Що?
- Знаєш, я ж вже давно поховав тебе, намагався не думати про тебе, але ось зараз побачив тебе і зрозумів, що кохаю тебе, як і раніше. А це ж непогана смерть, коли тобі очі закриє жінка, яку ти кохаєш. В мене було стільки випадків куди більш гірших смертей, то я майже щасливчик.
- Ні.
- Вбий мене, Ганно. Це потрібно і тобі, щоб перегорнути мою сторінку назавжди. Ось зараз ти тремтиш, а ти ж не можеш тремтіти, бо ти велика, Мамо Ганно, цариця вовчиків, могутня та жорстока. І сльози на твоїх очах. Які можуть бути сльози у Дикої Ганни? Це неправильно. Вбий мене і постав крапку у цій справі. Це дуже важливо.
Вона хоче щось відповісти йому, але здригається, бо розуміє, що ось-ось заплаче. Дивиться на його вусики. Пухнасті, м'якенькі вусики. Дотик яких вона пам'ятає до сих пір. Пам’ятає і згадує і слабішає, вона, Дика Ганна, кривава цариця степів, та, від імені якої тремтять сміливі солдати, та, перед якою вклоняються генерали, Мама Ганна Вовчої дивізії, ось вона тремтить і очі її наповнюються сльозами, як у якоїсь розгубленої соплячки! Хіба може таке бути?
- Просто вбий. І забудь.
Вони глибоко вдихає повітря, вона шукає сили і впевненість, вона нагадує собі, хто вона. Мама Ганна, Дика Ганна. Вона знаходить сили лише на різке:
- Ні!
Вона робить кілька кроків до дверей, але зупинилася. Вона не може вийти до вовчиків ось такою. Тремтячою і заплаканою. Ні, ні! Глибокі подихи, руки стиснуті в кулаках, скрип зубів, вона сильна, вона не рабиня спогадів, вона цариця, вона впевнена, вона перемогла слабкість! Його голос за спиною.
- Роби, як тобі краще. Гірше вже не буде, повір.
Ягнятко виходить. Навіть не повертає голови, спокійно говорить.
- До стінки його.
Вона збігає сходинками, сідає у тарантас на ресорах, поруч її охорона, поруч начштабу, колишній царський полковник Федосевич та ще кілька надійних людей. Вони їдуть до міста, де вовчики оточили залишки білих і де їх чекає непогана здобич. Федосевич доповідає про дані розвідки і про план остаточного розгрому, десь позаду лунає постріл, Дика Ганна не помічає його, питає  про те, де будуть стояти батареї і як не допустити підходу підкріплень білих до міста. Федосевич тикає своїм товстим пальцем у мапу, слухає її зауваження і черговий раз дивується, звідки ця жінка так тонко може розуміти війну. Чета у цей час тягнуть за ноги до могили. Його голова товчеться по землі, залишаючи по собі слід із крові та мозку. А набиті пилюкою вусики дивляться кудись у небо.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Наскрізні персонажі чи тезки?

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 25-09-2007

[ Без назви ]

© Любов Долик, 10-07-2007

Коли доля розкидає по різні сторони барикад

© Ігор Скрипник, 10-07-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75311207771301 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …