3.
(продовження)
попередній розділ див. на http://gak.com.ua/creatives/1/5339
***
З розміняних грошей найперше, що я купив – то були фарби, пензлі та інші причандалля. Продавщиця у художньому салоні також делікатно натякнула мені про минулі борги, і тому після всіх розрахунків в кишені у мене залишилося щось із двісті гривень. Небагато....
Запілікав мій мобільний: надійшла есемеска. Я прочитав текст - то писала з Німеччини одна з моїх клієнток, Берта, спекулянтка моїми геніальними полотнами. Вона купляла ті картини у мене за двісті-триста гривень, продавала ж, як сама мені колись похвалилася, за двісті-триста євро, а навіть інколи й дорожче, в залежності від обставин. Що ж це за такі обставини, вона мені, на превеликий жаль, чомусь не хотіла ніколи розповідати.
Одним словом, Берті терміново була потрібна хоч яка-небудь моя заваляща картина. За кілька днів приїхав би кур'єр і забрав товар, а мені віддав грошики.
Я приперся додому, замучений і розбитий спекою, можна було би братися до роботи, але ніякого натхнення не було. Треба було би щось малювати, але що саме – на думку чомусь не спадало.
Про всяк випадок, перш, ніж що-небудь малювати, я вирішив підняти ціни на свою роботу. Ні, шановна Берто, - розмовляв я сам зі собою, - триста гривень – то було учора. Сьогодні таких цін вже просто немає. Все подорожчало, в тім числі і моя праця. Тому менш, ніж за триста п'ятдесять гривень і не підходь, - рішуче вирішив я. Потім, поміркувавши, вирішив, що це вже занадто, бо раптом ще відмовиться ця Берта-Антуанетта ( як вона себе називала) від співпраці зі мною... Хоч вона і не єдина з посередників, але ж всі інші – то якісь жлобуватого вигляду мужлани, котрі тупо перепродують на Андріївському узвозі мої роботи, відлякуючи своїм зовнішнім виглядом потенційних покупців. Тому подумки я збавив гонорар до трьохсот сорока гривень, - і ні копійки менше!
Думаючи-гадаючи, що ж намалювати на розчепіреному шматку мішковини, я вирішив про всяк випадок перерахувати свої чесно зароблені вчорашні грошики. Я вийняв їх із схованки , послинив пальці і... що за чортівня?? на всіх банкнотах стояв той самий 2009 рік випуску. Трохи раніше, дорогою від обмінного пункту до „Художнього салону” я обміркував ситуацію і вирішив, що „2009” рік просто привидівся усім нам через небувалу спеку, а, можливо, ми якось читали рік випуску „2006” догори ногами, абощо? Інакшої причини просто бути не могло, ну не будемо ж ми приплітати сюди якісь потойбічні сили, гіпноз чи інопланетян?
А тут ось тобі знову – „2009” рік. Я пішов на кухню, вийняв з холодильника і налив собі п'ятдесять грамів коньяку, котрий зберігався для особливих випадків, хильнув. Зараз, можливо, якраз такий особливий випадок і настав. Треба розібратися з цією загадкою. Треба негайно зателефонувати в Будинок і запитати, чому вони наді мною ставлять нелюдські експерименти!?
Та коли я повернувся в кімнату і знову став розглядати банкноти – я не повірив своїм очам: рік випуску знову стояв 2006.
Мимоволі у мене зринули спогади недавніх подій в обмінному пункті. Я згадав, що саме там і саме під час розглядання фальшивих банкнот мені вдалося викликати в пам'яті образ дивної жінки із не менш дивного Будинку, котра взяла мене працювати охоронником. До того у мене це чомусь не виходило – з самісінького ранку в мене було бажання намалювати її портрет, та це не вдалося – замість її обличчя я бачив лише якусь неясну пляму. А зараз – навпаки, розглядаючи ці банкноти , рік випуску котрих змінювався просто на очах, я знову відчув цілісний образ її обличчя, я зрозумів, що зможу і повинен її намалювати.
Я миттю приступив до роботи. Це мав бути не просто її портрет, я захотів намалювати за враженнями останнього дня сюжетне полотно. Коли приходить натхнення, це насправді дуже просто робиться. Потрібний образ зринає у твоїй уяві, ти накладаєш цей образ на площину майбутньої картини, неначе перебивну картинку, і потім лише накладаєш відповідні фарби у потрібні місця. Я накладав мазок за мазком, то відходив від мольберта, розглядаючи майбутній шедевр під різними кутами, то, заплющивши очі, згадував деякі подробиці вчорашнього. Робота кипіла, я втратив лік часу і працював, працював, працював... Я би міг вам тут і більш детально розповісти, як пишуться картини, та не гадаю, що це вам буде цікаво.
Коли картина була готова, я знесилений впав на диван... Натхнення - натхненням, а важка робота відняла у мене залишок дня і половину ночі. Зате було на що подивитися: на задньому плані картини загадково височів Будинок, в одному з вікон якого стояла Вона, імені котрої я навіть не запитав. Вона була велична і прекрасна, строга, наче Снігова Королева, і водночас випромінювала якусь дивну внутрішню доброту. Її очі, що так схожі на два бездонних лісових озера, були трохи перелякані, бо ще б пак! - на передньому плані обличчям до неї, а спиною до глядача бовванів , ховаючись у тіні неіснуючого куполу неіснуючої церкви, зловісний, таємничий чоловічок, вдягнений у фрачну пару, схожий зі спини на Мюллера, а точніше – на актора Бронєвого. В руках він тримав отруєний ціанистим калієм бутерброд. Церкви, як я вже говорив, на картині зображено не було, зате була тінь від неї, котра доходила майже впритул до сходів ганку, а на ганку я зобразив себе в ролі охоронця, лише чомусь замість камуфляжу я вдягнув себе у якийсь середньовічний плащ лицаря-мушкетера. Так буде романтичніше, а з іншого боку- зрозуміліше покупцеві, - подумав я.
Картина дійсно вийшла дуже вдалою, і хоча мазки були досить крупні, дивлячись на неї здалеку все виглядало дуже реалістично. Настільки реалістично, що в якусь мить мені навіть здалося, що Мюллер ось-ось обернеться, і ми із ним знову зустрінемося поглядом. Мені стало трохи моторошно – адже пістолета у мене вдома не було. Я навмисне вибрав такий ракурс і намалював цього Мюллера зі спини, щоб не довелося малювати його неприродньо-усміхнене обличчя, котре викликало не лише огиду, але й якийсь підсвідомий страх.
Я хильнув ще трохи коньяку і відключився. Проспав я аж до обіду наступного дня. Я би спав ще довше, якби не настирливий телефонний дзвінок мобілки. Поглянув на табло – телефонував московський ділер, Петро Петрович Парамонов, у нього галерея на самому Арбаті. Який він із себе – я ніколи не бачив, товарообмін між мною і Парамоновим відбувався через провідниць швидкого потягу „Київ-Москва-Київ”, всі транспортні видатки він завжди брав на себе. Хороший дядько, хоч і москаль.
- Привіт, Максе! Як твої справи? Прокинувся вже? Тут таке діло, я тебе, звичайно вітаю, але твої картини чомусь стали користуватися шаленим попитом. Ти там ще живий?
-Та живий, дякувати Богу, а чого запитуєте, Петре Петровичу?
-Максе, ти знаєш, я не перший рік займаюся цим бізнесом... У мене і батько займався цим, і діда большевики за ці картини свого часу пустили в расход... Це наш сімейний бізнес... Я ж тобі розказував про Третьякова?
-Та розказували, Петровичу, розказували, і що?
-Ну, розумієш, таке різке зростання попиту на картини того чи іншого художника, як відомо, відбувається лише після його... гм... ти вибач, але скажу – лише після смерті цього художника, або ж коли він смертельно хворий і вже не працює, розумієш?
-Та живий я , живий, Петре Петровичу, чого і вам бажаю. То це і все, задля чого ви мене розбудили?
-Ти, Максе, не слухаєш мене, старого, а даремно. Через нашу сім'ю пройшли тисячі таких, як і ти, художників, і кожного разу, як хтось із них помирав – ціни на їхні картини зростали в десятки і сотні разів. Та ти і сам це знаєш, взяти того ж нашого знаменитійшого москвіча Сичова –він за життя прозябав, ледве не бомжував на трьох вокзалах, на хліб, бідолазі, не вистачало, а зараз , коли він благополучно здох, його полотна мільйони рублів коштують, он навіть Путіну на двадцять третє лютого одну таку подарували – хітриє людішки хотіли від Путіна отримати коє-какі гарантії в Тюмені... Правда, кремлівська експертиза за участю твого покірного слуги нещодавно довела, що це не чистий Сичов, а майстерна підробка... Так, але ж я заговорився. Слухай, Максе, раз ти ще живий, прийми від мене госзаказ штук на двадцять робіт, я тобі навіть аванс згоден проплатити, га?
-Петре Петровичу, а у мене ціни піднялися, до речі....
-Ціни піднялися? Ну, то нічого, Макс, то нічого. Це навіть добре – все ж піднялося в ціні, це ж і зрозуміло, ми ж он вам і на газ підняли ціну, а ви нам – на картини. То як? Чим ти мене порадуєш? Оформиш заказік на тридцять, чи краще на сорок картин, га, Максюта?
-Петре Петровичу, да я ж вам не Кукринікси якісь, я ж не можу займатися халтурою – отак, ні з того, ні з сього взяти і написати сорок робіт. Це ж треба натхнення щоб було, ви ж повинні розуміти!
-Максіку, дорогенький, Петро Петрович знає, що робить. Я ж від тебе не вимагаю шедеврів, я ж не диктую тобі сюжет, я ж не прошу яку-небудь Анну Карєніну, чи сюрреалізм якийсь, - малюй, що-небудь, що в голову взбреде, хоч сплошні чорні і червоні квадрати, хоч портрети свого долбаного Ющенка, тільки ж, дорогенький, не забувай ставити на кожному полотні свій підпис і дату. І бажано, щоб картини побільші були, метр на два, або три на чотири. Не жалій холстів. Нада тобі предоплата – буде тобі предоплата, я ж понімаю – краски, кісточки, холсти, - всьо стоїть дєнєг. А ми потім розберемося – я в тебе заберу всьо оптом, ідьот? Га, Максютушка?
Я випросив у цього старого пердуна предоплату п'ятсот баксів, які він пообіцяв вислати сьогодні ж поїздом „Москва-Кишинеу”. Взагалі, треба було би вже завести яку-небудь пластикову карточку, не доводилося би кожного разу поспішати на вокзал і перейматися, чи не заникали гроші меткі провідники.
Перебуваючи під трохи гнітючим враженням розмови з Парамоновим, - а кому буде приємно, коли тобі почнуть пророкувати близьку смерть, я ж не дурак, та ще й робити на неї такі ставки, замовляючи по сорок картин, - я вирішив подзвонити в Будинок і зробити їм рознос за фальшиві гроші і все таке інше. Та не встиг я зібратися з думками, як трубка знову задзеленчала. То був якийсь дрібний торговець із Мінська. Я вже навіть не пригадував його імені, я зустрівся з ним якось кілька років назад на Андріївському узвозі під час Київських днів – він стояв і розглядав одну з моїх картин, котра була виставлена серед іншого псевдохудожнього мотлоху одним дрібним місцевим перекупником. На картині був зображений старий єврей, котрий, ховаючись від дощу під дірявою парасолькою, бадьоро крокував бруківкою.Таких подібних картин я намалював кілька десятків, всі вони одна від одної чимось відрізнялися: тональністю палітри, виглядом будинків, напрямком руху старого єврея, собачкою, що бігла обабіч нього; поєднували ж їх - стара парасолька, бруківка, дощ, настрій...
...Тоді я запитав у білоруса, котрий дуже прискіпливо вдивлявся у картину:
-Подобається ?
-Так, - відповів він, - дуже. Така... така...якась безисходність відчувається... такий смуток... І дощ, як справжній, і бруківка, як у дитинстві, і цей старий єврей....
-О! А як ви зрозуміли, що той старий – то єврей? – здивувався я. Треба пояснити, що ні обличчя, ні взагалі голови пішохода на картині видно не було, весь верх людини було заховано під парасолькою.
-А я відразу зрозумів, що то єврей – бо лише євреї здатні економити на парасольках, - відповів розумний, але сумний білорус.
Він тоді купив цю картину у перекупника за триста баксів, і я запропонував йому купити втричі дешевше ще одну свою аналогічну роботу, лише не в зелених, а в оранжевих тонах і трішечки більшу, котра зберігалася у мене вдома. Ми обмінялися нумерами телефонів, та з тих пір ось уже два роки від нього ні слуху, ні духу. І от тепер – на, маєш! Чи ви всі зговорилися?
-Я би хотів поговорити з паном Максом Солодовніковим, - сумно промовив білорус.
-Так, я вас слухаю, - якомога веселіше і бадьоріше промовив я. – Жива Бєларусь!
Він не звернув уваги на моє націоналістичне білоруське привітання, чи то може я щось не так сказав.
-Пане Максе, це я. Моє прізвище Гундосов, я з Мінська. Колись у вас я придбав дві ваші картини ...
-Вибачте, пане Гундосов, лише одну. У мене лише одну. Іншу – то в спекулянтів. Але все одно, я вас добре пам'ятаю. І що тепер?
-Пане Макс, у мене до вас велике прохання ! Розумієте, одну вашу картину я був змушений продати, бо, ви розумієте, було скрутно із фінансами, і я її продав. Оту, зелену. А іншу я не продавав, ні!... Інша, ота, помаранчева, висіла у мене вдома, в коридорі, я її і не збирався ніколи продавати. І от тепер, ви розумієте, сталося лихо. Учора я приходжу з роботи, - а я живу один, дружина мене, ви розумієте, покинула, - а двері у квартиру взломані, і... ні, я не можу!... – у трубці вчувалося рюмсання і схлипування дорослого чоловіка, що особливо огидно, - ні, я просто не можу! Вашу картину у мене викрали! Отого старого єврея під зонтіком! Більше нічого не винесли , все на місці: портсигар срібний на столі лежав - на місці, шкіряна куртка висіла на вішаку, - на місці, відеомагнітофон імпортний – на місці. А картини Вашої нема! Нема, ви розумієте! Украли!
Те, що мою картину вкрали, було, звичайно, з одного боку, приємно. Який художник не став би гордитися з того, що його картини викрадають? Але в контексті останніх подій ця звістка мене не лише потішила, але й засмутила. Що ж це таке робиться, що за збіг обставин?? Коли з тобою протягом довгого часу, довгих років нічого не трапляється, за винятком хіба що підчепленого кілька років назад ( і на цей час вже благополучно вилікуваного !) десь на кримському бієннале вільних художників в Коктебелі триперу ( це була , швидше за все, та львівська майстриня, що писала еротично-сюрреалістичні полотна на історично-націоналістичну тематику), - то коли тут за два-три дні тебе спочатку хочуть отруїти бутербродом, потім арештувати за нібито фальшиві гроші, врешті – замовляють сорок картин з надією, що ти незабаром маєш відкинути копита, - то це що, по-вашому, нормально??
продовження див. на http://gak.com.ua/creatives/1/5512
