2.
(продовження)
попередній розділ див. на http://gak.com.ua/creatives/1/5327
***
Пиво зранку – поганий помічник. Проте я випив ще кілька кухлів, бо вже давно не міг дозволити собі такої розкоші. З іншого боку – поки п'єш пиво, маєш вигляд зайнятої людини, і до тебе ніхто не чіпляється. Проте не завжди. Якраз коли я допивав останній, третій кухоль, до мене за столик підсіла якась мадам, вся у чорному, незважаючи на жарку літню погоду. Верня частина її наряду складалася із вишиваної блюзки, чорним по чорному, з декольте середнього розміру, котре не було занадто відвертим, але натякало, що його господиня – молодиця у розквіті сил.
Опустившись на пластиковий стілець, вона безцеремонно стала розглядати мене, мов би я був експонатом музею воскових фігур. Погляд її відвертих очіей пронизав мене наскрізь, аж відпала охота до пива. Я роззирнувся – навколо снували байдужі люди у своїх справах, ніхто на нас із незнайомкою не звертав ніякіснької уваги. Помітивши, що з моєї нагрудної кишені визирають єврові купюри, я непомітним рухом вказівного пальця засунув їх поглибше, щоб не спокушати співгромадян до експропріації неекспропріатора.
-Та не потрібні мені твої гроші, - сказала незнайомка...- Ти шо? Я тебе от що хотіла запитати: ти хрещений, чи просто так носиш оту фігню?
Вона простягнула руку, щоб тицьнути пальцем у мій срібний хрестик, котрий теліпався у мене на шиї на такому ж срібному ланцюжкові, але на півдорозі зупинилася, ніби передумавши. Відсмикнувши руку, склала пальці двох рук у замок і шось почала про себе шепотіти.
-Хрещений, звісно, - відповів я. – У нас у роду всі хрещені були. А яке твоє діло?
-Угу, все ясно, - буркнула незнайомка і спохмурніла.- Значить, говориш, хрещений. Це погано, ой, як це погано.
Вона щось продовжувала бурмотіти собі попід носом
- Чому погано? – перепитав я. – Навпаки, коли хрещений –це добре.
- Ти нічого не розумієш, художнику, - відповіла молодичка, підвелася зі стільця і пішла геть,звабно похитуючи бедрами.
Аби оце я був не такий розгублений її поведінкою, я би не роздумуючи наздогнав її і запросив до себе додому на вечірнє горнятко чаю, бо такі бедра не повинні пропадати задарма, але її поведінка чомусь здалася мені неадекватною. Знаєте, є у нас в місті такі пацієнти, котрі раз на місяць ходять перевірятися у Павловську лікарню, але живуть удома, бо в лікарні дефіцит койко-місць. Одного разу до мене такий на Хрещатику причепився, став хапати за рукав і кричати, що я злісно ухиляюся від сплати членських внесків у партійну казну, і через це ніяк Політбюро КПРС не може скликати свій двадцять дев'ятий з'їзд. Коли ж я йому по наївності зробив спробу пояснити, що КПРС вже давно розпущена і не існує такої партії, - ви б його бачили!!!- він почав кричати на всю Бесарабку, що це я убив Брєжнєва, Устінова і Черненка разом, а тепер хочу вбити Єльцина. Після цього мене навіть викликали до райвідділку міліції і допитували, чи це правда, що про мене кажуть, нібито я причетний до смерті отих радянських партійних високопосадовців. Я дивився на них з подивом, гадаючи, чи не переплутав я випадково райвідділок з психлікарнею, і ,звичайно ж, все заперечував. Ні, - зізнавався я, - до смерті дорогого Леоніда Ілліча я не маю жодного відношення, хіба що колись в дитинстві попісяв на його портрет у газеті.
- Та ні, Ви не бійтеся мене, мені можете говорити правду, якщо це дійсно Ви таке зробили, - запевнював мене сивочолий капітан міліції. - Я – член Руху!
І тицяв мені під ніс посвідчення, де було написано, що він дійсно є членом Народного Руху.
Я спустився вниз на Поділ і у першому-ліпшому банку подав у віконце кілька купюр, щоб обміняти євро на гривні. Дівчина взяла купюри і кинула їх під детекторну лампу. Різнокольорові водяні знаки в ультравіолеті засяяли новорічною ялинкою. Гроші були, звісно ж, справжніми, я їх і сам перед тим обмацав і обнюхав. Вона стала виписувати обмінну квитанцію, коли у приміщення зайшла її старша колега за печаткою. Поки дівчина виймала із сейфу печатку, її колега краєм ока помітила купюри під світлом детектора.
-О, а що це за валюта? – запитала вона . – Нові єври?
-Єври як єври,- відповіла дівчина,- світяться.
-Щось я таких раніше не бачила,- сказала старша.– На єврах таких значків раніше не було. Хіба раніше були сині і червоні звьоздочки?
-Ой! А я і не побачила, - стрепенулася дівчина. – Точно! Молодой чєловєк, шо це ви мені підсунули? Ви зі „Скритої камери”??
-Ану, дай їх сюда, - сказала старша.
Вона їх обмацала, обнюхала, обдивилася на просвіт, - все було в нормі. Я ж теж не лох - сісти на відсидку за фальшиві гроші якось не хочеться.
- Я шось не поняла, - раптом сказала старша.- Січас який год?
- Дві тисячі шостий, - відповіла дівчина.- Ой, який же шостий?? Дві тисячі сьомий – ніяк не можу привикнуть.
- А тут який?
- Дві тисячі дев'ятий, - прочитала дівчина. – ну ні фіга собі. А я і не помітила.
Я теж був вражений. Як це я так лоханувся?
- Ану, дайте сюди, - попросив я дівчат, - я щось не звернув уваги.
Дівчина подала мені одну двадцятку. Я ледве не впав – на банкноті дійсно був проставлений дві тисячі дев'ятий рік випуску. У всьому іншому вона нічим не відрізнялася від тих, котрі раз по раз потрапляли мені в руки від перекупників, що торгували моїми полотнами.
-Шо будем дєлать? Принімать, ілі шо? – запитала дівчина у старшої.
-Яке „прінімать”, ти шо, дура? – гаркнула на неї старша. – Хочеш потім свої дєньги віддавать? Визивай Палича, хай розбирається.
Дівчина хитро на мене подивилася і демонстративно склала руки, як першокласниця за партою. Ну і що з того, адже ж кнопка виклику служби безпеки у них натискається ногою ...
-Може, не треба вашого Палича? – перепитав я жалібно. – Я вам краще шоколадку....
-Ага, шоколадку... Сам їж свої шоколадки в таку жару. Шоколадки, мєжду прочім, уже всьо, не катят, - відповіла старша. – За таке, мєжду прочім, садят.
З'явився високий сивочолий короткострижений чоловік, статура котрого вказувала на його довготривалий стаж роботи в тих державних органах, про котрі люди навіть анекдоти розповідають пошепки, і то не всім. Позад мене різко загальмував „бобік” з кількома уродами в масках , камуфляжі і бронежилєтах, з автоматами, як то кажуть, „напєрєвєс”. Палич зробив їм заспокійливий знак, і вони сиділи собі спокійно в автомобілі з повідкриваними дверцятами...
-Осьо, Палич, посмотріть, шо цей молодой чєловєк нам приніс, - сказала старша.
Палич узяв банкноту, повторив ті ж самі процедури, що раніше робив я і Старша: обнюхав, посмикав, розглянув її на просвіт. Знизав плечима:
-Ну да вроді би справжня. Чиста.
-Да ви на год посмотріть, на год! – не витримала Старша. – Дві тисячі дівятий! А зараз дві тисячі сєдьмий!
Палич мугикнув:
-Ти диви! А я би й не помітив! А на вигляд – як справжня!! Твоя? – запитав він мене.
-Та ніби була моя, - нерішуче промовив я.- А тепер уже і не знаю.
-І багато їх ще у тебе?
Я промовчав.
-Та от, Палич, смотріть, він їх тут цілу кучу приніс! От гад, а на вигляд наче такий порядочний! – верещала Старша. – На двісті єврів хотів нас узуть!!!
-Ну то що будемо з тобою робити? – запитав мене Палич.- Пройдем, чи шо?
Я озирнувся через плече назад. Бики в „бобіку” пересмикнули затворами, націлили дула своїх „калашів” просто мені в груди. Ех, мать твою!.. Ну це ж треба таке! Звісно, дурень я безпросвітний, повівся на таку фігню, п'ять сотень за один день роботи - ну хто такі гроші буде платити за таку просту роботу?? Мабуть, і не кожна елітна путана стільки у день заробляє, а тут стояв, як дурак, сторожив якісь двері – на фіга??... І ця... теж хороша... ніколи б не подумав, що така солідна жінка – ну просто міледі якась – може мене так обвести навколо пальця.
Я став собі пригадувати риси обличчя тієї жінки, котра вчора взяла мене на роботу охоронником і котра заплатила мені п'ять сотень фальшивих євро. Ну просто лохотрон якийсь! Комусь розповісти – не повірять. Найголовніше – який мотив усього цього? Адже я й так нічого не пам'ятав, мене якимось чином доставили додому ( а звідки вони дізналися, де я проживаю?? адже прописка у мене не київська!! ), то можна було б і не засовувати до кишені ці кляті п'ятсот євро! Чи вони гадають, що я такий дурень, що ще й післязавтра прийду охороняти їхній сарай? Ні, не діждетеся.
Але ж вона й сука! Я став пригадувати її очі, її глибокі очі, котрі неначе два озера у темному лісі, я став пригадувати пасма її волосся, такого пишного, наче з реклами дорогого шампуню, я пригадав її губи, що червоними маками розкинулися на молочно-блідій шкірі її обличчя... І я раптом пригадав її обличчя цілком і повністю, що мені не вдавалося зробити вранці, коли я хотів намалювати її портрет... І цей ангел... Ні, не так! І це хитре і підступне стерво мене так підставило!!
...Літню спеку порушив легенький прохолодний вітерець... Закружляла пилюка на тротуарі між мною і „бобіком” з биками, затріпотів на вітрі тент над віконцем обмінника, навіть усередині приміщення, де сиділа дівчина-касирка і її старша начальниця, де стояв грізний насуплений Палич порух вітру сколихнув усілякі папірці, квитанції, бланки... Холодний такий, приємний вітерець...
-Ну то що будемо з тобою робити? – запитав мене Палич.- Пройдем, чи шо?
-Навіщо кудись проходити? – якомога жалібніше почав проситися я. – Відпустіть.
-Ні-і-і, як це – „відпустіть”?? – скипів грізно Палич і помахав на мене вказівним пальцем.- Це ж, ти понімаєш, фальшиві гроші, ето же стаття!! Це ж - с конфіскацієй, понімаєш? А ти кажеш – „відпустіть”. Ти сознатєльно прийшов у наш банк і хотів нас, шо називається, кидануть, а тепер кажеш – „відпустіть”. А саме страшне – шо гроші фальшиві, а виглядають точь-в-точь, як справжні! Ето ж яка техніка у вас должна бить!! Якби не оцей, понімаєш, на купюрі дві тисячі дівятий.... понімаєш... год...понімаєш...
Палич раптом замовк, потер рукою лоба. Розгублено продовжував белькотіти :
-...понімаєш... Галка, ану, посмотри сюда. Який тут год?
Галка, котра Старша, вихопила у нього з рук купюру, знову стала її крутити-вертіти, як мавпа окулярами. Потім здивовано гикнула:
-Так був же дівятий! Клянусь, шоб я з цього місця не зійшла! Я ж на собствєнні очі бачила – дві тисячі дівятий год був нарисований! І Ксюха бачила! Ксюха, ти скажи Паличу, ти ж бачила, чи ні?? Дівятий же ж був год!! Та шоб!....
Ксюха мовчала, продовжуючи сидіти у позі першокласниці і тихо посміхалася мені:
-Ну ви, дядьку, і гіпнотизьор! А я сразу поняла, шо ви зі скритої камери! - Вона помахала рукою і гукнула комусь позад моєї спини :
-Передаю прівєт моїй мамі Ганні із Переяслава, шо живе на Підверках, і моїй тьоті Розі, шо живе на Оболоні!
Галка тим часом перебирала інші банкноти:
-Так, і тут дві тисячі шостий... і тут... і тут...та шо ж це такоє!? Та я ж сама бачила, шо дівятий був год нарисований! Ладно, Ксюха, чого я прибігала до тебе,га? А, вспомнила, давай печатку, я побіжу!
Палич тихо виматюкався і, махнувши бикам, мовчки вийшов з приміщення каси. „Бобік” загуркотів двигуном і зник. Касирка Ксюха відрахувала мені положену суму гривень, дала підписати квитанції.
- Отут підпишіть, отут і... і отут.
Третій папірець був чистим.
- А це що таке? – запитав я.
- А це... а це ваш автограф, - знітилася Ксюха. – Я всім буду показувать і хвастать, що мене знімала скрита камера. Я ж так і поняла, що я вас десь бачила раніше...
Я зрозумів, що пити пиво зранку - погана прикмета. Тим більше, аж три кухлі.
продовження див. на http://gak.com.ua/creatives/1/5425
