- Бля…
- Шо не так?
- Ха…ха…
Сиджу. Полєк п’є пиво і палить.
- Ха-ха!...
То я сміюся, Стефан серйозний, він нині влаштувався працювати журналістом у якійсь газетьонці, ще й у російськомовній. Позаштатником, правда.
Я знову не стримуюся й сміюся:
- Ха-ха!...
Я сьогодні в нігерів кросівки купив, на Шулявці. Там повно їх. І нігерів, і кросівок. А я майже босий ходив. Зайшов у першу-ліпшу ятку, подивився, а потім ледве ноги звідти забрав, коли вони мене обступили:
- Який розмір? Приміряйте! На ціні зійдемось! Та куди ж ви?
«Бля! – думаю, - навіщо мені ті кросівки, навіть розгледіти не дадуть. Ліпше йти звідсіля десь подалі.»
Якби ж то. І п’яти кроків не пройшов. Підходить один, щось ніби запитує, а я ж на своїй хвилі. Не допетрав, відгукнувся, мо’ цигарку прохає, аж ні: «Что іщітє? У нас всьо єсть…» Ну я і радий за вас, що у вас все є. У мене теж дещо є, але не «всьо». Затягнули у ятку, тіпа, дивіться, ось, ось, ось, і навіть ось. Дивлюся… а вони вже й стільчика мені принесли. «Сідайте…». Всадили. Сиджу. «Який розмір?» «Сорок п’ятий, - відповідаю, - але я ще пройдуся, пошукаю…» « У нас всьо є!» «Ось…ось… ось… Дивіться!» Дивлюся, дурень. Те мені не подобається, те теж, але ж у них все є, кажуть; щось та й мені сподобається… Я вже на все згоден, аби відпустили, їх навколо мене штук п’ять уже бігають, а щось їм скажеш – « У нас всьо єсть!» - у відповідь. Ну й харашо, всьо так всьо. Роззули мене, приміряли. «Скільки?» - запитую. «Двісті, але у нас сьогодні день поганий, нічого не продали, тож скільки скажете…». «Бля, думаю, клас! - але ж совість мучить, думаю, сто сказати, чи п’ятдесят, але ж, думаю, то вже занадто; дурний, мабуть. – Сто сорок! – кажу» У відповідь: «Сто п’ятдесят. Зараз впакуємо. Чи так підете?» «Бля, так піду, - думаю про себе. – аби чимскоріш звідси втекти». Дістаю гроші, розраховуюся. Йду. Єс! я їх позбувся… Потім Стефан з’являється: « Що, нові кросівки купив?» «Ага, купив, - говорю, а сам нишком сміюся і кіоск з пивом видивляюся».
Потім дощ пішов, я весь намок, доки до себе дійшов, але куди дінешся, парасолю ж мені не спродали, ось і мокну. Хто з нас не мокне? Жінки, коли симпатичних, красивих, сексуальних чоловіків зустрічають, чоловіки, коли напиваються і у штани дзюрать. Всяке буває… Навіть любов. А потім сварки, суперечки, розходяться врешті-решт. Жизня. Нікуди не дінешся. У Штати поїхати можна, але там не цікаво, не весело, чомусь мені так думається. У Ізраїль мене не пустять. Ну й слава Богу! Шо я там забув? У Стефана інші проблеми, він тихий, спокійний, розумний, працює. Які там проблеми? Все в нього супер. Та ше й хвілософ, як сам він каже. Ну да, є шось таке в нього. Та мені що до того. Філософ то й філософ! Та й крапка. Я жінок люблю, пиво люблю, за цим всім і часу на всілякі «хвілософствування» то й немає. Заходжу до себе, комп’ютер вмикаю, шукаю музичку на свій смак. О! Є! Radiohead. 2+2=5. Оптимістично депресую під них і п’ю пиво… але ж ні, так не піде, треба десь та й розвіятися.
- Алло! Привіт, Лялечко!.. Ти у Львові?... Ого! Як тебе туди занесло, ти ж учора у Києві була й нікуди ніби не збиралася… Ага! Зрозуміло… Ну добре, приїдеш – зателефонуй…
«Бля! - бурмочу подумки. –Що б це зробити?»
З’являється Полєк, від нього нікуди не дінешся. «Ну й добре, - думаю, - хоча б не один…»
