Аеромобіль летів з шаленою швидкістю. Все внизу злилося у нерозбірливий набір плям, схожий на модерновий твір сучасного художника, якому ліньки малювати щось справді вартісне і вистачає лише на ніякі шедеври, в яких потрібно шукати прихований внутрішній смисл, схований в його творчості за зовнішньою незугарністю. Зустрічні аеромобілі, які в межах дозволеної швидкості і в дозволених місцях літали над мегаполісом, тікали врізнобіч.
Похитуючись, автомобіль повернув вліво і нирнув між будівлями двох відомих фінансових корпорацій, які належали представникам правлячої в країні Партії.
Назустріч летів “Ніссан Аеромакс“. Водії просто не встигли зреагувати, бортові комп’ютери теж проспали – відстань була мізерна.
Повітря потряс гуркіт вибуху…
Гнат прокинувся і поволі розплющив очі, зрозумівши, що це все йому приснилося. Якщо бути точнішим, то уві сні він щойно пережив ті події, які трапилися тисячу триста одинадцять днів тому. Як же багато пройшло часу з тих пір! Через скільки випробувань йому довелося пройти! Краще б він залишився там, загинувши разом з своєю Оксаною. Тоді він не став би цапом-відбувайлом. Не став б мішенню, в яку вцілили зовсім не такі й справедливі стріли правосуддя, які захистили, насправді, не його, а синка одного з лідерів Партії, який і був призвідцем аварії. Гнат ледь не вчинив самосуду над ним в приміщенні суду, а так лише обтяжив свою вину. В тюрязі, після підлаштованого гармидеру і смерті одного з в’язнів, йому накинули ще кілька десятків років до терміну. І він застряг тут надовго. А точніше назавжди.
А ще краще було б взагалі уникнути тієї аварії. Але минулого не повернути – воно кануло в бездонну Лету часу, з якої вороття немає. Лише думки, твої вірні союзники, допомагають заглядати в її далеку глибочінь. І сни.
Він сидів у одиночній камері, адже був одним з небагатьох небезпечних злочинців у країні, де панувало благоденство і спокій під невсипними очима Уряду і відповідних компетентних органів. Тому він отримав і відповідний привілей - самотність, від якої хотілося дертися по стінах і вити на місяць, що інколи навідувався до нього через віконце.
А може це була кара за якісь вчинені раніше гріхи? Але за які? І хто виніс йому такий присуд? А може це не його гріхи, а батьків, дідів, взагалі предків Бог зна якого коліна?
Світало і сіра імла панувала у камері. Його життя належало цим чотирьом стінам, на яких він знав кожну шпаринку, кожну нерівність, все навколо вивчив так досконало, що навіть через десятки років міг б відтворити до найменших подробиць. Буття вже давно втратило сенс, він вже давно пересік той кордон, де межують цікавість, жага життя та апатія, безнадія і повна байдужість.
Трохи полежав. Ні, думки зовсім не витали в його голові. Лежав – без думок, без почуттів. Просто так. Час і самота привчили його до цього. Він ніби існував і не існував, мовби був і не був. Гнату здавалося, що цей стан рятував його від божевілля, хоча, нерідко, йому дуже хотілося цієї причинності, цього світу марев та ілюзій, який б навіки реабілітував його душу від гіркоти реальності.
Лише дві втіхи мав він у своєму замкненому світі – споглядання неба і читання книг.
Небо завжди вабило його. Начитавшись в дитинстві пригодницьких і фантастичних книжок, він мріяв стати космонавтом або мореплавцем. Щоправда реальність і стан здоров’я кардинальним чином вплинули на життєві плани і не дали змоги збутися дитячим прагненням. З того часу, зіркове небо і безмежний океан, він міг споглядати годинами, адже лише вони викликали в його свідомості почуття спокою, затишку, в такі хвилини він відчував себе частинкою універсуму. З тих пір, як доля зловісно вишкірила на нього свої гострі ікла, нічне небо стало Гнатові вірним напарником у злочинному вбивстві часу.
Ще він дуже любив читати. Його стерегли не якісь страховидла-бузувіри, а також люди, тож йому не заборонялося читати. Він мав доступ до тюремної бібліотеки, тож ще одним кілером часу стали книги. Літній бібліотекар справно постачав його книгами, але, з його слів, вже недалеким був той момент, коли він стане першим в’язнем, який осилив скромні запаси читалки. Щоправда зір у Гната став різко падати, букви стали нерозбірливими, перескакували з одного рядка в інший, тож на його прохання бібліотекар приніс йому окуляри.
- Я знайшов їх розбираючи ящики зі старими книгами, які збирався давно списати. Як вони там опинилися – не знаю. Мабуть залишилися від мого попередника.
Власне цей бібліотекар був єдиною людиною, з якою Гнату щастило перекинутися хоч декількома словами.
Перший сонячний промінь заскочив через віконце і побіг через кімнату.
Сніданок мали принести десь через годину. В нього тепер було доволі часу, настільки багато, що він навіть не знав, як з ним розпорядитися.
Потягнувся по книгу, натягнув на ніс окуляри і заглибився в неймовірний світ пригод. Читав знамениті “Хроніки Амбера“ Роджера Желязни і мріяв по чарівні карти, які б допомогли йому вибратися із неволі, бо не мав такого прагнення свободи і сили волі як Енді Дюфренс з кінгівської „Втечі з Шоушенку”.
Через деякий час відклав книжку, підвівся і підійшов до заґратованого вікна. Сонце викочувалось з-за виднокола і несло всьому живому життєдайне тепло.
Гнат дивися на нього і чомусь йому здалося, що воно більше, ніж завжди і ніби якесь ближче.
“Мабуть це через окуляри, - здогадався він. – Я ж забув їх зняти“.
Рука почала підніматися та… несподівано обвисла.
Сонце накочувалося, немов велике жерново. Здавалося воно перемеле його, як дрібну зернинку. Незабаром воно охопило все навколо і Гната засліпило його проміння. На мить, він заплющив очі, а коли відкрив, то зрозумів, що знаходиться не в камері.
Його оточувала сліпучо-біла пустеля, яка здавалася безмежною, якій не було ні кінця, ні краю. Спеки не було. Небо над головою було таким блакитним, таким безмежним, якого він ніколи не бачив. Сонце доволі низько висіло над пустелею і здавалося занадто великим. І ще одним відрізнялося місцеве небо – незважаючи на день, по ньому хтось розсипав зорі. Гнат розумів, що це неможливо, але сам бачив цю дивовижу.
Однак, розум якось холодно сприйняв ці дивні метаморфози. Наче так і мало бути. Він зовсім не здивувався і сприйняв все, що відбувається як належне.
Гнат оглянувся і помітив не так вже й далеко від себе оазис. Пожав плечами і попрямував до нього, глибоко всередині сподіваючись, що це не сон, а ті зелень і озерце, що бовваніють попереду, – не міраж.
Поволі намалювалися невелика хижа і постать людини, яка стояла поруч і дивилися на нього. Чим ближче він підходив, тим швидшою ставала його хода. Останні метри він біг.
Оксана обійняла його і сльози потекли з його очей. Він нічого не міг сказати. Почуття переповнювали його і вирували, наче океан. Вона теж мовчала, не в змозі сказати і слова. Однак, ця мовчанка була красномовнішою від будь-яких слів, якими неможливо повною мірою висловити почуття.
“Сподіваюся, що це не сон і не божевілля, бо інакше гіршої кари і кошмару важко собі уявити.“
Вона заглянула йому в очі. Насупилася
- Цих окулярів тобі не треба. Вони тобі зовсім не личать.
Він посміхнувся.
Окуляри впали в пісок.
Гнат і Оксана зайшли в хижу.
* * *
Телепатичний передавач повідомив про початок нового дня.
Гнат прокинувся і застогнав з болю.
- Кляті окуляри! - кинув їх об стіну.
Вони впали долу без жодної подряпини. Їх винахідники передбачили протиударний, термічний та інші види захисту саме для таких-от випадків.
„Це знову сон! Це знову марево! Скільки можна наді мною знущатися!”
Він вже не знав, де він, що з ним коїться, чи перебуває він світі навіяних ілюзій, чи на реальному рівні буття. Скільки варіантів свого звільнення він побачив, через скільки світів він пройшов, але кінця їм не було. Все його буття складали такі тортури, які щораз дальше вбивали в ньому прагнення свободи. І він нічого із собою не міг подіяти. Цей пекельний винахід щодня манив його до себе, обіцяючи бодай ірреальну хвилину щастя від єднання із коханою людиною на волі. Щоправда розплата завжди була болючою. Таке його покарання.
Чесно кажучи, він вже сам не знав, де справжній світ, а де робота окулярів. Навіть цієї миті. Може він снить, і це все фальш? Він втомлено посміхнувся. Мабуть лише пройшовши всі кола пекла, як у Данте, через ці всі марева, він нарешті опиниться там, звідки починав цю дорогу.
Він набрався духу, підняв окуляри та надів їх знову, щоб за мить прокинутися.
