Коли відстані міряли ще верстами та долали ці версти на волах, а не на мотоциклах “Мінськ” з коляскою, з Чупринівки було ближче до Одеси, ніж до Херсону. Кожного року в сусідньому Скадовську та Хорлах Фальцфейни (а потім і наркоми Красіни) вантажили зерном пароплави до Англії чи до Італії. Власне, Скадовськ залишився Скадовськом (на честь пана-засновника), а не став Кіровим чи Троцьким, саме тому, що його було внесено до міжнародного реєстру морських портів і потрібно було профінансувати виправлення на морських картах та в довідниках в усьому світі.
Але був крім пароплавів ще й інший вид транспорту. Влітку з Залізного Порту до Одеси відходило безліч дубків з кавунами.
Дубок – це двощоглове судно, яке на півночі Європи назвали б шхуною. Але ці заведені Петром Першим німецькі назви на Чорному морі не використовувалися, більш того, над ними знущалися, називаючи всі речі своїми іменами, як і мусить бути в справжніх моряків – грецькою, або італійською. Якір, наприклад, називався сідеро, трюм – камора, штиль - бунація і так далі. Хоча, греків якраз на дубках вже майже не було. Греки в ті часи були вже за капітанів на пароплавах та в конторах судноплавних агенцій. А також експортерами, розтратчиками, банкрутами, бандитами, контрабандистами й псевдопотерпілими судновласниками, що топили пароплави задля страхової премії. Й взагалі – всіляко обдурювали аборигенів цих берегів, як Мавроді Льоню Голубкова не дурив. Але аборигени звикли й вже не ображалися, тому що оселилися греки тут ще за часів Геракла, і навіть одна з назв цього берега – Ахілодромія -пов’язана з тим, що саме тут бігав поранений в п’яту Ахіллес і стікав кров’ю просто в Ягорлицький лиман.
Коли дідові Сашкові виповнилося сім, мати вирішила повезти його до Одеси, щоб знала дитина, що світ не сама лише Чупринівка, є в ньому ще й великі та красиві міста, де один лише Привоз за день не обійдеш, а Потьомкінська драбина від причалів до Дюка Рішельє складається аж з 200 східців. Поїхали, як було заведено, на палубі дубка з кавунами разом з іншими подорожанами. Харчі – свої.
Дув вітер трамонтан. Кавуни пріли в каморі, дядько (по-німецькому – боцман) кричав на хлопця (по-німецькому – матроса) за те, той не затягнув якогось вузла на баба-фізі (по-німецькому – топселі). Борщ та кашу варили в пересувній буді просто на палубі (по-німецькому – камбузі). Питна вода зберігалася в двох барильцях (по-німецькому – анкерах) під щоглою. А за бортами плескалися хвилі й прудкі чорноморські дельфіни афаліни (по німецьки – пляшконосі дельфіни).
Під вечір вітер підсилився, потім ще підсилився. Хвилі почали заливати палубу й кавуни торохкотіли й котилися до бортів. Потім вітер зайшов на північний схід і ще підсилився. Як це звалося в справжніх чорноморських моряків, які везли діда Сашка до справжньої Одеси, я не знаю, бо мене теж зрусифіковано й онімечено, в мої часи це вже звалося штормом від норд-осту дев’ять-десять балів за шкалою Бофорта. Лише найстаріші рибалки в Генічеську , Бердянську та Бурлачій Балці пам’ятають цю справжню чорноморську мову і кажуть, що коли задме від північного-сходу, дутиме щонаймеше троє діб. А як не вщухне, то ще троє. А потім ще троє. А потім ще троє.
Питна вода на дубку закінчилася вже на другі “ще троє діб”. Потім закінчилися харчі в пасажирів. Потім харчі в команди. Добре, що вантажем були кавуни, а не сіль, яку теж возили до Одеси з наших країв дубками. Дід Сашко каже, що наївся тоді кавунів на все життя. Коли на обрії з’явився якийсь берег, незвиклі до штормів пасажири вже були зелені, як ті кавуни, які, до речі є прямим запозиченням з турецької мови. Тільки от “кавун” турецькою – “диня”. А кавун якраз – “карпуз”, а не гарбуз. Втім, як і “айва” – груша.
Берег виявився не тільки не одеським, а взагалі закордонним та “ідєалогічєскі чуждим” – румунським. Румуни мабуть про це забули, бо пройнялися форс-мажорним становищем іноземного плавального засобу, дозволили поновити запас питної води й навіть забезпечили якою-ніякою їжею за рахунок його величності короля румунського.
В 29 році дід Сашко ще погано розумівся на географії, яка до того ж була ще й іншою, ніж зараз. Це могла бути і не Констанца, а Білгород-Дністровський, наприклад. Я розпитувався, був там лиман, чи гирло, чи маяк як в Констанці, але дід не пам’ятав нічого, крім румунської гостинності. На політиці дід Сашко не розумівся зовсім. Пам’ятає лише, що навіть його, семирічного, місяць тягали до ГПУ на допити. Що вони робили в Румунії, та з ким контактували. А капітана дубка таки відправили плавати в Льодовитому океані. Його ім’ям пізніше названо другу частину назви землі Франца-Йосипа. Перша ж частина – на честь одного шинкаря Франца з Керчі, якого заслали того ж року по справі тієї ж знешкодженої румунсько-японсько-турецької шпигунської мережі .
Але якщо ви думаєте, що відбувалося це вже в Одесі, то погано знаєте чорноморську розу вітрів. Після ще декількох діб шторму, цього разу вже від північного заходу, дубок винесло саме туди, звідки і починалась подорож. До Залізного Порту. Пасажири з вищевказаних причин від подальшого рейсу відмовилися й повернення грошей за квитки не вимагали. Дідова мати поставила свічку Миколі Чудотворцеві.
Так дід Сашко і не побував в Одесі. В Берліні побував, в Бєлграді побував, а в Одесі – ну ніяк. Кажуть – гарне місто.
14. ЛІТО 1933 Р.Х. ПРО ГОЛОДОМОР ТА ТИПОВИХ УКРАЇНЦІВ
На запит “голодомор” в час написання цього розділу пошукова машина Гугль видавала 788 посилань. Це не дуже, як на Гугля, багато, та все ж досить для того, щоб замислитися, чи варто про це згадувати ще раз. Адже я пишу родинну історію, й тільки. Усі інші: Сталіни, Брєжнєви, Гітлери, Кеннеді, Хрущови й Миколи Криваві, Йозеф Броз Тіто, війни, атомні бомби, монах Бертольд Шварц, що винайшов порох, теорія відносності, комунізм, лінійні кораблі “Імператриця Марія” та “Новоросійськ”, , Марія Склодовська-Кюрі, Фальцфейни, Вавілов і Чаянов, академік Лисенко, вчитель Макаренко, нарком Скрипник, письменник Микола Хвильовий (Фітільов), Лесь Курбас, Олександр Довженко, Шелест і Щербицький, Суслов і Андропов, барони Маннергейм та Врангель, комбриги Котовський та Якір (Іона), Петлюра, Григор’єв, Нестор Іванович Махно, Фрунзе, Катерина Друга та Потьомкін, хан Гірей, карбонарій Гарібальді, маршал Жуков (Катафалк), адмірали Колчак та Ісаков, Курчатов, Сахаров і Берія, поема про море й каховська ГЕС, Лєгасов і Олександров, Чорнобиль, Лазар Каганович, колективізація і електрифікація, хлібний експорт, програма будівництва великої армади 1938 року, - цікавлять мене лише з точки зору сімейних побрехеньок, і в тій мірі, в якій вони нам, Чупринам, зашкодили чи нашкодили жити й працювати, плодитися й розмножуватися. Я не ставлю питань, “хто винуватий?” і “що робити?”. Я жую свого бублика й п’ю свій кисляк, клацаю по клавішах своєї Еріки, й плювати мені на те, як там протікає інше голодування - в СІЗО Лук’янівської буцегарні. Я не люблю екстремістів взагалі і УНА-УНСО зокрема. Я не підтримую опозицію. В мене є моя дуля в кишені для будь-якої влади. Чухати потилицю я починаю через три з половиною роки потому, як вже пізно. Я типовий українець. Не було б війни. Тільки війни нам ще не вистачало. Я заслуговую на свою долю, й на свою владу, й на свій бублик. Я нащадок тих, що вижили в голодомор.
15. ЛІТО 1933 Р.Х. ДЕКІЛЬКА НОУ-ХАУ
За блаженної пам’яті кращого друга фізкультурників та полярників, генераліссімуса Йосипа Віссаріонича, в 33 році, дід Сашко залишився єдиною дитиною в родині.
Коли забирали обох прадідів, дідових батька та дядька, хтось з них все ж встиг заховати лантух з борошном на подвір’ї. Можливо не варто про це писати гарадскім. Чим ібліси не бавляться, поки аллах спить, може знову повадяться по борошно та соняшники на мерседесах та в розпальцьовках. Але заховав він цей лантух в копанці. Борошно, якщо кинути його до води в мішку, перетворюється на тісто й береться коржем лише ззовні. А в тім, я нічим не ризикую. Гарадскіє не читають мужичою мовою, а своїм може ноу-хау це стане в пригоді.
Про схованку баби Мотрі, в якій вона сховала від реквізиції останнього Георгія прадіда Андрія, який був, як ви пам’ятаєте, щиро золотим, і на якого вона потім купила хатку в Голій Пристані й чекала свого прадіда аж до 54 року, про цю суто жіночу схованку я нічого вам не скажу. Це в нас передається за жіночою лінією, пробачте.
Якби дідова мати знала про приховане борошно відразу, було б в мене зараз більше родичів. Але вона нарешті випадково знайшла того мішка, коли діти вже попухли з голоду. Та ще й підгледіли, куди мати борошно те заховає. Дідові молодші брати, з’їли, скільки змогли. З голодухи навіть їстівне треба починати їсти дуже обережно, щоб не стався заворот шлунку. Можна почитати про це в книгах вцілілого блокадника Конецького, або в щоденнику Анатолія Марченка, який з власної волі місяцями голодував у в’язницях і навіть на етапах, що було заборонено навіть такими чуйними людьми, як радянські тюремники.
Матері не було вдома, від’їздила до Скадовська, а дід Сашко пішов замість неї на ферму по сироватку для затиранки. Коли повернувся було вже пізно.
Щоб врятувати хоч останню дитину, мати вирішила відправити його в місто: в Херсон, до ще одного дядька – Євгена, а вже той щось собі зметикуавши, вирішив рятувати діда Сашка там, де ніхто не шукатиме, й відправив на заслання, до дядька Андрія. Саме надійшов від нього лист, що перевели вже на поселення. Дідів батько, Матвій, був ще в таборі. Мабуть, дід мій був ще тим парубком. В 11 років він самотужки перетнув східно-європейську рівнину з її крайньої південної точки до самої півночі, на потягах і попутках, іноді й пішки, і дістався до Вологди, не зважаючи на те, що таких метикованих на станціях ловили й зсаджували з поїздів, щоб вмирали там, де народжені. Тож блокада все ж мала місце.
Дід Сашко не любить згадувати цих дорожніх пригод.
Це вже був не 23 рік. І ніякий Фрітьоф Нансен, який спеціально колись приїздив на Україну, щоб вимусити комуністів прийняти гуманітарну допомогу від кровожерних капіталістів, і витратити свою Нобелівську премію на заснування двох зразкових агрономічних станцій під керівництвом західних агрономів. Все правильно: хочеш спаскудити людину – подаруй їй рибину, хочеш допомогти – подаруй їй вудку. (Цікаво, а на що витратив свою нобелівку помічник комбайнера Горбачов?)
Неврожаю в 33 не було. Навпаки – зерно пароплавами вантажили в Скадовську на ситий Захід. Кажуть хотіли вчинити демпінг і усіх їх, клятих капіталістів, розорити. Та й гроші потрібні були на індус-тріал-ізацію. Це тільки здається, що грошей можна надрукувати скільки влізе. Щоб побудувати 100 підводних човнів треба обібрати до нитки й пустити з торбою по світу декілька мільйонів селюків. Уславлена підводним флотом Германія, до речі, починала війну лише з 57 човнами. А в Радянського Союзу лише на Тихому океані за свідченням адмірала Кузнєцова було 100. А хіба ж самими човнами, без танків та гармат, навоюєш? Вже згадуваний тут бравий відступаючий лейтенант, як всі артилеристи, рахував снаряди не на трудодні, а на вартість хромових чобіт. Один снаряд – пара чобіт. Скільки хромових чобіт пішло димом в самій лише Фінській війні? Навіть вибившися в генерали колишні браві лейтенанти продовжували рахувати на чоботи. Що люди: баби ще народять. А ось чоботи...
В часи мого батька рахували вже на цілі міста. Одного запуску ракети з Бєлкою та Стрєлкою на борту справді вистачало на побудову міста з магазинами, школами, дитсадками, кінотеатрами, поштами та пам’ятником Леніну в кепці чи без кепки на площі перед міським комітетом партії.
Така ось індус-тріал-ізація. А також освоєння любої Нансенові Арктики й любої Амундсенові Антарктики, поеми про болота з пеньками до обрію, які романтично називалися морями, освоєння цілинних земель, слишішь врємя гудіт –Б-А-А-М-М-М та поворот сибірських рік на південь... А віддувайся за все селянин.
Нансена, правда, і тоді, в 23, як в нас в Таврії ще з часів Грицька Нечеси водиться, покатали вздовж потьомкінскьких населених пунктів, щоб показати, що голод – вигадки ворожої пропаганди. Селяни – вгодовані й задоволені. Їх майже примусово годують з армійських кухонь кашею. Агрономічні станції таки дозволили відкрити, але через декілька років закрили за наказом губкому. Трактори, віялки й інший реманент – експроприювали. Так тоді “прихватизація” називалась.
І взагалі, пане Нансен. Ви, здається, полярник? То вам скоріше до героїв-челюскінців треба.
16. ЛІТО 1934 Р.Х. ЯК ВИРОЩУВАТИ КАРТОПЛЮ НА ПІВНОЧІ
Вологда для автора пісні “На матєрік ушол послєдній караван” Городницького, чиї три могили йому самому показували в Тіксі, Певеку та Дудінці, – південь і материк, куди відходять ті останні каравани. Але для народженого під субтропічним сонцем Чорного моря - всерівно що Гренландія. ”Вологда, вологда, чудєсная планєта, 12 мєсяцєв зіма, а остальноє – лєто”.
На півночі виявилося, що засланий дядько не бідував, пристроївся працювати на пекарні, утримував двох поросят. Більш того, картопля в цих північних широтах дозрівала тільки в нього. Це, звичайно, родинне ноу-хау і його потрібно передавати з покоління в покоління на випадок важких часів, але рецепт був досить простим. Треба зняти верхній шар грунту з усього городу, розкидати гній, бажано кінський, і повернути грунт на місце. З таким внутрішнім підігрівом картопля дозріє і в Вологді без усіляких вибриків генетики, продажної дівки імперіалізму.
(Господи, яку мужність і витримку потрібно було мати тим вцілілим від репресій співробітникам Вавілова в блокадному Ленінграді, щоб вмирати від голоду, сидячи на сотнях тонн зерна, зібраного академіком в експедиціях по всьому світові. І що в порінянні з цим усі славетні подвиги усіх завойовників світу, починаючи з Олександра Македонського і закінчуючи Клінтоном та Бушем).
Дід Сашко деякий час прожив у Вологді, нашкодив дядькові з поросятами й від сорому напросився переїхати до батька в Астрахань. Шкода була страшною. Нагодував свиней гарячою картоплею, довелося колоти. Й досі соромно, хоча прадід Андрій вголос і не лаявся. Він і справді коли пояснював, говорив, що треба зварити, а що остудити – не казав. Але ж обоє були селяни, а не програмісти, і на неправильний алгоритм провину не перекладували. В 11 років сільській дитині вже пора й знати, що свині не їдять гарячого.
До Астрахані дід Сашко плив Волгою на колісному пароплаві. Це було куди спокійніше, ніж в Одесу на дубку. Пароплави тоді плавали неспішно, на ніч притикалися носом до берега, на кожній пристані гуділи й приймали на палубу баб з вірейками та кошелями, що їхали на базар чи з базару, шльопали шліцами по воді, міряли глибину фарватеру рябими футштоками, а то й висилали хлопців, щоб ставали на найглибшому й махали махалкою. Сівши на мілину, не шуміли й не панікували, як заполошні моряки, йшли навіть спокійно спати, щоб розібратися зранку. Адже жодної ГЕС на Волзі ще не було, воду вночі не скидали, і не можна було прокинутися за триста метрів від берега, в кущах, серед корів та бугаїв, якщо прогавив воду.
Перше, що до сліз вразило діда в Астрахані, був безкоштовний хліб на столах в їдальнях. Бери скільки влізе. А на Україні люди мруть.
